Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Ернест Хемінгуей

(1899—1961)

Життя і творчість

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парку, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго — найбільшим торговельно-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько — лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями — захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати — аматорка музики й живопису — прагнула навчити сина гри на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.

Батько — супутник його дитинства й отроцтва. Пізніше Ернест відсторонився від батька і той виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змужнілості, приклад завзятої і мужньої денної праці, — це дід, учасник Громадянської війни 1861-1865 років.

Ок-Паркська середня школа, де Е. Хемінгуей здобув середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета «Трапеція» і шкільний журнал «Скрижаль* дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання).

ЦЕ ЦІКАВО

За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором «Трапеції». Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачі сукні. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п'ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки «мужніми» справами: спортом, полюванням, коридою, військовою і журналістикою.

У шкільні роки Е. Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після «Фієсти», він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. Шекспір і Марк Твен залишилися його уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев’ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів, що його США направили в італійську армію.

У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою.

У 1919 р. Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів.

Його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з’їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосферу, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, породжені XX століттям. У цей бурхливий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.

У Парижі Е. Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, уважно вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Е. Хемінгуею допомогла велика російська реалістична література. Він відкрив, за його словами, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники. «Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактів і дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про дане явище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять років...», — записи із щоденника Е. Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого літератора-початківця. Він учився в російських письменників, передовсім, у Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, Л. Толстого.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо визначити своє місце у світі. Е. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922 році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію: «писати нещадну правду про життя».

Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник «Три оповідання і десять віршів» (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, «телеграфний стиль репортажу став затягувати його».

Етапною в творчості Е. Хемінгуея стає книга «В наш час» (1925) — збірник оповідань, об’єднаний спільним задумом та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем — лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як «принцип айсберга». Збірник «В наш час» цікавий ще й тим, що в ньому Е. Хемінгуей вперше зачіпає проблеми «загубленого покоління», геніально продовжені в повісті «Фієста» (1926) і романі «Прощавай, зброє!» (1929).

«Прощавай, зброє!». Останній твір здобув світову славу й визнання Е. Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхіть війни та найкращого людського почуття — кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ромео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам’ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів — утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька та вкрай складні пологи дружини).

Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи «Мати і не мати» (1937) і «По кому подзвін» (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий — величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Е. Хемінгуея стає те, що в романі «По кому подзвін» головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.

Під час Другої світової війни Е. Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію з боротьби з фашистами. Разом із друзями на яхті «Пілар» патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в книгу «Люди на війні» (1942). Під час війни Е. Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті («Острови в океані», 1970).

У повоєнний час письменник видав оповідання і невеликий роман про Другу світову війну «За рікою у затінку дерев». У цей період американська література була в занепаді, її виводить із цього стану саме Хемінгуей — у 1952 році він пише філософську повість «Старий і море», за яку здобув Нобелівську премію. Цей твір мав нечуваний успіх, він розпродався за 48 годин у кількості 5 мільйонів 435 тисяч примірників.

Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великого Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).

Наступні роки свого життя Е. Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі — країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни. Довгий період (1939-1960) Е. Хемінгуей жив у містечку Сант-Франціско де Паула, неподалік від Гавани. Тяжка хвороба, неможливість плідно працювати, невдоволення політичною ситуацією у США на початку 50-х років — так званою «холодною війною» — призводять письменника до депресії. У 1960 році він повертається у США.

Останнім завершеним твором великого Е. Хемінгуея стала книга спогадів «Свято, яке завжди з тобою» (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.

В останні роки життя Е. Хемінгуей хворіє. Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і зводить свої рахунки з життям.

По смерті Е. Хемінгуея виходили твори, які лишилися в рукописах: «Свято, яке завжди з тобою» — книга спогадів, незакінчений роман «Острови в океані».

Уже в першій збірці оповідань виявилися головні риси літературної манери письменника: лаконізм, психологічна майстерність, чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності.

З іменем Е. Хемінгуея пов’язане і поглиблення поняття підтексту в літературі, тобто прихованого змісту. Не лише у словах, а й у мовчанні, натяках, паузах письменник ніс до читача те, що хотів сказати.

Власний стиль Е. Хемінгуея був своєрідним (містким, свіжим і мужнім), відповідав гіркому світосприйняттю людей повоєнної доби.

Героїв Е. Хемінгуея часто називають «героями кодексу». Його герої мають певні усталені правила поведінки, які ніколи не зраджують. Вони живуть за такими принципами: над усе цінити особисту незалежність і свободу; йти назустріч небезпеці і не боятися смерті; захищати слабких, вступати в боротьбу за свої переконання; бути вірним і відданим у дружбі і коханні; ніколи не скаржитись на несправедливість долі і не чекати на жалість; знати свій фах і володіти навичками та вміннями справжнього майстра.

Твори Е. Хемінгуея — це школа художньої майстерності. Він розробив власну манеру психологічного письма, залишив чудові зразки оригінальної сюжетної побудови прозових творів. Його твори — приклад служіння митця ідеям справедливості та людяності, приклад особистої чесності і мужності в боротьбі зі злом.

Великий реалістичний талант Е. Хемінгуея, гуманістична спрямованість його творів, самобутність художнього стилю закріпили за письменником репутацію найвизначнішого американського прозаїка XX століття.

«Старий і море»

Повість «Старий і море», на перший погляд, може здатися дуже простою, однак, попри невеликий об’єм, дуже містка, її визначають як філософську притчу. Проста, невибаглива історія старого рибалки Сантьяго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка щодня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом.

Один із прототипів повісті — рибалка Григоріо Фуентес, котрий жив у присілку Кохімара, на Кубі. Одного разу, коли рибалка та письменник пливли на шхуні, вони зустріли старого й хлопчика, які боролися з великим марліном. Ця зустріч і стала поштовхом до створення повісті «Старий і море».

«Мені ніколи не доводилось вибирати героїв, скоріше, герої вибирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався людьми сильними, які підкоряють собі обставини», — писав Е. Хемінгуей.

Сюжет повісті дуже простий: старий рибалка Сантьяго, який живе надголодь, вийшовши в море, піймав найбільшу рибину за все своє життя, таку велику, що не може затягти її до човна і транспортує за бортом. Акули, які почули запах крові, потроху об’їдають велику рибину і, незважаючи на опір старого рибалки, повністю її з’їдають. Човен Сантьяго повертається до рідного берега лише з кістяком риби, але на боці старого моральна перемога, бо він не скорився до самого кінця.

«Старий і море» — це гімн мужності людини, її волі і силі. У тяжкому двобої з рибиною Сантьяго не втрачає сили волі, хоча він уже людина похилого віку, зі слабкими м’язами. Питання особистої мужності Старого — важливе питання його життя. Тільки в боротьбі він знаходить душевний спокій і бачить у цьому сенс життя: «Битися, битися, поки не вмру». Він змагається з рибиною сам на сам. Цей двобій з усіма його колізіями нагадує подвиги міфічних героїв.

Боротьба рибалки з рибиною закінчується його перемогою, але здобич крадуть у нього акули. Старий змагається з ними з усіх сил, будь-що не хоче здаватись. І саме тоді він промовляє слова, котрі є вершиною авторської думки в цьому творі: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразки... Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

Двобій Сантьяго з рибиною дає йому можливість перевірити свою стійкість. Але його водночас хвилює і те, що вони обоє належать до одного світу, в якому кожне явище має зміст лише через інше. Це викликає у старого рибалки роздуми про ті руйнування, знищення, котрі супроводжують боротьбу за існування: «Як добре, що нам не треба вбивати зірки...», «Як добре, що нам не треба вбивати сонце, місяць, зірки. Досить того, що ми берем харчі у моря і вбиваємо своїх братів».

Старий Сантьяго живе в особливому світі: він не безсторонній споглядач природи, а сам є її частиною. Все життя він прожив в єдності з нею, з морем.

У цьому творі яскраво відчувається особливо важлива риса Е. Хемінгуея — гуманність. Показуючи героя самотнім, письменник не робить його індивідуалістом. У морі він повсякчас згадує хлопчика Маноліна. Суворий закон боротьби за існування розлучає їх, але це не заважає їхній дружбі.

Кінцівка твору може тлумачитися по-різному: песимістична або ж ні. Песимізм у тому, що Старий не бачить можливості людського щастя: «Хотів би я купити собі трошки щастя, якщо його десь продають... А на що його купити? Хіба що на поламаний гарпун, зламаний ніж і покалічені руки?» Навіть мужність не приносить людині щастя: рибину з’їли акули, а подвиг Сантьяго лише самоціль, що викликає почуття втоми, спустошення: «Ти змучився, старий. Душа у тебе змучилася».

Може бути й інший висновок: Е. Хемінгуей не вкладає у фінал повісті песимістичне звучання. Адже саме самотність і допомагає Сантьяго бути сильним, вийти переможцем у боротьбі зі стихією.

Отже, письменник виступає за активну позицію людини. Наявність такого забарвлення саме і свідчить про відсутність песимізму. І через те повість закінчується не лейтмотивом «великої рибини» чи самотності: «Наверху, в своїй хатині, старий знову спав. Він спав обличчям вниз, і його пильнував хлопчик. Старому снилися леви». (Хлопчик і леви — невмирущість і подвиг.)

Ця філософська повість Е. Хемінгуея утверджує людяність і добро.

Зв’язок із Біблією. Повість «Старий і море» Е. Хемінгуея набуває рис притчі, алегорії. Звідси її зв’язок із Біблією. Проте на цей зв’язок вказує і неодноразове звертання головного героя повісті Сантьяго до Господа, і роздуми над сенсом буття, над вічним питаннями добра і зла («Що ж таке гріх?» — запитує сам себе моряк).

Схожість «Старого і моря» із притчами очевидна. Так, у одній із біблійних притч («Ходіння по водах») апостол Петро за прикладом Учителя ходив по морю. Та лишень на мить засумнівався в можливості існування того, що відбувалося з ним, одразу почав тонути. Щось схоже бачимо і в «Старому і морі». Чим міцніша віра Сантьяго, тим ближче підпливає риба до човна. Пригасає віра моряка — риба віддаляється.

Сама боротьба Сантьяго і риби нагадує поєдинок Давида і Голіафа — героїв біблійної легенди. І в одному, і в іншому випадку перемога (для Сантьяго і Давида) видавалась нереальною, проте була досягнута завдяки вірі в неї.

Отже, ідея повісті «Старий і море» та біблійних притч збігається: «Істинно кажу вам, хто матиме віру як гірчичне зерня, той скаже цій горі: „зійди з місця” — і вона зійде...» (ідея притч); «Людина створена не для поразок. Людину можна знищити, але не можна перемогти» (ідея повісті).

Поєдинок між старим та акулами — то лише видима частина «айсберга». У підтексті — роздуми про найважливіші проблеми: людина і суспільство, людина і природа, людина і Всесвіт.

Література

1. Анастасьев Н. А. Творчество Э. Хемингуэя. — М., 1981.

2. Грибанов Б. Хемингуэй: герой и время. — М., 1980.