Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Микола Гоголь

(1809—1852)

Життя і творчість

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався у Полтавському повітовому училищі, згодом у Ніжинській гімназії вищих наук. У 1828 році переїхав до Петербурга. З 1834 року — ад’ютант-професор кафедри загальної історії при Петербурзькому університеті.

Уже на початку своєї творчої діяльності М. Гоголь ввійшов у річище російської демократичної літератури, що розвивалася в напрямі народності й гуманізму. У своїх творах письменник широко використовував українську літературну й фольклорну традиції. Романтичне відображення далекого минулого, овіяного повір’ями та легендами, сприяло розробці української теми в російській літературі, вивченню історії та етнографії України. Останні роки життя письменника були затьмарені духовною кризою.

Гоголь і Україна

З Україною М. Гоголь пов’язаний не тільки серцем, а й усією творчістю. Т. Шевченко, П. Куліш, а пізніше й М. Драгоманов, вважали його українським письменником, що писав російською мовою. Життя і творчість М. Гоголя яскравий приклад нащадкам любові до історії і культури українського народу. Письменник виховувався на поетичних українських народних піснях та оповідях, на кращих зразках російської літератури.

Багато місць в Україні пов’язано з ім’ям письменника. З особливою любов’ю були оспівані письменником Великі Сорочинці, Диканька, Миргород, Василівка-Яновщина... Любов до мови, відчуття слова закладалися у Миколи з дитячих років і набули подальшого розвитку під час його навчання в Полтавському повітовому училищі та Ніжинській гімназії вищих наук. Саме у гімназії він поринув у світ давньої української історії, народних звичаїв та усної народної творчості, які пізнавав не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, селянських весіллях. Глибокі знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у взаємопереплетінні з вимислом, але на реальному ґрунті життя.

М. Гоголь дуже любив Україну. Він за нею тужив, це видно з його листів, де є такі слова «ради всего нашого», «ради нашей Украйны», «душа сильно тоскует за Украйной». У своїх творах він описував «упоительные и роскошные летние дни в Малороссии».

Микола Васильович у своїх ранніх повістях створив цілу енциклопедію українського життя. Зобразив побут і дух українського села, наші прадавні вірування, життєдайну суміш реалістичного й фантастичного.

М. Гоголь залишив у спадок прийдешнім поколінням своїх читачів оповитий повір’ями та легендами поетичний образ України, напрацювання з історії рідної землі, збірки українських народних пісень. Його твори й понині хвилюють глибоким психологізмом, енергією духовних цінностей, ідеалами волі, братерства, морального відродження.

«Тарас Бульба»

Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності й ратної звитяги українського народу у боротьбі за рідну землю. Повість «Тарас Бульба» входить до циклу «Миргород», вийшла друком у 1835 році. У всіх сучасних виданнях публікується друга редакція, доповнена та перероблена М. Гоголем, яка вийшла у 1842 році.

«Тарас Бульба» — це історична повість, в якій М. Гоголь художньо узагальнив події, що відбувалися на українських землях за часів існування Запорізької Січі. На прикладах головного героя твору Тараса Бульби та інших персонажів автору вдалося переконливо показати незламність українських козаків, для яких свобода і честь — найдорожчий скарб, у боротьбі за свободу рідного народу.

Повість із повним правом можна назвати героїчною, тому що в ній розповідається про мужню боротьбу українських козаків із польською шляхтою та засиллям католицької віри.

Опису Запорізької Січі та зображенню боротьби запорожців присвячено в повісті багато сторінок.

Народно-визвольний рух М. Гоголь показав історично правдиво. Сила цієї боротьби полягала у її загальнонародному характері та значенні, у масовості повстання, яке лякало польську шляхту, в героїчній, самовідданій боротьбі українських козаків проти іноземних гнобителів.

Втілення героїчного народного духу ми знаходимо у трагічній долі Тараса Бульби. Його подвиг — подвиг в ім’я того, щоб вічно розквітала рідна земля, щоб нащадки свято дотримувалися закону товариства.

Герої повісті не гинуть, вони стають безсмертними, адже переконані, що не загине жодна велика справа. Навіть помираючи, козаки розуміють, що боротьба не закінчена, що їх смерть не була марною, а потрібна для майбутньої перемоги. В цій вірі у безсмертя народу справжній оптимізм повісті, її героїчний пафос, народний, життєствердний початок.

Автор «Тараса Бульби» надав історичній тематиці яскраву громадянську спрямованість.

Бойове товариство, побут і звичаї запорожців. Запорізька Січ — об’єднання українських козаків у XVI—XVII століттях за Дніпровськими порогами. Назва походить від головного укріплення — Січі. До 1654 року ця козача республіка керувалася Січовою Радою, очолювали її січові отамани. Січ ділилася на курені, які очолювали курінні отамани.

Січовики вели боротьбу з кримськими татарами та турками, польсько-українськими феодалами. Запорізькі козаки відіграли значну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу в XVI—XVII століттях.

Події національно-визвольної боротьби українського народу в XVI—XVII століттях та участь у них січовиків стала історичним тлом повісті М. В. Гоголя.

Кожен із героїв повісті відчуває себе складовою частиною життя на Січі, підкоряється законам бойового товариства. Саме у безмежному злитті особистих інтересів людини з інтересами загальнонародними — ідейний пафос цього твору.

Життя на Січі мало свої звичаї та особливості побуту.

Січовики не ускладнювали своє життя військовими вправами; юнацтво виховувалося у самому розпалі битв, які майже не припинялись. А в перервах козакам нудно було братися за вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль та зрідка кінських перегонів і гонитви за звіром по степах і луках; весь вільний час витрачався на гульбу — ознака широкого розмаху душі.

Уся Січ становила собою незвичайне явище. Це було якесь безперервне бенкетування, що почалося галасливо і загубило свій кінець. Дехто ремісникував, інші держали крамнички й торгували; але більша частина гуляла з ранку до вечора, якщо в кишенях були гроші і здобуте добро не перейшло ще до рук крамарів та шинкарів.

Але водночас М. Гоголь показує, що запорожці підкорялися суворій дисципліні, жили за законами і звичаями, які карали за порушення правил суспільного життя, і яким підкорялися усі. Особливо суворо дотримувалися дисципліни під час військових походів. Січ була унікальним поєднанням суворої демократії та анархії. Весь побутовий та моральний лад Січі сприяв вихованню у людей високих моральних якостей.

Січ у М. Гоголя — це царство свободи і рівності, це вільна республіка, яка найвище за все цінує інтереси народу, свободу та незалежність батьківщини. Запорізьке козацтво у М. Гоголя — це приклад справедливого та здорового суспільного ладу, основаного на принципах людяності та братерства.

Уся Січ молилася в одній церкві й готова була боронити її до останньої краплі крові, хоч і чути не хотіла про піст.

Січ складалася з понад шістдесяти куренів, що дуже схожі були на окремі незалежні республіки, а ще більше були схожі на бурсу, в якій діти живуть на всьому готовому. Ніхто ні про що не дбав й не тримав нічого при собі. Все було на руках у курінного отамана, який за це, звичайно, звався батьком. У нього були на руках гроші, одежа, весь харч, саламаха, каша і навіть тютюн, йому віддавали гроші на схов.

У гоголівській повісті вимальовується перед нами все життя козацтва — його приватний та суспільний побут, його життя у мирний та воєнний час, його адміністративний лад та повсякденні звичаї.

Втілення в образі Тараса Бульби кращих рис запорізького козака. М. Гоголь не подає докладного портрету свого героя: він має такий самий вигляд, як багато запорожців, та і зовнішності він приділяє дуже мало уваги (варто згадати його презирливе ставлення до багатих штанів, вимазаних дьогтем). Його молодість минула, тому краса зовнішня змінилася красою внутрішньою: розумом, волею, силою. Однак дещо про зовнішність героя М. Гоголь розповідає. Тарас огрядний, волосся вкрите сивиною, він дуже сильний, вираз обличчя серйозний, владний, погляд розумної людини. Вдягнений скромно, але зброя дорога. На коні сидить як влитий, розмовляє неголосно, неодмінна деталь портрету — люлька.

Сенс життя Тараса, такий самий і як для його товаришів, боротьба за незалежність батьківщини, тому до домашнього осілого життя ставиться з презирством як і до всього, що не має відношення до військової служби. Він і синів на другий день після приїзду з бурси везе на Січ, тому що твердо переконаний, що лише Запоріжжя — справжня військова школа та наука, тільки там можна стати справжнім воїном. Старий козак сам був мужнім і хоробрим, і тому вважав, що військова звитяга у молодих козаків виховується лише у битвах. Більшість козаків розділяла такі погляди.

Яскравою характеристикою Тараса є його промова про товариство. Головна думка його промови — «Нема зв’язку, святішого від товариства». Тільки у єднанні з товаришами, спільному житті, коли все ділиться навпіл — радість, горе — «братерстві» може жити козак. Саме почуття колективізму робило його сильним.

Промова Тараса свідчить про його мудрість, патріотичні почуття, про багатющий життєвий досвід і пристрасне переконання у правоті своєї справи. Він виступає в цей момент як виразник поглядів та патріотичних почуттів запорізьких козаків. У промові багато звертань, окличних речень, що свідчить про глибину почуттів Тараса. Це промова лідера.

Мудрість Тараса, його талант полководця розкриваються переважно в останньому бою під Дубно, коли він наказує розташувати курені в три табори, влаштувати засідку та вкрити частину поля гострими кілками, уламками копій, щоб погнати на них ворожу кінноту.

Тарас, як досвідчений воїн, завжди у центрі бою, встигає усюди, підбадьорює козаків, дає потрібні розпорядження.

Бульба не тільки полковник. Він ще й батько. Його героїчний характер виявився не тільки на полі бою, а й в епізодах страти синів.

Андрія він вбив сам, не відчуваючи жалості до сина-зрадника. Тарас чинить безкомпромісно, не бажаючи знати про причини вчинків сина. Якщо йдеться про зраду, він не хоче знати причин — вони для нього не мають значення. У цьому епізоді розкривається сила характеру Тараса. Він відчуває провину перед товаришами, батьківщиною, адже вчасно не побачив у характері сина того, що привело до зради. Він сам виправляє свою помилку, адже для нього найстрашніший злочин — зрада батьківщини, спільної справи. Він набагато вище ставить спорідненість за духом, ніж за кров’ю.

На страту Остапа він йде, ризикуючи життям, щоб підтримати сина в найважчий для нього час. Тарас і страждає, і пишається сином. Він пам’ятає про нього до смерті, в той час як Андрія викреслює з пам’яті.

В останніх главах повісті описується трагедія Тараса. Настало, як писав В. Г. Бєлінський, «омертвение могучей души, оглушенной двукратным потрясением, потерею обоих сыновей». Навіть обличчя старого козака змінилося: на чолі з’явилися три важкі зморшки і вже більше ніколи не сходили з нього. Це вже був не колишній веселий козак, а суворий та безжальний до ворогів воїн.

Але пережиті страждання не змогли вбити його віру в справедливість початої боротьби. Він продовжує її, з’являючись у різних місцях Польщі, мстить за батьківщину, загиблих товаришів та Остапа. Ненависть Тараса до ляхів була до того сильною, що навіть загублену люльку він не хоче залишати на їх землі, через що потрапляє у полон.

Смерть Бульби можна з повним правом назвати героїчною. Вмираючи у вогні, старий Тарас радіє з того, що підказав своїм хлопцям шлях до порятунку, залишився вірним товариству, вірі, Україні.

М. Гоголь, провівши свого героя через страшні муки та випробування, довів, що людину можна зробити жорстокою, нещасною і самотньою, але її не можна зламати, зігнути, якщо вона служить загальній справі, якщо вона бореться за свободу.

М. Гоголь розповідає про Тараса з великою симпатією, адже цінує в ньому любов та відданість батьківщині, ненависть до ворогів, мужність та героїзм, з якими він зустрічає муки та смерть.

Остап і Андрій. Перша зустріч Тараса з синами закінчилася бійкою. Але Тарас задоволений: Остап вміє постояти за себе, у той час як терпимість Андрія батька дратує. Андрій не піддався на батьківські провокації: він більш м’який, стриманий, боїться та поважає батька, не любить вступати у відкритий конфлікт.

Тарас до освіти ставився з презирством, але синів відправив навчатися до бурси. Тут і мудрість Бульби, і данина часу. Саме у бурсі формувалися їх характери, саме там виявилися їх відмінності.

Остап до науки ставився негативно: закопував буквар, тікав. Тільки загроза батька не взяти його на Січ змусила Остапа взятися за навчання і навіть стати одним із перших серед інших бурсаків. Андрію навчатися подобалося. Стати одним із кращих йому було не важко.

Дозвілля хлопці також проводили по-різному. Остап любив гарну гулянку з випивкою, із задоволенням брав участь у небезпечних бурсацьких розвагах, завжди мовчки знімав свитку та лягав під різки, якщо його з товаришами ловили після забороненої справи, в якій він зазвичай виступав ватажком. Андрій розділяв захоплення брата лише з остраху бути осміяним бурсаками. Йому не подобалися ці розваги. І ще одне відрізняло його від брата: він завжди уникав покарання, коли попадався на гарячому.

М. Гоголь нічого не пише про внутрішній світ Остапа, у той час як Андрій жив напруженим внутрішнім життям, в якому було кохання, мрія. У житті Остапа для жінки зовсім не було місця.

Але у хлопців було багато спільного, що виявилося під час перебування на Січі. Вони беруть участь у боях, козацьких розвагах. Обидва сильні, вправні, гарні воїни. Тільки Остап завжди прораховував свої вчинки перед тим, як діяти, а Андрій, захопившись музикою бою, занурювався у битву, не думаючи ані про наступний крок, ані про наслідки. Тарас, дивлячись на синів, був задоволений обома. Але відмічав перевагу Остапа у воїнській справі.

Початком зради Андрія стало кохання. Саме через жалість до панночки Андрій йде з її служницею до міста і стає зрадником. Складно виправдати його вчинок коханням: Андрій дізнався про підхід підкріплення до поляків, що загрожувало смертю для його батька, брата, товаришів. Хлопець дізнався про підземний хід до міста, про погану охорону табору, але нічого не сказав запорожцям.

Андрій у поляків стидається того, що він козак, він втратив здоровий глузд, готовий на усе заради дівчини. Це вона нагадує йому про батьківщину, батька, товаришів. На що молодий козак відповідає, що все це тепер для нього в ній.

Біда Андрія у тому, що кохання не зробило його багатшим, не дало можливості злетіти, зробити світ кращим: вона затьмарила йому світ і людей.

Остап до останнього вірний батьківщині, друзям. Він гине страшною смертю, але до останнього не втрачає мужності і сили духу. Для нього честь — вища над усе. Він гідний звання справжнього героя.

Картини природи у творі. Одним із художніх засобів відтворення дійсності є пейзаж. У будь-якому творі він завжди несе якесь змістове навантаження. Яку ж роль відіграє пейзаж у повісті М. Гоголя?

Письменник створив неперевершену картину українського степу. Автор мав за мету показати красу, велич, неосяжність степу, який породжував людей з сильним, мужнім характером.

Композиція опису степу побудована письменником досить цікаво: спочатку М. Гоголь дає опис неосяжного степового простору Новоросії до самого Чорного моря. Потім малює образ землі в усій її різноманітності: земна поверхня здається йому зелено-золотим океаном, по якому пливуть мільйони квітів, далі він переходить до опису неба та птахів. Отже, картина відтворюється від загального до конкретного, і в результаті степовий пейзаж об’єднує у собі і землю, і небо, і птахів. Він постає перед уявою читача єдиним цілим.

Перше і останнє речення опису степового пейзажу відображають ставлення автора до степу: любов, здивування, найвищий ступень захоплення. Те, що в останній фразі згадується нечиста сила, свідчить про те, що письменник, імовірно, пов’язує цю красу з силою надприродною.

Степ асоціюється в автора з образом моря, хвилями, чайки в нього купаються у синіх хвилях повітря.

Кольорова гама картини степу складається з усіх кольорів палітри та їх відтінків: блакитний, синій, бузковий, жовтий, білий, зелено-золотий.

Картина степу постійно змінюється, рухається. Письменник створює багато зорових образів: рух птахів — яструбів, куріпок, чайок, гусей. Допомагає створити пейзаж-звукопис: тисячі пташиних свистів, шелест трави, хлопання крил чайки, крики гусей.

Яскрава картина природи створюється за допомогою художніх тропів: епітетів (зелено-золотий океан), метафор (жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою, чайка розкішно купалась), гіпербол (поверхня землі являла собою зелено-золотий океан; туча диких гусей).

Далі йде опис нічного степу: «Увечері весь степ зовсім мінявся». М. Гоголь розповідає про зміни, які відбулися. В обох картинах опис починається з картини простору. Автор відмічає зміни неба, звуків, кольорів, бачить птахів. В описі зберігаються образи моря, океану. М. Гоголь відтворює мовними засобами музику степу і відмічає зміни у ній. Отже, в основному композиція повторюється. Серед художніх засобів, використаних в описі нічного степу, з’являються цікаві порівняння (крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі), уособлення (вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік). Картину доповнюють яскраві епітети (степ темно-зелений), метафори (широкі смуги з рожевого золота), гіперболи (наче велетенським пензлем наляпані були широкі смуги). Гіперболи в описі нічного степу більше.

М. Гоголь, справжній майстер слова, намалював картину степу в усій її різнобарвності та різноманітності.

«Шинель»

«Петербурзькі повісті» М. Гоголя — новий крок у розвитку російського реалізму. У цей цикл входять: «Невський проспект», «Ніс», «Портрет», «Записки божевільного» та «Шинель». Над циклом письменник працює між 1835 і 1842 роками. Об’єднані повісті загальним місцем подій — Петербургом. Петербург, проте, не лише місце дії, але і своєрідний герой вказаних повістей, в яких М. Гоголь зображує життя в його різних проявах. Зазвичай письменники, розповідаючи про петербурзьке життя, описували побут і характери знаті, верхівки столичного суспільства.

М. Гоголя цікавили дрібні чиновники, майстрові (кравець Петрович), бідні художники, «маленькі люди», вибиті з колії життя. Замість палаців і багатих будинків читач у гоголівських повістях бачить міські халупи, в яких тулиться біднота.

Для Акакія Акакієвича існує лише Петербург засніжений, де царює «сильний ворог всіх, хто одержує чотириста рублів платні на рік» — «наш північний мороз», місто смердючих і брудних під’їздів, жалюгідних халуп. Письменник співчуває своєму героєві, бачить життя Акакія Акакієвича зсередини. В основі трагедії героя безмежна самотність «вічного титулярного радника». За все своє життя він знав лише дві радощі: натхненне переписування («Мало сказати: він служив ревно, — ні, він служив з любов’ю») і «спорудження» нової шинелі. Йому не для кого ризикувати головою, та і сміливим його не назвеш.

В основу повісти М. Гоголь поклав анекдот, в якому розповідалося про чиновника, який мріяв про рушницю. І ось коли чиновник придбав омріяний предмет, він втратив його на першому ж полюванні. Але його горю допомогли друзі, скинувшись на нову. У М. Гоголя сюжет анекдоту вийшов на абсолютно інший філософський і художній рівень.

По-перше, в анекдоті чиновник сам винен у втраті дорогоцінної рушниці, а в Акакія Акакієвича шинель відібрали, по-друге, в анекдоті чиновникові допомогли товариші, і в його історії ми бачимо щасливий кінець. По-третє, в першому випадку відсутня обстановка страшної убогості, яку ми спостерігаємо в гоголівській повісти. Найголовніше ж: рушниця — все ж предмет розкошів. Без нього цілком можна обійтися. Без шинелі в Петербурзі, де «є ...наш північний мороз», просто не вижити.

Гоголь звертається до теми «маленької людини», наскрізної для російської літератури.

Читачі з першої хвилини переживають почуття несправедливості від того, як принижується людська істота, як зникає в Акакія Акакієвича інтерес до життя через те, як ставляться до нього люди і суспільство.

«В департаменте не оказывалось к нему никакого уважения. Сторожа не только не вставали с мест, когда он проходил, но даже не глядели на него, как будто через приёмную пролетала простая муха». Порівняння з мухою письменник повторює двічі. Другий раз ми зустрічаємо його в кінці опису життя Акакія Акакієвича Башмачкіна «Исчезло и скрылось существо, никем не защищённое, никому не дорогое, ни для кого не интересное, даже не обратившее на себя и внимание естествоиспытателя, не пропускавшего посадить на булавку обыкновенную муху и рассмотреть её в микроскоп».

М. Гоголеві якраз і потрібний був такий герой, аби донести до свідомості читачів зі всією ясністю, що у будь-якій людині міститься людське. Ця думка дорога і близька для всієї російської літератури.

Співчуття до маленької людини відчувається в «Шинелі» вже у самому характері оповідання. Воно стає особливо явним, коли автор розповідає про молодого чиновника, що посміявся над Акакієм Акакієвичем разом із товаришами.

М. Гоголь не приховує того, що внутрішній світ його героя бідний і навіть убогий, вказує на його обмеженість, мізерність його інтересів, нездатність логічно мислити. Чому ж він не робить акценту на негативних якостях, а крупним планом дає інше: лагідність, незлобивість, покірливе терпіння забитого життям бідняка? Герой повісті в усьому ображений долею, навіть ім’я при народженні він отримав немилозвучне, дивне і для того часу.

За народними уявленнями, ім’я — це доля. А його назвали так само, як звали батька. Чи не символічно це? Напевно, доля Акакія Акакієвича — продовження долі батька, імовірно, такого ж малого, нікчемного в державному масштабі чиновника.

Слід сказати, що кожне ім’я несе певний зміст. «Акакій» — той, що не робить зла, незлобивий, безневинний. Вибір імені не випадковий.

Незлобивість Акакія Акакієвича можна пояснити його «бідолашною долею». Це і доля, і характер.

Прізвище «Башмачкін» говорить про скромне і «темне» походження героя повісті, по-перше, абсолютно не дворянське, а по-друге, герой повісті навіть не «Башмачников» — у ньому немає солідності, сили, твердості характеру, він м’який, маленький, по-дитячому беззахисний. Один раз у житті Акакій Акакійович виріс у власних очах. Це епізод примірки нової шинелі. Кравець Петрович такий радий своїй роботі, він обмацує, пригладжує «споруджену» ним шинель. Поряд із ним Акакій Акакієвич самому собі здається величезним, значним, тому що здолав справу, яка раніше здавалася неможливою. Але це лише епізод.

Якщо спробувати дуже короткою цитатою визначити долю героя, то виникає, перш за все, образ «вічного титулярного радника». Маленький гвинтик чиновницького механізму, страшного і жорстокого, який перетирає і ламає «великі» і «малі» частини, знищує людське в людині.

М. Гоголь намалював і груповий портрет петербурзького чиновництва.

Чиновники в «Шинелі» це:

а) службовці департаменту, в якому служив Акакій Акакієвич;

б) «особа».

Перш ніж завершити історію земного існування свого героя, М. Гоголь вводить фігуру, яка вносить нові ноти до оповідання, — «значна особа». Втрата шинелі, як би не була страшна сама по собі, ще не повинна була звести у могилу бідного чиновника, адже він навіть не застудився, коли лежав у снігу на площі та біг по холоду додому. Потім він раптом виявив неймовірну енергію і навіть наполегливість, коли розшукував свою шинель. Але змучений Акакій Акакієвич скрізь стикався з байдужістю, немов диявол забрався в людські душі. Вінчає його ходіння по муках візит до «значної особи». Це особа зовсім недавно вийшла з незначних осіб, отримала генеральський чин і вже засвоїла прийоми керування. Вони складалися з трьох фраз: «Як ви смієте?» «Чи знаєте ви, з ким розмовляєте?» «Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?» Нещасному Башмачкину страшенно не поталанило: присутність старого приятеля загострила ситуацію. Коли все це звалилося на Акакія Акакієвича, та ще з тупанням ніг, боязкий чиновник не витримав. Він «так і обмер, похитнувся, затремтів усім тілом і ніяк не міг стояти, його винесли майже нерухомого».

М. Гоголь оберігає читача від помилки: щоб він не подумав, що причина того, що сталося, у рисах, притаманних «значній особі». Ні, генерал потім мучився докорами сумління, та і в душі він був доброю людиною. «Але генеральський мундир абсолютно збив його з пантелику». Це система знищує у людині природне, людське. У людині вбита людина. Повернути людину до самої себе мав намір письменник М. Гоголь. Пожаліти страждаючого і беззахисного, зупинити руку або несправедливе слово, звернене до того, хто сам не може протистояти хамству представника сильних світу цього і жорстокості, просить нас письменник. У цьому сила і мудрість російської літератури. Щоб зрозуміти російську літературу, потрібно пам’ятати висловлювання Ф. М. Достоєвського: «Всі ми вийшли з „Шинелі” Гоголя».

Література

1. Зверс Т. В. Повесть Н. В. Гоголя «Тарас Бульба» в школьном изучении. — Ленинград, «Просвещение». — 1980.

2. Зверс Т. В. Повесть Н. В. Гоголя «Тарас Бульба». Пособие для учителя. — Л., «Просвещение». 1980.

3. Гоголь Н. В. Повести. — М., 1985.

4. Історія філософії України. Хрестоматія. — Київ, 1993.

5. Кирилюк, Зинаида. Николай Васильевич Гоголь // Гоголь Н. В. Избранные произведения. — К., 1985.

6. Машинский, С. Повести Гоголя // Гоголь Н. В. Повести. — М., 1975.

7. Мережковський Д. С. Гоголь і чорт. Дослідження.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте місце «Петербурзьких повістей» М. В. Гоголя у творчості письменника та російській літературі.

2. Яка тематика повісті «Шинель»?

3. Який провідний образ російської літератури презентує Башмачкин?

4. Що увиразнює ім’я героя?

5. Яким новим змістом наповнює М. Гоголь анекдот про чиновника?

6. До чого закликає у повісті письменник?