Історія України. Міні-довідник. ЗНО

18. Українські землі у складі Російської імперії в 1900-1914 рр.

Особливості економічного та соціального розвитку. У 1900-1903 рр. економічна криза охопила найрозвинутіші галузі промисловосте України, металургійну та кам’яновугільну.

У наступні роки господарство перебувало у стані депресії (застою). Криза супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими та збільшенням великих, що отримало назву «концентрація виробництва».

Процес монополізації. Утворення монополістичних об’єднань в Україні. Великі підприємства, як правило, були акціонерними товариствами. Вони прискорювали процес концентрації виробництва і підготували появу монополій. Це були об’єднання підприємств певної галузі чи місцевосте.

Найпоширенішою формою монополій спочатку були синдикати — угоди самостійних у виробничих відносинах власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об’єднаний орган зі збуту. Дуже велику роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат Донбасу «Продвугілля». З одного боку, монополії пом’якшували руйнівну дію криз, з іншого, часто штучно підтримували нестачу виробів з метою підвищення цін на свою продукцію.

Напередодні Першої світової війни депресію змінило промислове піднесення, яке лише сприяло посиленню господарського визиску України. Інші особливості, крім концентрації виробництва й утворення монополій:

• спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу;
• нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку;
• Україна стала одним з головних промислових районів імперії.

Розвиток сільського господарства:

• гальмування розвитку поміщицьким землеволодінням і селянським малоземеллям;
• спеціалізація - виробництво зерна, особливо у Південній (Степовій) Україні. На Правобережжі (частково й на Лівобережжі) переважала обробка технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну;
• незважаючи на деякі успіхи, Україна залишалася краєм з відсталим сільським господарством (слабке використання машин тощо);
• в Україні існувало велике аграрне перенаселення. Уряд не забороняв переселення селянства за Урал, на Далекий Схід;
• зі складної ситуації селянам вихід пропонував М. Левитський — створення сільськогосподарських спілок;
• посилилення майнової диференціації й експлуатації селян.

Становище робітників було також досить непростим, тому, починаючи з 1900 р., щорічно зростала кількість страйків. Україну в економічну прірву заганяв її цілеспрямований визиск, здійснюваний імперським центром.

Становлення й консолідація української нації:

• селянство поступово втрачали традиції, переселяючись до міста;
• українська буржуазія особливо помітна в цукровиробництві, дрібній і середній промисловості;
• серед робітників українців було відносно мало;
• роль національної еліти виконувала інтелігенція;
• відбувається формування української літературної мови, усвідомлюється мовна єдність народу;
• у програмах українських політичних партій з’явилася ідея соборності України.

Створення політичних партій Наддніпрянщини. Загострення соціальних суперечностей посилювало соціальну напруженість у суспільстві, викликало активізацію суспільно-політичного руху, в якому брали участь різні політичні сили. Російські соціал-демократи розкололися на меншовиків, які орієнтувалися на парламентську боротьбу, реформи, демократію, а також більшовиків, які прагнули соціалістичної революції та диктатури. В Україні було немало прихильників російських соціалістів-революціонерів (есерів). Національному питанню загальноросійські політичні партії особливої уваги не приділяли.

Самостійницька й автономістська течії в національному русі.

Головною течією суспільно-політичного життя був український національний рух, бо він представляв інтереси більшості населення. Характерною його рисою став поступовий перехід від культурно-освітньої діяльносте до політичної. У цьому плані переломною подією став вихід брошури Миколи Махновського «Самостійна Україна». Вона уперше в Наддніпрянській Україні відкрито проголосила завдання боротьби за власну незалежну державу. З іменем М. Махновського пов’язують зародження українського націоналістичного руху в Наддніпрянщині. Яскравим представником цього руху, ідеологом українського консерватизму став В’ячеслав Липинський.

• Першою політичною партією Наддніпрянської України стала в 1900 р. Революційна українська партія (РУП), створена у Харкові. Соціалістичний напрям, відкололася соціал-демократична спілка;
• Загальна українська організація, створена ще в 1897 р., вирішила створити Українську демократичну партію (УДП). Незабаром від неї відкололася група, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). У 1905 р. обидві партії об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Її лідерами були Свген Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. Ліберально-демократичний напрям;
• у 1905 р. РУП була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію, її керівниками були Володимир Винниченко, М. Порш. Усі ці організації представляли автономістську течію;
• на принципах цілковитої державної самостійності України стояла лише утворена М. Міхновським у 1902 р. Українська народна партія (УНП). Характерною рисою початку XX ст. була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил.

Національно-визвольний рух у роки російської революції 1905-1907 рр. Події революції в Україні.

У 1905-1907 рр. Російська імперія стала ареною демократичної революції, деякі її події відбувалися в Україні. Першим великим виступом на флоті та в збройних силах у цілому було повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолював Григорій Вакуленчук, а після його вбивства — Опанас Матюшенко. 25 червня 1905 р. матроси здали корабель румунській владі, а самі стали політичними емігрантами.

Далі народний рух швидко політизувався. Це привело до загальноросійського жовтневого політичного страйку. Царизм був змушений піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. імператор Микола II видав Маніфест:

• обіцянка населенню громадянських прав і свобод;
• скликання Державної думи як законодавчого органу імперії;
• дозвіл створювати політичні партії — умови для легальної політичної діяльності.

Російські ліберали створили Конституційно-демократичну партію (кадети) і «Союз 17 октября» (октябристи). Почали виникати ради робітничих депутатів (перша — у Катеринославі) і професійні спілки. У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків у Севастополі на чолі з П. Шмідтом і повстання саперів у Києві на чолі з Б. Жаданівським, обидва жорстоко придушені. В грудні 1905 р. відбулися робітничі збройні повстання в Олександрівську, Харкові, містах Донбасу, зокрема в Горлівці. Після їх поразки революційних рух пішов на спад.

У ході революції ще гучніше заявив про себе український національний рух. Царизм змушений був іти на поступки, дозволяв видання літератури національними мовами. Перша українська газета «Хлібороб» почала виходити у листопаді 1905 р. в Лубнах.

Щоденна газета «Рада». У грудні 1905 р. в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Коли її у середині 1906 р. заборонили, видавець замінив назву газети на «Рада», яка й виходила до 1914 р. Її видавав і фінансував видатний громадський діяч, меценат Є. Чикаленко. Влада постійно тиснула на часопис, однак Є. Чикаленко не відступав, вважаючи, що «Україну любити треба не лише до глибини душі, але й до глибини кишені». Газету закрили на початку Першої світової війни.

Діяльність «Просвіти»:

• створення перших у Наддніпрянській Україні «Просвіт» (Катеринослав, Одеса) 1905 р.;
• до середини 1907 р. було створено 35 організацій;
• у них працювали видатні діячі культури Леся Українка, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Панас Мирний та ін.;
• почалося запровадження української мови у школах і університетах;
• під час реакції 1907-1914 рр. майже всі «Просвіти» закриті, наслідки їх діяльності були загалом ліквідовані, але не пройшли безслідно.

Діяльність українських парламентських громад у І і II Державних думах. Українські політичні сили взяли активну участь у виборах до І та II Державних дум. У І Думі 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду, головою якої був Ілля Шраг. Головні питання, на які група звертала увагу: земельна, освітня й питання автономії. У II Думі українських депутатів було ще більше — 47, їх об’єднання називалося Трудовою громадою. Але II Дума (як раніше Перша) була розпущена. Це сталося 3 червня 1907 р., коли цар підписав новий виборчий закон, який обмежував права селян і робітників, це було порушенням обіцянок 17 жовтня 1905 р. Тому ці події називають державним переворотом, закінченням революції 1905—1907 рр.

У процесі розвитку революції виникли нові суспільно-політичні явища:

• переплетення та взаємовплив робітничого, селянського і національно-визвольного рухів;
• виникнення широкомасштабних народних виступів;
• усвідомлення народними масами результативності спільного натиску на самодержавство;
• посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії;
• розширення меж легальної політичної та культурної діяльності;
• активізація процесу масової самоорганізації суспільства тощо.

Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну. Після поразки революції у Російській імперії запанувала реакція, її головним провідником був прем’єр-міністр П. Столипін. Але одночасно вживалися заходи для послаблення протистояння між різними верствами суспільства, селянське питання переросло в політичне.

Саме тому 9.11.1906 р. розпочалося проведення аграрної реформи:

• руйнування общини і кожному селянинові надавалося право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі й створювати «хутір»;
• надання кредитів селянам через Селянський земельний банк;
• сприяння переселенню селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Столипінська реформа ставила за мету:

• створити на селі заможне селянство, яке стало б опорою влади;
• підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва;
• вирішити проблему аграрного пернаселення.

Особливості запровадження Столипінської аграрної реформи в Україні — те, що процес купівлі-продажу землі проходив інтенсивніше, реформа сприймалася краще, ніж у Росії. На Правобережній Україні та Полтавщині майже вся земля перейшла в приватну власність. І все ж реформа увінчалася лише частковим успіхом. Потік мігрантів з України на Далекий Схід був таким потужним, що в окремих районах (Зелений Клин) українці склали більшість населення. Разом з тим у південні та східні райони України масово переселялися російські селяни, що закріплювало російськомовний характер міст і ускладнювало боротьбу за відродження Української держави.

Посилення національного гніту в 1907-1914 рр., причини та наслідки.

Після поразки революції помітно посилювався великоросійський шовінізм. Фактично його підтримували і російські ліберали та соціалісти за незначними винятками. Український рух збагатився важливим уроком: російський опозиційний рух є таким же централізаторським, як і його супротивник — царське самодержавство.

• Уряд заборонив викладання українською мовою у тих школах, де в період революції воно було введено;
• спеціальним циркуляром учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою поза школою;
• вже в 1907 р. кількість українських газет зменшилася вдвоє, у пресі заборонялося вживати терміни «Україна», «український народ»;
• велася боротьба проти українського театрального мистецтва;
• заборонялося вшановувати пам’ять Т. Шевченка;
• було закрито майже всі «Просвіти», українські клуби тощо.

У 1908 р. в Києві створено «Клуб російських націоналістів», що мав вести боротьбу проти українського руху, членами якого були чорносотенці.

П. Столипін 20 січня 1910 р. підписав циркуляр, що забороняв реєструвати будь-які «чужородні» товариства та видавництва. Зарахувавши українські організації до таких, уряд тим самим визнав українців окремим неросійським народом. Розгортався антисемітизм, про що свідчить зокрема «Справа Бейліса» (1911-1913 рр.).

Спробою погіршити стосунки українського і польського народів було утворення в 1913 р. Холмської губернії.

Послабилася діяльність українських партій. У 1908 р. на нараді УДРП вирішено було перейти до роботи у формі безпартійної організації. Нове об’єднання отримало назву Товариство українських поступовців (ТУП). Воно ставило такі вимоги: парламентаризм, федеративна перебудова Росії, національно-територіальна автономія України у складі Російської федерації.

Отже, після поразки революції 1905-1907 рр. розпочався широкомасштабний наступ реакції, зокрема масові арешти, погроми прогресивних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо. Напередодні Першої світової війни політики Наддніпрянщини шукали свій, український шлях.

Хронологічний довідник

1900 р. — створення РУП, першої політичної партії Наддніпрянської України.

1905 р. — створення першої в Наддніпрянській Україні «Просвіти».

1908 р. — створення ТУП.

Персоналії

Липинський В’ячеслав (5.04.1882, с. Затурці Володимир-Волинського пов. Волинської губ., нині смт Локачинського р-ну Волинської обл. - 14.06.1931, санаторій Вінервальд, побл. Відня, Австрія, похований у Затурцях) — видатний історик, публіцист, гром.-політ. діяч, філософ. Навчався агрономії, філософії та історії у Ягеллонському (Краків, тоді Австро-Угорщина, тепер Польща) і Женевському (Швейцарія) ун-тах. Дійсний член НТШ (з 1914). У червні 1917 взяв участь у формуванні УХДП, написав її програму, осн. положення якої передбачали створення незалежної Укр. держави і збереження приватної власності на землю. Л. 1918-1919 був послом України в Австрії, залишився там в еміграції, мешкав також у Німеччині. 1930 організував Союз укр. хліборобів-державників, ставши гол. ідеологом і лідером гетьманського руху, конфлікт з гетьманом П. Скоропадським призвів до розпуску Союзу. Автор іст. і публіц. праць: «Данило Братковський» (1909), «Україна на переломі 1657-1669» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1925) та ін. Л. стверджував, що ідею створення самостійної Укр. держави може реалізувати лише весь народ під проводом «хліборобської верстви», а забезпечити єдність укр. руху мала легітимна фігура укр. монарха, на його думку, спадкова монархія була б найкращою формою політ. устрою України. Став ідеологом укр. консерватизму. Хоч Л. був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей і подолання тоталітарних тенденцій в укр. політ. думці XX ст.

Міхновський Микола (31.03.1873, с. Турівка Прилуцького пов. Полтавської губ., нині Корюківського р-ну Чернігівської обл. — 23.05., за ін. даними — 3.05.1924, Київ) — видатний гром.-політ. діяч, ідеолог держ. незалежності України, основоположник і перший ідеолог укр. націоналізму. Закінчив юрид. ф-т Київського ун-ту, працював адвокатом у Харкові. 1891 був серед організаторів Братства тарасівців. 1900 на замовлення керівництва РУП написав програму, видану в Львові під назвою «Самостійна Україна», 1902 — ініціатор створення УНП, члени якої боролися за незалежність України. У статтях і відозвах «Робітнича справа в програмі УНП» (1902), «Десять заповідей» (1903), «Справа української інтелігенції в УНП» М. виклав основні теоретичні засади укр. націоналізму. 1909-1914 керував роботою національно-патріотичної о-ції «Третє товариство взаємного кредиту», редагував укр. видання. Під час Першої св. війни М. був мобілізований до рос. армії.

Чикаленко Євген (21.12.1861, с. Перешори Херсонської губ., нині Ананьївського р-ну Одеської обл. — 20.06.1929, Прага) — видатний гром. і політ. діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Навчався на природничому ф-ті Харківського ун-ту. Належав до Громади, УДП (з 1904), УРДП (з 1905), ТУГІ (з 1908). Ч. був видавцем щоденних укр. газет «Громадська думка» (1906), «Рада» (1906-1914), фінансував багатьох укр. письменників і науковців. З 1919 Ч. — на еміграції в Австрії та Чехо-Словаччині.

Терміни та поняття

Відруб — надання кожному селянинові права вимагати виділення йому землі в одному масиві згідно з пунктами столипінської аграрної реформи (з 1906).

Монополія (від гр. «сам продаю») — зосередження будь-чого в розпорядженні держави, однієї о-ції, фірми, особи тощо, переносно — виняткове право на щось; об’єднання підприємств певної галузі чи місцевості, які регулювали обсяг виробництва, розподіляли ринки збуту продукції, встановлювали ціни, закривали неприбуткові фабрики та заводи.

Страйк (від англійського «страйк») — одночасна колективна відмова робітників і службовців від праці з пред’явленням підприємцям чи урядові екон. і політ. вимог.

Хутір — невеликий населений пункт, часом одна-дві хати, з господарствами на деякій відстані від міст і сіл.

Чорносотенці — члени російських шовіністичних організацій, «чорних сотень», збройних загонів декласованих елементів, організованих владою для б-би з нац. і рев. рухом.