Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 26. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр.)

26.1. Україна на міжнародній арені. XX з’їзд КПРС Ліквідація ГУЛАГу. Невдала спроба державного перевороту. Посилення десталінізації. Легітимний переворот. Компартійно-радянський центр і Україна.

1956 р., лютий. - XX з’їзд КПРС.

1956 р., 30 червня. - Прийняття ЦК КПРС постанови «Про подолання культу особи та його наслідків».

1963 р. - Обрання П. Шелеста першим секретарем ЦК Компартії України.

1964 р., 14 жовтня. - Відставка з усіх посад М. Хрущова.

Зверніть увагу.

Політичний устрій відразу після смерті Й. Сталіна втратив стабільність. Розпочався період так званого «колективного керівництва». У боротьбі за вищу владу наступники диктатора декларували себе прибічниками лібералізації існуючих порядків. Коли курс на відмову від заснованих на масовому терорі сталінських методів керівництва був схвалений XX з’їздом КПРС, він набув незворотності. Цей історичний поворот для українського народу став доленосним.

Україна на міжнародній арені

Зовнішня політика СРСР післясталінських часів стала більш поміркованою. Керівники Радянського Союзу почали виїздити за межі країни. Однак достатніх результатів новий курс не давав. Протистояння Північноатлантичного альянсу і Організації Варшавського договору тривало. Перший в історії візит радянського керівника в США у вересні 1959 р. виявився безплідним. Не дала результатів і зустріч М. Хрущова з американським президентом Дж. Кеннеді в червні 1961 р. у Відні.

У жовтні 1962 р. спалахнула карибська криза, пов’язана із завезенням на Кубу радянських ракет. Кілька днів світ балансував на межі ракетно-ядерної війни. Після подолання кризи між Кремлем і Білим домом у Вашингтоні було встановлено лінію прямого зв’язку.

Важливим кроком на шляху обмеження гонки озброєнь і поліпшення планетарної екологічної ситуації стало підписання договору про часткову заборону ядерних випробувань (підземні випробування лишилися дозволеними). У жовтні 1963 р. його підписали представники УРСР.

Участь міністерства закордонних справ УРСР в діяльності міжнародних організацій заохочувалася, якщо членом їх ставав СРСР. Однак безпосередніх відносин із зарубіжними країнами МЗС УРСР встановлювати не міг.

Найбільш активно українські представники діяли в Постійній комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародному бюро освіти (МБО), Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ). За поданням УРСР ЮНЕСКО прийняла рішення про широке відзначення в 1964 р. 150-ї річниці від дня народження Т. Шевченка,

У 1957 р. в Нью-Йорку відкрилося постійне представництво УРСР при ООН. Після цього участь України в міжнародному житті пожвавилася. У середині 60-х років представники МЗС УРСР працювали в трьох десятках різноманітних міжнародних організацій та їх спеціалізованих органів.

Економічні зв’язки Україна розвивала переважно по лінії Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). У країни Центрально-Східної Європи спрямовувалося до 80 відсотків експорту.

Українські спеціалісти і підприємства брали участь у спорудженні металургійних заводів в Болгарії і Польщі, машинобудівних підприємств в Польщі, Румунії, Угорщині та інших країнах РЕВ.

З 1956 р. почалися й регулярні обміни делегаціями з країнами радянського блоку. У середині 60-х років 16 областей УРСР уже мали постійний зв’язок з цими країнами, переважно у формі обміну делегаціями.

Керівники СРСР активно вербували собі союзників у так званому «третьому світі». Найкращим засобом для цього була допомога у спорудженні народногосподарських об’єктів. У середині 60-х років Україна допомагала в будівництві півтори сотні об’єктів у країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Зокрема у побудові найбільшого в Азії металургійного заводу в Бхілаї (Індія) вирішальною виявилася роль спеціалістів з Дніпропетровська, Запоріжжя та інших українських міст.

XX з'їзд КПРС

М. Хрущов поспішав зі скликанням партійного з’їзду, щоб відтіснити від влади своїх політичних суперників у президії ЦК КПРС. Скликання з’їзду було призначене на вісім місяців раніше статутного строку.

На початку 1956 р. відбулися звітно-виборні конференції і з’їзди в партійних організаціях областей та національних республік. Делегати чергового з’їзду Компартії України представляли 895 тис. членів і кандидатів партії. Виборча компанія здійснювалася, як заведено, під щоденним контролем першого секретаря ЦК О. Кириченка. Усі делегати республіканської партійної організації на XX партз’їзді виявилися прибічниками Хрущова. Кириченко виправдовував сподівання першого секретаря ЦК КПРС.

XX з’їзд КПРС працював у лютому 1956 р. У звітній доповіді ЦК, з якою виступив М. Хрущов, підтверджувалася лінія на розрядку міжнародної напруженості та обгрунтовувалося положення про відсутність фатальної неминучості третьої світової війни. У галузі внутрішньої політики особлива увага зверталася на поліпшення становища в сільському господарстві, забезпечення випереджаючих темпів виробництва товарів народного споживання, розгортання житлового будівництва. Ці положення не викликали здивування. Така політика вже проводилася, забезпечуючи Хрущову підтримку в суспільстві.

Кожний з тих, хто виступав під час обговорення звітної доповіді ЦК, підкреслював переваги «колективного керівництва», протиставляючи йому негативні наслідки безіменного «культу особи». А. Мікоян дозволив собі, як член президії ЦК, виступити більш визначено. Він заявив про негативні наслідки «культу особи Сталіна» і в завуальованій формі піддав критиці положення сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», особливо щодо громадянської війни в Україні. У його виступі уперше прозвучала сенсаційна заява про те, що С. Косіор і В. Антонов-Овсієнко не були ворогами народу.

У останній день роботи з’їзду зібрався новий склад Центрального комітету, який обрав президію і секретаріат. Персональний склад президії ЦК з 11 членів не змінився.

Коли з’їзд затверджував результати голосування по виборах керівних органів партії, М. Хрущов повідомив, що делегати повинні зібратися на ще одне, закрите засідання. На ньому він протягом чотирьох годин читав доповідь «Про культ особи та його наслідки».

Доповідь шокувала делегатів. З’їзд не обговорював доповіді, лише ухвалив коротку, в декілька рядків постанову. Проте в основному через це закрите засідання з’їзд став поворотним пунктом у суспільно-політичному житті країни.

У доповіді підтверджувався факт існування давно опублікованого на Заході заповіту В. Леніна («Лист до з’їзду»). На неспростовних фактах доводилася особиста відповідальність Сталіна за трагедію перших років війни з гітлерівською Німеччиною, за депортації цілих народів, масові репресії 1937-1938 рр. і післявоєнних років.

Проте доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж змальовувала справжню картину минулого. У ній засуджувалися тільки зовнішні прояви тоталітаризму («культ особи») і найбільш вражаючі випадки зловживання владою (масові репресії, депортації). Політика партії на всіх етапах «соціалістичного і комуністичного будівництва» визнавалася правильною.

Після з’їзду доповідь була видана окремою брошурою. Текст брошури зачитували на закритих партійних зборах по всій країні. Надалі за розпорядженням першого секретаря ЦК доповідь стали зачитувати безпартійним на підприємствах, в установах і вищих навчальних закладах. Іноді з нею знайомили навіть старшокласників у школах.

У червні 1956 р. текст закритої доповіді опублікував державний департамент США. Проте радянські офіційні особи, починаючи від самого Хрущова, відмовлялися підтвердити його автентичність. У Радянському Союзі доповідь уперше була надрукована тільки в 1989 р.

Ліквідація ГУЛАГу

У системі Головного управління таборів навесні 1953 р. налічувалося більше мільйона ув’язнених. До XX з’їзду КПРС була звільнена більшість із них. Для звільнення застосовувалися дві процедури: амністія і реабілітація. Одночасно скасовувалося найбільш одіозне репресивне законодавство минулих років.

Амністія засуджених за співробітництво з окупаційним режимом у роки війни дозволила повернутися додому українським націоналістам. До 1957 р. повернулися ті, хто вижив - 65 534 особи, засуджені за членство в ОУН, участь в УПА або «бандпосібництво».

Масовий перегляд заведених на громадян політичних справ тривав до кінця 1959 р. За цей час КДБ і прокуратура УРСР переглянули 4263 тис. справ діючого та архівного оперативного обліку на 5481 тис. осіб. Ця вражаюча цифра тоді не стала об’єктом гласності. Було знято з обліку (фактично реабілітовано) 2684 тис. осіб, що становило 58 відсотків загальної кількості засуджених. Реабілітації не підлягали жертви політичних репресій до 1 грудня 1934 р., всі репресовані за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі» і в колабораціонізмі.

Держава не визнала себе винною у депортаціях мільйонів громадян під час суцільної колективізації сільського господарства, етнічних зачисток прикордонних місцевостей (з 1934 р.), радянізації західноукраїнських земель 1939-1941 рр. Так само реабілітація не поширювалася на висланих з України кримських татар і німців.

На початку 60-х років М. Хрущов почав заявляти, що в країні нема політичних в’язнів. Це відповідало дійсності. Всі, хто вижив, були звільнені. Ліквідація ГУЛАГу стала найбільшою заслугою М. Хрущова як політичного діяча.

Невдала спроба державного перевороту

Лібералізація суспільно-політичного життя почалася відразу після смерті Сталіна. Виступ М. Хрущова з доповіддю на закритому засіданні XX з’їзду КПРС перевів процес лібералізації у нову площину - десталінізацію. Обидва процеси тотожні і відрізняються один від одного тільки ступенем гласності.

Закриту доповідь на з’їзді Хрущов побудував так, щоб партія виглядала стороною, яка від репресій постраждала найбільше. Він розповідав в основному про партійних керівників, які стали жертвами репресій. У доповіді були названі імена 23 компартійно-радянських діячів, яких розстріляли, у тому числі С. Косіора, П. Постишева, В. Чубаря. На злочинах тоталітарного режиму, не пов’язаних з репресуванням керівників партії, перший секретар ЦК КПРС не загострював уваги.

Десталінізація знадобилася М. Хрущову, щоб дістати політичні дивіденди в боротьбі за верховну владу. Сам він вчасно потурбувався про те, щоб зробити недоступними архівні документи, які засвідчували його чималий особистий внесок у розгортання репресій, особливо після приїзду в Україну на початку 1938 р. Участь К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова і В. Молотова в сталінських репресіях неможливо було приховати.

Основна частина компартійного апарату не була готова розвінчувати Сталіна. У багатьох партійних організаціях України критика культу особи сприймалася як наклеп на радянську владу. Перший секретар Київського міськкому Компартії України М. Синиця радив припинити шкідливу, на його погляд, пропагандистську кампанію. О. Кириченко надіслав до ЦК КПРС доповідну записку з добіркою висловлювань ветеранів партії про необхідність боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

ЦК КПРС поспішив прийняти 30 червня 1956 р. постанову «Про подолання культу особи та його наслідків». В ній підкреслювалося, що культ був проявом особистих вад Сталіна, а не органічною вадою радянської влади.

Скориставшись візитом першого секретаря до Фінляндії, члени президії ЦК КПРС 18 червня 1957 р. поставили питання про його відставку. Хрущов, який потрапив на засідання президії ЦК прямо з літака, пересвідчився в тому, що його підтримують тільки Мікоян, Кириченко і Суслов. Шестеро з семи кандидатів у члени президії, які завдячували своєю посадою Хрущову, висловилися на його підтримку, але вони не мали права голосу.

Керівники силових відомств Г. Жуков (армія) і І. Серов (КДБ) підтримали Хрущова під час засідання президії ЦК, яке тривало безперервно чотири дні. Жуков організував термінову доставку членів ЦК КПРС в Москву на військових літаках. Організатори державного перевороту не врахували, що президія ЦК була неформальним органом партійної влади. Хрущов апелював до ЦК КПРС у повному складі, який його обрав на посаду першого секретаря.

Пленум ЦК КПРС відбувався таємно з 22 по 29 червня. Врешті-решт він скасував результати голосування в президії ЦК. Л. Каганович, Г. Маленков, В. Молотов і М. Сабуров були звільнені з усіх партійних і державних посад. Преса повідомила про антипартійну групу, яка утворилася в партійному керівництві. Більш популярним діячам - К. Ворошилову і М. Булганіну - було дозволено покаятися. Про їх участь у спробі державного перевороту не повідомлялося.

Червневий (1957) пленум ЦК КПРС ознаменував собою кінець «колективного керівництва». М. Хрущов став вождем і почав формувати склад керівних органів за власним бажанням. Невдовзі виявилася його схильність розставляти на ключові посади вихідців з України, яких він добре знав і яким довіряв.

Керівна роль Г. Жукова у знешкодженні Берії і в червневих подіях 1957 р., його слава полководця і нелюбов до армійських політвідділів змусили Хрущова звернути увагу на армію. У листопаді 1957 р., коли Жуков перебував з візитом у Югославії, його звинуватили у політичних помилках і звільнили з усіх посад. Міністром оборони став уродженець України, під час війни командуючий Третім і Другим Українськими фронтами маршал Р. Малиновський.

У грудні 1957 р. Хрущов відкликав з України О. Кириченка і зробив його секретарем ЦК КПРС, фактично - своїм першим заступником. За рекомендацією Хрущова партійну організацію України очолив М. Підгорний.

На початку 1958 р. М. Хрущов змістив з посади голови Ради міністрів СРСР М. Булганіна і сам очолив союзний уряд. Уперше в одних руках було зосереджено дві найвищі в партійному і державному апараті посади.

Зібрання представників громадськості Москви з нагоди 20-річчя початку Великої Вітчизняної війни. Зліва направо: Л. Брежнєв, М. Хрущов, К. Москаленко, І. Баграмян

У 1960 р. втратив посаду голови Верховної Ради СРСР 79-річний К. Ворошилов. Престижну, хоч політично маловартісну посаду номінального голови держави Хрущов віддав Л. Брежнєву, якого теж добре знав по спільній роботі в Україні.

Посилення десталінізації

Десталінізація починалася із заперечення культу особи. Беручи приклад із Сталіна, який організовував покаянні виступи переможених противників на партійних з’їздах, Хрущов змусив явних і прихованих членів антипартійної групи виступити перед делегатами чергового XXII з’їзду КПРС у жовтні 1961 р. (попередній, XXI з’їзд був позачерговим). Суспільство за ці майже шість років стало іншим і вже сприймало інформацію про сталінські злочини без шоку. Промовці на конкретних фактах доводили безпосередню участь у злочинах сталінської доби Ворошилова, Кагановича, Маленкова і Молотова.

З’їзд ухвалив винести з мавзолею Леніна саркофаг з набальзамованим тілом Сталіна. Труну поховали на кладовищі, влаштованому біля Кремлівської стіни для керівників високого рангу. По всій країні розпочався демонтаж пам’ятників Сталіну. Закривалися присвячені йому музеї. Вулиці, підприємства, навчальні заклади і міста, які мали ім’я Сталіна, терміново перейменовувалися. У листопаді 1961 р. місто Сталіно (колишня Юзівка) стало називатися Донецьком, Сталінська область відповідно була перейменована на Донецьку.

XXII з’їзд КПРС став апогеєм десталінізації хрущовської доби.

Компартійно-радянський центр і Україна

Становище України при Й. Сталіні (починаючи з 30-х років) і М. Хрущові було діаметрально протилежним. Торкнувшись на XX з’їзді КПРС теми про виселення Сталіним малих народів, Хрущов відірвався від заготовленого тексту і зробив коротке зауваження: «Українці уникли цієї участі, тому що їх надто багато і не було куди вислати. А то він би й їх виселив». Це зауваження розвеселило делегатів, як щось зовсім неймовірне.

Однак делегати з’їзду даремно сміялися. Доля України тоді справді зависла на волоску. Та й з технічного боку така депортація була можливою. У 1944-1945 рр. кількість депортованих німців з території Судетської області, Верхньої Сілезії, Помор’я і Східної Пруссії перевищила 13 млн осіб. Ця цифра тільки удвічі поступалася чисельності населення України в 1944 р.

Зі смертю диктатора становище України в СРСР змінилося із вражаючою швидкістю. По-перше, відбулася загальна лібералізація суспільно-політичного життя. По-друге, УРСР почала одержувати політичні дивіденди від становища найбільшої національної республіки. Колосальна, порівняно з іншими національними республіками, концентрація людських і матеріальних ресурсів робила Україну важливим чинником у боротьбі за владу в Кремлі. Коли компартійно-радянський центр перебував у послабленому стані «колективного керівництва», претенденти на роль вождя прагнули заручитися підтримкою української партійної організації. По-третє, М. Хрущов навіть після того, як досяг становища вождя, не змінив свого прихильного ставлення до України. Він завжди вважав республіку «своєю» і не боявся українського сепаратизму.

З перемогою М. Хрущова над його політичними суперниками українська політична еліта дістала перевагу над управлінською елітою центру. У Москві все більше вихідців з України обіймало високі посади.

Після смерті Сталіна у складі президії ЦК КПРС була тільки одна (з десятьох) тісно пов’язана з Україною людина - сам М. Хрущов. Хоча Ворошилов і Каганович народилися в республіці, вони не мали в ній коренів. Зв’язок Кагановича з Україною взагалі специфічний: у тисячолітній історії українського народу, мабуть, не було більш зловісної фігури.

Восени 1964 р. (до падіння Хрущова) президія ЦК КПРС теж складалася з десяти чоловік. П’ятеро з них обставинами своєї біографії були пов’язані з Україною: Л. Брежнєв, А. Кириленко, В. Підгорний, Д. Полянський, М. Хрущов. Це половина персонального складу компартійно-радянської олігархії. Українська політична еліта поставила своєрідний рекорд у негласному змаганні з російською.

Повалення М. Хрущова

Під час лібералізації суспільно-політичного життя 50-х років українські політики вже не турбувалися про укорінення влади в народі. Тоталітарний режим у вигляді національної радянської державності давно укорінився. Більша свобода дій, яку московський центр допускав для регіональних осередків власної впади, не могла породити загрози диктатурі. Українські діячі скористалися лібералізацією тільки для задоволення особистих інтересів, зокрема найбільш честолюбних: замінити собою представників інших кланів і територій у складі найвищого керівництва державної партії.

Святкування 70-річчя М. Хрущова

Виступ П. Шелеста перед партгоспактивом, 1963 р.

Однак протекція українській політичній еліті і вихідцям з України не мала наслідків, яких очікував М. Хрущов. Навпаки, політичні діячі українського походження відіграли в його усуненні від влади вирішальну роль.

Влітку 1963 р. після М. Підгорного першим секретарем ЦК Компартії України став П. Шелест. Цілком зобов’язані Хрущову своєю політичною кар’єрою, ці люди незабаром приєдналися до змови, яка готувалася під керівництвом іншого висуванця Хрущова Л. Брежнєва і за участю КДБ СРСР. Йшлося про підготовку цілком легітимного акту в рамках компартійно-радянської політичної системи: позбавлення першого секретаря ЦК КПРС його посади рішенням пленуму ЦК. Важливо було так «обробити» три сотні членів ЦК, щоб про це передчасно не довідався сам Хрущов.

За свідченням одного французького журналіста, М. Хрущов назвав восени 1963 р. своїми ймовірними наступниками Л. Брежнєва, М. Підгорного і О. Косигіна. Перші дві з названих кандидатур розпочали «обробку» членів уряду, а потім і всіх без винятку членів ЦК. Коли П. Шелест дав на це згоду, йому доручили контрольні розмови з усіма членами ЦК від України (36 чоловік).

У відсутність Хрущова члени президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 р. офіційно поставили питання про недовіру першому секретареві і затвердили механізм його усунення з посади: скликати наступного дня спочатку засідання президії за участю Хрущова, а потім - пленум ЦК КПРС.

13 жовтня М. Хрущов разом з А. Мікояном прибув до Москви з курорту на виклик членів президії ЦК. Засідання президії ЦК тривало весь день. Пересвідчившись у тому, як настроєні члени ЦК, Хрущов припинив опір. На скликаному 14 жовтня позачерговому пленумі ЦК КПРС його увільнили від обов’язків першого секретаря ЦК, члена президії ЦК і голови Ради міністрів з лицемірним формулюванням: «у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я».

Першим секретарем ЦК було обрано Л. Брежнєва, а на посаду голови Ради міністрів рекомендовано О. Косигіна. Через місяць П. Шелест став членом президії ЦК КПРС. М. Підгорний незабаром став головою президії Верховної Ради СРСР.

Поняття та терміни

Десталінізація - відмова кремлівської верхівки від політики масового терору з одночасним її засудженням. Засудження масового терору відбувалося у формі дозованої критики сталінських методів партійно-державного керівництва.