Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Гійом Аполлінер

(1880—1918)

Життя і творчість

На початку XX століття французька поезія почала розширювати коло своїх художніх пошуків. Гійом Аполлінер, як у фокусі, зібрав художні імпульси, що йшли з минулого, і багато в чому визначив розвиток французької поезії на десятиріччя вперед.

Справжнє ім’я поета — Вільгельм Аполлінарій Костровицький. Позашлюбний син італійського офіцера і польської дворянки (Анжеліки Кастровицької, російської підданої, дочки польського офіцера Михайла Аполлінарія Кастровицького, який втік в Італію після польського повстання 1863-1864 рр.) з’явився на світ 26 серпня 1880 р. у Римі під ім’ям Вільгельма Аполлінаріса Костровицького. Його рідними мовами були польська та італійська, а французьку він опанував у монастирських школах на півдні Франції.

У 1887 р. разом із матір’ю і молодшим братом Аполлінер переїжджає в князівство Монако, де вчиться в монакському релігійному коледжі Св. Карла.

У 1896-1897 рр. протягом п’яти місяців відвідує ліцей у Ніцці, потім вступає в ліцей Станіслава в Каннах.

У 1899 р. родина Кастровицьких переїжджає в Париж. Аполлінер влаштовується службовцем банківської контори.

Творчість Гійома Аполлінера спиралася на традиції французького фольклору, поезію Ф. Війона та лірику доби Відродження. Поет був прихильником творчості французьких романтиків, а також поетів зламу століть — П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме.

У 1901 р. публікується вірш «Місто і серце», у якому сполучається любовна лірика з урбаністичними мотивами, що буде характерно для усієї творчості Гійома Аполлінера.

У 1901-1902 рр. — працює в Німеччині.

У 1902 році він вирушив у один з рейнських замків як домашній учитель, де зустрів і покохав англійську гувернантку Анні Плейден, яка, попри тривалі залицяння, так і не стала його дружиною. Нещаслива любов була темою багатьох віршів Аполлінера.

Згодом повертається в Париж і стає редактором фінансового видання «Супутник рантьє». Займається журналістською діяльністю, пише невеликі статті для журналів «Європеєць», «Сонце», «Мессідор», «Соціальна демократія». У тому ж році публікує кілька віршів і оповідань, одне із яких — «Єресіарх» (L'eresiarque) — було вперше підписане псевдонімом Гійом Аполлінер.

Творчий дебют Г. Аполлінера відбувся на початку двадцятого століття. Його перші, доволі традиційні поетичні спроби («Рейнські вірші») були навіяні любовними захопленнями під час мандрівки Німеччиною в 1901-1902 роках. Зв’язок із романтичною і символістською традицією тут посилюється глибоким емоційним сприйняттям німецького фольклору й образів романтичної поезії, засвоєнням тем і ритмів німецької народної пісні («Дзвони», «Ніч на Рейні»). Відчуваються у творчості Аполлінера й слов’янські джерела, яким поет завжди надавав великого значення. Використовуючи образ Лорелеї, створений К. Брентано і підхоплений іншими німецькими романтиками, у тому числі Г. Гейне, поет посилює його виразність, драматизує вірш, надає йому динамізму.

Надалі традиційність все більше витісняється поетичними новаціями: конкретністю безпосереднього вираження, прозаїзацією вірша, розмовним ритмом, відсутністю розділових знаків. Аполлінер досконало опановує верлібр (вільний вірш) — систему віршування, що з’явилася у французькій поезії наприкінці XIX століття.

Верлібр позбавлений звичних ознак поетичного твору: рими, суворого ритму та поділу на строфи. Для верлібру характерні рядки різної довжини, різні дво- і трискладові стопи; ритм може мати перебої.

У 1903 р. Аполлінер знайомиться з поетами Максом Жакобом і Андре Сальмоном і разом з ними засновує журнал «Езопове свято» (Le Festin d'esope), що проіснував до 1904 р. (вийшло 8 номерів). Постійно відвідує літературні кафе, знайомиться з плеядою визнаних метрів і майбутніх знаменитостей.

Ім’я Аполлінера дослідники пов’язують із кубізмом у літературі, іноді поєднуючи це явище з літературним футуризмом і називаючи кубофутуризмом. У творчості Аполлінера виявилися властиві кубізмові особливості і перш за все симультанізм (від фр. simultaine — «одночасний») — схильність до одночасного зображення в одній площині різнорідних об’єктів, віддалених, не пов’язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень. Наслідуючи поетів кінця минулого століття, Аполлінер вважав, що магістральний шлях розвитку призводить до створення синтезу мистецтв — музики, живопису та літератури.

У 1909 р. починає вести рубрику художньої критики в журналах «Непримиренний» і «Французький Меркурій»; великий резонанс викликає його стаття «Поезія символістів» (Poesie symboliste). Публікує поему «Пісні нещасливого в любові» (La Chanson du mal-aime), у грудні поетичну прозу «Гниючий чарівник» (L’enchanteur pourrissant).

Протягом 1910-1911 рр. виходить збірка оповідань «Єресіарх і компанія» (L’eresiarque et Companie), опублікований віршований збірник «Бестіарій, або Кортеж Орфея» (Le Bestiaire, оu le Cortege d’orphee). Аполлінер відкриває у «Французькому Меркурії» розділ «Курйози», який веде до самої смерті.

У 1911 р. з фінансових міркувань Аполлінер писав романи, що носили відтінок лібертінажа, найвідоміший з яких — «Одинадцять тисяч різок» («Les оnzе milleverges») — опублікований у 1907 році, по-новому представив праці маркіза де Сад.

У 1912 р. разом із друзями письменник засновує журнал «Паризькі вечори» (з 1913 р. — його директор), що покликаний інформувати публіку про нові тенденції в поезії і живописі; на його сторінках фігурують імена М. Жакоба, Б. Сандрара, Анрі Матисса, А. Руссо, А. Дерена, Франсіса Пікабія, Жоржа Брака, Фернана Леже, М. де Вламінка й ін.

У лютому 1912 р. поет друкує найліричніший зі своїх віршів «Міст Мірабо» (Le Pont Mirabeau), а в грудні — поему «Зона» (Zone), що висуває його на перше місце серед сучасних поетів.

У червні 1913 р. після лютневої виставки італійських футуристів Аполлінер пише статті «Футуристична антитрадиція» (L’antitradition futuriste). У травні 1913 р. випускає книгу «Художники-кубісти: Міркування про мистецтво» (Les Peintres cubistes: Meditations esthetiques), де доводить право кожного художника на творчий пошук. Аполлінер, виклавши в цій книзі принципи мальовничого кубізму, сам відчув на собі вплив цієї школи і намагався перенести її прийоми на мистецтво слова. Не задовольняючись порушенням канону в сфері синтаксису, розміру і словника, Аполлінер виганяє зі своїх віршів пунктуацію, прибігає до друкарських хитрувань і інших прийомів, мета яких — дати в поезії властиве мальовничому кубізму багатопланове відчуття об’єкта. Після виходу книги Аполлінера визнають глашатаєм і теоретиком кубізму.

До своєї першої великої поетичної збірки «Алкоголі. Вірші 1898-1913 рр.» (1913) Аполлінер включив вірші, створені в різні часи, у тому числі «рейнські». Вільні вірші тут стоять поряд із віршами з традиційними розмірами. На час видання збірки Аполлінер зовсім відмовився від пунктуації як засобу регулювання ритму вірша. Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок.

Спочатку Аполлінер хотів назвати збірку «Вода життя». Але зміна назви на «Алкоголі» робила поета немовби спадкоємцем теми сп’яніння, розвинутої Ш. Бодлером і А. Рембо. У контексті поезії Аполлінера алкоголь поєднується з вогнем і прометеївським началом («І життя наче спирт полум’яний ти п’єш»). Найвизначнішими у збірці є вірші «Зона», «Міст Мірабо», «Кортеж», «Мандрівник». Ліричність у них поєднується із прагненням до сюжетності, до широкого охоплення сучасних проблем, багатства тем.

Елегійна просвітленість, замислена філософічність, свіжість безпосереднього почуття, музичність — так поет продовжує багату традицію французької лірики й додає до неї нових барв: «Під мостом Мірабо струмує Сена / Так і любов / Біжить у тебе і в мене / Журба і втіха крутнява шалена» («Міст Мірабо»).

Вірші відзначаються різкими просторовими стрибками, зіставленням звичайно незіставлюваних явищ, створює ефект, близький до тих, якими незабаром уславляться сюрреалісти. Піднесене й приземлене, поетичне та прозаїчне опиняються поряд, в одній площині.

Особлива емоційність віршів Аполлінера естетизує сфери діяльності людини, що вважалися до того непоетичними. Аполлінер радив сучасним поетам звертатися до романного досвіду. Він орієнтує вірш на асоціативний образ, вводить у тканину тексту некнижкове слово, поетичність підтримується як за допомогою рими, так і через зміну внутрішньої змістовності. Поет називав свою реформу вірша, його формальний і змістовний рівні «натуралізмом вищого порядку», маючи на увазі «правду життя».

Поступово складається естетична програма того мистецтва, яке Аполлінер визначив терміном «сюрреалізм» (буквально— «надреалізм»). Уперше це слово прозвучало у травні 1917 року. Літературна течія, яка в подальшому перебере на себе цю назву, сповнила його вже іншим змістом. Для Аполлінера ж «сюрреалізм» — передусім спосіб пізнання реальності, а не марення чи сон, причому пізнання більш глибокого, ніж дає змогу просте відтворення життя.

Саме Аполлінер вводить у літературний побут слово «сюрреалізм», що в його інтерпретації означає «новий реалізм», як антитезу абстрагованості символізму і життєподібності натуралізму.

У 1914 році почалася Перша світова війна. Аполлінер вирушив на фронт добровольцем, воював рядовим в артилерії, потім лейтенантом у піхотній частині.

Друга велика поетична збірка, видана Аполлінером за життя, дістала назву «Каліграми. Вірші миру і війни (1913-1916)» і вийшла друком 1918 року. Збірка присвячена пам’яті друга-поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.

«Каліграми» складаються з шести розділів і містять 84 поезії. Розділивши книгу на шість частин за хронологічним принципом, Аполлінер ніби підкреслив, що «Каліграми» — ліричний літопис епохи. Послідовність віршів створює щось схоже на проходження кіл пекла, яке завершується коротким оптимістичним апофеозом з кількох звернених у майбутнє віршів 1917-1918 років.

Вірші, що увійшли до збірки, — зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів видрукувана у вигляді «ліричних ідеограм» чи «каліграм», тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок.

Аполлінер не перший використав цю форму вірша. Відомі ідеограми, що належать ще до IV століття до н. е., трапляються вони і в «Гаргантюа і Пантагрюелі» Ф. Рабле. У 1889 році А. Бургард написав вірш у формі Ейфелевої вежі: у ньому було 300 рядків, причому довжина кожного відповідала контуру малюнка. Новаторство Аполлінера — не у винахідливості запропонованих малюнків — вони нескладні: сонце, мандоліна, смужка диму, голуб, фонтан, черевик, а у прагненні залишитися ліричним поетом і в експериментальній формі.

До збірки «Каліграми» увійшло багато фронтових віршів, які протестували проти війни, викривали її криваву абсурдність. У віршах цього циклу Аполлінер виявляє певну стриманість, уникає прямого вираження жалю — приховане страждання ще більше вражає.

У поезії «Зарізана голубка й водограй» Аполлінер використав можливості ідеограми для створення антивоєнного вірша-плаката. Розташувавши літери різного розміру рядками, що розходяться в різних напрямках, поет створив малюнок голубки над струменями фонтана. Цей образ є символом вічного плачу по тих, хто загинув в Першій світовій війні («Душа ятриться з непокою / І водограй рида зі мною»).

Одночасно фонтан символізує потоки крові, що ллється на війні. Зарізана голубка Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо, який через сорок років підхопив ідею поета, створивши образ, що символізує мир в очах сучасного людства. Відбиваючи антилюдську реальність війни, пережиту ним у траншеях і на полях битв, Аполлінер протиставляє їй незнищенні гуманістичні цінності, передусім — кохання.

У червні 1917 р. письменник-драматург здійснює постановку своєї п’єси «Груди Тирезія» (Les Mamelles de Tiresias), яка викликала суспільний скандал. П’єса «за допомогою ірреальності, особливих декорацій, танців, акробатики і шумів була покликана показати Аполлінерове уявлення про тотальний театр». Ця п’єса, що має нову естетичну форму, вважається початком театру абсурду. Для такого роду драматургії Аполлінер першим висунув поняття сюрреалізму.

Стаття Аполлінера «Новий дух і поети» (1918) прозвучала як маніфест нового покоління поетів. У ній поет обстоював широке охоплення сучасної дійсності та висував положення про «новий реалізм» у поезії. Аполлінер ставив під сумнів необхідність «писати прозою чи писати віршами», дотримуючись при цьому правил граматики чи норм віршування. Навіть вільний вірш видавався йому лише першим поштовхом до свободи мистецтва. Ця свобода, вважав поет, досягається лише створенням «візуальної лірики» шляхом складного синтезу. Між іншим Аполлінер вказував на відкриття науки і техніки, на «нову мову» кіно й звукозапису як на засоби оновлення поетичної мови.

Цим есе-маніфестом завершився недовгий творчий шлях Гійома Аполлінера — одного з найяскравіших, найвишуканіших ліриків початку XX століття. Процес його поетичного становлення, набуття життєвої філософії був перерваний раптовою смертю — поет так і не вилікувався після тяжкого поранення в голову і помер 1918 року.

Г. Аполлінер сміливо прокладав шлях тогочасній поезії в XX століття. Слідом за романтиками, а також Ш. Бодлером, В. Вітменом, А. Рембо, Е. Верхарном Г. Аполлінер зробив можливим художнє освоєння нових «непоетичних» сфер життя людини і суспільства. Саме він увів у сферу лірики «прозу життя» і дав могутній поштовх розвитку ліричного епосу в новому столітті.

Література

1. Буачидзе Т. С. Аполлинер и пути развития французской поэзии. — Тбилиси, 1989.

2. Волощук Є. Зарубіжна література. — К., 2004.