Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

25.2. Розгром греко-католицької церкви. Індустріалізація західних областей. Колективізація села. Збройний опір осередків ОУН і УПА. Початок лібералізації суспільно-політичного життя. Після Й. Сталіна. Культурне життя.

1946 р., березень Закритий судовий процес у Києві над представниками греко-католицького духовенства (Й. Сліпий та ін.).

1946 р., 8-10 березня - Скасування підтиском властей собором греко-католицької церкви у Львові унії з Ватиканом і підпорядкування греко-католицької церкви в Україні Російській православній церкві.

1950 р., 5 березня - Загинув у бою з підрозділами НКВС головний командир УПА Р. Шухевич (Т. Чупринка).

1951 р., 7 листопада - Почав працювати перший в УРСР телевізійний центр у Києві. 1953 р., 5 листопада - Завершено будівництво у Києві першого в світі суцільнозварного моста через р. Дніпро за проектом академіка Є. Патона.

1955 р., 18 жовтня - Стала до ладу у Херсонській області Каховська ГЕС.

Розгром греко-католицької церкви

Радянізація Західної України почалася, як і в передвоєнні роки, з репресій. Якщо до війни органи державної безпеки спрямовували вістря репресій на працівників польського управлінського апарату, осадників, інтелігенцію, буржуазію та поміщиків, то після війни на вже очищеному від «експлуататорських класів» місці репресії скеровувалися передусім на впливову серед місцевого населення греко-католицьку церкву та її ієрархів.

І листопада 1944 р. помер митрополит Андрей Шептицький, який користувався серед населення Галичини безмежним авторитетом. Це полегшило задуману Сталіним ліквідацію греко-католицької церкви. Духовенству і віруючим було запропоновано злитися з Російською православною церквою. Після того як виші ієрархи греко-католицької церкви відмовилися розглянути таку пропозицію, за справу взялися органи державної безпеки. Новопризначений митрополит Й. Сліпий у квітні 1945 р. був заарештований з групою єпископів за стандартним звинуваченням у співробітництві з німецькими окупантами. У березні 1946 р. їх засудили на великі строки до таборів у віддалених регіонах СРСР. У цьому ж місяці ініціативна група віруючих на чолі з священиком Г. Костельником зібрала у Львові собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р. і підпорядкування галицької церкви московському патріарху Алексію. У Закарпатті відповідне рішення було прийняте в 1949 р. На Пряшівщині, тобто за межами СРСР, під радянським тиском унія була ліквідована у 1950 р.

Індустріалізація західних областей

Політику радянізації здійснювали руками тих, хто добровільно або під тиском їхав на постійну роботу в західні області. Масштаби таких переселень були істотними. Зі східних областей України, а також з інших республік у край прибували десятки тисяч апаратних працівників, спеціалістів народного господарства, працівників медичних і культурно-освітних установ. Заходи по радянізації здійснювалися під контролем спеціально створених компартійно-радянських органів - Комітету допомоги при уряді УРСР і відділу ЦК КП(б)У у західних, Закарпатській та Ізмаїльській областях.

У прийнятому в березні 1946 р. законі про п’ятирічний план окремим пунктом формулювалося завдання перетворити Львів на великий промисловий центр.

Поставлені завдання виконувалися іноді шляхом переведення підприємств разом із кадрами спеціалістів і кваліфікованих робітників з Центральної Росії. Наприклад, завод телефонної і телеграфної апаратури було перебазовано з Калуги. Понад 730 робітників та інженерно-технічних працівників з Ленінграда були переведені на електроламповий завод. Замість автоскладального було побудовано великий завод автонавантажувачів. Розгорнулося будівництво автобусного заводу.

У 1946 1947 рр. в Дрогобицькій області (в 1959 р. об’єднана із Львівською) було відкрито газові родовища, а в 1949 р. - побудовано найбільший тоді в СРСР і Європі магістральний газопровід Дашава-Київ. У 1951 р. західноукраїнський газ почала одержувати Москва.

У північній частині Львівської і на півдні Волинської областей було знайдено промислові запаси вугілля. З 1949 р. у Львівсько-Волинському вугільному басейні почалося шахтне будівництво. У 1950 р. було відкрите найбільше в СРСР Роздольське родовище сірки. Незабаром тут почалося будівництво великого гірничо-хімічного комбінату. Були реконструйовані хімічні комбінати у Калуші і Стебнику, Солотвинський соляний рудник у Закарпатті. Став до ладу потужний цементний завод у Миколаєві Дрогобицької області.

Колективізація села

У західних областях налічувалося десятки тисяч хуторів і тисячі дрібних сіл. У травні 1945 р. з ініціативи Хрущова з’явилася компартійно-радянська постанова про утворення земельних общин, які мали регулювати користування угіддями, утворювати супряги, щоб допомагати господарствам у обробці землі. За 1945 р. було організовано близько 240 тис. супряг. Влаштовувалися екскурсії в колгоспи східних областей, щоб селяни переконалися у перевагах колективного господарювання і розповіли про це односельцям.

На заможних селян держава скеровувала вістря податкового тиску. З початком колективізації поширилося пряме розкуркулення заможних господарств.

Суцільна колективізація стала здійснюватися тільки з 1948 р. Вона відбулася у стислі строки. До середини 1950 р. в 7190 колгоспах було об’єднано 98 відсотків селянських господарств.

Повстанська листівка 1949 р.

Збройний опір осередків ОУН і УПА

У серпні 1943 р. бандерівська ОУН внесла принципові поправки в свої програмні документи. Бандерівці проголошували рівність у правах усіх громадян майбутньої Української держави незалежно від їхньої національності, підтверджували право національних меншин вільно розвивати свою культуру. У прийнятих програмних документах висувалася пропозиція про утворення спільного фронту поневолених народів проти імперіалізму.

Радянське військове командування розпочало широкі акції, спрямовані на винищення українських націоналістів, тільки після травня 1945 р. У цих акціях використовувалися переважно війська НКВС. У відкритих боях, зважаючи на явну перевагу противника в чисельності та озброєнні, бійці УПА, як правило, зазнавали поразок. Тому закордонний провід ОУН на чолі з С. Бандерою прийняв рішення про виведення великих підрозділів УПА з України через Словаччину в Західну Німеччину і Австрію. Такі рейди було здійснено восени 1945 р. і навесні 1946 р., а потім у 1947 р. і 1948 р. Загалом Україну покинули близько 50 тис. повстанців. Підрозділи, які виявили бажання залишитися, подрібнювалися на невеликі, глибоко законспіровані групи, здатні діяти автономно. Вони складалися переважно з місцевих жителів, які користувалися підтримкою населення.

Повстанці відстоювали із зброєю в руках приватну власність і свою релігію, право жити так, як завжди, а не працювати на державу в ненависних колгоспах. Рух опору пішов на спад тільки після 5 березня 1950 р., коли НКВС за допомогою агентури натрапив на схрон, де переховувався Р. Шухевич. Командарм загинув у нерівному бою.

Вояки УПА у Волинській області, 1948 р.

Щоб позбавити бандерівців підтримки населення, загони НКВС спалювали села, виселяли людей з місцевості, де знаходилися бази УПА, ув’язнювали «бандпосібників» або депортували їх у Сибір цілими сім’ями. Всього було вивезено 65 906 сімей, в яких налічувалося 203 662 чоловіків, жінок і дітей.

Щоб виявити «бандпосібників» і представити бандерівців в очах місцевих жителів звичайними карними злочинцями, органи безпеки створювали провокаційні лжебандерівські загони, які займалися грабунками, вбивствами, гвалтуванням. По всій Західній Україні і в Польщі відомство Л. Берії насаджувало свою агентуру, яка давала інформацію про дії націоналістів.

Початок лібералізації суспільно-політичного життя

Сталінський план перетворення природи поставив на голову всі показники четвертого п’ятирічного плану. Останні роки п’ятирічки характеризувалися загостренням диспропорцій, зростанням незавершеного будівництва, загальною дезорганізацією виробництва. Волюнтаристські методи управління командною економікою знову вийшли на поверхню після арешту і безсудного розстрілу голови Держплану СРСР М. Вознесенського в 1949 р. Вони знайшли теоретичне обгрунтування в останній праці Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952). Генсек стверджував, що переважний розвиток важкої промисловості і прискорення процесу перетворення колгоспно-кооперативної форми власності в сільському господарстві на державну власність - це два найважливіші пріоритети економічної політики. Сталін заперечував будь-яку поступку ринкові і прогнозував для найближчого майбутнього заміну товарообороту безпосереднім продуктообміном.

У національній політиці радянської держави доби пізнього сталінізму були закріплені ті шовіністичні тенденції, які уперше стали помітні в роки війни. Сталін зробив наріжним каменем усієї своєї політики ставку на російський народ. У програмному тості на честь російського народу, з яким Сталін як Верховний головнокомандуючий виступив у травні 1945 р., він не тільки відзначив вирішальну роль росіян у перемозі над ворогом. Він назвав їх «найбільш видатною нацією з усіх націй, які входять у склад Радянського Союзу». Марксист, яким завжди був Сталін, визнав за необхідне порівнювати нації й наголошувати на пріоритеті однієї з них. Це означало приховане повернення від марксизму до імперського принципу побудови держави: «самодержав’я, православ’я і народність».

Незабаром стало зрозумілим, що протиставлення націй потрібне для подолання відцентрових процесів у радянській наддержаві. Роздмухуючи патріотизм у його шовіністичних формах, Сталін турбувався про стабільність тоталітарного ладу і своєї влади в ньому.

Державна влада взяла курс на боротьбу з «буржуазним націоналізмом». Певна річ, зберігалася показна увага радянської держави до «титульних» націй, тобто націй, які дали своє ім’я конституційно затвердженим складовим частинам держави - національним республікам. Однак башкир поза Башкирією, татарин поза Татарстаном або українець поза Україною не могли претендувати на задоволення національних потреб. Навпаки, росіяни в кожному куточку країни могли претендувати на відкриття російських шкіл або користування російською мовою у спілкуванні з державними установами.

У повоєнні роки вперше проявився на державному рівні завжди властивий Сталіну антисемітизм. Він став помітним під час кампанії з боротьби з космополітизмом, яка почалася з кінця 1948 р. Незабаром зазнало репресій усе керівництво Єврейського антифашистського комітету, який у роки війни займався збиранням фінансових коштів серед єврейських общин світу на користь Радянського Союзу. Сам комітет було розпущено, усі його періодичні видання заборонено.

13 січня 1953 р. газета «Правда» оголосила про викриття терористичної групи лікарів, у складі якої було названо спочатку дев’ять, а потім п’ятнадцять відомих спеціалістів. Приблизно половина з них була євреями. У повідомленні ТАРС про арешт вказувалося, що ці лікарі використали високе службове положення у Кремлі, щоб виконувати накази «Інтелідженс сервіс» (англійської розвідки) і єврейської благодійної організації «Джойнт» про знищення відомих людей. Зокрема їм інкримінувалося вбивство у 1948 р. А. Жданова, замах на життя багатьох воєначальників.

Серед конкретних заходів у «справі лікарів», рекомендованих Центральним комітетом Компартії України партапарату на місцях, були такі: перевірити роботу відділів охорони здоров’я в галузі контролю їх практики, діагностики і лікування, вивчити медичних працівників, які мають зв’язки за кордоном, посилити агентурну і оперативну роботу органів МДБ стосовно проявів єврейського націоналізму.

Перебіг «справи лікарів» свідчив про те, що її режисер за допомогою партапарату готував радянське суспільство до репресій, зіставних за масштабами з репресіями 1937-1938 рр. Але 5 березня 1953 р. режисера зупинила власна смерть.

Після Й. Сталіна

На другий день підручні вождя стали ділити владу. Уперед вирвався Г. Маленков, який дістав обидві ключові посади - голови Ради міністрів і секретаріату ЦК КПРС.

Його заступниками в Раді міністрів стали Л. Берія, М. Булганін, Л. Каганович і В. Молотов. Міністерства внутрішніх справ і державної безпеки були об’єднані, і цей могутній конгломерат неформальної влади очолив Л. Берія. На посаді голови президії Верховної Ради, яка була формально найвищою, але цілком беззмістовною, опинився 72-річний К. Ворошилов. У «колективному керівництві» постав, як і в 1923-1924 рр., тріумвірат. Однак члени президії ЦК, які не увійшли до трійки, запротестували. 14 березня Маленкова поставили перед вибором: або урядовий, або партійний апарат. Він обрав уряд і пост фактичного голови секретаріату залишився за Хрущовим, якого всі інші ключові фігури «колективного керівництва» вважали недалеким і тому досить безпечним.

27 березня Верховна Рада СРСР оголосила амністію, результатом якої скористалися в основному карні елементи. Мільйони людей, репресованих за політичними мотивами на тривалі строки, залишалися в концтаборах і тюрмах. В ніч на 4 квітня з ініціативи Берії були звільнені лікарі. Антисемітська хвиля почала опадати. Услід за лікарями Берія розпочав реабілітацію громадян по інших великих «справах», організованих міністерством держбезпеки у післявоєнні роки.

Ідентичну політику старався здійснювати Хрущов, розставляючи вірних собі людей у партійному апараті. У червні він підготував зняття з посади Л. Мельникова - дуже непопулярної в Україні людини. Цікаво, що на цій відставці наполягав Берія, небезпідставно звинувачуючи Мельникова в русифікації західних областей України і взагалі в ігноруванні місцевих кадрів у призначеннях за номенклатурою ЦК Компартії України. Посаду першого секретаря Хрущов віддав О. Кириченку.

Олексій Іларіонович Кириченко (1908-1975) посів особливе місце у новітній історії України хоча б тим, що це перший українець на посаді голови секретаріату ЦК. Він народився в селі Чорнобаївка на Херсонщині у робітничій родині. З Охтирки, де працював завучем у технікумі, потрапив у березні 1938 р. в апарат ЦК КП(б)У - тоді майже знелюднений репресіями, і швидко зробив апаратну кар’єру. Під час війни працював разом з Хрущовим у військових радах фронтів. У післявоєнні роки був секретарем Одеського обкому партії, потім - другим секретарем ЦК КП(б)У.

Боротьба за владу в «колективному керівництві» загострилася влітку 1953 р. Берія, який контролював не тільки репресивний апарат, а й архіви, викликав особливий острах у своїх колег. Останні небезпідставно побоювалися, що реабілітація жертв репресій, за яку він так ратував, рано чи пізно викриє їхню роль у злодіяннях сталінського режиму.

10 липня газети повідомили про арешт Берії. Усунення його від влади методом таємної змови, фантастичні звинувачення у шпигунстві, розстріл без гласного суду свідчили про те, що природа радянської політичної системи не змінилася. Однак Головне управління таборами (ГУЛАГ) було передано з МВС у міністерство юстиції. У березні 1954 р. структури, що відали державною безпекою в колишньому монстрі МВС-МДБ, були перетворені в самостійний комітет (КДБ).

У вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому було, нарешті, обрано першого секретаря. Ним став Хрущов, який фактично виконував ці обов’язки від смерті Сталіна.

З його ініціативи було зроблено спробу зупинити деградацію продуктивних сил села. Ця спроба пом’якшити систему узаконеного грабунку колгоспів і радгоспів знайшла позитивний відгук у селянстві. Протягом п’яти років підряд в Україні спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва.

З початку 1954 р. партійний апарат і засоби масової інформації розгорнули пропагандистську кампанію у зв’язку з 300-річчям входження України до складу Росії.

Цю подію стали іменувати не інакше як возз’єднання. ЦК КПРС опублікував «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією». В них історія України викладалася в дусі Карамзіна - Соловйова - Ключевського, тобто без Київської Русі, яка стала складовою частиною історії Росії. Одночасно з партійними тезами були видані збірники документів. У них особливо виділялися висловлювання гетьмана Б. Хмельницького, які дійшли до нас тільки в запису московських дяків, надзвичайно вправних у мистецтві надати словом співбесідника приємну для царських вух форму. Політика гетьмана поставала у викривленому світлі, а вся інтерпретація середньовічної історії України вщент руйнувала добре удокументовані висновки з «Історії України-Руси» М. Грушевського.

Слід зауважити, що лінія на фальсифікацію політики гетьмана Хмельницького почалася задовго до ювілею. У радянській історіографії 30-х рр. приєднання України до Росії трактувалося як «менше зло» з усіх, які могли випасти на долю українського народу. Під час війни офіційний погляд на царів уже змінився. У патріотично-пропагандистських брошурах стали доводити, що гетьман Б. Хмельницький переслідував у житті одну-єдину політичну мету - перейти «під високу руку» царя Олексія Михайловича. У жовтні 1943 р. Сталін заснував надзвичайно престижний орден Богдана Хмельницького. Тоді ж Переяслав, де відбулася знаменита рада, було перейменовано в Переяслав-Хмельницький.

Під час святкування 300-річчя Переяславської угоди обласний центр Проскурів було перейменовано в Хмельницький. Головною подією ювілейних торжеств стала передача Україні Кримської області. Вона мотивувалася спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими і культурними зв’язками між Україною і Кримом.

Культурне життя

Важливим здобутком післявоєнної п’ятирічки в культурному житті було запровадження обов’язкового семирічного навчання і створення 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць.

Відкрилися нові вищі навчальні заклади. Найбільшими серед них були Ужгородський державний університет і Чернівецький медичний інститут.

У трьох відділах Академії наук УРСР почали свою діяльність 44 інститути, у тому числі 20 нових. У 1946 р. було здійснено пуск першого в УРСР атомного реактора, а в 1948-1951 рр. розроблено першу в СРСР електронно-обчислювальну машину. Металеві конструкції всіх відбудовуваних об’єктів зварювалися за технологією, відпрацьованою спеціалістами Інституту електрозварювання АН УРСР.

У літературу прийшли молоді письменники, збагачені життєвим досвідом недавньої війни. Великого громадського звучання набули книги Олеся Гончара (особливо роман «Прапороносці»), Віктора Некрасова (роман «В окопах Сталінграда»), твори Максима Рильського, Юрія Яновського. Продовжували свою творчість художники М. Глущенко, М. Дерегус, О. Шовкуненко, композитори К. Данькевич і Д. Хлебанов, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Г. Юра, Ю. Шумський та ін.

На трьох кіностудіях у Києві, Одесі і Ялті випускалися фільми, які йшли в загальносоюзний прокат.

Весь арсенал культури був підпорядкований агітаційно-пропагандистським завданням державної партії. Але майстри культури були пов’язані з народом міцними зв’язками, а теми, які використовувалися в їх творчості, сприймалися людьми з інтересом та розумінням.