Практична робота «Традиції та побут української сім'ї»

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• характеризувати традиції і побут української сім'ї в середині XIX — на початку XX ст.

Тип уроку: урок удосконалення вмінь та навичок.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ

Повідомлення теми та мети уроку.

II. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА ЗАНЯТТЯ

Завдання

1. Ознайомтесь з наданими документами.

2. Проаналізуйте джерела і визначте їхній зміст.

3. Підготуйте повідомлення «Яких змін зазнали традиції і побут української сім’ї в середині XIX — на початку XX ст.».

Джерела

1. Візуальні джерела

Селяни Чернігівського повіту. 1903 р.

Село на початку XX ст.

І. Їжакевич. Ідуть. 1896 р.

Ярмарок на Полтавщині. Початок XX ст.

Колекція фотографій https://fotki.yandex.ru/users/koziuck-vladimir/album/114620

2. Сім'я та сімейний побут українців

«Уже в період бурхливого розвитку капіталістичних відносин в Україні, у другій половині XIX — на початку XX ст. у традиційному весільному ритуалі відбуваються значні зміни: скорочується тривалість весільного торжества (до трьох-чотирьох днів), викорінюються деякі обряди, у весільний ритуал заможних селянських родин проникають елементи міщанського побуту (надягання нареченою фати замість вінка тощо)».

3. Л. Артюх. Режим і сезонність харчування, харчові заборони

«Ось як описував побут заможного козака з Полтавщини кінця XIX ст. журнал “Киевская старина”. “Козак на Узбережжі (лівий берег Дніпра) усього має у себе повну чашу: хліба в нього повні засіки. Срібні карбованці і червінці скриню ламали, корови дають молоко, жирні свині не лише для домашнього вжитку, але й для продажу постачали претовстим салом, а в борщі завжди кипить курка”. Дійсно, козаки завжди мали у себе чисто й смачно приготовлену їжу: молочна каша, вареники, на вечерю неодмінно гречані галушки з салом, а в пісний день: “Звари мені, жінко, чабака”. За свідченням того ж часу, бідний селянин “навіть у скоромні дні взагалі часто харчується лише пшоняною кашею й квашеною капустою”».

4. С. А. Макарчук. Етнографія України

«Громадське життя і звичаї українського села в другій половині XIX — першій половині XX ст.

Більша чи менша громада жила одним життям. Жали жито — всі в «одній руці», згрібали сіно на одному лузі, йшли молитися до однієї церкви, разом збирали гриби, ягоди, співали й жартували на весіллях, сумували та плакали на похоронах. Особливі усталені форми і місця контактування мала кожна вікова або інша група. Якщо в церкві кожної неділі чи свята зустрічалися всі мешканці села, то в кузні, наприклад, майже кожного ранку і впродовж усього року відбувалися розмови між господарями й парубками про життя-буття у рідному селі, зарібки на цукроварнях чи нафтових промислах, про царя і царицю, цісаря й цісареву, давні бувальщини та війни, врожаї і голод. До кузні приходили не лише ті, кому потрібно було «витягнути» леміш, а й ті, котрі хотіли поспілкуватися з ковалем, подивитися на його працю. Крім кузні, були ще млини, вітряки, олійниці, пилорами, без яких жодному господареві не обійтися. Стоячи у черзі, селяни обговорювали і великі податки, і мрії про краще життя... Незмінним предметом обговорення у таких місцях дуже часто були окремі господарі, господині, парубки, дівчата й інші особи. Про кожного члена громади створювалася громадська думка, якою ніхто б собі не дозволив нехтувати.

...Відмітною рисою громадського побуту в Україні (а також і в Росії, Білорусі) були толоки як засіб виконання таких видів робіт, котрих сам селянин просто не міг виконати, і як засіб допомоги господарствам вдів, одиноким старим людям та як форми взаємодопомоги. Це давало змогу перевезти куплену на далекому селі хату, клуню, хлів, молотарку або млин чи вітряк, окремо дубового вала

чи дуба на вала, олійню та ін. Наприклад, для перевезення вітряка, розібраного відповідними позначками, необхідно було близько 50 підвод, зокрема під навантаження вала вимагалося робити розвору з двох-трьох возів. Сильні коні та вози потрібні були, щоб перевезти млиновий камінь. До 20 возів брали селяни, аби перевезти хату чи господарську будівлю. Безумовно, одна селянська підвода не спроможна була це зробити. Та й затягнулося б таке перевезення на 20-50 днів. Долучалася і небезпека крадіжок матеріалу. Тому всі члени громади розуміли необхідність виконання робіт толокою, і кожен вважав за громадський обов’язок відгукнутися на прохання господаря, котрому необхідна допомога. На таке прохання не випадало відмовляти.

...Справою громади була організація випасу худоби у веснянолітній період. Як уже зазначалося, громадського пастуха череди вибирали копа, віче, сход. Вибирали зазвичай бідного селянина, нерідко бідного парубка, але такого, до котрого було довір’я як до чесної людини.

...Громадське життя в селі характеризувалося так званою автономією за статтю (чоловіки, жінки), сімейним становищем (одружений і неодружений), віком (старші чоловіки і жінки, молодь, діти), економічним становищем (багаті, середні та бідні господарі, наймити). Особливими формами і традиціями вирізнялося життя парубочих і дівочих громад. Соціально-звичаєва своєрідність становища неодруженої молоді полягала в її меншій відповідальності за стан справ у господарстві, за податки, утримання дітей і непрацездатних у сім’ї.

...Сільська громада з її традиціями, ціннісними орієнтаціями, почуттям взаємної солідарності становила велику силу. Вона могла переконати кожного, що кращої долі поза громадою не знайти».

5. Свідчення очевидців.

Значення майнової нерівності у створенні сім'ї на початку XX ст.

«Вибирали більш-менш по цензу і на своєму рівні. Тоді якось не так, що по любові, а часто було так, що просто насильно оддавали. Батька не могли ослухатися. Як батько сказав — це все. Було, що і сперечалися, і противилися. Якщо не по добрій волі, то звикне і живе — чи любе, чи не любе (Масло Михайло Павлович).

Намагалися одружуватись з багатими, щоб земля була. Хай вона буде й погана, аби тільки земля була (Осадча Устина Юхимівна).

Женилися — хто кого вподобає, хай бідна, аби сподобалася. Було таке, що й багатих брали, і бідних брали (Смола Параска Федотівна).

Багаті нашими дівчатами не цікавилися і разом не співали, вони собі окремо. А бідняки й середняки разом гуляли. Відрізнялися. Такі гарні дівчата бідніші, то все рівно хлопці до багатої, бо в неї е воли, коні, може, корівка є (Безкоровайна Параска Митрофанівна)».

(Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія селянської культури 1920-1930 років. — К.: Родовід, 1999.)

6. О. Р. Кісь. Жінка в українській селянській сім'ї другої половини XIX — початку XX ст.: ґендерні аспекти

«Для тогочасного селянського господарства характерна доволі сувора Тендерна диференціація праці. Внаслідок цього господиня практично повністю контролювала так зване «жіноче діло» і посідала значну автономію в господарсько-виробничій сфері, що сприяло формуванню партнерських відносин у подружжі. Натомість на рівні особистих стосунків, у площині етикету та повсякденних поведінкових норм зберігалася Тендерна асиметрія, що виявлялась насамперед у подвійному стандарті моральної оцінки та різних очікуваннях щодо поведінки чоловіків і жінок (особливо в ситуації конфлікту чи подружньої зради). Формальним головою сім’ї повсюдно визнавали чоловіка; здобуття жінкою лідерських позицій хоч і допускалось, усе ж розглядалось як небажаний виняток. У подружжі простежувалась тенденція встановлення рівноправних взаємин. Це дає підстави говорити про особливий тип українського патріахату: ієрархічність Тендерних відносин не означала однозначно деспотичного характеру чоловічої влади у сім’ї, передбачала повагу до жінки та її думки. Фізичне насильство над жінкою, що часом траплялось у сім’ях, тогочасне звичаєве право оцінювало різко негативно, караючи винуватця. Попри практичну неможливість формального розлучення, певного поширення набуло явище тимчасового розходження та окремого проживання подружжя. За будь-яких обставин громадська думка і звичаєве право засуджували ініціатора розпаду сім’ї, розглядаючи шлюб як довічний».

7. Оксана Кісь. Подружня рівноправність по селах України (XIX — початок XX ст.)

«В Україні віддавна переважав тип так званої «малої сім’ї», що складається з подружньої пари (або одного з батьків) із неодруженими дітьми або без них. Кількісно заданими всеросійського перепису населення 1897 р., до її складу входило 5-7 осіб. До середини XIX ст. частка таких сімей у селянському середовищі становила близько 84 %. Саме завдяки переважанню цього типу сім’ї з панівним у тій чи іншій культурі типом сім’ї вчені пов’язували ті разючі відмінності у становищі жінки, що спостерігались в українській та російській сім’ях наприкінці XIX ст.

...У нас немає підстав стверджувати існування абсолютної ґендерної рівності в українському подружжі XIX — початку XX ст. В усіх проаналізованих площинах (правовій, моральній, економічній) простежуються подвійні стандарти, що визначають жінці другорядне й підлегле місце у сімейній ієрархії. Водночас патріархальність українців специфічна: попри визнання на усіх рівнях формального верховенства чоловічого начала, у реаліях сімейного побуту простежується тенденція до встановлення демократичного, егалітарного стилю взаємин у подружжі».

УРОК 50