Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Генріх Белль

(1917—1985)

Життя і творчість

Народився майбутній письменник 21 грудня 1917 року в Німеччині, у місті Кельні. Час і місце народження великою мірою визначили його життєвий шлях: йому ніби на роду було написано стати підданим третього рейху, далі — солдатом вермахту, потім — військовополоненим і нарешті — жителем зруйнованої, розтоптаної, приниженої країни.

І в початковій школі, й у гімназії, і коли вже її закінчив і працював у книгарні боннського букініста, він не бажав мати з режимом нічого спільного. Режим, однак, на нього зазіхав: наприкінці 1938 — на початку 1939 року Г. Белль відбував трудову повинність на важких земляних роботах, а в липні 1939 року його призвали до армії, де він і перебував до кінця війни.

Стати письменником Г. Белль вирішив давно, майже відразу ж, як почав замислюватись над вибором професії. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Г. Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено основи його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Г. Белль служив телефоністом, жодного разу не вистрілив і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило — все залежить від того, як на це подивитись. Він побував у Польщі, у Франції, довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його, мов тріску, крутила водоверть війни. Так тривало до літа 1944 року. А потім Г. Белль починає по-своєму втручатися в хід подій. Кінець війни вже не за горами, і перемагає бажання протриматися й вижити. Від такого бажання не гріх було б і відмахнутися, як від суто шкурницького, коли б ішлося не про Г. Белля.

У 1972 році він став Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького ПЕН-центру, 1972 року — президентом міжнародного ПЕН-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...

У 60-70-х роках письменник часто відвідував Москву. Тільки першого разу, в 1962 році, він прибув у складі делегації, а потім, уже маючи в Москві та Тбілісі чимало друзів, їздив до них у гості.

Від 50-х років Г. Белля широко видавали в Радянському Союзі, і незабаром він став одним із найпопулярніших зарубіжних авторів. Та все припинилось у 1973 році, і вимушена пауза затяглася майже на півтора десятиріччя.

Творчості Г. Белля притаманні:

• тема війни в її антифашистській спрямованості та дегероїзованому ракурсі, часто — подана «з точки зору переможених»; порушення проблем провини німецького народу й моральної відповідальності за спровоковану Гітлером історичну катастрофу;

• нонконформістський пафос, бунт проти будь-яких форм пристосування до насилля та компромісів щодо захисту гуманістичних позицій;

• ствердження людяності, толерантності, думки про необхідність плекати особистість як засадничих моральних принципів суспільства другої половини XX ст.;

• подальший розвиток теми «маленької людини»;

• герой-аутсайдер, що виділяється на тлі маси своєю окремішністю та слабкістю, котра, втім, є ознакою підвищеної чуйності й здатності до співчуття;

• настанова на ескізність твору (в основу сюжету нерідко покладені миттєві враження, які не мають ані початку, ані кінця), ускладненість композиції та образної системи, широке використання художніх можливостей внутрішнього монологу;

• поєднання зовнішньої життєподібності, посиленої прийомами «тривіальної» літератури, з глибоким психологічним аналізом, символічним підтекстом і тяжінням до притчевих узагальнень;

• багатство символічних деталей та наскрізні лейтмотиви, спрощений ритм речень.

Генріх Белль пройшов свій життєвий шлях, так і не давши нікому створити довкола себе хоч би сякий-такий міф, хоч би бліденьку легенду. Мабуть, найпереконливіше свідчення цьому — його могила. У невеличкому селищі Мертен, що лежить між Бонном і Кельном, на кладовищі стоїть простий дерев’яний хрест. На ньому напис: «Генріх Белль. 1917-1985».

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

Генріх Белль мав підстави ненавидіти війну: він особисто пройшов через її криваве пекло, був поранений чотири рази. Він називав її «жахливою машиною отупіння». Не дивно, що твори письменника засуджують війну, розкривають її безглуздість, протиприродність та антигуманну сутність. Серед таких творів — оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

Назва твору є початком давньогрецького двовірша про битву спартанських воїнів під Фермопілами, написаного поетом V ст. до н. е. Симонідом Кеосським. Спартанці загинули всі до одного, захищаючи батьківщину. «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив. Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон», — ці рядки були відомі в Німеччині ще за часів Шіллера, який зробив переклад вірша. Німеччина, коли стала імперією, ототожнювала себе з античністю. Школи готували німецьких юнаків для участі у справедливій війні в ім’я Німеччини, виховуючи у них расизм, нав’язуючи їм культ насильства.

В оповідання йдеться про юнака, колишнього учня гімназії, яка перетворилася на пункт медичної допомоги. Він, поранений, повертається з поля бою до гімназії, яку залишив три місяці тому для того, щоб піти на фронт. Його привезли з іншими пораненими, відділили від мертвих і понесли коридорами будівлі, яку хлопець поступово впізнає. Але його примхлива пам’ять не хоче повертати юного солдата до тих щасливих днів, коли він навчався у цій будівлі: дуже різкий контраст між світом дитинства, з яким був пов’язаний цей будинок, та чимось на зразок «якогось музею міста мертвих». До речі, саме про мертвих перше запитання до шофера, який привіз поранених. Живі — «решта». Розбита лампочка під стелею символізує розбите життя, надії, юнацькі сподівання.

Герой оповідання не має імені, позбавлений індивідуальних рис, тому що письменник розповідає про долю покоління, обдуреного німецькою пропагандою і кинутого на загибель на полях війни.

Шлях коридорами будівлі надає можливість письменнику показати ті ідеали, на яких виховували німецьких дітей: римські скульптури, бюсти взірцевих арійців — від великого курфюрста до Гітлера, погруддя Цезаря, Цицерона і Марка Аврелія, а трохи далі Зевса картини, на яких зображено країни, які стали німецькими колоніями. І все це герой бачить на фоні заграви пожежі — достатньо яскрава деталь. Фашисти ототожнювали себе із спартанцями, вбивали у голови молоді думки про справедливі війни, тим самим готуючи «гарматне м’ясо» для звершення своїх антилюдських намірів. Тут є навіть портрет Ніцше, деякі моменти праць якого фашисти зробили частиною своєї ідеології. Але колишні школярі, життя яких вже зламане і безповоротно загублене, так і не зрозуміли, за що вони воювали: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...». «Та я ще не знав, за що», — зізнається герой. А життя вже підходить кінця.

В оповіданні багато символічних деталей, які допомагають письменнику донести до читача ідею твору. Наприклад, коли юнака несли сходами до операційної, він помітив, що над дверима залу для малювання нема хреста, а на перефарбованій стіні залишився лише яскравий слід від нього. Цей хрест зняли ще за часів його навчання, але слід від нього не знищили навіть після декількох фарбувань. Це, мабуть, єдиний оптимістичний момент оповідання, який переконує: добро і гуманізм, які символізує хрест, знищити неможливо. Решта символічних деталей увиразнює тему втраченого покоління. Найбільш яскравою деталлю є напис на дошці, біля якої стоїть імпровізований операційний стіл: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Цей напис був зроблений кілька місяців тому його власною рукою. «Побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого у дзеркалі. Ідентичність власного письма я ніяк не міг взяти під сумнів». Момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом, коли герой усвідомив, що в нього немає обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили «вони», тобто фашисти, в гімназії святого Хоми, один із постулатів якої, напевно, був, як і у біблійній заповіді: «Не вбий!»

Ще одна символічна деталь — молоко. Молоко є символом дитинства і життя. Герой згадує, як часто Бірлегер, який тримає його за плечі на операційному столі, пригощав його та інших хлопців молоком. Але це було у тому житті, де не було війни і смерті. І останні слова хлопця: «Молока», — свідчать про бажання жити, про невчасність смерті для нього, напівдитини, про знищений світ дитинства і доросле життя, яке ніколи не почнеться для таких, як він.

Оповідання Генріха Белля пронизане високим антивоєнним пафосом, ідеться у ньому не тільки про заперечення фашизму та будь-якої війни, а й про незнищенність ідеалів добра. Треба берегти мир, спокій, гармонію в житті і пам’ятати, що призначення людини — жити, створювати, а не вбивати собі подібних. Саме на цьому наголошує німецький письменник Генріх Белль.

Література

1. Волощук Є. Зарубіжна література. — К., 2004.

2. Літературна енциклопедія. — К., 2000.

3. Словник-довідник з літератури. — К., 1994.

Запитання для самоконтролю

1. Чому Г. Белль ненавидів війну?

2. Визначте тему оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» та його головну думку.

3. Чому головний герой не має імені та опису зовнішності?

4. Визначте роль художньої деталі у творі. Який символічний зміст вклав письменник у них?