Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

ЛІТЕРАТУРА РАННЬОГО МОДЕРНІЗМУ

Основні тенденції та напрями розвитку літератури кінця XIX — початку XX століття. Вплив філософських вчень на розвиток літератури

Початок нового століття був охарактеризований великими зрушеннями у мистецтві і літературі. Особливого впливу зазнало мистецтво після усвідомлення того, що «померли всі боги, залишилась одна людина» (Фрідріх Ніцше). Людина стає центром художнього твору і уособлює цілий світ, який є високодуховним, але одночасно оригінальним та сповненим суперечностей. Завданням письменників стає пізнання внутрішнього світу людини, її духовної еволюції, її місця у Всесвіті та в історії людства.

Найбільш впливовою філософською течією стає позитивізм, представники якого вважали що справжнє (позитивне) знання є результатом досягнення соціальних наук, котрі в свою чергу головним завданням ставили опис фактів і явищ реального світу, а закони природи переносили на життя людей, що знайшло найбільше відображення у працях послідовника позитивізму Огюста Корта. Інший німецький філософ Роберт Спенсер спирався на еволюційне вчення, підвів до абсолюту існування суспільної нерівності і визначив її як вічний закон буття.

Позитивістська філософія стала основою появи натуралізму, однак символами цієї доби при всій поширеності інших напрямків стає мистецтво декадансу, модернізм та генетично пов’язаний із ним авангардизм. Декадентство стало ідеологічним (політичним) явищем на межі ХІХ—ХХ ст. Воно відрізнялося настроями безнадійності, неприйняття життя і спиралося на філософські ідеї Шатобріана і Шопенгауера. В основі цього вчення лежить твердження, що цивілізація вичерпала себе і вступила в стадію спаду і згасання. Основні риси декадансу:

— неприйняття дійсності;

— відмова від громадського в мистецтві;

— культ краси як вищої цінності;

— містицизм, віра в надприродні сили;

— індивідуалізм;

— відмова від моралі буржуазного суспільства.

Естетичні принципи декадансу:

— поетизація слабості, згасання, руйнації;

— індивідуалізм і естетизм як бунт проти нелюдського буржуазного суспільства;

— мистецтво для мистецтва;

— зовнішня правдоподібність.

Риси декадансу найбільш чітко виявилися у французькому символізмі (в поезії Поля Верлена), у творчості натуралістів.

Волт Вітмен

(1819—1892)

Життя і творчість

Волт Вітмен народився 31 травня 1819 року у фермерській родині в селі на Лонг-Айленді, пустельному пагорбистому острові, де повітря було просякнуте солоним диханням океану, а погляд людини охоплював два безмежжя: неба й водної стихії. «Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об’єднує, як у шлюбному союзі, непорушне і мінливе... про велике зіткнення дійсного з ідеальним», — згадував пізніше поет.

Дитинство на фермі, а потім у Брукліні, куди переїхала родина, було доброю школою. Життя простих людей — нелегке, грубе, але щедре і непідробне в його людяності й силі — він пізнав рано і полюбив назавжди. Провчившись кілька років у бруклінській школі, В. Вітмен залишає її і стає учнем друкаря. У цей же час він публікує свої перші вірші. У вісімнадцять років юнак працює сільським учителем, секретарем у місцевому політичному дискусійному клубі. Ще рік по тому він уже редактор, а також єдиний репортер і набірник власної газети «Лонг-Айлендер». До 22 років поет випробував себе в цілій низці професій — політика, лектора, оратора — і у кожній він шукав не шлях до кар’єри та заможності, а засоби утвердження і захисту своїх ідеалів.

Із 1846 до 1852 року В. Вітмен працює в різних бруклінських газетах, де пише статті на «злобу дня», зокрема рішуче й гнівно виступає проти грабіжницької Мексиканської війни (1846-1848), справжньою метою якої було накопичення земель плантаторів-рабовласників.

В. Вітмен був самоуком. Його цікавлять давні цивілізації, світ міфології і релігії, він часто відвідує нью-йоркський Єгипетський музей, багато читає з історії, етнографії, засвоюючи погляд на історичний розвиток людства як на єдиний у своїй різноманітності потік, який плине з темряви століть до сучасності — і далі у майбутнє. Відвідує він також і лекції з астрономії. Ці знання допомагають формуванню його поетичної філософії. В. Вітмен вчиться бачити Всесвіт безмежним у просторі й часі, що перебуває у загальному і безперервному русі.

У своїй творчості поет прагне показати людину в єдності матеріального і духовного, природного і соціального:

Я поет Тіла, і я поет — Душі.

Зі мною всі насолоди раю і всі муки пекла зі мною.

Поет відчував себе в єдності з усім людством у часі і просторі:

Крізь мене йде так багато голосів німотних,

Голоси нескінченних поколінь в’язнів, рабів,

Голоси хворих і зневірених, і злодіїв, і карликів,

В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше.

(Переклад Л. Герасимчука)

У 1850 році В. Вітмен публікує вірш «Європа», який провістив появу видатного поета епохи. Цей вірш — реквієм загиблим революціонерам 1848 року — засвідчив тверду віру В. Вітмена в кінцеве всесвітнє торжество свободи.

У 1855 році, знаменному для В. Вітмена, виходить друком збірка «Листя трави» — книга, яка зробила поета всесвітньо відомим.

Наступний етап у житті поета — громадянська війна у Сполучених Штатах (1861—1865). На події війни проти рабства В. Вітмен відгукнувся циклом «Барабанний бій», а на загибель президента А. Лінкольна — проникливими віршами «Капітан! Мій Капітан» і «Коли бузок розцвів торік у моєму дворі».

Працюючи санітаром у тилових шпиталях, він не раз наражався на смертельну небезпеку, доглядаючи тифозних і холерних хворих. У ці роки написані вірші: «1861 рік», «Рік озброєний, рік боротьби», «Бий, бий, барабане», «Вертайся з поля, тату», які увійшли до циклу «Під барабанний гуркіт».

Вершиною творчості В. Вітмена цих років стала поема «Коли бузок розцвів торік у моєму дворі» (1865) — реквієм пам’яті президента Авраама Лінкольна, який загинув від руки вбивці. Поетика цього величного твору наслідує краще від романтичної традиції: космічність поетичного бачення, масштабність узагальнень, філософську насиченість символікою і музикальність.

Повоєнні роки були дуже важкими для поета. Доля завдавала йому удару за ударом: він довго не міг знайти роботу, потерпав від злиднів, поховав матір і брата. У 1873 р. В. Вітмена розбив параліч, і він назавжди виявився прикутим до інвалідного крісла. Поет оселився в м. Кемден, де його часто відвідували друзі, а найбільш відданий з них — молодий журналіст Г. Тробел постійно доглядав за ним і залишив докладні записи бесід з В. Вітменом. В похилі роки В. Вітмен продовжує писати статті, мемуари, нові цикли віршів, позбавлені нот зневіри і страху, відзначені світлим філософським прийняттям усього, що дає життя. У той же час у пізній публіцистиці поета дедалі сильніше звучать ноти гніву і збурювання тим, що Америка заради прибутків і доходів забуває високі принципи волі і демократії, яким сам В. Вітмен залишався вірним завжди.

Одним із найважливіших елементів поезії пізнього В. Вітмена стає урбанізм. Такі вірші, як «На бруклінському паромі» — явище абсолютно нової за образністю і мовою урбаністичної лірики, яка для реалістичної поезії XX століття стає одним із найпотужніших джерел.

У 1891 році В. Вітмен створив цикл віршів «Прощай, моя фантазіє!» і тоді ж устиг внести зміни в останнє прижиттєве видання книги «Листя трави».

26 березня 1892 року Волт Вітмен помер.

Новаторська за духом і формою поезія В. Вітмена не вкладається в рамки якогось одного творчого методу. У ній іноді органічно, а часом суперечливо поєднуються риси романтизму, реалізму і модернізму. Романтизм — це уявлення поета про розлите у Всесвіті вище духовне начало, незалежність людської особистості, безмірна широта авторського «Я», ідеї утопічного соціалізму, емоційність і ліризм, порив до безмежного і потяг до метафори і символу.

Автор «Листя трави» безстрашно ламає канони традиційного віршування. Новий зміст вимагав нових ритмів і форм. В. Вітмен геть чисто відкидає звичні образи, поетичні розміри, риму. Поет хоче, щоб його вірші передавали мову простих американців, своїм складом і ритмікою відтворювали шум великого міста, скрип візків західних переселенців, гудки паровозів і фабрик, гул мітингів і бій бойових барабанів.

Але найяскравіше новаторство поетичної концепції В. Вітмена проявилося у використанні вільного вірша, або верлібру (від фр. vers libre — вільний вірш). Недосвідченому читачеві вірші В. Вітмена можуть здатися хаотичним набором, монотонним перерахуванням різних явищ і предметів (не випадково їх іменували «каталогами»). Однак верлібр В. Вітмена гнучкий, багатий на різноманітні емоційні відтінки (так, помічено, що рядки вірша «Коли бузок розцвів торік у моєму дворі» ритмічно нагадують ридання людини). В образній будові кращих творів проглядається внутрішня упорядкованість ніби випадкової послідовності рядків, що не допускає перестановки, є логіка, рух і точний розрахунок.

Кожен рядок вірша становить смислову одиницю, а складний ритмічний малюнок органічно пов’язаний з ідейним змістом твору:

Повітрям я відлітаю,

Я махаю своїм білим волоссям сонцю, що тікає,

Я заповідаю себе землі,

Щоб прорости травою, яку люблю,

Як я вам буду знов потрібний,

Шукайте мене під підошвами своїх черевиків.

«Поезія покликана розкривати прекрасне у житті, — зауважує поет, — але прекрасне не в пишних окрасах — прекрасне саме життя як таке, в його істині і простоті».

Мова для В. Вітмена — живий організм, який розвивається. «Так писати, як пишу я, можна лише тоді, коли у вухах звучить мелодія. Кожна душа має свою мову», — підкреслює поет. Він мріє про поезію, яка не вимагала б перекладу, а впливала на читача так само безпосередньо і хвилююче, як музика. І справді, розвиток вітменівського вірша має багато спільного з музичною композицією. Його поетичні рядки, змінюючи один одного, утворюють потужний суцільний потік.

Джерела поетичної системи В. Вітмена беруть початок у мові давніх пророків Сходу, індійського фольклору, традиції американської проповіді і прози новоанглійських трансценденталістів, у першу чергу Емерсона. Але творчий геній В. Вітмена створює з усього цього нову поетичну мову, єдино придатну для вираження нового змісту і Світосприймання, і тим самим кладе початок нової — вітменівської — традиції у світовій літературі.

Так, поезія В. Вітмена певним чином вплинула і на творчість російського поета Володимира Маяковського. Звичайно, не доводиться говорити про прямі запозичення і стильові впливи поезії В. Вітмена, імітатором якого Маяковський ніколи не був, оскільки до двадцятидвохрічного віку склався як самобутній поет зі своїми темами, власною манерою. Але в роки пошуку ним свого поетичного стилю, повного метафор, гіпербол, ексцентризму, в його склад одним із компонентів увійшов стиль Волта Вітмена.

Наведемо декілька найбільш яскравих прикладів. В. Вітмен у «Пісні про себе» з перших рядків відзначає свій вік:

Я теперь, тридцати семи лет,

в полном здоровье, начинаю эту песню...

В. Маяковський в «Хмарі в штанях» говорить:

Иду красивый, двадцатидвухлетний...

В. Вітмен назвав один зі своїх творів своїм ім’ям: «Поема про Волта Вітмена, американця»; В. Маяковський так само назвав свою трагедію «Володимир Маяковський». Мотиви поезії Вітмена вгадуються в поемі «Человек», яку він писав, створюючи нове Євангеліє про нового Христа, подібно до того як американський поет створював нову Біблію:

Священнослужителя мира,

отпустителя всех грехов, —

солнца ладонь на голове моей.

Благочестивейший из монашествующих —

ночи облачение на плечах моих.

Дней любви моей тысячелистое Евангелие целую.

Збірка «Листя трави»

Про головну працю свого життя, збірку «Листя трави», поет волів говорити не «моя книга», а «наша». Ця книга про Людину у її найкращому й найповнішому втіленні. Вітменівський герой — «Уселюдина». Здається, немає в людському житті нічого, що не увійшло б до вітменівського космосу: «душа» і «тіло», молодість і старість, сумніви і безмежна віра, любов, страждання, щастя, пошук, праця — все це увібрала головна книга поета.

Збірка «Листя трави», яка умістила майже весь поетичний спадок автора, за його життя виходила друком дев’ять разів. У кожному наступному виданні зберігався склад попереднього, але до нього додавалися нові вірші, а «старі» часом суттєво перероблялися. Незмінною залишалася лише назва — «Листя трави».

«Листя трави» можна по праву назвати найповнішою і найвідвертішою біографією В. Вітмена. Він почав писати «цю горду пісню» ще замолоду й продовжував усе життя, попри всі обставини, ніколи не забуваючи про свою працю. І поступово книга виростала у «загальну біографію людини нового часу».

У назві книги «Листя трави» криється центральна ідея усього світовідчуття В. Вітмена — почуття спільності, єдності усього, що існує у Всесвіті. У ній відбувається вічний колообіг, перехід матерії з одного стану в інше, а раз так, то усе зв’язано ланцюжком «нескінченної спільності».

Скромні листки трави, що з’являються з-під землі кожної навесні, і стають символом цього круговороту, цього невичерпного життя, тому що ніщо не зникає зовсім, є вічне відновлення. Ця думка розкривається в шостому розділі «Пісні про себе».

І найменший паросток є свідченням, що смерті насправді нема,

А якщо вона і була, вона вела за собою життя...

І себе, свою поезію В. Вітмен розглядає в першу чергу як частину цієї величезної єдності.

Рука об руку з цим відчуттям загального зв’язку в поезії В. Вітмена постійно живе почуття безмежності світобудови, нескінченності простору і часу, космічної масштабності. Поет мислить категоріями вічності, людина для нього — ланка в нескінченному ланцюзі предків і нащадків. У світі В. Вітмена не важливі расові, національні чи майнові розходження, людина — насамперед пасажир зоряного корабля із назвою Земля.

Звідси випливає друге ключове поняття поетичного світу В. Вітмена — рівність усіх людей.

Поняття демократії у В. Вітмена — це мрія про ідеальний суспільний лад, у якому не буде місця класовій нерівності, експлуатації, бідності і голоду, що перегукується з ідеями утопічного соціалізму.

У «Листі трави» ця ідея рівності втілена в безлічі портретів простих людей Америки — робітників, фермерів, погоничів, скотарів, докерів і т. д. Їхні індивідуальні риси стерті, але всі разом вони складають узагальнений образ «простої людини» Америки, з яким поет ототожнює себе і від імені якої говорить.

В основі цього людського братерства у В. Вітмена лежать не соціально-політичні категорії, а заклик до людей любити одне одного палкою і захопленою любов’ю: «той, хто йде без любові хоч хвилину, на похорон свій він йде, загорнений у власний саван». І в собі самому поет вище за все цінує саме здатність до щедрої, діяльної любові:

Надрукуйте ім’я моє і портрет мій повісьте вище, тому що ім’я моє — це ім’я того, хто вмів так ніжно любити...

Того, хто не піснями своїми пишався, але безмежним у собі океаном любові, хто виливав його щедро на всіх...

Перед Громадянською війною головною проблемою американського суспільства було рабство на півдні США. Життєва філософія В. Вітмена, перейнята гуманістичними ідеями рівності, привела його в табір борців проти рабства — аболіціоністів. Багато віршів В. Вітмена перейняті глибокою, без прихованої зарозумілості, повагою до людей з чорною шкірою. У 10-му розділі «Пісні про себе» поет розповідає про свою допомогу рабу, якому він дав притулок у себе в будинку:

Він жив у мене тиждень, відпочив і пішов на північ.

Я саджав його за стіл, поруч із собою, а кремінна рушниця моя була в куті.

Закликом до вирішальної сутички з рабовласництвом звучать вірші циклу «Барабанний бій».

«Пісня про себе»

Найповніше ідея злиття індивідуального буття з космосом висвітлена в одній із найкращих поем, які увійшли до збірки «Листя трави», — «Пісні про себе».

Вона відкривається ліричним зачином: із захаращених і запилюжених кімнат герой біжить на берег річки, де скидає з себе одяг — важкий тягар умовностей і незмінних правил — і дихає легко й вільно. Розчинившись у природі, він відчуває себе щасливим:

...Я вдоволений, танцюю, сміюся, співаю...

У суцільному потоці образів нероздільні «пари подиху» героя і «дух земного сухого листя, звуки слів і пориви вітру». Природа — це головне, відносно чого ліричний герой поеми визначає себе. Він відчуває прагнення до гармонії навіть у найменшій часточці живого.

Людина показана у поемі як законне і кохане дитя природи. Вона досконала й прекрасна. Кому і навіщо вона має підкорятися, запитує поет. Чим пожежник, який бореться з вогнем, гірший за грецьких богів? А дружина машиніста з немовлям біля грудей, — хіба вона не Богородиця?

Вустами ліричного героя поет стверджує:

Я божественний усередині і зовні.

Я щодня, щогодини, щомиті бачу скрізь Бога,

На обличчях чоловіків і жінок... і на своєму обличчі.

У ліричного героя поеми багато облич. Він і загнаний раб, і старий артилерист, і заплакана вдова, і солдат, який спить. «Ці люди — я. Я відчуваю їх, вони мої, — говорить поет. — У мене є один центральний образ — спільна людська особистість, типізована через мене самого. Але моя книга змушує кожного читача стати головною дійовою особою, яка переживає кожен рядок».

У поемі розкриваються поняття кохання, щастя, життя і смерті. Взаємодіючи з природою, людина краще пізнає їх. Голос природи герой вважає досконалим і мудрим і, слухаючи його, зливаючись з ним, відкриває для себе світ:

Я виходжу до тривкого і суттєвого від паростка великого чи малого.

(Переклад Л. Герасимчука)

Уночі герой іде на побачення зі Всесвітом. Він чує, як «шепочуться зорі на небосхилі про каламутний ставок в осінньому лісі, про місяць, що спускається по крутосхилах шелесткого смеркання». Він освідчується у коханні землі, звертається до моря.

Заради втілення своїх творчих задумів В. Вітмен виходить за межі поетичної системи романтизму (на відміну від романтиків, він вважає, що будь-який життєвий матеріал мас естетичну цінність і потребує втілення у відповідних художніх формах), вводить вільний вірш і ритм, які передають рух самого життя.

Вільний вірш, або верлібр, стоїть на межі вірша й прози. У ньому не зберігається більшість особливостей, притаманних віршованій мові. Відсутні рима та постійний розмір, рядки різняться кількістю складів, а строфи — кількістю рядків.

В. Вітмен вважається одним із основоположників верлібру. Його твори іноді називають «словесними ораторіями».

«Стиль моїх поем, — писав В. Вітмен, — це просто їх власний стиль». Як істинний поет, він примушує слова співати, танцювати, цілуватися, — робить усе, що можуть робити люди чи стихії. Слово стає посередником між людиною, її душею і навколишнім світом. Поет поєднує різні стилістичні пласти, не боячись контрастів:

Ця голова — вище церков, біблій та всіх на світі вір.

(Переклад Л. Герасимчука)

Спадщина Волта Вітмена, американського поета і публіциста, — яскраве і видатне явище світової літератури. Не визнаний на батьківщині за життя, він був допущений в офіційний літературний пантеон лише на початку XX століття. Зате сьогодні вірші В. Вітмена знайшли нове життя більш ніж 30 мовами народів світу.

Література

1. Бенедиктова Т. Д. Поэзия У. Уитмена. — М., 1982.

2. Крицевий О. Т., Стельмах А. К. Співець трудового люду. — К., 1982.