Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Есхіл

(525—456 рр. до н. е.)

Життя і творчість

Видатний давньогрецький драматург, за загальним визнанням, «батько трагедії» Есхіл жив і творив у період становлення афінської рабовласницької демократії. За свідченням античних вчених, народився він в Елевсіні поблизу Афін в аристократичній родині. Брав активну участь у війні греків проти агресивної перської деспотії, виявив неабияку мужність у битвах біля Марафона, був поранений біля Саламіну, де греки завдали поразки величезному перському флоту, та Платеї. До речі, в епітафії, написаній собі самому, Есхіл жодного слова не говорить про себе як трагічного поета, а згадує лише про свою воїнську звитягу:

«Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина, Гели плодюча земля тіло його прийняла. Згадує гай Марафонський відвагу його, то ж і плем’я Довговолосих міфян — в битві пізнали її».

У той же час його світова слава пов’язана саме зі служінням музі трагедійного мистецтва — Мельпомені. Писати Есхіл почав після двадцяти років, але успіху досяг лише після сорока.

Майже все життя Есхіла пов’язане з Афінами, славу яких він відстоював мечем і пером і які залишав лише двічі — його поїздки були пов’язані із Сицилією. Уперше він поїхав туди у 470 році до н. е. — на запрошення сицилійського тирана Гієрона для постановки своєї трагедії «Перси», яка перед цим з успіхом пройшла в Афінах. Туди ж він навідався і наприкінці життя після успішної постановки тетралогії «Орестеї» в 458 році до н. е. Там він і помер у місті Гелі, де й похований. На надгробному камені чудом збереглася вищезгадана автоепітафія.

Про смерть Есхіла існує легенда, згідно з якою він дізнався від оракула, що загине від удару з неба. Щоб уникнути випадкового падіння на голову якого-небудь предмета в місті, він вирушав у поле і там обдумував і писав свої твори. Та втекти від долі йому не судилось. Якось орел, тримаючи в пазурах черепаху, шукав скелю, об яку можна було б розбити панцир своєї жертви. Оскільки Есхіл був лисий, то орел помилково сприйняв його голову за блискучий камінь і випустив зі своїх пазурів черепаху просто на голову поета.

За своє життя Есхіл створив близько 70 трагедій і 20 сатиричних драм. Театральні вистави в Афінах відбувались у формі драматичних турнірів на Діонісійських святах: Великих (міських) Діонісіях, які тривали більше тижня (березень); Малих (сільських) Діонісіях (грудень) і Ленеях (лютий). Якщо на Великих Діонісіях драматичні поети виступали зі своїми новими творами, то на Ленеях ставилися вже відомі трагедії.

На змагання зазвичай допускались три драматурги, які представляли свої твори у формі тетралогій (три сюжетно пов’язані трагедії і одна сатирична драма із сатирико-гумористичним змістом). Ім’я поетів відповідно до отриманих місць і назви всіх частин представлених тетралогій викарбовувались на мармуровій стелі — декаскалії, яка встановлювалася після визначення переможців поблизу театру в місці, присвяченому Діонісу. Найбільш почесним, безумовно, вважалось перше місце. Есхіл завойовував його 13 разів, що свідчить про надзвичайно високий рівень його драматургічної майстерності.

Саме Есхіл сформував канон давньогрецької трагедії, надав їй пафосу громадянського та морально-філософського звучання, ввів багато новацій, завдяки чому вона набула державницького значення у житті Греції класичного періоду. Якою ж була есхілівська трагедія, що її наслідували і розвивали згодом видатні майстри цього жанру Софокл (496-406 рр. до н. е.) та Еврипід (480/84-406 рр. до н. е.)?

Дія в трагедії розігрувалася між хором, який складався з 12 або 15 хоревтів, тобто співаків, на чолі з корифеєм (заспівувачем) і актором (протагоністом). Есхіл ввів другого актора (девтерагоніста), що певною мірою обмежило хор і зробило розвиток дії більш напруженим і динамічним. Пізніше Софокл, спираючись на досвід Есхіла, ввів третього актора (тритагоніста).

Есхіл же запровадив типову для давньогрецької трагедії форму трилогії — три сюжетно пов’язані між собою трагічні події, обов’язково почерпнуті з міфології. Єдиним винятком в історії давньогрецької трагедії є трагедія самого Есхіла «Перси», присвячена сучасній авторові події — Саламінській битві (480 рік до н. е.), у якій він брав активну участь. «Перси», постановником (хорегом) якої був майбутній уславлений вождь Афін Перікл, посіла на Діонісіях 472 року до н. е. перше місце.

Хвилюючі й злободенні для свого часу проблеми людської долі в зіткненні з невблаганним фатумом, невідворотність покарання за злочини супроти божественних настанов, проти Правди й Справедливості, єдність греків перед навалою перської агресії могли бути вирішені лише у формі трилогії. Емоційна напруженість трагічних подій упродовж трьох драм вимагала психологічної розрядки, отже, Есхіл, як згодом Софокл та Еврипід, завершує свої трилогії веселою сатиричною драмою.

Кожна класична давньогрецька трагедія починалася з прологу, в якому актор або актори сповіщали глядача про наступну дію і про те, що їй передувало.

Потім на сцену (орхестру) виходив хор і, вишикувавшись чотирикутником обличчям до глядачів, виконував першу пісню, яка називалась пародом. До кінця дії хор залишався на сцені й брав участь у дії як колективний актор і надзвичайно емоційний резонер і коментатор подій. Після пароду йшли епісодії, тобто схожі на сучасні акти або дії, в яких хор брав участь нарівні з акторами, що надавало виставі високої естетичної багатобарвності (діалоги, сповнені мудрих висловів, афоризмів, дотепів; музика та співучі й пластично-рухливі втручання хору) і психологічної напруги. Кожний епісодій, яких було чотири чи п’ять, супроводжувався стасимом — урочистою піснею хору без акторів. Завершувалася трагедія ексодом — заключною піснею хору та його урочистим виходом з орхестри. У деяких трагедіях (особливо в Есхіла) ексодові предував коммос — піднесено-речитативна пісня хору разом з акторами, в якій оплакувалась трагічна доля героїв і висловлювалось їм співчуття.

Отже, есхілівська трагедія мала складну сюжетно-композиційну й емоційно-психологічну структуру, насичену актуальними для свого часу проблемами. Тому не дивно, що вона справляла надзвичайно велике враження на глядачів, залучаючи їх до світу високих вчинків, почуттів, пристрастей і страждань і очищаючи їх від усього буденно-низького та пересічного. Це очищення через співчуття до трагічної долі легендарних героїв Аристотель назвав катарсисом.

Ця якість притаманна всім трагедіям Есхіла, бо саме він започаткував низку могутніх і монументальних образів — Прометея, Ореста, Кассандри, Клітемнестри — носіїв надзвичайних доль, нечуваних пристрастей і незламних характерів, які стали вічними супутниками людства.

З усієї кількості написаних ним трагедій до нас дійшло лише сім. Це «Перси», «Благальниці», «Семеро проти «Фів», «Прометей закутий» і єдина трилогія, що зберіглася повністю, «Орестея» («Агамемнон», «Жертва біля гробу», «Евменіди»).

Найвідомішою і найвизначнішою трагедією Есхіла вважається «Прометей закутий», що є частиною трилогії, куди входили «Прометей вогненосний» і «Звільнений Прометей». Очевидно, трилогія була написана у 469 році до н. е. Трагедія «Прометей закутий» розповідає про покарання, на яке Зевс віддав могутнього титана за те, що той через співчуття до людей, позбавлених Зевсом розуму й світла знань, викрав з Олімпу вогонь і передав його людям для користування.

У монолозі Прометея постає вражаюча картина його цивілізаторської місії:

То я ж їм, дітям неімущим, розум дав,

Я наділив їх мудрою розважністю...

Не знали ні теслярства, ні осонених

Домів із цегли, а в землі селились,

Мов комашня численна, десь у темряві

Печер глибоких, сонцю недосяжних.

І певної ще не було прикмети в них

Для зим холодних і квітучих весен,

І золотого літа плодоносність.

Весь труд їх був без смислу. Таємничий схід

І захід зір небесних пояснив я їм.

З усіх наук найвидатнішу винайшов,

Науку чисел, ще й письмен премудрість

Й творіння дав їм пам’ять — цю праматір муз.

Коротше кажучи, «від Прометея — всі в людей уміння». Саме цього Зевс і не може пробачити титану, незважаючи на те, що Прометей не тільки допоміг Зевсові завоювати владу в боротьбі з попереднім поколінням титанів, а й «розподілив почесної судьби дари» серед нових богів. Він наказує своїм слугам Владі, Силі й Гефесту, який співчуває титанові, але не насмілюється протистояти волі Зевса, прикувати Прометея до скелі в далекій гірській пустелі, залишивши його без їжі й води, і насилає свого орла щоденно дзьобати печінку титана.

Зевс готовий замиритись із Прометеєм за умови, що той відкриє володарю богів таємницю його можливої втрати Олімпійського престолу, таємницю, якою володіє провидець Прометей. Але гордий і непохитний титан, незважаючи на загрозу ще жорстокіших страждань, незважаючи на умовляння співчутливих сестер Океанід і титана Океана, відкидає будь-які компроміси з Зевсом, в якому він вбачає жорсткого й несправедливого тирана. Не через гордощі і сваволю Прометей не йде на замирення із Зевсом, а через дух протесту проти несправедливої, антилюдської і деспотичної поведінки олімпійця.

У зображенні Есхіла Прометей є першим богоборцем і тираноборцем. «Скажу одверто, — заявляє титан, — всіх богів ненавиджу, за добре злим вони мені віддячили», і він же гордо кидає Гермесові, який умовляє його скоритись, що йому краще бути прикутим до скелі, ніж бути вічним прислужником Зевса. Всією системою художніх засобів: трагічним мовчанням Прометея, коли над ним знущаються Зевсові слуги, вірністю своїй ідеї служіння людям, гуманізмом, тираноборством, фізичною і душевною нескореністю, афористичністю висловлювань — Есхіл возвеличив образ непохитного титана й показав його перемогу над, здавалось би, непереборною силою Зевса.

Прометей стоїть першим у величному ряду вічних супутників людства. До нього звертались упродовж минулих віків видатні письменники й мислителі: Гете, Байрон, Шеллі, Шевченко, Леся Українка. Зокрема, Леся Українка вшанувала образ Прометея за те, що він просвітив людей «не словом, а добром», а Шеллі писав: «Прометей постає як тип вищої моральної та розумової досконалості, який підкоряється найчистішим і безкорисливим спонуканням, що ведуть до найблагороднішої мети».

Література

1. Боннар Андре. Трагедия Эсхила. Рок и справедливость. Кн. 1. — М., 1958.

2. Грант Майкл. Классическая Греция. — М., 1998.

3. Ярхо В. Н. Драматургия Эсхила и некоторые проблемы древнегреческой трагедии. — М., 1978.