Підручник з Української літератури (профільний рівень). 10 клас. Слоньовська - Нова програма

ПАВЛО ТИЧИНА

(1891-1967)

Життєвий і творчий шлях

Дивний мрійник з очима дитини й розумом філософа.

Сергій Єфремов

Павло Григорович Тичина з’явився на світ 27 січня 1891 р. в сім’ї дяка у селі Піски на Чернігівщині. У родині було 13 дітей, малята хворіли, і не те що на ліки - навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові братики й сестричка.

Григорій Тичина любив дітей, однак зловживав спиртним і під гарячу руку міг жорстоко побити. Його деспотизм не мав меж. Він любив похвалитися перед гостями домашнім хором, та репетиції проводив оригінально: як тільки приходив напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і примушував співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував. Із семи років кожен із синів уже співав у церковному хорі. Тому Павлова вразливість, надзвичайно високий больовий поріг, невміння бути витривалим своїм корінням сягають дитинства.

Світлом Павлового дитинства була його мама - добра, мила Марія Василівна, яку так любив Павлусь. Вона знала багато казок і пісень, мала гарний голос.

Цікаво знати!

Схиляння батька перед усім панським, а отже, російським, призвело до того, що він змінив прізвище на Тичинін і саме його носив Павло аж до закінчення семінарії, а потім мав неабияку мороку зі зміною документів на старе українське - Тичина.

Початкову освіту Павло Тичина здобув у Новобасанівській сільській школі. Старші брати спонукали молодшого до науки, переповідаючи «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя. Іще малям Павло відрізнявся від інших Тичининих дітей розумом і неабиякою пам’яттю. Він сам розповідав, що міг дещо згадати з того віку, коли ще був у сповитку: «Мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись нависає наді мною. Блищить вода... Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється...»

Катерина Білокур. За селом (1956)

Як і колись Тарас Шевченко, дитиною Павло Тичина мріяв стати малярем-іконописцем. У сім’ї дяка часто лунала з уст батька старослов’янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх.

Наприкінці 1900 р. батько відвіз Павла Тичину до Чернігова, щоб улаштувати хлопчину в Троїцький хор. Там уже співав його старший брат Михайло. Але Павло виглядав дуже хворобливим, і його не взяли. Роки навчання у бурсі (1900-1907) були не тільки часом страждань, голодування та безправ’я. Павло співав у хорах Єлецького, Успенського, потім Троїцького монастирів та хорі Народного дому. Пізніше став регентом-керівником семінарського хору.

Усі сини Григорія Тичини вчилися у Чернігівській духовній семінарії, адже для дітей служителів церкви навчання тут було безплатне. Цим скориставсь і Павло, адже після смерті батька у 1906 р. можна було покладатися лише на власні підробітки. Вважають, що перші спроби пера Тичини з’явилися, коли не стало батька, але це була ще не творчість, а наївне наслідування Шевченка.

Як і молодий Шевченко, Тичина прагне здобути фах художника. За малюванням його й помітив Михайло Коцюбинський, довідався, що юнак пише вірші й запросив до себе в гості. Там Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: «Поет між нами». Така реакція відомого письменника вплинула на Павла позитивно: у 1912 р. з’являється його перша публікація - вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».

Однак не тільки поезія вабила семінариста. Павло грав на гобої, кларнеті, а малювати вчився у Михайла Жука. Досить вправними можна вважати Тичинин автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Товариш-наставник радив Павлові вступати до Петербурзької академії мистецтв, але в юнака не вистачало грошей навіть на дорогу.

Іще в бурсі майбутній автор «Сонячних кларнетів» учився з майбутнім композитором Григорієм Верьовкою. У хорі з Павлом Тичиною співали відомі у подальшому письменники «розстріляного відродження» Василь Еллан-Блакитний та Аркадій Казка. У Чернігові Павло Тичина познайомився з Миколою Вороним.

Закінчивши семінарію, П. Тичина переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту. Він підпрацьовував помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського, в конторі газети «Рада». Коли влітку 1914 р. почалася Перша світова війна, П. Тичина разом із найкращими друзями переховувався від денікінців, які проводили обшуки й розстрілювали всіх, кого запідозрили в нелюбові до «великой и неделимой России-матушки».

Проголошення УНР П. Тичина сприйняв як найбільшу подію у своєму житті. Він відгукнувся на неї віршем «Золотий гомін», іншими високохудожніми творами. Але до Києва увійшли криваві орди російських загарбників. Дві революції - українська й більшовицька - зіткнулися у двобої, і жовто-сині стяги впали. Для П. Тичини це була трагедія, серйозний удар у саме серце.

Павло Тичина. Автопортрет (1922)

Павло Тичина. Із мого вікна (Кузнечна, 107, пом. 19) (1918)

У 1918 р. вийшла збірка, якою поет на весь світ заявив про свій неповторний талант. Народження «Сонячних кларнетів» у літературному процесі України стало подією століття. Літературознавець Леонід Новиченко назвав першу книжку Павла Тичини одним із наймузикальніших творінь світової поезії, де в мажорному настрої передано гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи.

Таке велике обдарування могло буйно розквітнути й рясно вродити, але з кінця грудня 1919 р. в Києві остаточно встановилася радянська влада. Спершу поет іще сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного раю. Та ще живі були у пам’яті ті дні, коли на вулицях Києва більшовицькі орди Муравйова розстрілювали кожного, хто насмілювався заговорити українською мовою або ж з’явитися у вишиванці.

Поезія П. Тичини змінилася. Назва нової збірки «Замість сонетів і октав» (1920) засвідчувала одне: «Які сонети й октави під час Революції? Сонети й октави - вишукані форми віршування, які передбачають інтелектуальну піднесеність думки поета. Не до того за Революції!» (Михайло Гаухман).

Павло Тичина працює у студії Леся Курбаса, співпрацює з редакцією журналу «Мистецтво», завідує літературно-художньою студією в Київському драматичному театрі імені Тараса Шевченка, разом із композитором Григорієм Верьовкою засновує Українську музичну школу.

Цікаво знати!

У 1923 р., перед від’їздом до Харкова, Павло Тичина передав керівництво очолюваної ним капели-студії ім. Миколи Леонтовича своєму товаришу Григорію Верьовці (ось звідки бере початок найвідоміший сьогодні український хор), а малого Гриця Верьовку ще під час навчання у бурсі вчив нотній грамоті.

Восени 1920 р. Павло Тичина здійснив концертну мандрівку Правобережною Україною, в результаті з’явився поетів унікальний щоденник «Подорож з капелою Кирила Стеценка», який проливає світло на джерела образів збірки «Замість сонетів і октав». Гастролі дали можливість митцеві побачити наслідки радянського «щасливого» життя й колективного господарювання.

Майже тридцятилітнього поета вітали як патріарха радянської української літератури, але славослов’я на свою честь П. Тичина завжди слухав із похиленою головою. Коли ж в одній з установ настільки ідеологічно підготувалися до зустрічі із «самим Тичиною», що навіть зробили полотняну зірку, всередині каркасу якої горіла електрична лампочка, то колір її світла в півтемряві залу виявився настільки неприємним, що поет сказав своєму сусідові: «Подивіться, яке дивне світло в тієї зорі!» Світло радянської зорі виявилося не тільки дивним, а й зловісним. Голодомор на початку 1920-х рр. підтвердив сатанинське нутро сталінських посіпак, і нібито «вже приручений» Павло Тичина відчував потребу відгукнутися на це страшне лихо віршами, які могли йому коштувати не тільки волі, а й життя.

Михайло Жук. Портрет П. Тичини (1919)

За останніми припущеннями літературознавців, такі поезії, як «Розкривши Гомера» та «До кого говорить?», були написані не в 1925-му, а саме в 1921-1922 рр. Росія як символ новітньої тиранії у першому з них постає у зловісному образі:

Що ж, Росіє, немов Навсікая полощеш білизну.

Ні, ти рабинь одпусти, одпусти їх на волю!

Кажеш, ти хочеш робить? Так я й повірив тобі.

Царськії звички забудь, годі визискувать нас!

У 1920 р. виходить друком межова збірка П. Тичини «Плуг», якою поет заявив про своє вірнопідданство радянській владі. Якщо у «Сонячних кларнетах» автор був певний своєї радості, у книзі «Замість сонетів і октав» своїх психологічних терзань, то у збірці «Плуг» - лунає-стогне лише болючий його сумнів щодо свого призначення у світі й призначення світу для добра взагалі. Митець відчуває наближення чогось неминучого і страшного: «Стоїть сторозтерзаний Київ, / і двісті розіп’ятий я».

У 1920-х рр. Павло Тичина працював у журналі «Червоний шлях» у Харкові. Тут він видав останню бодай частково цінну в художньому плані книжку поезій «Вітер з України». Особливу увагу в цей час поет приділяв вивченню іноземних мов: знав їх понад п’ятнадцять. У 1929 р. його було обрано дійсним членом Академії наук УРСР. Найбільший український модерніст 1920-х рр. мусив стати прирученим, загнаним у глухий кут буденним віршописцем. Микола Вороний, прочитавши вірш «Нехай Європа кумкає», із сумом поставив страшний висновок-діагноз: «Це останній твір поета і перший твір академіка».

Збірка «Чернігів» (1931) не додала жодного позитивного штриха до творчих здобутків П. Тичини, адже свідчила тільки про те, що митець ось-ось буде зламаний остаточно. Важко чимось іншим, окрім надзвичайного нервового виснаження й страху, пояснити той факт, що навіть у приватному листуванні Тичина підписувався на диво вірнопіддано: «Осяяний сонцем Партії Леніна - Павло Тичина».

Вірш «Партія веде», написаний у рік штучного голодомору, відіграв фатальну роль. З одного боку, цей опус¹ гарантував Павлові Григоровичу життя, привілеї, псевдославу. З іншого - саме за цей вірш Бог покарав Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому. Внутрішні боріння П. Тичини із самим собою і власним талантом позначилися навіть на його зовнішності. Художники, які малювали Павла Григоровича в різні роки, відтворювали абсолютно іншу особистість на своїх портретах.

Коли ж репресії 1937-1939 рр. торкнулися науковців Інституту літератури імені Т. Шевченка, П. Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити його від обов’язків директора цього закладу.

1939 р. Павло Тичина одружується з Лідією Папарук. Вони познайомилися ще далекого 1916 р., коли Павло винаймав помешкання у Папаруків. Лідія Василівна та її мама Катерина Кузьмівна стали янголами-охоронцями поета від суворих життєвих буднів.

¹ Опус - твір дуже низького ґатунку.

Лідія Папарук і Павло Тичина. Фото

У роки Другої світової війни муза поета на якийсь час відродилася, з’явилося друком кілька справді високохудожніх і вистражданих творів. П. Тичину не забули відзначити Сталінською премією. Улітку 1943 р. він потрапив у лікарню через поранення і під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна з найкращих його поезій «Я утверждаюсь», у якій від імені українського народу поет заявив про свою незнищенність, волю до життя і потенційні сили для державобудування.

Після війни П. Тичина перебував на високих посадах міністра освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Павло Григорович домігся, щоб школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва до центру. Протестуючи проти нав’язаного народові закону про школу, за яким національну мову й літературу дитина за бажанням її батьків мала право й не вивчати, П. Тичина виявився тим єдиним депутатом, який не побажав голосувати за драконівський закон і несподівано для всіх демонстративно пішов із посади Голови Верховної Ради УРСР та заступника Голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. Для такого вчинку в ті часи треба було мати велику мужність.

Цього Павлові Григоровичу не забули: не дали Ленінської премії, не дозволили стати номінантом Нобелівської (1966), на яку цього українського поета висували закордонні організації: Асоціація англійських учителів (Велика Британія) та Гарвардський університет (США).

Партія пильно слідкувала й за хворим на цукровий діабет, уже літнім і безпомічним поетом. За півроку до смерті П. Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав аж 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового Червоного Прапора.

Наприкінці життя П. Тичина все частіше почав для себе самого робити висновок, що змарнував власний талант. Митець іще старався завершити поему-симфонію «Сковорода», очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників України. Коли до Києва приїхав Мікулаш Неврлий зі Словаччини, Павло Григорович запросив його до себе додому й почав наполягати, щоб той напам’ять зацитував йому вірш Євгена Маланюка, в якому є рядки про пофарбовану дудку. Автор «Сонячних кларнетів» уважно вислухав Маланюків присуд, а тоді притишеним голосом відповів: «Він єдиний сказав мені правду... А інші мені кадили... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась...»

Олексій Шовкуненко. Портрет поета Π. Г. Тичини

Будівля й інтер'єр музею-квартири Павла Тичини. Київ, Терещенківська, 5

Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець на Байковому кладовищі в Києві. Колись Максим Рильський казав, що Україна знає двох найбільших новаторів - Шевченка й Тичину. У наш час творчість автора «Сонячних кларнетів» надзвичайно важливо переосмислити, щоб збагнути його долю, велич та призначення для України.

Діалог із текстом

1. Яке враження на вас справила розповідь про батька поета?

2. Де здобував освіту П. Тичина? На яких музичних інструментах умів грати?

3. Хто з українських класиків відкрив у П. Тичині майбутнього поета?

4. Що ви можете розказати про збірку «Сонячні кларнети»? Якії оцінили критики й літературознавці? Чому свій геніальний талант Павло Тичина так і не зміг реалізувати?

5. Що вам відомо про джерела образності та роль у доробку поета збірки «Замість сонетів і октав»?

6. Доведіть, що П. Тичина в житті виявляв не тільки обережність, а й велику мужність.

7. У чому полягало ідеологічне «полювання на поета»?

8. Із якої причини талант Павла Григоровича несподівано відродився у роки Другої світової війни? Самостійно прочитайте і проаналізуйте вірш «Я утверждаюсь».

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте картину Катерини Білокур «За селом». До якого вірша юного Павла Тичини ви могли б використати це художнє полотно як ілюстрацію?

2. Порівняйте портрети Павла Григоровича у виконанні Михайла Жука й Олексія Шовкуненка. Що ви можете сказати про авторські акценти на цих полотнах?