Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Походження слов’ян. Давня історія східних слов’ян

Питання походження слов’ян належить до найпроблемніших внаслідок своєї ідеологізації та заполітизованості. Єдине, що можна стверджувати напевно, це те, що слов’яни — автохтонне населення Європи, яке належить до європеоїдної раси та індоєвропейської мовної сім’ї.

Стосовно прабатьківщини слов’ян, то на цю роль, за різними гіпотезами, претендують: Південно-Східна Прибалтика, Вісло-Одерський регіон, район Карпат, Карпато-Дніпровський регіон, район Прип’яті, район Середнього Дунаю та ін.

Поява слов’ян, за різними теоріями, коливається між рубежем ІІ-І тис. до н. е. і першою половиною І тис. н. е. Вперше слов’яни згадуються у писемних джерелах під назвою “венеди” у І ст. н. е. у римських авторів. Так, Пліній Старший (24-79 рр. н. е.) і Тацит (І ст. н. е.) розміщували їх біля південного узбережжя Балтійського моря. Грецький географ ІІ ст. н. е. Птоломей писав, що вони заселяли землі між Балтійським морем (Венедська затока) та Карпатами (Венедські гори). Подібне зміщення ареалу розселення венедів на південь могло свідчити про початок їх переселення у цьому напрямку. Етнонім “слов’яни” вперше вжили візантійські автори V-VH ст. Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Сімокатта і Маврикій, а також готський історик Іордан. Вони оповідають, що раніше цей народ був відомий як венеди, а нині як слов’яни і поділяється він на дві гілки — склавинів та антів. Склавинами, на думку вчених, можна вважати предків західних слов’ян, а антів — південних та східних. Візантійські історики також відзначали, що це були осілі землеробські племена, які не мали власної держави та були язичниками й вели постійні війни з Візантією та кочовиками (у III-IV ст. із готами, з кінця IV до середини V ст. — з гунами, у другій половині VI — на початку VII ст. — з аварами). Анти займали степову Україну між Дністром та Дніпром і на думку вітчизняних учених (Грушевський, Брайчевський та ін.) були давніми українцями. Брайчевський довів, що вони створили своє царство, яке існувало з IV до початку VII ст.

У IV-VI ст. н. е. під час Великого переселення народів слов’яни зайняли значну територію, яка простяглась від Ельби на заході до верхів’їв Волги на сході, від Чорного та Середземного морів на півдні до Балтики на півночі. Розселення по такій великій території призвело до виникнення відмінностей між окремими групами слов’ян. Як наслідок, єдина слов’янська спільнота у VI-VII ст. розпалась на три гілки: західні (поляки, чехи, словаки, лужичани, полабсько-прибалтійські слов’яни), східні (українці, росіяни та білоруси) і південні (серби, словенці, чорногорці, хорвати, македонці та болгари) слов’яни. Особливістю слов’янської колонізації був її переважно мирний характер.

На території сучасної України слов’яни розселялись із Правобережної лісостепової частини в інші її регіони. На півночі вони витісняли фінно-угорські племена, на заході — рештки германців і фракійців, на півдні та сході велася безперервна боротьба з іраномовними та тюркомовними кочовиками. Частково слов’янам відповідає зарубинецька (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) та черняхівська (III -V ст. н. е.) археологічні культури. Суто слов’янськими були пеньківська, київська та ін. археологічні культури (V-VII ст.).

У VIII-IX ст. у східних слов’ян сформувалося 12 союзів племен, або племінних князівств, які являли собою протодержавні утворення. З них на території сучасної України розміщувались 7 союзів — поляни, уличі, тиверці, древляни, волиняни, білі хорвати і сіверяни; на території сучасної Білорусі — дреговичі, кривичі та частково радимичі; на теренах сучасної Росії — в’ятичі, словени та радимичі. Іноземні джерела повідомляють про наявність трьох основних об’єднавчих державних центрів у східних слов’ян: Куявія (Київ), Славія (Новгород) та Артанія (Волинь або Крим). Наприкінці V ст. відбулося заснування Києва, який став центром полянського племінного союзу східних слов’ян.