Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Польське суспільство за «доби В. Гомулки» та його криза наприкінці 60-х років

Більшість поляків у період загострення суспільно-політичної кризи 1956 р. багато в чому пов'язувала перспективи позитивних змін з ім'ям В. Гомулки, який уже був реабілітований, відновлений у партії та кооптований до складу ЦК ПОРП.

До Польщі 19 жовтня 1956 р. прибуло вище радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим. Водночас до Варшави рушили радянські й польські військові підрозділи, це свідчило про рішучість не допустити приходу до влади реформаторських сил. Військові одержали наказ зайняти важливі об'єкти столиці. У відповідь робітники та студенти вийшли на вулиці Варшави під гаслами захисту батьківщини. Але побоювання керівництва КПРС щодо виходу Польщі з ОВД виявилися безпідставними. Уже після від'їзду радянського керівництва на пленумі ЦК ПОРП у жовтні 1956 р. В. Гомулка був обраний лідером партії.

ГОМУЛКА ВЛАДИСЛАВ (1905-1982)

Народився в робітничій родині. З 1926 р. - член Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП). У 1926-1928 рр. - секретар профспілки у Дрогобичі. У 1928-1932 рр. - секретар оргкомітету лівих профспілок. У 1932-1934 рр. - арешт та ув’язнення. У 1939-1941 рр. - організатор польського руху Опору на Прикарпатті та в Жешуві. 1942 р. - секретар Варшавського комітету ППР. У 1942-1948 рр. - генеральний секретар ЦК ППР. 1944-1948 рр. - міністр, заступник голови Ради міністрів. У 1948 р. - виведений зі складу ЦК ПОРП. 1951-1954 рр. - арешт та ув’язнення. У 1956-1970 рр. - перший секретар ЦК ПОРП.

Більшість польського суспільства з великим ентузіазмом сприйняла запропоновану В. Гомулкою програму соціально-політичних перетворень. Так, характеризуючи події в Познані, новий лідер заявив, що робітники протестували не проти соціалізму, а проти його перекручень. Причина кризи крилася в помилках колишньої правлячої верхівки у визначенні строків і темпів проведення соціалістичних перетворень, у її відриві від трудящих, у командних методах керівництва суспільними процесами та догматизмом у марксизмі-ленінізмі.

Нове керівництво скоригувало концепцію будівництва соціалізму в Польщі. Передбачалося переглянути аграрну політику, нормалізувати відносини з римо-католицькою церквою, розвивати робітниче самоврядування, підвищити роль сейму та народних комітетів в управлінні державою, налагодити співробітництво у парламенті з ОСП, ДПП, організаціями «світських» католиків, профспілок, забезпечити Польщі рівноправні відносини із СРСР.

У 1956-1957 рр. була здійснена ціла низка заходів щодо демократизації суспільного життя: обмежено повноваження служби держбезпеки, покладено край поліцейському свавіллю, звільнено політв'язнів, пом'якшено цензуру друку, прийнято нові закони про сейм, народні ради, армію та громадські організації тощо. Було звільнено з посад 11 (із 18) перших секретарів воєводських комітетів ПОРП. Змінилося ставлення уряду до питання про свободу віросповідання. Важливим було рішення про розпуск сільськогосподарських кооперативів, чим відразу скористалися селяни: чисельність таких господарств за два роки скоротилася до 1,5 тисячі.

Стали налагоджуватися стосунки з римо-католицькою церквою. Невдовзі був звільнений примас польських католиків кардинал С. Вишинський. За бажанням батьків діти могли вивчати Закон Божий у спеціальних катехізисних центрах.

Згідно з новим законом виборці отримали право вибору з декількох кандидатів, у сеймі збільшилося представництво союзницьких партій, організацій «світських» католиків та безпартійних. Проте, як і раніше, кандидатів міг висувати лише Фронт єдності народу (ФЄН), у якому панувала ПОРП.

У пошуках виходу з гострої кризи нове керівництво звернулося по допомогу до вчених. На другому конгресі (1957) представників польської науки була ухвалена програма економічних перетворень, яка передбачала реорганізацію центрального апарату управління, органів планування та місцевої влади, розвиток робітничого самоуправління тощо. Передбачалося децентралізувати економіку країни та розширити права підприємств.

Незважаючи на опір частини партійно-господарської верхівки проведенню реформ, вдалося розширити права місцевих народних рад, а також підготувати «тези з питань деяких змін економічної політики». До планування залучалися підприємства, цьому сприяло надання нового статусу трудовим колективам. Правове становище робітничих рад на підприємствах було закріплене спеціальним законом. Відтепер на них покладалися контроль за діяльністю організації, розробка проекту виробничого плану, проведення структурних змін на виробництві та участь у розподілі доходів. Але вже через два роки був прийнятий новий закон, який значно обмежував права робітничих рад, а до складу конференцій робітничого самоврядування мало входити й керівництво підприємства.

Керівництву на чолі з В. Гомулкою вдалося врегулювати певні складнощі в польсько-радянських відносинах. Із СРСР повернулося понад 100 тис. поляків, було вирішено питання погашення польської заборгованості за рахунок постачання до СРСР вугілля, визначено статус перебування в Польщі радянських військ.

Завдяки вжитим заходам пощастило досягти певного поліпшення матеріального становища польського населення. Зростання сільськогосподарського виробництва, лібералізація в політичному та культурному житті, засудження репресій та реабілітація їхніх жертв забезпечили тимчасове послаблення соціальної напруги в суспільстві. Однак усі реформаторські новації наштовхувалися на опір з боку партійно-державної верхівки. До того ж глибинні причини кризи, які містилися їв самій природі командно-розподільчої системи, залишалися чинними. Сама сутність режиму з усіма притаманними йому механізмами влади та управління суспільством залишалися незмінними.

Поступове запровадження в життя суспільства курсу, проголошеного керівництвом на чолі з В. Гомулкою, було загальмовано, а вже на III з'їзді ПОРП (1959) став проявлятися відхід від нього. На початку 60-х років почала даватися взнаки неефективність та збитковість народногосподарського організму: продуктивність праці зростала повільно, гальмувалося впровадження нових технологій, аграрний сектор не задовольняв зростаючих потреб міського населення. Керівництво ПНР далі дотримувалося курсу на екстенсивний розвиток виробництва з великою часткою ручної праці, яке було екологічно шкідливим, хоча й забезпечувало загальну зайнятість та певний рівень соціальної захищеності.

Економічна політика польського керівництва в 60-х роках, як і в минулому десятиріччі, орієнтувалася на форсування розвитку важкої, хімічної, машинобудівної промисловості та виробництво будівельних матеріалів. Друга п'ятирічка (1961-1965) ґрунтувалася на екстенсивних факторах розвитку при збереженні методів централізованого планування й управління. Думка економістів, які обстоювали запровадження самостійності підприємств та самоврядування, не бралася до уваги керівництвом країни. Не дістала одностайної підтримки у селянства й аграрна політика ПОРП та ОСП. Навіть державна допомога власникам індивідуальних господарств не могла задовольнити споживчі потреби населення, що призвело до імпорту в 1961-1965 рр. 12 млн тонн зерна.

Однак попри всі негаразди та суперечливість економічної політики ПОРП в умовах екстенсивного розвитку за роки другої та третьої (1966-1970) п'ятирічок національний дохід ПНР зріс на 80 %. За цей період було збудовано майже 600 і повністю реконструйовано 150 великих підприємств. Дедалі більшою мірою визначалася спеціалізація Польщі в межах РЕВ як виробника суден, залізничних вагонів, обладнання для електротехнічних, текстильних та інших підприємств, виробів кольорової металургії.

Сільськогосподарське виробництво за 60-ті роки зросло лише на 25 %, а середня врожайність зернових становила 12,4 ц з гектара. Основна маса селян складалася з одноосібників, які володіли майже 85 % сільськогосподарських угідь та виробляли 86,5 % валової продукції сільгоспсектору. Держгоспи обробляли 13,3 % землі, а кооперативи - 1,7 %. Щоб якось вплинути на одноосібні селянські господарства, влада намагалася розвивати мережу т. зв. «сільськогосподарських гуртків», які сприяли розв'язанню питань сівозміни, застосуванню добрив, використанню техніки і т. ін. Кількість таких гуртків у 1970 р. досягла 35 тис.

Уроки недавньої кризи польського суспільства вже на рубежі 60-х років стали забуватися, а в ПОРП намітився відхід у політичній сфері від курсу реформ. Так, з керівних органів партії почали усувати реформаторськи налаштованих лідерів, відбувалося подальше обмеження внутрішньопартійної демократії, не був запроваджений обіцяний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, а профспілки залишалися обмеженими у визначенні соціальної політики держави. Дедалі формальнішого характеру набувало співробітництво ПОРП із «союзними партіями». За будь-яких змін квот представництва в різних державних органах перевага завжди залишалася за комуністами.

Посиленню авторитарності комуністичного режиму сприяли такі риси характеру В. Гомулки, як нетерпимість, категоричність, підозріливість. На початку 60-х років він остаточно розійшовся в поглядах з провідними представниками ліберальної політичної орієнтації. До того ж партійний лідер погодився відновити адміністративний тиск на римо-католицьку церкву. У липні 1961 р. було заборонено викладання Закону Божого в школах і перенесено до костьолів.

Конфліктна ситуація склалась у відносинах між керівництвом ПОРП та частиною представників творчої інтелігенції, яка відверто висловлювала своє незадоволення обмеженням демократії. Так, у лютому 1961 р. був закритий дискусійний клуб «Криве коло», а через два роки така ж доля спіткала клуби «Шукачі протиріч» та «Політична думка», створених К. Модзалевським у Варшавському університеті. Існували також інші неформальні об'єднання, де обговорювалася практика побудови соціалізму в Польщі. Це непокоїло владу, тому в липні 1963 р. пленум ЦК ПОРП прийняв ухвалу стосовно посилення боротьби з буржуазними поглядами в галузі науки, культури, мистецтва та необхідності посилення політико-виховної роботи серед молоді й інтелігенції.

Така позиція керівництва ПОРП вела до поглиблення конфлікту з творчою інтелігенцією, яка виступала проти проявів партійного диктату. В усіх сферах культурного життя домінували догматичні підходи: «забувалися» національні герої, замовчувалися або перекручувалися історичні факти (особливо на догоду радянсько-польській дружбі), посилився тиск цензури. Найталановитіші діячі національної культури зазнавали утисків. У березні 1964 р. 34 письменники та науковці звернулися до голови уряду з листом, у якому вказувалося на обмеження державних асигнувань на видання книг та часописів, а жорстка цензура «створює ситуацію, яка ставить під загрозу розвиток національної культури». У «Листі 34-х» містилася вимога змінити політику в галузі культури «в дусі прав, гарантованих конституцією».

Ці вимоги підтримали студенти Варшавського університету на мітингу 14 квітня 1964 р., після якого викладачі К. Модзалевський і Я. Куронь розробили «програмний маніфест». У документі зазначалося, що економіка Польщі перебуває в стані кризи, яка є наслідком панування «партійно-державної еліти». Невдовзі обидва автори були виключені з членів ПОРП, а в березні 1965 р. заарештовані за виступ з «відкритим листом» до членів ПОРП та організації університетської Спілки соціалістичної молоді, у якому були повторені положення маніфесту. У липні за складання й розповсюдження «текстів, шкідливих для інтересів Польщі», їх засудили на 3,5 року ув'язнення (через два роки їх звільнили). Різке невдоволення інтелігенції викликала й антисемітська кампанія, розв'язана польською владою у зв'язку з шестиденною (1967) арабо-ізраїльською війною. Тоді В. Гомулка зробив заяву про існування в країні сіоністської «п'ятої колони», що призвела до масового виїзду польських євреїв до «землі обітованої».

Панування авторитарних методів керівництва суспільними процесами (особливо в галузі культури), штучне загострення відносин з римо-католицькою церквою та економічна стагнація - все це вело до поглиблення кризових явищ у ПНР. Але в цій ситуації лідери ПОРП не тільки не схотіли скористатися пропозиціями, що надходили від творчої інтелігенції, а й обрали шлях репресій: інакомислячих переслідували, позбавляли роботи, а найактивніших кидали за ґрати. Такою політикою вони по суті створили умови для виникнення опозиційних громадських рухів.

Безпосереднім поштовхом до масових виступів на початку 1968 р. стала заборона у варшавському театрі «Народовий» інсценізації поеми А. Міцкевича «Дзяди», оскільки деякі сюжети цієї вистави сприймалися глядачами як прозорий натяк на порядки, що існували в ПНР, особливо на стосунки з СРСР. У відповідь на це рішення увечері 1 січня глядачі пройшли від театру до пам'ятника А. Міцкевичу під гаслами «Вимагаємо подальших вистав», «Хочемо свободи без цензури». Демонстрантів розігнала міліція.

Проти зростаючого втручання властей в літературний процес висловлювалися наприкінці лютого 1968 р. на своїх зборах члени Варшавської спілки письменників. Резолюцію проти заборони «Дзядів», проти покарання учасників демонстрації 30 січня та на підтримку рішення зборів варшавських письменників було прийнято на мітингу 8 березня у Варшавському університеті. Загостренню конфлікту сприяло введення сил правопорядку на територію університету, що означало порушення існуючої автономії закладу. Все це викликало хвилю студентських виступів у Варшаві, Кракові, Любліні, Познані, Гданську та в інших містах. Під час студентських протестів, які тривали майже місяць, лунали гасла «Браво, чехи!», «Польща знайде свого Дубчека!». До студентів приєдналися учні середніх шкіл та частина професорсько-викладацького складу, діячі культури, ієрархи церкви, депутати сейму групи «Знак».

Влада намагалася залякати студентів за допомогою робітників, але їхня поява на території вищих навчальних закладів лише підсилювала рішучість студентів, які зачинялися в навчальних корпусах, оголошували «окупаційні страйки» та голодування. Наприкінці березня 1968 р. по країні прокотилася хвиля студентських демонстрацій. У результаті вуличних сутичок з міліцією кілька десятків осіб було поранено, 360 - засуджено, а викладачів звільняли з роботи.

Участь у березневих подіях поляків єврейського походження було використано владою для розпалювання в країні антисемітської кампанії. Під приводом боротьби з «ревізіонізмом», «космополітизмом» та «сіонізмом» тільки у Варшаві майже півтисячі осіб єврейського походження були позбавлені високих посад у центральних партійних та державних установах, а понад 300 з них (у тому числі шість міністрів та їхніх заступників, чиї діти брали участь у акціях протесту) було виключено з ПОРП. На знак протесту залишили свої посади голова Державної ради Е. Охаб, міністр закордонних справ А. Рапацький, міністр фінансів Є. Альбрехт. На V з'їзді ПОРП (1968) березневі події були кваліфіковані як «підступи сил ревізіонізму та реакції».

У 1968 р. партійне керівництво на чолі з В. Гомулкою дійшло висновку про необхідність здійснення реформ у економіці. Рішення про модернізацію економічної структури країни, ухвалене V з'їздом ПОРП, мало надати пріоритетний розвиток галузям, пов'язаним з технічним прогресом. Передбачалося здійснення часткової децентралізації управління господарством, надання більшої самостійності підприємствам, стимулювання праці робітників. Здійснення цих заходів розглядалося як певний етап для наступних реформ, якими передбачалося заморожування заробітної плати та обмеження споживання.

Кінець 60-х років у Польщі був позначений зростанням невдоволення різних верств населення своїм матеріальним становищем, викликаним нерозв'язаністю важливих соціально-демографічних проблем. Так, динамічний розвиток промисловості в містах Балтійського узбережжя та в інших регіонах країни спричинив значний міграційний потік до індустріальних центрів. Новим мешканцям міст бракувало житла, шкіл, ясел та інших установ соціальної сфери, а більшість пропозицій та скарг, які надходили до владних структур від населення, залишалися без відповіді. Ситуація в суспільстві загострилася внаслідок хибної політики ПОРП у галузі сільськогосподарського виробництва та неврожаю у 1970 р., що призвело до значного погіршення постачання населенню продуктів харчування.

Наприкінці жовтня 1970 р. партійне керівництво ухвалило рішення про підвищення цін на більшість продуктів харчування: м'ясо, борошно, рибу (від 12 до 18 %) та інші товари (всього 45 найменувань). 13 грудня було оголошено про «регулювання цін» і запровадження нових компенсацій для незабезпечених родин. Наступного для робітники суднобудівного заводу в Гданську розпочали страйк. Біля воєводського комітету ПОРП зібрався натовп страйкуючих, які намагалися отримати відповіді щодо підвищення цін. Нічого не дочекавшись, демонстранти зробили спробу захопити будинок. У сутичках з органами правопорядку, які тривали до вечора, були вбиті та поранені з обох сторін. 15 грудня до страйку приєдналися робітники підприємств Гданська, Гдині та Сопота. Страйкові комітети зажадали скасування рішення про підвищення цін, поліпшення умов праці та звільнення заарештованих. Страйкуючим вдалося спалити воєводський комітет ПОРП та військову комендатуру.

У відповідь на виступи трудящих політбюро ЦК ПОРП прийняло рішення про застосування військ проти страйкуючих у містах Балтійського узбережжя. 16 грудня військові підрозділи відкрили вогонь по учасниках заворушень. Тоді робітники зайняли виробничі приміщення підприємств і оголосили про «безстроковий окупаційний страйк». Заворушення перекинулися на Слупськ, Ельблонг, Щецин. 17 грудня у Гдині армійські підрозділи розстріляли робітничу демонстрацію, що викликало обурення та спричинило зіткнення страйкуючих з військовими у Гданську, Гдині, Сопоті. Невдовзі страйками було охоплено не тільки майже все Балтійське узбережжя, а ще й десятки міст у п'яти воєводствах країни. Для придушення виступів влада скерувала понад 30 тис. військових та 1,3 тис. танків і бронетранспортерів. Офіційна пропаганда намагалася видати ці події за справу рук «ворогів соціалізму» і «підступних сил анархії та контрреволюції, якими керують з-за кордону»¹.

Вихід з кризи, в яку потрапила країна, був традиційний. У ніч на 19 грудня політбюро ЦК ПОРП вирішило усунути з посади В. Гомулку та обрати нового лідера. У грудні 1970 р. на пленумі ЦК ПОРП був обраний новий склад політбюро на чолі з Е. Тереком. 23 грудня сейм затвердив головою Ради міністрів П. Ярошевича. Державну раду очолив Ю. Циранкевич. А 30 грудня уряд ухвалив збільшити мінімальну зарплату, пенсії та соціальну допомогу.

¹ Під час грудневих заворушень у містах Балтійського узбережжя загинуло 45 осіб, було поранено понад 1100. Неофіційні підрахунки свідчать про значно більшу кількість убитих і поранених.

Так завершилася «епоха Гомулки», яка принесла полякам багато розчарувань, хоча політичний режим у цей період робив спроби трансформувати суспільство. Так відбулася фактична «декомунізація партії», у ході якої застаріла ідеологічна мотивація була замінена фразеологією «національної солідарності». Владу примусили «відмовитися» від тотального контролю над науково-творчим життям. Так, у галузі гуманітарних наук почали з'являтися праці, дистанційовані від панівної ідеології. Незважаючи на відсутність прогресу в напрямі розвитку демократії, були зроблені серйозні кроки на шляху детоталітаризації суспільства. І хоча груднева трагедія не змінила політичного устрою, робітники відчули свою силу, з якою вже не могли не рахуватися правлячі кола країни.