Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розділ 2. Київська Русь. Галицько-Волинське князівство

Київська Русь

У VIII-IX ст. прискорився процес майнового розшарування у східних слов’ян. Водночас зросла зовнішня загроза із приходом у Східну Європу нової орди — хозар. Усе це стимулювало процес державотворення. Постала потреба об’єднання всіх східних слов’ян в одній державі, що було здійснено київськими князями. Це полегшувалося спільністю походження, мови, культури, ментальності й території розселення східних слов’ян.

Спочатку Київ став центром полянського племінного союзу, а у 882 р. варязький князь (точніше — регент) Олег, який правив у Новгороді, захопив Київ і перетворив його на центр своєї держави. Так виникла Київська Русь.

Історики ще й досі сперечаються щодо ролі варягів (норманів) у цих подіях. У XVIII ст. німецькі історики, що працювали в Росії, — Шльоцер, Міллер та Байєр сформулювали так звану норманську теорію, згідно з якою варягам належала ключова роль у створенні Київської Русі. Саме варяги, на їхню думку, принесли державотворчий дух та державну організацію східним слов’янам. Цієї теорії дотримувалося чимало дореволюційних російських та українських істориків. Але вже тоді почалась боротьба з нею. Першим виступив із критикою норманської теорії М. Ломоносов, заявивши, що вона принижує слов’ян. У радянський період норманська теорія вважалась ненауковою і всіляко засуджувалась. Натомість під тиском багатьох фактів (свідчення середньовічних вітчизняних і закордонних джерел, археологічні та інші докази) на сьогодні є незаперечною значна роль варягів у творенні Київської Русі. Навіть усі перші київські князі (до Святослава) мали варязькі імена і спирались на варязькі дружини в управлінні державою. До того ж варяги відіграли також важливу роль у створенні Англійської держави, заснували Неаполітанське королівство тощо. Отже, їх участь у творенні української держави не може розглядатись як принизлива для нас. Єдине зауваження стосується того, що ця роль була важливою, але не виключною. Варяги лише прискорили ті державотворчі процеси, що вже кілька століть відбувалися у східних слов’ян.

Олег (882—912) — засновник Київської Русі. Він виконував обов’язки регента при малолітньому Ігорі — синові першого варязького князя на Русі Рюрика. Він підкорив древлян, сіверян та радимичів, а також ряд неслов’янських племен. Олег заклав модель централізованої держави замість традиційної для східних слов’ян федерації племен.

У 907 р. Олег здійснив переможний похід на столицю Візантії Константинополь (літописний Царгород, сучасний Стамбул). Результатом цього походу стало укладення русько-візантійського договору, за яким Візантія сплачувала контрибуцію і надавала пільги та право безмитної торгівлі руським купцям. Після цього Олег здійснив ряд походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з цих походів він і загинув.

Ігор (912—945) — син Рюрика. Приєднав до Русі племена тиверців та уличів. Ігор також здійснив ряд успішних походів на узбережжя Каспійського моря. Загострення стосунків із Візантією призвело до нових походів русичів на Константинополь. Перший з них у 941 р. був невдалим (руський флот спалено за допомогою “грецького вогню” — таємної зброї візантійців, що являла собою запальну суміш, яка горіла навіть у воді). Другий похід Ігоря на Константинополь — 943 р. — закінчився укладенням нового договору (944 р.) з Візантією на умовах договору Олега (але руських купців позбавили права безмитної торгівлі). У 944 р. русичі здійснили успішний похід на Кавказ, де здобули ряд великих міст (Дербент, Ширван, Бердаа).

Великі і постійні військові експедиції поглинали значні ресурси і вимагали все нових і нових надходжень до князівської скарбниці. Це призводило до постійного збільшення данини, внаслідок чого зростало невдоволення населення, що вилилось у 945 р. у повстання древлян, які вбили Ігоря під час чергового збирання данини.

Ольга (945—964) — дружина Ігоря. Єдина жінка, яка правила в Київській Русі. Юридично вона виконувала регентські обов’язки при малолітньому сині Ігоря — Святославі.

Ольга придушила повстання древлян, але, розуміючи неминучість інших повстань, впорядкувала збір данини. У 957 р. Ольга здійснила перший в історії Русі візит на найвищому рівні за кордон (до Константинополя). Там вона прийняла християнство. Було відправлено також посольство до германського імператора Оттона І, що мало збалансувати візантійський вектор зовнішньої політики та підкреслити Візантії самостійність Русі. У 964 р. Ольга передала владу Святославу, продовжувала жити в Києві, де і померла близько 969 р.

Її правління було добою вирішального повороту в історії Київської Русі. Країна дістала впорядковане управління і почала інтегруватись у політичну систему християнського світу. Християнство одержало могутній імпульс для поширення на Русі.

Святослав (964—972) — весь час свого правління провів у безперервних війнах. У 964 р. підкорив в’ятичів. У 965 р. розгромив волзьких болгар та буртасів. У 966 р. завдав поразки Хозарському каганату. На землях хозар на Нижньому Дону був заснований руський форпост у причорноморських степах — м. Саркел (Біла Вежа). У 966-967 рр. були розгромлені і обкладені даниною північнокавказькі племена, а території Таманського та Керченського півостровів (Тмутараканське князівство) приєднані до Київської Русі.

На запрошення Візантії Святослав взяв участь у війні з болгарами (967-971), проти яких здійснив два походи і навіть збирався перенести на Дунай столицю своєї держави. Але через протидію Візантії, яка почала побоюватися претензій свого союзника на болгарські землі, які вона сама хотіла підкорити, Святослав був змушений повернутись до Києва. Повертаючись додому з другогоболгарського походу у 972 р., виснажені рештки русичів потрапили в засідку, організовану печенігами (нова тюркомовна орда, що на початку IX ст. прийшла у Причорномор’я) на Дніпрових порогах, і були розбиті (загинув і сам Святослав).

Володимир І Великий (978 (980) — 1015) — київській князь з 978 (980) р. У 981 р. він приєднав до Русі Західну Волинь та Галичину, а у 981-984 рр. підкорив в’ятичів та радимичів, чим завершив об’єднання всіх східнослов’янських племен в одній державі. Він також остаточно розгромив Хозарський каганат, у 987 р. здійснив похід на Херсонес та вів безперервну боротьбу з печенігами.

Володимир І відзначився і як князь-реформатор. Він провів: 1) судову (кодифікація правових норм); 2) військову (створено постійну професійну армію — дружину і ополчення, поступова відмова від використання варягів); 3) грошову (початок карбування власної монети — златники та срібники); 4) релігійну (980 р. — спроба впорядкувати язичницькі культи в один загальнодержавний, 988 р. — впровадження християнства як державної релігії); та 5) адміністративну (ліквідовано племінні князівства, у регіони почали призначатись як правителі діти великого князя, створено розгалужений апарат великокнязівських урядовців) реформи.

Значну увагу Володимир І приділив розвитку культури та освіти. Велось також активне містобудування та спорудження укріплень на південних кордонах Київської Русі. В Києві збудовано перший кам’яний храм на Русі — Десятинну церкву. В зовнішній політиці він започаткував установлення династичних зв’язків із представниками правлячих династій Європи. Його син Святополк був одружений з донькою польського короля, Ярослав — з донькою шведського короля, одна донька була дружиною угорського короля, друга — польського, третя — чеського.

Перед смертю Володимир І поділив Київську Русь між своїми синами, що призвело до міжусобної боротьби, в якій переміг Ярослав Мудрий.

Ярослав Мудрий (1015—1018, 1019—1054) — прийшов до влади після тривалої боротьби зі своїм братом Святополком. Правління Ярослава було періодом найвищого піднесення Київської Русі.

Діяльність Ярослава Мудрого: 1) прийняв загальнодержавний звід законів — “Руську Правду”; 2) поширював християнство; 3) зміцнив міжнародні зв’язки Русі (династичні відносини були встановлені з правлячими династіями Угорщини, Німеччини, Польщі, Візантії, Норвегії, Швеції і навіть Франції); 4) проводив активне будівництво міст; 5) здійснював культурно-освітню діяльність (створено бібліотеку, школи, запрошувались іноземні вчені та майстри); 6) розгромив печенігів (1017 або 1036 р.) і зміцнив прикордонну систему укріплень.

Недоліком діяльності Ярослава було те, що він не зміг подолати згубної практики свого часу і перед смертю поділив Русь між своїми синами на 12 князівств, чим започаткував процес її феодального розпаду.

Київська Русь у другій половині XI — першій половині XIII ст. Після смерті Ярослава Мудрого його старші сини Ізяслав (правив у Києві), Святослав (правив у Чернігові) і Всеволод (правив у Переяславі) домовились про координацію своєї політики, і таким чином фактично збереглась політична єдність Київської Русі. Така практика співправління тривала з 1054 р. до 1068 р. і дістала назву тріумвірат, тобто — правління трьох. Старші Ярославичі продовжували політику свого батька: сприяли розвитку освіти і культури, продовжували християнізацію Русі, вели активну зовнішню політику, розбили нову кочову орду торків. Проте між ними поступово наростали протиріччя, які були активізовані зовнішнім фактором. У 1068 р. на Русь вдерлася нова кочова орда — половці. Об’єднані війська Ярослави-чів у цьому ж 1068 р. були вщент розбиті половцями на Київщині, на р. Альта. Це викликало перше велике повстання у Києві. Ізяслав втік і повернувся до Києва 1069 р. за допомогою свого тестя польського короля Болеслава ІІ. Це засвідчило слабкість його влади і заохотило інших князів претендувати на київський стіл.

Міжусобна боротьба за Київ розпочалася 1073 р. — Святослав вигнав з Києва Ізяслава і сам став київським князем (1073-1076). Він намагався продовжувати зміцнення великокнязівської влади, проте період його князювання був нетривалим.

Після смерті Святослава у Києві правив Всеволод (у 10761093 рр. з невеликою перервою у 1078 р., коли знову правив Ізяслав). Проте його син Володимир Мономах поступився великокнязівським столом сину старшого Ярославича Святополку Ізяславичу, який вважався законнішим претендентом на київський стіл і правив у Києві до 1113 р.

Володимир ІІ Всеволодович Мономах правив у Києві в 1113-1125 рр. Він провів 25 походів проти половців і змусив їх припинити напади на Русь. Другим важливим напрямом політики Володимира Мономаха було відновлення єдності Русі та збільшення великокнязівського домену. В Новгород, який першим почав виявляти сепаратистські тенденції, Володимир призначив правити свого старшого сина Мстислава, решта князів змушені були визнати зверхність Володимира Мономаха. Така політика була продовжена сином Володимира Мономаха Мстиславом І Великим (1125-1132).

1132-1139 рр. — князювання в Києві молодшого сина Володимира Мономаха — Ярополка. Це був період переходу від єдиновладдя до поліцентризму. Київська Русь остаточно розпадається на 12 князівств або земель. Із них у межах сучасної території України перебували Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства. Причому їхня кількість постійно зростала і в другій половині XIII ст. сягнула 150. Поза межами сучасної України найсильнішими руськими князівствами були Смоленське, Полоцьке та Володимиро-Суздальське. Більшість правителів цих князівств до кінця XII ст. також присвоїли титул “великий князь”, чим додатково підкреслили свою незалежність від Києва. Руські князі, хоча і належали до однієї династії Рюриковичів, але вели постійні міжусобні війни, чим послаблювали Київську Русь і робили її легкою здобиччю для сусідів. Зі сходу та півдня посилились напади половців. Із заходу почалися нашестя литовських племен (особливо ятвягів), Польщі та Угорщини (останні претендували головно на Галичину). На початку XIII ст. у Південно-Східній Прибалтиці утворився Тевтонський Орден, який підкорив Прибалтику, а потім почав наступ на Північну Волинь та Полоцьке князівство. Проте головного удару Русі завдало вторгнення нових кочовиків — монголо-татар.

1223 р. — перша навала монголо-татар на Київську Русь. У битві на р. Калка 31 травня 1223 р. татари розбили руські дружини внаслідок неузгодженості дій руських князів, але також зазнали значних втрат і тому відійшли на схід.

У 1237-1238 рр. почалось вторгнення військ монголо-татарського хана Бату (Батия) на Русь. Татари підкорили Рязанське, Володимиро-Суздальське та Смоленське князівства. У 1239 р. вони спустошили Переяславське та Чернігівське князівства.

Грудень 1240 р. — монголо-татари здобули Київ і рушили далі на Захід. До весни 1241 р. вони спустошили Галичину та Волинь, а до початку 1242 р. пройшли Польщу, Чехію, Угорщину і з Балкан повернули у Поволзькі степи. На Нижній Волзі Батий заснував столицю своєї держави (Золотої Орди) м. Сарай-Бату. Під владою золотоординських ханів опинились землі від Уралу до Дунаю. Руські князівства потрапили у васальну залежність від Золотої Орди.

Монголо-татарська навала остаточно розірвала зв’язки між окремими частинами Київської Русі, прискорила занепад її державних інституцій, і в другій половині XIII ст. Київська Русь остаточно припинила своє існування. Це був поступовий процес, і тому не можна називати якийсь конкретний рік як дату припинення існування Київської Русі.

Київська Русь була першою українською державою, яка започаткувала українську державотворчу традицію. В період Київської Русі було завершено консолідацію давньоукраїнського етносу, закладено основні підвалини української духовної та матеріальної культури. Величезне значення мало впровадження християнства. Культурно-історична спадщина Київської Русі по праву належить українському народу і є найкращим підтвердженням його невичерпної енергії, високого духовного та творчого потенціалу, а також основою національної гордості українців і джерелом національного патріотизму.