Історія держави і права зарубіжних країн

Тема 14. Функції та механізм держави в епоху громадянського суспільства

§1. Сутність держави та її еволюція в епоху громадянського суспільства

У попередній темі мова йшла про форми, яких набувала держава на різних етапах громадянського суспільства. Але зовнішня форма держави не завжди повною мірою відбиває її внутрішній зміст, сутність та відповідне соціальне призначення. Сутність держави епохи становлення громадянського суспільства зазнавала певної еволюції. На зміну «поліцейській державі», яка характеризувалася всеохоплюючою регламентацією суспільного життя, загальним державним контролем за населенням та найширшими повноваженнями адміністративно-поліцейських органів, котрі мали право й можливості безмежно втручатися у життя людей, приходить «правова держава», змістом і призначенням якої були захист прав людини, що надаються їй від природи як «природні і невід’ємні». Забезпеченню цих прав громадян мав служити спосіб розподілу владних повноважень верховної влади держави, зокрема відокремлення й рівновага законодавчої, виконавчої та судової влади.

Однак у першому періоді (до сер. ХІХ ст.) первісна суть «правової держави» замінюється лібералізмом — панівною політико-правовою ідеологією буржуазії, згідно якої державі відводилася роль «нічного охоронця», що здійснює лише охоронні функції, не втручаючись у приватноправові відносини.

У конкретних історичних умовах XIX століття ідея правової держави та ліберальні гасла про захист суспільства й особистості від державної влади, власне кажучи, означали вимогу «нейтральності» держави в нерівній боротьбі за існування найманих робітників і власників капіталу. Для перших держава в період формування громадянського суспільства практично виступала як чисто каральна сила, для інших — як вартовий багатства та пов’язаних з цим соціальних можливостей.

Це знайшло відбиток у тому, що поняття свободи після проходження періоду накопичення капіталу вступає у протиріччя з реаліями. Індивід висуває свої вимоги, і на новому етапі розвитку лібералізму, у другій половині XIX ст., виникає необхідність доповнити «негативне» розуміння свободи як свободи «від», позитивним — як свободи «на» (захист держави на одержання від неї певних благ, на більш активну участь у здійсненні влади тощо). Зростання суперечностей і напруження в суспільстві визначило необхідність пошуку нових засобів реагування держави на ситуацію, що виникла, з метою упередження революційних вибухів.

У цей час усе більше поширюється теорія, згідно якої роль правової держави не зводиться тільки до охоронних функцій, і вона набуває певних (поки досить обмежених) соціальних функцій. На противагу первинним ліберальним ідеалам прихильників концепції правової держави, котрі наполягали на свободі конкуренції й неприпустимості державного втручання у процес перерозподілу власності й ресурсів, держава набуває нової якості. Поступово долається негативне ставлення до держави як до явища, що протистоїть людині, а справедлива критика однобічного розуміння сутності «правової держави» спричинила вимогу «соціальної держави». Неоліберальні та соціал-демократичні теоретики висунули нове «позитивне» розуміння свободи, що означає обов’язок держави забезпечувати соціально орієнтовану економіку, вирівнювати «соціальні нерівності». Це свідчило про зростання ролі держави у впливі на економіку, гарантуванні гідних умов життєдіяльності людини, контролі за соціальним характером використання власності власниками.

Громадянське суспільство надає громадянам можливість впливу на державну владу через участь у роботі представницьких установ парламентського типу. І хоча представницькі установи того часу приймали закони від імені всього народу (нації), формувалися вони на основі різних виборчих цензів (майнових, статевих тощо). Ця політико-правова практика також стала предметом гострої критики й послужила причиною вимоги дійсно «демократичної держави». Тобто держава, — як у теорії, так і на практиці, — поступово набуває тих рис, якостей і характеристик, без яких цивілізоване суспільство не може існувати: гуманізм (пріоритет прав людини щодо влади), демократизм (подолання відчуження особи від держави), створення відповідної соціальної бази, використання державного впливу для забезпечення гідного життя людини.

Цих якостей держава набуває після Другої світової війни, коли громадянське суспільство, як ми вже відзначали, досягло відповідного рівня зрілості, що дозволяє говорити про завершення процесу формування його основ. Про це свідчить конституціоналізація (закріплення в конституції. — Л. Б., С. Б.) сутності держави як держави «демократичної, правової і соціальної» та спроби її побудови після війни в багатьох зарубіжних країнах.

Особливо підкреслимо, що першорядне значення серед цих трьох якостей має «соціальна» складова, котра виступає головною підвалиною держави. Це зумовлено тим, що, на відміну від правової держави, яка орієнтується на індивіда взагалі, соціальна держава орієнтується на забезпечення його здібностей, безпеки, добробуту, захист та підтримку сім’ї, захист приватного життя кожного. Соціальна держава покликана втілювати ідеї партнерства, єднання, громадянської злагоди та національного миру, що надає державі могутності, міцності та довговічності.

Теорія та практика соціальної держави стала конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті, а також на спробу адміністративного соціалізму забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність. Соціальна держава покликана забезпечити кожному громадянинові гідні умови життєдіяльності, соціальну захищеність, участь в управлінні виробництвом, а в ідеалі — однакові життєві шанси, й можливості для реалізації особи в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості.