Зарубіжна література. Профільний рівень. 11 клас. Ніколенко

ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ (1992)

Повість

(Скорочено)

Людина не для того створена, щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти.

Е. Хемінгуей

Він був старий та тяжкохворий. Тягнулася вже четверта доба, відколи в роті не було ні краплини води, ні крихти хліба. Про хліб він не думав, йому дуже хотілося пити. У роті пересохло, язик став як дряпучий наждачний папір. Наче висохли нутрощі. Насилу роздирав злиплі, запечені й потріскані губи. Він не відчував голоду, тільки нестерпна, виснажлива спрага доводила до запаморочення. Спрага пересилювала всі страждання та хвороби.

— Води, води... — шепотіли його губи.

А вода була поруч. Варто було встати, зайти до кухні, пустити з крана воду й пити, скільки влізе. Та як же встати, коли немічне тіло, виснажене старістю та хворобами, відмовляється слухатися, коли руки й ноги не рухаються. Сталося найстрашніше, те, чого він найбільше боявся, — хвороба міцно прикувала його до ліжка й зробила нерухомим. (...) Та він не втрачає ясного розуму. Він міг думати та пливти безмежним океаном уяви й пам'яті, міг відволіктись і забутися.

«Ти гірший за дощового черв'яка, якого наживлюють на гачок, — знущався із себе, — бо не можеш навіть звиватися... За що ж така кара? За які гріхи? Чим завинив я перед тобою, Аллаху? Кепські, кепські справи, діду... Невже таке чекає всіх самотніх старих людей?..»

Спочатку, коли він остаточно захворів і зліг, його мучило безсоння. Він не міг ночами стулити очей та ще більше страждав від самотності. Здавалося, що в усьому світі ти — один. Єдиною втіхою були спогади, приємні спогади. Згодом від слабкості, втрати сил він почав засинати, і безкінечні сновидіння, одні химерніші за інші, роїлися в його зворохобленому мозку, а в останні дні доймали видіння. Він то впадав у забуття, то приходив до тями, і тоді з невимовною тугою думав: «Як погано на старості залишатися на самоті, особливо коли ти смертельно хворий та немає кому подати навіть склянки води...»

— Есфете, хлопчику мій, де ти? — кликав сина. — Хто відчинить двері та подасть мені води?

Він помітив, що почав розмовляти сам із собою.

Він уперше в житті був такий самотній. Дуже самотній. Правда, коли захворів два тижні тому, його провідувала сусідська дівчинка, яка приносила з крамниці хлібину, пляшку кефіру чи ще щось їстівне. Але тоді він і сам ще пересувався з кімнати в кімнату й не потребував сторонньої допомоги. «Мабуть, Мерієм відпочиває чи з батьками поїхала до моря. У неї ж літні канікули...», — думав він. Добре, що через цю дівчинку ще встиг дати телеграму єдиній рідній людині — дорослому сину, який живе далеко на Півночі, працює інженером на гірничорудному комбінаті.

Старий чекав. Терпляче чекав. Йому залишалося тільки чекати. Він чекав, коли хтось постукає, зайде до нього й дасть досхочу напитися. Він знав, що вмирає, та перш ніж попрощатись з життям, стулити назавжди очі, піти в небуття, йому хотілося напитися, угамувати пекельну спрагу. І ще він боявся померти в порожній міській квартирі. «Собаче це діло — гнити, як стерво, у себе в ліжку... Людина мусить померти гідно, і її тіло має бути поховане в землі», — думав старий. Він чекав хоч когось, хто б напоїв його, а потім уже можна й помирати. Та найбільше він хотів побачити сина.

— Я не помру, доки тебе не побачу, мій хлопчику, — шепотів сам до себе.

«Невже телеграма так довго йде? — хвилювався старий. — А може, Мерієм забула її дати? Що мелеш, старий дурню, хіба забув, як дівчинка принесла тобі поштову квитанцію? Але чому тоді не їде Есфет? Він мав би вже давно одержати телеграму. Мабуть, не спішить. Делікатно, щоб не налякати сина, підібрав він слова, мовляв, дуже хочу побачитися, приїжджай. А треба було, певно, написати більш категорично: “Дуже хворий, негайно приїжджай”. Не подумав добре, поспішив, — дорікав собі й відразу ж перед собою виправдовувався: — Я ж тоді був ще на ногах, не думав, що зляжу. Може, сам здогадається й приїде, відкладе всі справи, — утішав себе старий. — Якщо батько просить, син має здогадатися, що батьку погано. Тим більше, якщо це старий батько... Невже так важко здогадатися?»

— Чому ти не їдеш? Чому так довго тебе немає, сину, я вмираю, і мені немає кому перед смертю подати навіть води й закрити очі... — сказав уголос. (...)

І раптом... пролунав дзвінок! Може, причулося? Чи не марить він? Дзвінок повторився, йому вчувся мелодійний передзвін. Він ще ніколи не чув кращої музики, ніж оцей дзвінок. Як він ожив!

— Есфете! Сину мій! — закричав він. — Йому здалося, що від крику задрижали стіни будинку, а насправді з його горла вирвалося лише кволе хрипіння. — Я зараз! Ось тільки підійду до дверей та відчиню. Ти тільки не йди! Будь ласка, не йди.

Зробив неймовірне зусилля, щоб поворухнутися. Гострий біль пронизав тіло, та він зумів повернутися набік і, не втримавшись на краю ліжка, упав на підлогу й знепритомнів.

Він повільно приходив до тями. Йому здавалося, що йде безкрайньою розпеченою пустелею, по коліна вгрузаючи в гарячий пісок, а над головою немило сердно пече яскраве та палюче сонце. Ледь пересуває важкі ноги й увесь час повторює: «Пити! Пити! Пити!» Несподівано попереду заблищало водяне плесо. Мабуть, це марево? Після війни йому довелося побувати в геологорозвідувальній експедиції й не раз перетнути сипучі піски барханів. Що таке для людини вода, дізнався на фронті, у катівнях МДБ і в пустелі. Крапля води дорожча за золото, коли її немає.

Водяна смуга виблискувала й вабила до себе, він кинувся до неї та незабаром опинився біля озера з чистою прохолодною водою. Припав до води, як у дитинстві біля річки, і почав жадібно пити. Але чому вода не вгамовує спрагу? Чому всередині все горить? Марево? Омана? Побрів далі, почав підніматися на бархан, але зірвався й скотився вниз. Тоді став повзти. Сипучі піски під долонями раптом перетворилися на дзюркотливі струмки. З насолодою підставив рота під цівку прохолодної вологи й з головою занурився в потоки води, на які перетворився пісок. Уже й бархани хвилями накочувалися на нього. Та це ж солона вода! Це море! Він добре пам'ятає смак морської води. Гірко-солоною водою не нап'єшся. А ось і чайки, білокрилі прожерливі птиці з тужливим криком, що роз'ятрює душу. Він безпомилково знає, що коли зараз випливе на берег, то побачить рідне село ось за тією горою. А там під горою стоїть маленький низький будинок з червоною черепицею, оточений гостроверхими тополями та в'юнким виноградом. Морською водою, звісно, не нап'єшся. Треба бігти додому. Мати, певно, з долини принесла джерельної води. Він виплив на берег, і, не озираючись, подався додому. Із заплющеними очима може знайти дорогу додому.

Тут йому знайомі кожний камінь, кожний кущ, кожна стежинка. Босоногим шибайголовою сходив їх уздовж і впоперек. Позаду хлюпоче море, над головою — голубінь неба й сліпуча жовть сонця. Легко підстрибуючи, здіймається на крем'янисту, зрізану колесами, гірську дорогу.

Д. Спірос. Шелест морського вітру. 2016 р.

«Скільки ж років цій дорозі, — подумав він, — тисяча, а може, більше?» Так зрізати міцну гранітну породу колеса могли тільки за багато століть... Ця дорога завжди хвилювала його уяву й тривожила душу. Століття викарбувалися на її поверхні. Хто тільки нею не їздив і не ходив: від давніх завойовників, які забирали в рабство жінок і дітей, до німців у двадцятому столітті, що вели на розстріл партизанів і мирних людей, а в кінці війни ще й енкавеесівці гнали все село... Скільки ця дорога бачила сліз... У наші дні її розширили, вирівняли й покрили асфальтом, а перед війною дорога мала ще свій первісний вигляд. Не збереглася вона, як не збереглося багато історичних пам'яток, пов'язаних з долею народу, їх нищили так само, як і народ. Опустив голову, постояв у роздумах, повернув ліворуч, обійшов гору, на яку не раз піднімався, і побачив батьківську хату, а у дворі — матір. Як давно не бачив матері! Як він скучив за нею. У нього солодко защеміло в серці. «Дивно, — подумав він, — я ж старий, а почуваю себе дитиною, наче мені одинадцять років...» (...)

Хтось знову натис на кнопку дзвінка й прислухався.

— Есфете! Хлопчику мій! Я знаю, це ти. Крім тебе, у мене нікого немає! — захрипів і зробив ще одну спробу, повернувся обличчям униз.

Намагався повзти. І це йому вдалося. Повз, наче полоз, доки нестерпний біль не пронизав усе тіло до кісток.

Шарпнувся й обм'як — провалився в прірву. Довго лежав нерухомо: ні почуттів, ні думок. Нарешті вдалині заблимав кволий вогник. Він то гас, то загорався, наче маяк на високому скелястому березі. Придивився й упізнав світло у своєму вікні... Тієї ночі вони з батьком їхали з весілля зі Старого Криму від дядька, який видавав дочку заміж. Мати не поїхала, залишилась удома із сестрою.

Ніч була глуха, безмісячна, беззоряна. Гори огортав морок. Було дивно, як це коні, яких ніхто не поганяє, у пітьмі знаходили дорогу й навіть не спотикалися. Йому здавалося, що за кожним поворотом на них чигає смерть, а в силуеті кожного придорожнього куща чи каменя йому ввижався розбійник або шайтан, про витівки якого чув, відколи себе пам'ятає. Солодка дрімота томила його всю дорогу, іноді холодний трем пробігав по шкірі, та він притискався до батька, і йому було вже не так страшно. У дитинстві він дуже боявся темряви. Уночі іноді стукне віконниця чи вітер завиє за вікном, тоді він затремтить, залізе під ковдру й труситься, потіє, задихається, та голову з-під ковдри не висуне... Удома всі сплять, лише йому не спиться, уловлює кожне шарудіння, кожний звук уночі, і ввижаються йому страшні видива... Згодом уява у важкі хвилини його не раз виручала. Можливо, лише завдяки їй і дожив до глибокої старості. «Уява, як сонце, освітлювала мені дорогу», — думав старий. (...)

Хлюпоче море. Один за одним набігають буруни, шурхотять галькою й з шипінням захлинаються. Над ними літають чайки. Він зриває із себе одяг, пірнає в зелену безодню. З розплющеними очима пливе, хапаючись за підводні камені. Зовсім близько плавають риби, він пробує їх упіймати, але вони втікають. Ось уже тисне на вушні перетинки, стискує в грудях, він вискакує на поверхню, мружиться від яскравого сонця й пливе до берега.

Він навчився плавати давно. Йому здавалося, що може перепливти море. І за цю зухвалість одного разу воно ледь його не проковтнуло.

Море штормило. Він з хлопчаками стояв на березі. Хвилі народжувалися десь удалині, у череві моря, а потім росли, надувалися, набирали силу й хижо наближалися до берега. Велетенські вали води накочувались і розбивались ущент об прибережні скелі. Стояв несамовитий гуркіт. І кому спало на думку покупатися? Але ніхто не наважився ступити в розбурхане море. А він наважився. Скинув із себе одяг і бездумно кинувся в обійми розгніваного моря. А коли опам'ятався, берег невпинно віддалявся від нього. Він з відчаю загріб руками й ногами, та хвилі на своїх крутих спинах відносили його все далі в море. Ось тоді він уперше розгубився й запанікував. Але саме в останню мить, коли, здавалося, він уже приречений, його осяйнула рятівна думка. Він вирішив не витрачати марно сили на опір хвилям, а, пірнаючи під воду, помаленьку став просуватися до берега. І коли нарешті, знесилений, тремтячими руками вхопився за камінь і відчув під ногами твердь, раптом заплакав. Ніколи ще він не любив так життя, як у той момент. Він був за крок від смерті, але знову бачить сонце та своїх розгублених друзів. Пізніше він багато разів дивився в очі смерті, та цей випадок з морем запам'ятав назавжди. «Море, як і життя, не прощає легковажності й помилок, — подумав тоді. — Я переміг смерть, бо дуже хотів жити. Коли я був хлопчиком, то боровся з морем, а зараз не можу зробити цих декілька кроків до дверей. Людська слабкість, як злидні та підлість, однаково принижують людину. Тоді я міг утопитися, та все одно приплив до берега. І зараз я доповзу й відчиню двері, хай там що. Ти тільки не йди, синку. Я обов'язково дійду й відчиню тобі двері. Я ніколи не мав богатирської сили, але завжди був упертий, а сила волі, мій хлопчику, щось-таки важить...»

Він увесь напружився, простягнув тремтячі руки вперед, обдираючи нігті, судомно вчепився всіма пальцями в підлогу, відштовхнувся ногами й знепритомнів.

Довго приходив до тями. І знову перед ним постав босоногий хлопчик-примара. Він наче виник із сонячного світла, що проникало крізь гардини й віконне скло. Він дивився на себе збоку, з вершини життя, з вершини прожитих років. Ось він кароокий і білозубий шибайголова та водночас сором'язливий перед людьми. Над правою скронею стирчить вихор, якого не можна вкласти ні слиною, ні водою. Засмаглий, бадьорий та невтомний, улітку він ходив у коротких штанях нижче колін й у вицвілій ситцевій сорочці, пошитій матір'ю. Він нічим не вирізнявся серед своїх ровесників: ні високим зростом, ні струнким тілом, ні фізичною вадою, якщо не зважати на два вихори на тім'ї. Через те з нього дражнилися, що в нього буде дві дружини, на що він ніколи не ображався.

Хлопчик стояв і дивився на нього. Йому захотілося погладити його по голові, як колись гладив батько. Він кликав, просив хлопчика підійти ближче, але той стояв у струменях тремтливого світла, де клубочилися золоті пилинки...

— Ти хочеш мені щось сказати? — запитав хлопчика.

— Що, не впізнав? — усміхнувся хлопчик.

— Як не впізнати? Упізнав, звичайно. Ти зовсім не змінився.

— Якщо впізнав, то давай поговоримо. Усе одно нас ніхто не почує. Іноді дорослим людям корисно зустрітись із своїм минулим. Людина не повинна забувати свого дитинства.

— Певно, що так. Зустріч з минулим іноді дарує хвилини щастя.

— Здається, ти багато страждав, — співчутливо мовив хлопчик.

— Краще не питай... Одному Аллаху відомо, що довелося пережити.

— Вибач, я не хотів тобі робити боляче. Мені здається, коли ми були разом, ти був щасливий.

— Певно, що так.

— Ти на мене не сердишся? — запитав хлопчик.

— Що ти! Я б з радістю повернувся до тебе, якби це було можливо...

— Не журися... У тебе ж залишилася пам'ять.

Хлопчик усміхався й затягував час.

— Але ж який ти нестримний, — мовив лагідно, розглядаючи хлопчика. — І звідки в тебе стільки енергії? Тобі так добре. У тебе нічого не болить. Але ж усі хлопчики колись стають старими, якщо доживають... Подивися на мене. Я — твоя старість, хлопчику. Ну що, подобаюсь я тобі таким?

Та хлопчик раптово зник, як і з'явився. Розчинився в промінні сонця. «О Аллаху, що залишилося від того хлопчика в цьому помираючому немічному старці?! — усміхнувся він. — Навіть вихор витерла стареча лисина...»

Якби він глянув зараз на себе в дзеркало, то замість обличчя побачив би згусток оголених почуттів: біль, страждання, відчай, напруження, рішучість, упертість, виснаженість і надію. І очі, на все обличчя лише очі... Утомлені й печальні очі старого чоловіка.

Як він змінювався з роками! Скільки метаморфоз перетерпіла його зовнішність. З року в рік природа міняла маски на його обличчі. Іноді, дивлячись у дзеркало під час гоління, він ловив себе на думці, що вже далеко не той, ким був. Колись густе каштанове волосся побіліло, порідшало й стало м'яким, наче шовк. Красиво окреслені брови стали кущистими й теж посивіли. Очі запали глибше, наче відсторонилися від зовнішнього світу. Колись веселий та допитливий погляд згас і набув стражденного виразу. Та ж колись він був бравим молодиком, не обділеним мужністю й благородством, і навіть подобався жінкам.

«Що виробляє з людиною час? — подумав він. — Іноді після довгої розлуки рідну людину не впізнаєш...»

Спочатку він болісно звикав до змін своєї зовнішності. Та згодом махнув рукою на свою колишню привабливість. Який уже є! Не робити ж з цього трагедії. Але гідності людської він ніколи не втрачав.

«Якби я був негарним, Еміне мене б не покохала. Значить, було в мені щось таке, що полонило її серце, — задоволено подумав і тут же себе осмикнув: — Не втішай себе, старий. Усе вже в минулому. Ну й що? Усе, зрештою, минає. Так і проходить життя. І немає чого себе мучити...»

Знову перед внутрішнім зором постало його село та скелястий берег моря. Йому ввижалися гори, біля підніжжя однієї з них, у міжгір'ї, жебонів струмок, струмок його юності, його кохання.

Еміне ще дівчиною разом з подругами й великим мідним дзбаном на плечі ходила по воду, а він зачаровано дивився їй услід... І перше освідчення відбулося теж біля джерела. Тож в його пам'яті кохання й джерело — єдині. Тут, біля джерела, вони розлучилися на довгі роки.

Він згадував її щодня. Та що згадував? Жив нею! Він слухав її дихання, биття її серця, відчував запах її волосся, що пахло сонцем і морем, гвоздикою та васильками, яких багато росло в їхньому дворі. Коси до пояса, гаряча, чиста та юна, вона запам'яталася такою на все життя. Були хвилини, коли вони забували все на світі й кидалися в обійми одне одному. Коли переверталися земля і небо, гори та моря, зорі й місяць. Коли твердь утікала з-під ніг і вони ставали невагомими й безтілесними, з'єднавшись в одне ціле, пливли в небесному просторі... Коли захоплювало дух і він не пам'ятав — минула вічність чи одна мить...

І. Монтано. Дівчина на березі. 2016 р.

У його житті було багато такого, що він хотів би забути, викреслити з пам'яті. Але що було, то було. Людська пам'ять не магнітофонна плівка, з якої можна стерти непотрібний запис...

— Я ніколи тебе не зраджував, — шепотів пошерхлими губами: — Я пройшов усю війну, умирав і воскресав. Твоя любов була моїм оберегом, давала мені сили вижити. Але хіба я винен, що так трапилося?..

Наступного дня після війни його викликали в Особливий відділ.

— Поїдете в Середню Азію, — сказали йому, вручаючи демобілізаційний квиток на безкоштовний проїзд і сухий пайок на дорогу.

— Але чому я мушу їхати в Середню Азію? — запитав він. — Моя сім'я чекає мене в Криму.

— Запитання не ставити! Дізнаєтеся після прибуття. Їхати за вказаною адресою. Це наказ. Запитання є?

— Запитань немає!

Розпочалися погрози. Він не міг зрозуміти, чому має їхати в Середню Азію, а не додому. Плювати він хотів на їхній наказ! Хай розстрілюють!

Додому добирався в пульманах, просякнутих вугільним пилом, попутними машинами й просто пішки. Те, що він побачив, перевершило найстрашніші сни. Село війнуло на нього пусткою. Навколо снували якісь підозрілі люди. Жодного односельця.

Він ішов кам'янистою дорогою до села й не впізнавав його. Перед ним розбігалися здичавілі собаки та коти. Він підійшов до свого будинку, але покинута домівка мовчала, як могила.

Він обійшов будинок та обережно притиснувся лобом до холодного брудного й каламутного скла: він побачив тільки вичахле домашнє вогнище — ні батька, ні матері, ні сестер... Біля порога наткнувся на розбитий глиняний глек, яким носили воду. Він нагнувся, аби підняти черепок, коли на даху з'явився незнайомий чоловік і сердито крикнув:

— Ти що тут ошиваєшся, гаде?

— Це мій дім, — сказав він, тримаючи в руках черепок.

— Ти сво-л-лоч, зр-р-р-адник! Геть звідси! — зашипів, загарчав незнайомець і підійшов до нього.

Він ухопив незнайомця за комір, той крутнувся, вивернувся з його рук і відбіг на безпечну відстань. Тоді він витягнув кілок з перехнябленої загорожі й кинувся за незнайомцем, але за ним тільки залопотіло.

Повернувшись у двір, він побачив, що хлів провалився й усе подвір'я заросло бур'яном. Хлів і курник були порожні. Усюди пустка. Навіть собаки не було. Невже всіх розстріляли німці? Чи, може, правду казав однополчанин, що весь його народ насильно вивезли з Криму? О Аллаху! Куди ти дивився? Чому не покарав цих мерзенних шакалів?

Велика лють закипіла в ньому. В очах потемніло. Він помститься за матір, батька, сестер, за свою наречену, за односельців, за всіх-всіх! (...) Саме в цей момент знову з'явився той, хто господарював у його обійсті.

— Ах, сучий сину! — ухопив кілок і знову погнався за ним, але звідкись узялося двоє здоровенних хлопців, які накинулися на нього, скрутили за спину руки, зв'язали шкіряним ремінцем і, упершись колінами в його спину, переможно позирали на міліціонера, який стояв збоку та вдоволено покректував.

— Хто такий? — запитав міліціонер. — Нащо вдарив хазяїна дому?

— Це мій дім, — виплюнув з рота землю й кров. — Тут жили мої батьки. Я повернувся з фронту.

— Жили колись, — реготнув міліціонер, — але більше не будуть. Ведіть його в контору, там поговоримо.

Його штовхали в спину й вели до сільради. У сільраді за столом сидів чоловік середнього віку. Його правий рукав був порожній. Відчувалося, що він фронтовик. Чоловік без руки наказав його розв'язати й запропонував сісти. Здоровенні хлопці вийшли, залишився тільки міліціонер. Чоловік без руки уважно перевірив і повернув усі документи.

— Сьогодні можете переночувати, а завтра їдьте, куди направили, — сказав чоловік без руки. — Вам тут жити заборонено.

— Де мої батьки?

— Шукайте своїх родичів у Середній Азії серед спецпереселенців, — сказав чоловік без руки. — Мені немає, що вам сказати. Самі бачите, — непомітно для міліціонера кивнув головою на портрет генералісимуса.

Довелося підкоритися наказу. Він не став чекати наступного дня, закинув речовий мішок за спину й поплентався на залізничну станцію. Віднині він не воїн-переможець, а спецпереселенець. У ті роки префікс «спец» був доволі популярний: спецвідділ, спецоблік, спецпайок, спецпереселенець, спецкоманда, спецрозподільник.

«Чому я не вбив тоді нового господаря, тих двох здорованів, що скрутили мені руки, і не покінчив із собою? — думав, залишаючи свою землю. — Бо в тобі жевріла надія застати живими своїх рідних і наречену, — відповів на своє запитання. — Ти їхав до останньої надії, а приїхав до свого мучителя Гюрзи...»

Різкий протяжний дзвінок повернув до дійсності.

— Іду, іду, — прохрипів він. — Зараз, зараз... Ану покажи, на що ти ще здатний, — підбадьорював себе. — Ти ж повзав на фронті по-пластунськи. І ти вже половину проповз. Залишилося ще якихось п'ять кроків. А ну-но... Один, два, тр-рр... — він увесь напружився й пересунувся на один крок.

І знову занурився в спогади. Він блукав у надрах своєї пам'яті, витягував звідти нові й нові деталі.

...У Середній Азії він довго переховувався від коменданта, ризикуючи бути схопленим енкавеесівцями, і все розшукував своїх. У ті роки за таке можна було отримати двадцять п'ять років каторги. Випадково в кишлаку, загубленому в солончаковому степу, він зустрів свого односельця, від якого про все дізнався.

Його колишній сусід Абляким-ага розповів йому, як усе відбувалося. Вони сиділи в темній та присадкуватій узбецькій мазанці, куди ледь просочувалося денне світло крізь припасований у стіні шматок брудного жовтого скла. Двоє осиротілих чоловіків сиділи один навпроти одного. Посивілий та згорблений Абляким-ага не розповідав, а повільно, крапля за краплею, видушував із себе біль та образу.

— Удосвіта грубо постукали, — почав Абляким-ага. — Хто там? — запитав я.

— Відчиніть! Зараз же відчиніть! — почувся сердитий голос.

Відсовую засув — на порозі озброєні люди. Двоє солдатів та офіцер.

— Именем советского государства за измену родины... — зачитав офіцер і на збір дав десять хвилин.

Коли ми вийшли, то я побачив, що всіх селян під дулами автоматів зганяють в одну купу. Чому вони тут, а не на фронті? Ще ж ішла війна! Хтось вигукнув, що нас усіх розстріляють. Що тут почалося! Плач, крик, лайка... Серед нас були тільки старі, жінки та діти. Спросоння я не міг дотелемпати, що робиться. Солдати начебто свої, із зірками на кашкетах, говорять російською мовою...

Зібрали всіх біля сільради. Утікати немає куди. Та куди втечеш? Усе село оточили з кулеметами. До вечора тримали просто неба, а на ніч зачинили всіх у хліві, де влітку сушили тютюн «Дюбек».

Село спорожніло, наче вимерло. Тільки недоєні корови ревуть і собаки гавкають...

Уранці понаїжджали «студебекери», ЗІСи, «полуторки». Загнали нас на машини й повезли на залізничну станцію. Там битком набили у вагони й повезли: кого — на Урал, а кого — у Середню Азію. Довгі ешелони один за одним, натоптані людьми... Чи варто знати тобі, як разом з конвоєм за нас узялася дизентерія, моровиця, і щодоби на ходу ешелону конвоїри, розгойдавши за руки й ноги, викидали мертвих старих і дітей? Лише одному Аллаху відомо, скільки в дорозі вимерло людей. Під кінець нашої мандрівки у вагонах порідшало.

Р. Емінов. Між минулим і майбутнім. 1994 р.

Так ми потрапили до Середньої Азії. А там нас зустрічали, як ворогів. Та, слава Аллаху, світ не без добрих людей. Тому й вижило трохи наших.

Везли нас місяць. А потім тих, які залишилися живими, вигнали на перон і розвезли по занедбаних кишлаках. Ні їжі, ні одягу. Закип'ятити окропу немає як. На голодний шлунок з'їси два-три урюки, нап'єшся сирої води з арика — і вважай, що ти вже покійник. Смерть так розперезалася — сім'ями вимирали. Не встигали ховати мерців. Та й ховати не було кому. Не було чоловіків. Померлих ховали матері. Розгребуть руками землю, вириють яму, закопають, а вночі шакали виривали мертвих дітей та роздирали на шматки...

Через день після того, як усіх розквартирували, тих, хто міг ще триматися на ногах, погнали на бавовняні поля. Стоїть неймовірна спека, дихати нічим, а нас, майже голих, немічних, змушували працювати під нестерпним сонцем з ранку до вечора. Місцеве населення обзивало нас продажними татарами. Пускали чутки, що ми кровожерні, що на потилицях у нас третє око, а на голові — роги. Простий люд вірив цьому й цурався нас. Наче ми могли нашкодити їм. Було дуже погано. На моїх очах віддали душі Аллаху твої й мої. Сам їх ховав. Як батьку ховати своїх дітей, Бекире?.. За що вони нас так? Кому це треба? У чому наша провина? А ми думали: війна закінчується, почнемо добре жити. Люди раділи, з квітами вибігали назустріч своїм танкам. Краще б їх ще тоді подушили тими танками... Усе інше ти знаєш сам, — понурив голову Абляким-ага й додав: — Наречена твоя Еміне під час окупації потрапила до німців. Забрали її до Німеччини. Що з нею — не знаю. Твій батько не повернувся з трудармії. Мабуть, пропав там. (...)

Слово за словом згадали довоєнне життя, як їм добре тоді жилося.

— Усі наші лиха ось від кого, — кивнув на портрет вождя за спиною проворного бармена й міцно вилаяв його вуса.

— Ти чиї лаєш вуса? — зблід приятель.

— Та не твої, а ось того придурка.

— Як ти смієш так про велику людину?! — затіпався приятель.

— Збав газ, — усміхнувся.

— Не дозволю! — заверещав приятель, привертаючи до себе увагу в пивниці. — Ти ще в інституті поводився, як ворог.

— Не верещи, — процідив крізь зуби. — Досі ми поводилися з тобою, як друзі.

— Не називай мене своїм другом! Я зараз же заявлю, куди треба!

Він знав, чим закінчуються доноси в таємні служби, тому вмовляв, принижувався, казав, що пожартував, але той і слухати не хотів.

По нього прийшли вночі. Він саме повернувся з нічної зміни й ліг відпочивати. Двоє в цивільному показали ордер на обшук та арешт. Коменданта взяли в поняті.

— Будете понятим. Може, захочемо щось собі присвоїти, — недолуго пожартували.

Але що в нього було присвоювати? Крім потертої фанерної валізи й просякнутої мазутою куфайки, у нього нічого не було. Після обшуку дозволили взяти із собою найнеобхідніше.

— За що тебе, Бекире? — захвилювалися хлопці.

— Якесь непорозуміння, — забубонів він. — Мене відпустять.

Двоє в цивільному вивели його на вулицю, наказали сісти в «Побєду» на заднє сидіння, дивитися під ноги й не крутити головою.

Місто спало. Його везли тьмяно освітленими вулицями.

Незабаром він опинився в підвалі держбезпеки. Там його догола роздягнули й ще раз піддали принизливій процедурі обшуку. Обрізали всі ґудзики, крім одного, і зачинили в камері підземної в'язниці...

На першому допиті він зрозумів, що його заарештували за доносом приятеля, який на листках з шкільного зошита описав, як усе відбувалось у пивниці, і додав дещо від себе.

Він заперечував, казав, що його шантажують і вимагав очної ставки, усе ще вірячи, що приятель передумає його закладати. Але той підтвердив свої свідчення.

— Ви вчинили, як справжній патріот, — сказав слідчий. — Ви вільні, товаришу.

Допити відбувалися вдень і вночі. Одного слідчого змінював другий. Його брали на змор. Від нього вимагали зізнань — змушували покаятися в тому, чого він не робив. Правда, не били. Культурно поводилися. Могли три доби морити голодом, а потім раптом нагодувати оселедцями й не давати води. Але найгірше було переживати безсоння. Йому по багато діб не давали спати. Удень спати забороняли, а вночі водили на допити. Тьмяну лампочку в камері замінили на сліпучо-яскраву й змушували дивитися на світло. Варто було відвернутись або заплющити очі, відчинялося вічко й лунала команда:

— Не спати!

А вночі той же голос гарчав:

— На допит!

У його свідомості весь час звучало:

— Не спати! На допит! Не спати! На допит!

Йому пригадали все: і відступ, й оточення, і полон, і те, що ледь не через нього Німеччина окупувала Крим. Його звинувачували в зраді, у шпигунстві, антирадянській агітації. Особливо старався старший слідчий, на кличку Гюрза, з надзвичайно довгою шиєю та маленькою головою. Його живі зелені очиці впивались у свою жертву. (...)

— На кого працюєш, гад? — наливав з карафки склянку води Гюрза й, смакуючи, демонстративно пив перед ним.

Від одного вигляду води він непритомнів. Тоді Гюрза наливав повну склянку води й тонкою цівкою лив йому на голову. Вода розтікалася по брудному обличчю. Він приходив до тями, облизував мокрі губи й ще гостріше відчував спрагу.

— Дайте води, виродки...

— Ти знову за своє, гад! — оскаженіло чухався Гюрза. — У карцер його! У карцер!

Від постійних допитів у нього паморочилося в голові. Він боявся збожеволіти й молив Аллаха, аби до його заґратованого віконечка підсіла якась пташечка, щоб він хоч трохи забув про свої тілесні й душевні страждання.

«Що відчуває кат, знущаючись із своєї жертви? — подумав він. — Свою перевагу, безкарність, фізичне задоволення? Певно, перше, друге й третє».

Він мучився та страждав від безсилля. Терпів, аби витримати тортури.

Того дня його напівживого притягнули з карцеру в кабінет слідчого й посадили на пригвинчену до підлоги табуретку. Він не міг сидіти й падав. Його підтримував охоронець.

Гюрза був зібраний та рішучий. Очевидно, його діймали начальство та відведений йому час.

— Ти будеш харкати кров'ю, якщо не підпишеш зараз же звинувачення. Я задушу тебе ось цими руками, — простягував перед ним свої короткі гачкуваті пальці. — І ніхто нічого не буде знати.

— Я нічого не підпишу, бо я нічого поганого не робив.

— Гаразд, — раптово обм'як Гюрза, підійшов до нього й зазирнув в очі. — Ти виявився міцним горішком. Витримав усе. Молодець! Ми вважали тебе ворогом, а ти — своя людина. Залишилася формальність, підписати ось цей папірець. Не протокол зізнання, ні, а спростування.

Гюрза взяв зі столу аркуш паперу, зачитав, що він, обвинувачений Керимов Бекир Асанович, 1918 року народження, уродженець Криму, виходець із селянської сім'ї, викладач історії, капітан запасу, кавалер кількох урядових нагород, у жодних зв'язках з іноземною розвідкою не перебував і не вів антирадянської агітації.

— Підпиши, — сказав він і поклав папір на край столу.

Охоронець допоміг піднятися з табуретки й підійти до столу. Засліплений світлом яскравої лампочки в камері, він нічого не бачив, літери зливались у суцільні чорні рядки.

— Ось тут, — підказав Гюрза, умочив перо в чорнило й устромив ручку йому між пальці. — І ще ось тут. Молодець! Чудесно! Вибач за незручності. Робота така. Сам розумієш. А зараз іди, відпочивай, — і зразу наказав, щоб його нагодували.

— Дайте пити, — попросив він.

Гюрза охоче налив з карафки повну склянку води й підхлібно подав йому.

О Аллаху! Невже ковток звичайної прісної води, якої цілі ріки й озера, може бути таким нестерпно жаданим?! (...)

Наступного ранку його делікатно розбудили, завели до лазні, поголили й одягли у свіжу робу. Прокурор зустрів його усміхнено, навіть підвівся, наче перед якоюсь поважною персоною. Привітавшись за руку, прокурор запросив сідати.

— Даремно впирався. Себе мучив та й іншим не давав спокою. Треба було відразу підписати. Даремно тягнув. Тепер усе буде добре. Будеш у таборі жити й працювати, як у себе вдома.

По цих словах прокурор монотонним голосом зачитав йому протокол допиту, звідки випливало, що він повністю визнає свою вину й згоден нести покарання згідно з радянським законом.

— Не може бути! — з відчаю вигукнув він. — Я підписав зовсім інший документ, а не протокол допиту.

— Твоя рука? — запитав прокурор та обережно, щоб він не зміг видерти аркуша з його руки, показав йому підпис.

— Бузувіри! Кати! Обдурили, — застогнав він, ухопив стільця, на якому сидів, і запустив у вікно.

Його схопили, завели в камеру. Три доби не чіпали. На четверту знову привели до слідчого.

— Ти нащо відмовляєшся від своїх слів? — надувся Гюрза. — Зробив злочин, то май мужність визнати свою провину. Думаєш, ти тут один і нам більше немає роботи, як з тобою панькатися? Що мовчиш?

— Катюги, як вас тільки земля носить... (...)

Через день він постав перед трибуналом. Викликали його колишнього приятеля. Той виступив. Виступив і прокурор. У своїй короткій обвинувачувальній промові він заявив, що ознайомився з матеріалами слідства й що підсудний сам визнав себе винним у скоєнні злочину, що він — агент іноземної розвідки, вів підривну роботу, займався шпигуванням на користь ворожих держав, готував терористичні акти та, як державний обвинувачувач, вимагав засудити його до вищої міри — розстрілу.

Йому надали останнє слово. Він стояв на своєму, повторив, що винним себе не визнає, що він не шпигун і не диверсант, (...) що не готував жодного терористичного акту й не вів підривної роботи серед населення, а слідство недозволеними методами змусило його підписати неправдиві свідчення на самого себе.

Але ніхто: ні слідчі, ні прокурор, ні суддя — навіть не натякнули, що він принизив честь і гідність великого вождя.

Із судової зали його завели в камеру смертників, яка була без вікон і нагадувала склеп. Було безглуздо марно вмирати. Якщо вже вмирати, то хоча б за велику ідею чи благородний вчинок. А вмирати за те, що вилаяв вуса тирана... У свій смертний час, як не дивно, він почував себе розкуто й без істерики. Ні на кого не тримав зла. (...) Усю ніч він не спав. Уранці, коли прийшли по нього, подумки попрощався з життям. Та, видно, у книзі доль йому ще було відведене життя. Він так і не зрозумів, за що його помилували. Можливо, надто білими нитками була шита його справа, а можливо, зважили на його бойові заслуги, що було малоймовірно. Очевидно, потрібна була дармова, налякана до смерті, покірна рабсила. Як би там не було, з камери смертників його знову повели до судової зали, де смертну кару замінили на двадцять п'ять років каторжної роботи й на п'ять років позбавлення громадянських прав.

Етапом він потрапив на Колиму. І пробув би там усі двадцять років, якби не помер Сталін, але в цій країні все спізнюється... Його звільнили тільки в 1956 році. Та ще довго не відпускали страшні нічні видива: табір, собаки, бараки, наглядачі будили серед ночі й до ранку не давали заснути.

Після звільнення йому захотілося в Крим, але порадили там не з'являтися. Він не став бунтувати, як тоді, коли повернувся з фронту. Тоді він був з орденами та медалями, і то йому заламали за спину руки, а зараз же він — достроково звільнений в'язень. Тож знову повернувся в Середню Азію. (...)

Якось він побачив на вулиці колишнього приятеля, за доносом якого відсидів десять років. Той ішов безтурботною ходою, у костюмі й краватці, і розглядав вітрини крамниць. Зіткнувшись з ним ніс у ніс, він злякано забелькотів:

— Ти живий?..

— Як бачиш... А ти вже поховав мене? Думав, що мене розстріляли? За скільки ти мене продав? За квартиру, посаду, машину? Я спочатку думав, що ти тоді в пивниці дурня клеїв. Але ти не з таких, сучий сину! Тебе завербували, ти свідомо поступив до них на службу й відпрацьовував за хліб з маслом. І твій перший вибір випав на мене. Ти правильно подумав: щоб увійти в довіру, треба закласти близьку тобі людину. І ти зробив це без найменших докорів сумління. А скількох ти ще занапастив, юдо?! — ухопив його за горлянку й став душити, певно, задушив би, якби не наспів міліціонер.

— Він псих. Відправте його в психушку, — закашлявся сексот і кинувся навтьоки.

— Що тут таке? — суворо запитав старший сержант.

— Він чіплявся до жінки... Ні сорому, ні совісті, — збрехав міліціонеру.

— До якої жінки?

— Та ось тут була... Уся в сльозах. Пішла вже...

— Не робіть мені тут концерти на вулицях, — підозріло обмацав його поглядом міліціонер. — Ідіть! (...)

Улаштовуватися на постійну роботу не спішив. Та й ким? Учителем історії? Що він може розповісти дітям? Історія була злочинною ареною тиранів.

Якось, проходячи повз дошку оголошень, він звернув увагу на віддрукований на друкарській машинці свіжий папірець. Терміново потрібні були люди для геологорозвідувальної експедиції. Щось знайоме ожило в ньому. Відразу ж пішов за вказаною адресою й улаштувався на роботу. Навіть не чекав, що іноді може пощастити і йому. Що не кажи, а сонце світить для всіх.

Другого дня вони їхали звивистою гірською дорогою, обабіч якої цвів барвистий мак, їхали на відкритій бортовій машині, завантаженій продуктами й спорядженням. Він напівлежав у кузові, а в кабіні біля шофера сиділа маленька проворна жінка — начальниця геологічної пошукової партії. (...) У загін приїхали під вечір. Табір розкинувся біля підніжжя гір на березі швидкоплинної гірської річечки під гіллястими волоськими горіхами. Відразу ж стали розвантажувати машину. Подавали коробки, вузли, матраци та байкові ковдри через борт, і раптом він відчув на собі чийсь уважний погляд та озирнувся. За декілька кроків від нього стояла до болю знайома жінка й пильно розглядала його.

— Бекире! — почув її вимучений голос.

— Еміне!

Стрибнув з машини й ледь устиг підхопити її на руки.

— Що трапилося? — заметушилася начальник партії.

— Наречена знайшлася.

— Чия наречена?

— Моя наречена, моя...

Так у долині Тянь-Шанських гір відбулося їхнє запізніле побачення. (...) Бідна Еміне за ці роки пережила не менше за нього. Спочатку вона потрапила до рук німців під час облави й опинилася в німецькій неволі, а потім після війни як «добровольця та помічника» фашистської Німеччини її пропустили через усі кола пекла сталінських концтаборів. Усю ніч він слухав її розповідь, проклинав землю й небо, плакав, а на ранок запропонував їй вийти за нього заміж.

— Для чого тобі така жінка? — запитала вона. — Шукай собі іншу.

— Почнемо все спочатку, — відповів їй.

Вона працювала кухаркою в їхньому загоні. Жили в похідному наметі, а коли повернулися в місто, зняли квартиру й розписалися в загсі.

Через два роки їм виділили двокімнатну квартиру, у якій вони виростили свого єдиного сина, де постаріла й померла Еміне, у якій він залишився самотнім і немічним.

Він лежав обличчям униз, поклав голову на схрещені руки, і його змучений погляд блукав на запиленому вікні, пожовклій тюлі, вицвілих гардинах, на дешевій пластмасовій люстрі, густо вкритій пилом, на стіні, де висів їхній з Еміне портрет, зроблений ще в молоді роки після народження сина. (...) Якось на вихідні вони залишили свого хлопчика хазяйці, у якої знімали квартиру, і пішли погуляти в місто. Коли проходили повз фотостудію, Еміне запропонувала:

— Давай сфотографуємося. Як виросте син, то хай бачить, які ми в нього молоді, а то може подумати, що в нього завжди були старі батьки.

— У той день у тебе був гарний святковий настрій та й у мене теж, — сказав він. — Після фотостудії я купив тобі червоні й білі троянди, і ти була дуже радісна. Чому ти вмерла раніше за мене? — докоряв їй. — Ти ж бачиш, як мені самотньо й погано. А з тобою мені завжди було добре. Навіть у старості. (...)

Сьогодні рівно три роки, сім місяців і чотирнадцять днів, як не стало тебе, — звернувся до Еміне. — Незабаром прийду до тебе. Уже залишилося недовго. Ти не уявляєш, як нестерпно боляче бачити твій одяг у шафі. Іноді здається, що ти поїхала до сина й маєш повернутися разом з ним.

Різкий дзвінок змусив його здригнутися. Він підняв голову й тужливо глянув на двері. Хто там? Невже син? А хіба чужа людина стала б так довго добиватися до нього? Він звернув увагу на сонце, воно вже опустилося за дах будинку. Коли він починав повзти до дверей, сонце світило у вікно. «Виходить, я повз декілька годин, — подумав він. — Хто ж усе-таки за дверима? Але хто б ти не був, хай благословить Аллах твоє терпіння, — скорчився від болю, зробив ще один ривок і вперся головою у двері. — Таки доповз». Йому здавалося, що він чує дихання того, хто стоїть за дверима. І раптом той, хто терпляче дзвонив і сопів за дверима, пішов. Він чітко почув, як зашаркали підошви залізобетонними сходами, а потім і зовсім затихли. З відчаю гукнув, що є сили, услід людині, та лише прохрипів. Людина забрала із собою його останню надію. І тоді він уткнувся обличчям у руки й гірко-гірко заплакав. Він ридав, судомно схлипуючи та здригаючись усім тілом, як осиротілий, убитий раптовим горем хлопчик.

— Сину мій, — повторював він крізь сльози. — Як же так?!

Він почував себе на скелі серед безмежного моря, повз яку проплив рятувальний корабель та його не помітив. Він знав, що приречений та приготувався зустріти смерть. Навіть перестав думати про воду. Повністю віддався на волю обставин. Мабуть, так судилося йому померти. Він перестав боротись і сподіватися, тому що боротьба лише тоді має сенс, коли є надія. Він просто лежав і розмовляв сам із собою.

— Есфете, хлопчику мій, — сказав він, — знай, якщо тебе хтось і любить до останнього подиху, так це твої батьки, тому що в цьому великому багатолюдному світі ми всі дуже самотні. (...)

Дивлячись на тебе, новонародженого, я відчув досі не знану гордість і впевненість у завтрашньому дні. Я відчував, що доки ти є, я не помру. Буду жити й тоді, коли зникну, перетворюся на прах, тому що моє продовження — у тобі. Можливо, через це я найбільше боявся тебе втратити. Я молив Аллаха, щоб ти пережив мене. Людині вмерти легко. Протягом життя їй загрожує небезпека бути знищеною. Тисячі смертей чигають на неї від дня народження. Як я хотів, хлопчику, уберегти тебе. Як мені хотілося завжди бути поруч з тобою й уберегти тебе від усього поганого. І тому, хлопчику мій, до останнього подиху буде боліти моє серце за тобою...»

Р. Емінов. Пам'ятай. 1997 р.

Він знову побачив перед собою море. Несподівано на безлюдному березі, наче з морських хвиль, з'явилася дівчина. Він пильно вдивлявся в неї. Вона бігла до нього, залита сонцем, і хвилі зализували сліди її босих ніг. Це була Еміне, така, яку він зустрів біля джерела своєї юності. Вона кликала його. (...)

Йому пригадалося, як через багато років по війні, коли дозволили відвідувати рідні краї як туристу, але все ще забороняли там жити, він знову приїхав додому. Батьківську хату знесли, а на їхньому обійсті стояв стандартний казенний будинок і жили чужі люди. Село було вже не те, яке він пам'ятав з дитинства. Відчувалося втручання бездушної державної машини. Він приїхав із семилітнім сином. Зійшовши з автобуса, вони перетнули шкільний двір і зупинилися біля старої гіллястої шовковиці, усіяної великими чорними смачними ягодами.

— Ось тут стояв наш будинок, колись ми в ньому жили, — сумно сказав сину. — А ось цю шовковицю посадив твій дід. Я пам'ятаю, як він її садив. Я був тоді такий, як ти, ще зовсім маленький.

Він підняв сина й посадив собі на плечі, а той потягнувся до шовковиці. У цей час біля хвіртки з'явилася господиня, певно, вона спостерігала за ними з вікна.

— Нащо рвете шовковицю? — закричала вона. — Ідіть, куди йшли... Немає чого ласитися на чуже добро.

Він хотів посваритися з нею, сказати, що це дерево посадив його батько й що вони мають моральне право поласувати його ягодами, але стримався від скандалу. Присутність сина остужувала збурене почуття несправедливості. Вибачившись, вони, пригнічені, пішли далі.

— Тату, а чому та тьотя на нас сварилася? Це ж наша шовковиця?

Що він міг відповісти?

— Виростеш — сам дізнаєшся. Ходімо нап'ємося джерельної води.

Вони спустилися ледь помітною стежкою в улоговину, зарослу ожиною. І довго шукали джерело. На його подив, джерело, що поїло колись усе село, висохло. Від нього залишився ледь помітний слід.

Вони пішли шукати кладовище, але не знайшли і його. Там, де були поховані предки, розбили колгоспний сад. Він зірвав одне яблуко, але не зміг його їсти. Йому здавалося, що яблуко налите не соком, а людською кров'ю та сльозами. Він кинув його під дерево, узяв сина за руку, і вони поспішили на дорогу.

Попутною машиною добралися до пристані, де пересіли на катер і через декілька годин уже були в Ялті.

Ялта їх зустріла теплом, затишком, музикою, безпечністю й запахом магнолій та олеандрів.

Місцем відпочинку вони вибрали Місхор, цей благословенний куточок землі. Щоранку вони спускалися до моря, неквапливо брели кипарисовою алеєю й виходили на пляж. Перед тим як роздягнутись і зайняти місце під сонцем на чистій ріні, вони зупинялися біля довоєнного бронзового скульптурного ансамблю «Алі-баба і Арзи-киз» та уважно розглядали роботу скульптора. А син разом з іншими хлопчаками залазив на плечі старого розбійника Алі-баби. Бідна Арзи-киз, поглинута своїми дівочими мріями, і не підозрювала, що її вистежують, як дичину. Вона чекає, коли наповниться її глек водою, не здогадуючись про небезпеку...

Якось навколо цієї скульптури зібралася група екскурсантів. Дівчина-гід розповідала групі красиву й сумну легенду про викрадену й продану в рабство красуню Арзи. Невільниця не витримала туги на чужині й через рік разом із сином кинулася в море, яке перетворило її на русалку. І от з того часу щоночі в рік її викрадення вона припливає до свого берега, дивиться на джерело, плаче й знову пливе в море. А джерело в цю ніч оживає, хлюпоче та починає текти з новою силою.

Один чоловік з групи несподівано запитав:

— А де ж місцеве населення?

І дівчина-гід тут же відповіла:

— Вони пустили німців у Крим, за це їх і вислали.

Вона, звісно, мала на увазі кримських татар, на що він з гіркотою зауважив:

— Люба дівчино, а хто ж, по-вашому, пустив німців в Україну, Білорусь та аж до Москви?

Дівчина зашарілася й не знала, що відповісти.

Годинами він сидів на березі моря, слухав шум хвиль і тужливий крик чайок, а в думках мандрував у далеке дитинство. Бачив батька, матір, сестер.

«О Аллаху, — думав з болем і тугою, — за що?.. За що така кара?»

А син радісно бігав на березі, збирав відшліфовані водою камінчики й кидав їх у збурунене море.

«Я не Мцирі, любий хлопчику, та моя любов до землі своїх предків незнищенна, — подумки звернувся до сина. — Я страшенно люблю її степ і гори, її небо, схід і захід сонця, пил її доріг. І буду любити до останнього подиху. І хотів би, щоб моє змучене тіло було поховане в рідній землі».

Чи знав я щастя? Важко сказати. Та й хто може похвалитися своїм щастям? У житті стільки всього намішано: і радості, і печалі. Живеш — то вже щасливий. Жити варто хоча б для того, щоб розплющити вранці очі, побачити, як сходить сонце, як до тебе підбігає твоя дитина, цілує в неголену щоку й говорить:

— Доброго ранку, тату!

Ти спочатку не розумієш, з чим тебе вітає дитина, а потім пригадуєш, що сьогодні в тебе день народження.

І знову він почув кроки. Рішучі кроки. Ось вони швидко підходять до дверей, декілька разів лунає дзвінок. Такий жаданий дзвінок у двері. Згасла надія знову запалює його. Це додає сил. Він підняв голову й рішуче подивився на двері. Залишалося найважче — устати й відчинити двері.

— Сину мій, — кволо вигукнув він. — Я зараз, зараз... Пересилюючи дикий біль у поясниці, він зібрав рештки сили, останнім зусиллям волі дрижачими руками судомно вчепився за одвірок дверей, дотягнувся до засуву замка й зрушив його з місця. Двері посунулись і, непритомніючи, він побачив, як в очі вдарило яскраве світло...

(Переклад Л. Любимової)

КОМПЕТЕНТНОСТІ

КЛЮЧОВІ. Спілкування державною мовою. 1. Розкрийте зміст понять «депортація кримських татар», «геноцид народу», «окупація». Наведіть приклади з історії. 2. Поясніть пряме й переносне значення назви повісті «До останнього подиху». Математична компетентність. 3. Аналізуючи текст повісті «До останнього подиху», відтворіть хронологічний порядок подій у житті головного героя (фабула) і художній порядок подій (сюжет). Намалюйте схеми, порівняйте. Поясніть, чому фабула та сюжет не збігаються у творі. У чому, на вашу думку, полягає задум автора? Компетентності в природничих науках і технологіях. 4. Виразно прочитайте описи природи у творі. Яку роль вони відіграють у розкритті життєвої долі Бекира? 5. Які явища природи в повісті «До останнього подиху» суголосні мотиву боротьби? Інформаційно-цифрова компетентність. 6. Випишіть з тексту повісті слова й вислови, які свідчать про переслідування кримських татар. За допомогою Інтернету встановіть їхнє значення. Використовуючи історичні джерела та ЗМІ, знайдіть документальні приклади тих фактів, про які йдеться в повісті. 7. Знайдіть в Інтернеті інтерв'ю Т. Халілова. Які події з життя митця відображені в повісті «До останнього подиху»? Уміння навчатися. 8. Чого навчило життя головного героя твору? Як вплинули на Бекира трагічні обставини й несправедливість? Чого навчила вас його життєва історія? Соціальна та громадянська компетентності. 9. У спогадах Бекира вимальовується реалістична картина радянського післявоєнного суспільства. Охарактеризуйте його. Які люди були потрібні тодішньому суспільству? Чи відповідав тим запитам Бекир? 10. Уявіть долю Бекира в наш час. Створіть (усно або письмово) сюжет оповідання про сучасний Крим і життя кримських татар.

ПРЕДМЕТНІ. Знання. 11. Які ознаки екзистенціалізму виявилися в повісті «До останнього подиху»? Наведіть цитати. Діяльність. 12. Порівняйте образи Сантьяго з повісті Е. Хемінгуея «Старий і море» та Бекира з повісті Т. Халілова «До останнього подиху». 13. Розкрийте роль епіграфа до твору Т. Халілова. Цінності. 14. Як головному герою вдалося зберегти найкращі людські якості в умовах зла й несправедливості? Що допомогло йому вистояти? 15. У повісті йдеться про сина Бекира. Батько його чекає й покладає на нього великі надії. Але образ сина постає лише крізь уяву батька. Опишіть сина Бекира й охарактеризуйте його людські якості. Як ви вважаєте, чи є він гідним свого батька? Поясніть позицію. 16. Поясніть слова з повісті Т. Халілова: «Море, як і життя, не прощає легковажності й помилок». Які помилки не прощає життя?