Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Кочові племена та давньогрецькі колонії на території України (І тис. до н. е. — поч. І тис. н. е.)

Кіммерійці. Кіммерійці — перший народ на території України, про який згадують писемні джерела (давньогрецькі автори Гесіод, Геродот, Страбон) та давньогрецькі міфи. Більшість учених вважає кіммерійців іраномовними кочовиками, що прийшли у причорноморські степи в XI-IX ст. до н. е. з Поволжя. Кіммерійців ототожнюють з племенами зрубної культури. Вони панували в степах між Дунаєм і Доном з межі ІІ-І тис. до н. е. до VIII-VII ст. до н. е. Початково це були кочові племена скотарів. Але поступово кіммерійці почали переходити до осілого способу життя й займатися землеробством. Вони налагодили торговельні контакти з населенням Близького Сходу та Балканського півострова. Кіммерійське суспільство перебувало на порозі класоутворення, але розвиток державотворення у кіммерійців перервала навала скіфів.

Скіфи. На межі VIII-VII ст. до н. е. зі сходу в Північне Причорномор’я вдерлись племена скіфів. Іраномовні кочовики, батьківщиною яких були степи Центральної Азії, витіснили кіммерійців з Північного Причорномор’я і встановили тут своє панування, яке тривало до середини IV ст. до н. е. Скіфи утворили протодержавне об’єднання — Велику Скіфію, яка охоплювала територію степу та лісостепу між Доном та Дунаєм. Скіфи (за свідченням Геродота) поділялися на чотири групи: скіфи-царські (займали степовий Крим та Нижнє Подніпров’я), скіфи-кочовики (причорноморські степи), скіфи-землероби (лісостеп на схід від Дніпра) та скіфи-орачі (лісостеп між Дністром і Дніпром). Останні дві групи українські історики вважають праслов’янами (праукраїнцями).

Значною подією в історії скіфів стала війна проти перського царя Дарія І (513 р. до н. е.), в якій скіфи перемогли і здобули славу непереможного народу. Скіфи постійно воювали проти сусідів, особливо проти фракійців (населення Балканського півострова). Це призвело до їх зіткнення з Македонією. У 339 р. до н. е. в битві з царем Філіппом ІІ Македонським скіфи були розбиті (загинув і 90-річний скіфський цар Атей, який особисто брав участь у битві). І хоча скіфи у 331 р. розгромили македонське військо, але й підірвали свою могутність. Велика Скіфія розпалась на дві Малі Скіфії (одна розташовувалась на Нижньому Дунаї, друга займала степову частину Криму та Нижнє Подніпров’я). Остання проіснувала до 375-376 рр. н. е., коли її знищили гуни.

Сармати. Головний удар Великій Скіфії завдали сармати, що прийшли в IV ст. до н. е. у Північне Причорномор’я зі сходу. Сармати панували у причорноморських степах з III ст. до н. е. до III ст. н. е.

Суспільний лад сарматів вирізнявся міцнішим родоплемінним ладом та військовою демократією і складався із союзів племен, очолюваних вождями, проте в управлінні брали участь всі вільні общинники-воїни. Страбон (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) поділяв сарматів на племена язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та аланів. У джерелах згадуються також сарматські царі, зокрема цар Гатал, що могло свідчити про прискорення розпаду родоплемінного ладу, початок класоутворення та державотворення.

В перших століттях нашої ери сармати були витіснені з Північного Причорномор’я або асимільовані готами.

Готи. У ІІ ст. н. е. з Південно-Східної Прибалтики у Північне Причорномор’я прийшли германські племена готів, які витіснили сарматів. На думку деяких учених, готи створили у Подніпров’ї власну державу (держава Германаріха) і заснували Київ. У III-IV ст. н. е. готи поділилися на західних (вестготів) та східних (остготів). Вестготи перейшли через Дунай і зайняли Балкани. Остготи залишились у Причорномор’ї.

Гуни. Наприкінці IV ст. н. е. в Північне Причорномор’я зі сходу прийшла ще одна кочова орда — гуни. Вони завдали поразки сарматам і готам і змусили їх залишити цей регіон, а також знищили Малу Скіфію. Рештки скіфів і готів закріпились у гірському Криму, де проіснували до другої половини І тис. н. е., поступово змішуючись та асимілюючись з новими народами, що приходили у Крим. Гунське панування тривало до середини V ст., до розгрому цих кочівників.

Давньогрецькі колонії в Північному Причорномор’ї. У VII-V ст. до н. е. Північне Причорномор’я стало об’єктом грецької колонізації. Перше грецьке поселення в цьому регіоні — Борисфеніда — було засноване у VII ст. до н. е. на о. Березань в районі Буго-Дніпровського лиману. Впродовж наступних двох століть виникли інші грецькі колонії на півдні сучасної України. Найвідоміші з-поміж них: Херсонес (район сучасного Севастополя), Ольвія (біля сучасного Миколаєва), Пантикапей (Керч), Феодосія, Тіра (поблизу Білгорода-Дністровського) та ін.

Греки-колоністи не переривали зв’язків з батьківщиною, і таким чином Північне Причорномор’я потрапило в орбіту тодішнього цивілізованого світу, духовна культура якого значною мірою вплинула на місцеве населення.

Грецькі колонії являли собою незалежні міста-держави (поліси). Формою політичної організації цих міст-держав була рабовласницька республіка (аристократична або демократична). У демократичних республіках (Ольвія, Тіра) участь у житті держави брали всі вільні громадяни чоловічої статі, у аристократичних (Пантикапей) — лише верхівка. Пантикапей став столицею Боспорського царства (IV ст.до н. е. — IV ст. н. е.).

В окремі періоди грецькі міста потрапляли в залежність від скіфів, у ІІ-І ст. до н. е. — від Понтійського царства, а з І-ІІ ст. н. е. — від Риму. У 370-х роках н. е. більшість давньогрецьких колоній у Північному Причорномор’ї була знищена гунами.