Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Михайло Лермонтов

(1814—1841)

Життя і творчість

Михайло Юрійович Лєрмонтов народився 15 жовтня 1814 р. у Москві в родині капітана у відставці. Рано залишився без батьків. Виховувався бабусею Є. О. Арсеньєвою, яка дала йому різнобічну освіту. Дитинство М. Лермонтова минуло у її маєтку — с. Тархани (Пензенська обл.), де майбутній поет спостерігав картини селянського побуту й сільської природи, прислуховувався до народної пісні, переказів про Степана Разіна, Омеляна Пугачова. Глибокий слід у пам’яті М. Лермонтова залишили поїздки з рідними на Кавказ (1818, 1820, 1825). У 1828-1830 рр. навчався в Московському університетському благородному пансіоні; почав писати вірші, створив перші поеми («Черкеси», «Кавказький бранець»). Велике значення для формування світогляду Лєрмонтова мали роки перебування в Московському університеті (1830-1832) одночасно з Бєлінським, Герценом, Огарьовим, які вже тоді мали вплив на загальний ідейний рівень студентства. У цей час поет написав ліричні вірші, поеми, драми, що виразили ненависть до деспотичної влади і кріпосницького права. Після зіткнення з реакційною професурою М. Лєрмонтов покинув університет, переїхав до Петербурга і вступив до школи гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, у якій провів «два страшних роки», заповнені військовою муштрою. Уривками, потайки Лєрмонтов працював тут над романом «Вадим».

У 1834 р. він закінчив школу і став офіцером лейб-гвардії Гусарського полку, що стояв у Царському Селі, але багато часу проводив у Петербурзі. У цей час він пише драму «Маскарад» (1835).

Несподіваний поворот у творчості й долі поета стався 1837 р. Вірш «Смерть поета» — гнівний відгук на загибель О. Пушкіна — засуджував не тільки вбивцю, а й знать при дворі — винуватицю трагедії, що сталася. Цей твір у списках розійшовся по всій Росії. М. Лермонтов був заарештований, а згодом переведений до Нижньогородського драгунського полку, що перебував у Грузії.

Під час заслання він зустрічався з опальними декабристами; познайомився з грузинською інтелігенцією, цікавився фольклором гірських народів, їх побутом і мовою. Кавказькі теми посіли чільне місце у творчості М. Лермонтова — письменника і художника.

У 1838 р. після клопотань його бабусі Арсеньєвої й Жуковського М. Лермонтова було переведено до Гродненського гусарського полку, що стояв під Новгородом. Через півроку йому дозволили повернутися у лейб-гвардії Гусарський полк. Вірші М. Лєрмонтова стали регулярно з’являтися у пресі.

Великий успіх мала історична поема «Пісня про царя Івана Васильовича...». М. Лєрмонтов зблизився з редакцією часопису «Отечественные записки», познайомився з Бєлінським. У лютому 1840 р. за дуель з Ернестом де Варантом, сином французького посла, М. Лєрмонтова було віддано до військового суду й згодом вислано на Кавказ до діючої армії. Як учасника важкого бою на річці Валерік у Чечні, його двічі представляли до нагород, але цар, не бажаючи полегшити участь поета, відхилив ці подання. У лютому 1841 р. М. Лєрмонтову дозволили коротку відпустку у столицю для побачення з Арсеньєвою, але невдовзі, сповнений похмурих передчуттів, він мусив знову вирушити до полку. В останні місяці життя поет створив свої найкращі вірші: «Батьківщина», «Бескид», «Суперечка», «Листок», «Ні, не тебе так палко я люблю...». Останній твір М. Лєрмонтова — «Пророк».

Повертаючись до полку, він затримався для лікування в П’ятигорську. Таємні недоброзичливці сприяли виникненню сварки між ним та офіцером Мартиновим і не запобігли дуелі, яка закінчилася вбивством поета. Сталося це 15 липня 1841 р.

Лермонтов був похований на міському кладовищі у П’ятигорську. Згодом труну з його тілом перевезли в с. Тархани й поховали в сімейному склепі Арсеньєвих.

Лермонтов виступив у російській літературі як спадкоємець і продовжувач Пушкіна в епоху, коли дворянська революційність (після розгрому декабристського руху 1825 р.) шукала нових шляхів розвитку. Уже юнацька поезія М. Лєрмонтова була пройнята пристрасною мрією про свободу, закликала до дії. Послаблення суспільного руху забарвило його творчість у песимістичні тони, але тоді ж почав складатися і гострокритичний погляд поета на сучасність; уже в ранніх віршах помітна туга за ідеалом. Розвиваючи деякі художні принципи Пушкіна, М. Лєрмонтов виразив новий етап у розвиткові російської суспільної свідомості, і це визначило глибоку своєрідність його поезії, про яку Бєлінський писав: «Нигде нет пушкинского разгула на пиру жизни; но везде вопросы, которые мрачат душу, леденят сердце... Да, очевидно, что М. Лермонтов поэт совсем другой эпохи и что его поэзия — совсем новое звено в цепи исторического развития нашего общества». Творчість М. Лермонтова надихали традиції романтичної лірики декабристів, йому була близька бунтівлива поезія Дж. Байрона. Особливості романтичного мистецтва відповідали індивідуальному складу Лермонтова-поета, допомогли йому виразити волелюбні й бунтівливі ідеали, утвердити ідею свободи особистості. Лермонтовський романтизм далекий від усякої споглядальності, сповнений трагічно загостреного почуття, напруженої думки; при цьому він включає елементи реалістичного бачення світу, які поступово ставали домінуючими. З другої половини 30-х років творчість поета стає різноманітнішою за змістом, багатшою жанрово та стилістично.

У творчості М. Лєрмонтова тісно переплелися громадянські, філософські й суб’єктивні, глибоко особисті мотиви. Він увів у російську поезію «залізний вірш», що вирізнявся нечуваною досі енергією вираження думок.

Творчість поета поділяють на три періоди: ранній (1828-1832), перехідний (1833-1836) і зрілий (1837-1841).

Наприкінці першого періоду М. Лєрмонтов багато що переоцінює, у тому числі й щастя, яке стає для нього майже синонімом заспокоєності, відмежованості від нещасть і страждань, що переповнюють життя. Тож не випадково 1832 р. стає роком написання вірша «Вітрило», який став не лише підсумком ранньої лірики поета, а й класикою російської поезії. За символіко-пейзажними картинами й образом вітрила у вірші вимальовується цілісна художня концепція людини і світу. Уся художня структура твору пронизана зіткненням і єдністю протилежностей. Це властиво й центральному загально-символічному образу вітрила. З одного боку, він є відображенням авторського «я», його пошуків свого місця й призначення в океані буття; з іншого — він уособлює людський дух, що безкінечно розвивається, його вічну незаспокоєність і незадоволеність теперішнім, поривання в майбутнє. Суперечлива єдність двох планів в образі вітрила втілюється і в поділі кожної строфи на дві рівні частини, де в перших двох рядках мальовничо-зображальними засобами відтворюється «епічний» образ вітрила і навколишнього світу, а в наступних двох рядках — експресивно-виразний, власне «ліричний» коментар до цих картин.

Суто романтичний характер мають більшість останніх лермонтовських балад, серед яких «Три пальми» (1839). Три пальми, що росли в далекій аравійські пустелі й давали притулок холодному струмку, мріють бути корисними і нарікають Богові на свою нікчемність. Але коли здійснилася їхня мрія й до оази підійшов караван, під сокирою «...пали без жизни питомцы столетий». Переночувавши, караван продовжив свій шлях, залишивши позаду себе лише «пепел седой й холодный».

И ныне все дико й пусто кругом —

Не шепчутся листья с гремучим ключом:

Напрасно пророка о тени он просит —

Его лишь песок раскаленный заносит...

Цей твір, як і інші балади цього періоду (1837-1841), вирізняється єдністю природного й людського світу, реального і фантастичного, прямого й алегоричного, а також морально-філософського аспектів зображення.

«Гірські вершини»

Філософію вірша зумів блискуче відтворити М. Лєрмонтов. Але багато хто вважав поезію самостійним твором. Дійсно, М. Лєрмонтов додав у вірш нові образи: «долини, повні свіжою млою», пустинну нічну дорогу замість мовчання птахів.

Все ж у творах Й. Гете і М. Лєрмонтова є спільне: цю музику тиші, живлющий душу спокій міг відчувати тільки той, хто пережив бурю пристрастей, виринув із полону негараздів, непорозуміння, конфлікту з владою (М. Лєрмонтов). Саме тому в обох поетів духовна єдність природи і людини описується як занурення в цілющий спокій природи, яка стає притулком для стомленої тяготами життя людини. Спляча природа непомітно наповнює силами, надихає, дає надію: «Почекай небагато, відпочинеш і ти». Можливо, що бажаний відпочинок — це смерть. Але не потрібно її підганяти — «Почекай небагато».

У поезії М. Лєрмонтова також небагато епітетів і метафор. У ній 8 рядків, які не поділяються на строфи. Вірш написано тристопним хореєм. Він начебто розділяється на двовірші. Чергування жіночої та чоловічої рими змушує робити паузи після кожного. Ефект від цього прийому підсилює відсутність першого складу в кожному парному рядку. Це надає поезії інтонації роздуму.

У вірші відсутні дієслова, які називають активну дію. Навпаки, М. Лєрмонтов використовує слова, які свідчать саме про її відсутність: «сплять», «не порошить», «не тремтять».

Використання психологічного паралелізму дає можливість зрозуміти внутрішній стан людини. Але для людини і природи художній час різний: для природи спокій — теперішній час, а для людини — майбутній, який вона прагне наблизити.

Спокій, нерухомість світу і відсутність цього спокою в душі людини підкреслюють і розділові знаки в кінці речень — (...) і (!).

Інтонація роздуму створюється і за допомогою структури речень. 1-6 рядків — це речення, що складаються з 4 частин з інверсією в 6 рядку, яка також уповільнює рух.

Слід сказати і про вдале використання алітерацій (повтор звуків ч, ш, з) та асонансів (про, і), яку передає ледь чутні звуки сплячої природи.

«І нудно і сумно»

Тема вірша — пошук сенсу життя. «І нудно і сумно» — пристрасна сповідь, гіркі роздуми про життя. В основі поезії — внутрішній конфлікт між прагненням жити у гармонії з собою та світом і усвідомленням безплідності людських бажань та пристрастей. Зрозуміло, що М. Лєрмонтов розмірковує не про життя взагалі. Життя — прекрасне. Але поета сковували умовності вищого світу, умови його життя. Саме там нікому подати руку, саме там нікого любити і нічого бажати. Цей бездушний світ викликає у поета сум і нудьгу.

Про цей ліричний монолог В. Г. Бєлінський із захопленням писав: «И какая простота в выражении, какая естественность, свобода в стихе! Так и чувствуешь, что вся пьеса мгновенно излилась на бумагу сама собою, как поток слёз, давно уже накипевших. Как струя горячей крови из раны, с которой вдруг сорвана перевязка...».

«На дорогу йду я в самотині»

У вірші перед читачем постають два образи — людини і природи. Вірш-роздум про долю людини починається з пейзажної замальовки. Природа у ній одухотворена, таємнича. Пейзаж просякнутий глибоким філософським змістом, це пейзаж душі, думки, почуття. Прості, нічим не ускладнені речення змальовують картину Всесвіту, в якій панує гармонія та спокій, які різко контрастують зі станом душі поета. Герой ставить перед собою дуже болючі запитання: «Чом же серце з болю завмирає? Жду чого, жалію я за чим?».

Йому боляче через те, що у його житті немає тієї гармонії та спокою, які він спостерігає у природі. Ліричний герой йде крем’яним шляхом болю і страждань. Це його доля. Але у творі немає й натяку на факти життя автора: поет розмірковує про долю особистості у недосконалому суспільстві. У кінці шляху ліричного героя не чекає втіха, розрада, відпочинок, хоча «волі і покою» він прагне більш за все: «Мрією не тішусь я пустою, днів не жаль, що більш не розцвітуть...». Герой не готовий розстатися з життям: він хоче лише свободи, покою і забуття. Недарма в останній строфі з’являється образ дуба — символу вічного життя, світового дерева — основи всесвіту. Але того, чого прагне душа ліричного героя, він може отримати лише у хвилини єднання з природою, яка для нього — ідеал гармонії, мудрості і краси. І його мрія здається доступною лише у хвилини, коли душа зливається з природою.

Варто зазначити, що ниця буденність не зламала душу ліричного героя, яка прагне високого. І це палке бажання гармонії у житті підкреслюється анафорою — багаторазовим повторенням «щоб». Думку про досягнення мрії у злитті з природою підкреслює кільцева композиція твору: остання строфа — пейзажна замальовка, яка створює сцену злиття людської душі з природою, отже, досягнення бажаної гармонії.

Вірш «На дорогу йду я в самотині...» (1841) підсумовує довгі роздуми М. Лєрмонтова над проблемою «людина і природа» або навіть «людина і всесвіт». Двадцять рядків твору вражають художньою виразністю і композиційною довершеністю. Світ природи, сповнений гармонії, спочатку різко протистоїть людині з її збентеженим внутрішнім «я», муками, відчаєм. Але далі виникає уявлення про можливість злиття з природою і примирення з людьми, не втрачаючи при цьому свого «я».

Жду лише я тиші до тривоги.

Я б хотів спокійно так заснуть.

Це — бажання гармонії, поривання перебороти неволю, дисонанси і зло світу, але подолати не боротьбою, не поєдинком, а досягнувши гармонії без зусиль. Поет, що завжди бажав зміни станів, завжди рвучкий, тепер бажає спокою вічності. У цьому і його втомленість, і визнання справжніх цінностей буття: свободи і спокою, тиші, гармонії, любові.

Вірш відзначається глибоким філософським змістом. Він надзвичайно емоційний, пройнятий гарячим почуттям любові до людей, природи й світу.

«Герой нашого часу»

Роман складається з п’яти частин — повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється від решти. Але головний герой об’єднує всі ці повісті в ціле, в єдиний роман.

Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеалістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості. Проте цього мало для створення об’ємного образу; М. Лєрмонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не «печорінського» типу, — Максима Максимича, мандрівного офіцера, Віру, княжну Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). М. Лєрмонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, — іронічний. Так задається дистанція між автором і героєм; Печорін зовсім не alter egoМ. Лєрмонтова.

Характер Печоріна заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не зростає, але від епізоду до епізоду читач дедалі глибше занурюється в психологію героя, чий внутрішній склад ніби не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає суть печорінської душі, її загадковість, химерність і привабливість. Печорін постійно відчуває «нудьгу», незадоволеність, відчуває над собою владу долі, що ставить межі його душевній діяльності, веде його від катастрофи до катастрофи, які загрожують як самому герою («Тамань»), так і іншим персонажам («Бела», «Княжна Мері»). Печорін сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою прокляття.

Відчуваючи життя як банальність, Печорін щоразу все ж сподівається, що нова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум. Але скептичний розум Печоріна знищує безпосередність почуття, влада над жінкою виявляється для нього важливішою, ніж щирість почуттів. Кохання перетворюється на гру, якою керує розум, на гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, відчувати «відданість і страх» і тим тішити «нашу гордість». Герой теж готовий жертвувати собою заради жінок, але відмовляється жертвувати своєю свободою заради чужого щастя. Через це він не здатний і на щиру дружбу. Для Вернера Печорін лише приятель, який зберігає дистанцію у стосунках. Свою сторонність він дає відчути й Максиму Максимичу, уникаючи дружніх обіймів. Так Печорін мимовільно, несвідомо стає егоїстом.

Хто винен у тому, що Печорін перетворився на «розумну непотрібність», на зайву людину? Сам герой відповідає на це запитання так: «Во мне душа испорчена светом», тобто світським суспільством, у якому він жив і піти від якого не зміг. «Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и умерли». Автор постійно підводить нас до думки: Печорін не навчився визначати для себе високу, шляхетну мету. А це робить його в житті «зайвою» людиною. У 20-ті роки XIX ст. із дворянського суспільства вийшли декабристи. А Печорін — людина 40-х років, типовий герой свого часу.

Роман «Герой нашого часу» є торжеством лермонтовського реалізму. Він насичений глибоким суспільним і психологічним змістом. Художнім відкриттям неминущого значення став образ головного героя роману — Григорія Олександровича Печоріна, якого показано на широкому тлі життя російського суспільства. М. Лєрмонтов оголює у своєму героєві трагічні суперечності між глибиною його натури та безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість письменника позначилася й у художньому новаторстві роману, у досконалості його композиції, у тонкому, психологічно вмотивованому розкритті характерів і душевному житті персонажів, у незрівнянній за своєю точністю й чистотою мові, якою захоплювалися М. В. Гоголь, Л. М. Толстой і А. П. Чехов.

ЦЕ ЦІКАВО

М. Ю. Лєрмонтов крім літературної творчості серйозно захоплювався живописом, музикою, любив математику. Математику великий поет знав ще з лави Московського університетського пансіону, у якому учився до вступу в Московський університет. Д. І. Мілютін, його сучасник, згадує, що до навчального курсу пансіону входили поряд з історією, словесністю, правом, етикетом елементи вищої математики (аналітична геометрія, початок диференціального й інтегрального числення). Ця наука давалася М. Лєрмонтову на диво легко, притягувала його упродовж усього життя. У своїх переїздах з одного місця служби на інше він завжди возив із собою підручник математики французького автора Безу. Співслужбовці поета згадують про його математичні забави, засновані на відгадуванні задуманого числа за допомогою спеціально заплутаних арифметичних і алгебраїчних дій. Ці жарти розважали офіцерів полку.

А. А. Лопухін, близький товариш М. Лєрмонтова по кавалерійському училищу, повідомляє таке: «Якось раз, приїхавши до Москви, він замкнувся в кабінеті і до глибокої ночі просидів над рішенням якоїсь математичної задачі». На жаль, нам вже ніколи не дізнатися, яку саме задачу вирішував поет, але, судячи з діапазону його математичних знань, це могло бути і логарифмічне рівняння, і приклад для диференціювання, і складний інтеграл. Так і не вирішивши задачі, Лєрмонтов, украй змучений, заснув. І отут йому наснився якийсь математик, що люб'язно підказав рішення. Прокинувшись, М. Лєрмонтов записав «підказку» і навіть намалював портрет таємничого незнайомця. Те, що розв'язання задачі відбулося уві сні, не викликає подиву. Але кого зобразив поет? Виявляється, незнайомець дуже схожий на винахідника логарифмів — шотландського математика Джона Непера (1550-1617). Є іще припущення, що на портреті був зображений іспанський герцог Лерма (1552-1623), від якого, за сімейним переказом, походило прізвище Лєрмонтова.

Література

1. Братко, В. «Хто... мої розкаже думи?»: До вивчення лірики М. Ю. Лєрмонтова // В. Братко // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2002.

2. Добірка статей присвячених творчості М. Ю. Лєрмонтова // Литература в школе. — 1999.

3. Літературна енциклопедія. — К., 1999.

4. Лермонтовская энциклопедия / Под ред. В. А. Мануйлова. — М. — 1999.

5. Михаил Юрьевич Лєрмонтов: Подборка статей // Уроки литературы (Приложение к журналу «Литература в школе»). — 2004.

6. О творчестве Лермонтова: Добірка статей // Литература в школе. — 2001.

7. Подборка статей о творчестве Лермонтова М. // Литература в школе. — 2005.

8. Російська література. — К., 1989.

Запитання для самоконтролю

1. Який мотив є головним у віршах М. Лермонтова «I нудно і сумно», «На дорогу йду я в самотині»?

2. Дайте характеристику ліричного героя цих віршів.

3. Яка головна думка вірша «На дорогу йду я в самотині»?