Зарубіжна література. Профільний рівень. 11 клас. Ніколенко

СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ

УКРАЇНА

Таїр Халілов

(нар. 1940 р.)

В Криму, при неправдивих суддях,

Де імперська панує «прить»,

Відчув я, що у мене в грудях

Татарське серце клекотить.

Д. Павличко

Екзистенціалізм, повість, ретроспективна композиція, індивідуальний стиль.

  • Робота в групах. 1) «Історики»: підготуйте повідомлення про історію кримськотатарського народу. 2) «Літературознавці»: знайдіть інформацію про шляхи розвитку кримськотатарської літератури, про її видатних митців і твори, важливі для сучасності. 3) «Соціологи»: використовуючи матеріали періодичної преси, проаналізуйте події, які відбулися в криму після Революції гідності 2014 р. У якому стані нині перебуває кримськотатарський народ? 4) «Культурологи»: розкажіть про традиції кримських татар та їхні культурні пам'ятки в криму й інших регіонах світу.

Таїр Бекірович Халілов (Халіл) — один з найяскравіших представників сучасної кримськотатарської літератури — народився 6 вересня 1940 р. в селі Карабай (нині село Відродження) Старокримського району (тоді Кримської АРСР). Він був п'ятою дитиною в сім'ї Бекіра та Фатіме Халілових.

Жахливою датою для родини стало 18 травня 1944 р. Письменник згадував: «...два солдати з автоматами й офіцер, який супроводжував їх, зі складу військ НКВС о 4-й годині ввірвалися в будинок. Офіцер коротко зачитав постанову про виселення й дав на збори 15 хвилин. Батько і мати, розгубившись, ледь устигли нас одягнути та взути. Фактично із собою нічого не встигли взяти, навіть сепаратор для молока — за тодішніми мірками — велике багатство, заборонили. Батько був відомим фахівцем з тютюнництва та двічі побував на ВДНГ у Москві, звідти й привіз цей сепаратор, єдиний у селі. Усе село ходило до нас сепарувати молоко (...). Жителів села зібрали в хліві, де сушили відомий кримський тютюн “Дюбек”, який вирощував батько. Там в оточенні озброєних солдатів протримали їх до обіду. Усі думали, що поведуть на розстріл. Але звідкись приїхали американські “студебекери”, радянські ЗІСи та “полуторки”. Усіх повантажили на машини, під конвоєм привезли на залізничну станцію Іслам-Терек (нині Кіровське) і буквально заштовхали до смердючих товарних, так званих “телячих”, вагонів. Чи треба говорити про той жах, шокове потрясіння й крики, якими супроводжувався цей “важливий державний захід”?.. Дорогою прямування ешелону, що тривала майже місяць, як і в місцях насильницького поселення, люди вмирали від голоду, хвороб, від нестерпних душевних мук і від нещасних випадків. (...) Людей упродовж місяця в страшних антисанітарних умовах морили голодом і цілеспрямовано утримували в обмеженому просторі вагонів — фактично в тюрмах на колесах».

Так відбувалася депортація кримських татар. Ешелони везли людей у невідомість. Сім'ю Халілових поселили в Макаріївському районі Костромської області, у лісовій глушині. Серед спецпоселенців лютували хвороби. Від туберкульозу померла сестра, від тифу — мати; батько за спробу втечі до Узбекистану отримав двадцять років ув'язнення в радянських таборах.

Залишившись без батьків, малолітні діти сім'ї Халілових потрапили до дитячого будинку в Узбекистані. Після закінчення середньої школи й служби в армії Т. Халілов вступив до Ташкентського сільськогосподарського інституту й 1969 р. отримав диплом ученого-агронома, плодоовочівника-виноградаря. Неодноразово робив спроби повернутися в Крим, але представники тодішньої влади йому відразу відмовляли, коли дізнавалися, що він кримський татарин. Хоча в 1967 р. були зняті санкції проти кримських татар, однак дозвіл повернення на батьківщину вони отримали лише 11 липня 1990 р. Тільки тоді письменник зміг повернутися на рідну землю.

Т. Халілов — автор книжок «Моя доля — ХХ століття», «Коли прилітають лелеки», «Перший сніг» та ін. Член Національної спілки письменників України.

Проза письменника належить до екзистенціалізму — напряму у філософії й літературі XX ст., що позиціонує й досліджує людину як унікальну духовну істоту, здатну до вибору власної долі. Т. Халілов прагнув збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя, дослідити пограничні стани людського існування. Він вважав, що справжня сутність буття виявляється в кризових моментах, коли людина перебуває на межі життя і смерті (екзистенційна межова ситуація). Коли оманлива пелена спадає, людина гостріше починає усвідомлювати свою самотність та опиняється перед вибором (моральним чи екзистенційним).

Кримським татарам доводилося протягом століть жити в ситуації постійного вибору між життям і смертю як в особистому, так і в національному вимірах. За таких умов сформувався індивідуальний стиль Т. Халілова, якому притаманні виразні національні традиції, зображення особливостей національного світосприйняття, утілення теми депортації кримських татар, заглиблення у внутрішній світ персонажів, ліризація прози (використання спогадів, внутрішніх монологів, ліричних відступів) тощо.

У повісті «До останнього подиху» (1992) відображено історію та трагічну долю кримськотатарського народу. Художнім документом геноциду кримськотатарського народу є також повість Т. Халілова «Забрана Батьківщина» (2009).

Повість «До останнього подиху». Погляд у минуле. Сюжет повісті — це спогади самотнього, прикутого до ліжка старого Бекира, який намагається подолати шлях до дверей та відчинити їх тому, хто дзвонить. Цей шлях для смертельно хворого представника кримськотатарського народу виявився занадто довгим. Він знаходиться поміж життям і смертю, його душа, скалічена випробуваннями й трагедіями, залишається незламною та відданою своїй батьківщині, якої позбавила героя радянська влада.

Ретроспективна композиція — розповідь про події від теперішнього до минулого — освітлює найважливіші моменти життя героя, яке невід'ємне від долі його народу. Він, як і інші кримські татари, зазнав депортації, тортур і принижень у радянських в'язницях і таборах. Потім його позбавили права повернутися на рідну землю, та все ж таки він не зламався, вижив і вистояв у випробуваннях.

Образ Бекира. Автор створює живий, зримий та поетичний образ героя, проникливо вибудовує його життєвий шлях від засмаглого, бадьорого, невтомного хлопчака, який улітку «ходив у коротких штанях нижче колін і у вицвілій ситцевій сорочці, пошитій матір'ю», до втомленого старого, у якого обличчя перетворилося на «згусток оголених почуттів: біль, страждання, відчай, напруження, рішучість, упертість, виснаженість і надію».

Ще дитиною він навчився любити море й життя, зрозумів, що «море, як і життя, не прощає легковажності й помилок». Згадуючи події давніх років, Бекир переживає найкращі, світлі почуття до своїх батьків, які оберігали його від усіх проблем. На тлі мальовничої природи Криму народжувалося світле кохання до Еміне: «Він згадував її щодня. Та що згадував? Жив нею! Він слухав її дихання, биття її серця, відчував запах її волосся, що пахло сонцем і морем, гвоздикою та васильками, яких багато росло в їхньому дворі. Коси до пояса, гаряча, чиста й юна, вона запам'яталася такою на все життя» (Переклад Л. Любимової).

Трагічні сторінки історії кримськотатарського народу

З доповідної записки Л. Берії 10 травня 1944 р.: «З огляду на зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу й небажання подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу, НКВС СРСР вносить на Ваш розгляд проект рішення Державного комітету оборони про виселення всіх татар з території Криму». За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС 18-20 травня 1944 р. з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними відомостями — 194 111 осіб.

Депортація татар набула масштабів загальноукраїнської трагедії. В Україні 18 травня оголошено Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Усі плани зруйнувала війна. Бекир пішов на фронт Другої світової й став захисником батьківщини. Лихоліття війни відшуміли, герой-визволитель, капітан Червоної армії повернувся на рідну землю, але на нього тут ніхто не чекав. Родину Бекира, як і інші родини кримських татар, відповідно до рішення радянської влади, депортовано до Середньої Азії. Будинки татар зайняли нові мешканці з Росії.

Душевне напруження ятрить рани пам'яті, крізь які просочується історія вигнання кримськотатарського народу, поневіряння на чужині. Оповідь набуває особливо пронизливого й щемкого характеру, відчувається, що це історія самого письменника, історія його народу. Тоді татар рятували тільки солідарність, милосердя та взаємодопомога, але водночас процвітали наклепи й доноси. Невчасний жарт у товаристві приятеля про вуса вождя коштував Бекирові свободи. Виснажений голодом і нелюдськими умовами в камері підземної в'язниці, герой не зламався, не втратив людської гідності, проте слідчий за допомогою хитрощів та обману змусив підписати зізнання, а отже, і смертний вирок, який невідомо з яких причин був замінений таборами на Колимі.

Т. Халілов майстерно відтворив контраст темної руйнівної стихії зла й найкращих людських почуттів. Після звільнення герой влаштувався в геологічну експедицію. Виконуючи завдання експедиції, він випадково зустрічає свою наречену, на долю якої випало не менше поневірянь, аніж на його: вона потрапила до німців під час облави, а потім після війни, як «добровольцю та помічнику» фашистської Німеччини, їй довелося пройти всі кола пекла сталінських концтаборів. Любов і жертовність відкривають Бекирові й Еміне справжній сенс життя, дають можливість пізнати щастя, навіть незважаючи на страждання та жорстокі випробовування, які довелося витримати. З особливою ніжністю й трепетом Бекир згадує сина: «На порозі свого небуття я чітко зрозумів, що весь сенс мого життя зводиться до твого народження, хлопчику мій. Я відчував, що доки ти є, я не помру. Буду жити й тоді, коли зникну, перетворюся на прах, тому що моє продовження — у тобі. І тому, хлопчику мій, до останнього подиху буде боліти моє серце за тебе...» Зустріч з дорослим сином для старого нині стає найбільшим бажанням.

Символіка назви твору. Назва повісті «До останнього подиху» є смисловим центром твору. У ній відображено вічну тему пам'яті, синівської, чоловічої, батьківської любові. У ній — наскрізна ідея безмірної любові до батьківщини: «Я не Мцирі, любий хлопчику, та моя любов до землі своїх предків незнищенна, — подумки звернувся до сина. — Я страшенно люблю її степ і гори, її небо, схід і захід сонця, пил її доріг. І буду любити до останнього подиху. І хотів би, щоб моє змучене тіло було поховане в рідній землі».

Фінал оповідання емоційно й психологічно точний, змушує замислитися над найважливішою екзистенційною проблемою — проблемою життя і смерті. Він є підтвердженням слів Е. Хемінгуея, поданих в епіграфі: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти». Життя головного героя — історія боротьби проти несправедливості та зла, історія надзвичайно важких, важливих перемог. У фіналі твору, перемагаючи свою безпорадність, герой відчиняє двері й впускає до кімнати світло.

Особливості стилю. Розповідь ведеться від третьої особи, проте більшу частину повісті займають внутрішні монологи героя, спогади Бекира, звертання до сина. Вони набувають сповідального характеру, розкривають душу героя. Є в повісті Т. Халілова розмова Бекира-хлопчика й Бекира-старого: зустріч дитинної сутності людини з дорослою. Проблема двоїстості людської натури виникає зазвичай у межовій ситуації. Герой ніби роздвоюється: Бекир-хлопчик стоїть на шляху самопізнання, Бекир-старий сягнув свого призначення та долі. Зосередженість на спогадах і переживаннях героя дає змогу авторові розширити проблематику повісті до загальнолюдського філософського рівня.