Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Класичний реалізм і його художня специфіка

Якщо романтизм починався з теорії, то шляхи становлення класичного реалізму були іншими. Сам термін (від лат. «тілесний», «конкретний», «матеріальний», «речовий») виникне лише наприкінці XIX ст., тоді коли реалізм вже досягне вершин свого розвитку.

Великі реалісти XIX ст. (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей) реалістами себе не називали. Існує проблема, пов’язана із часом появи реалізму. Коли він з’явився? І чи можна вважати первісне мистецтво II реалістичним, адже зображення диких тварин, які археологи знаходять у печерах, безумовно, можна визнати тілесними, такими, що наслідують природу. Чи можна античне мистецтво вважати реалістичним? Адже воно зображувало людину і природу, не нехтуючи реальними пропорціями, зосереджувалося саме на тілесному зображенні людини. Або чи можна часом появи реалізму вважати епоху Ренесансу, коли перед художниками постав вибір: яким шляхом йти — шляхом середньовічної алегорії або шляхом «природного», «тілесного» зображення світу? Адже говорити про певний напрям в мистецтві можна тільки тоді, коли він усвідомлює себе як напрям, тобто має альтернативу. Альтернатива з’явилася за часів Ренесансу, попередні мистецькі течії її не знали. Тому більшість дослідників вважає часом появи реалізму все ж таки ренесансну епоху. Незалежно від часу появи, реалізм XIX ст. є етапом загальносвітового розвитку реалізму.

Реаліст Стендаль вважав себе романтиком і взагалі не усвідомлював власне мистецтво як дещо відокремлене від романтизму. Бальзак усвідомлював своєрідність стендалівської і своєї творчості і в «Етюді про Бейля» охарактеризував її як «еклектичну». Він розділяв розвиток французької літератури на «літературу ідей» (класицизм, просвітницький реалізм), «літературу образів» (романтизм) і «літературу еклектики» («той, хто обирає»). Бальзак стверджував, що він запозичує в попередників те, що йому подобається: від Мольєра в його творчість прийшов «маніакальний характер», від Вальтера Скотта — принцип зображення життя пересічних людей на фоні могутнього розвитку історії. Діккенс, особливо на ранньому етапі своєї творчості, настільки міцно був пов’язаний із романтичними прийомами зображення, що, наприклад, Теккерей не визнавав творчість Діккенса реалістичною.

Хоча письменники класичного етапу розвитку реалізму і не визнавали себе реалістами, це не означає, що реалізм не розвивався. У 10-20 роках реалізм почав визрівати у надрах романтизму, а у 30-40 роках він уже існував як окремий напрям.

Класичний реалізм має унікальну рису: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду. Рояліст Бальзак не є таким в своїх романах, захисник патріархальних цінностей Л. Толстой не міг пояснити власної моральної позиції при створенні роману «Анна Кареніна». І це тому, що романи Бальзака, Толстого, Достоєвського говорять не тільки від імені Бальзака, Толстого, Достоєвського, вони говорять від імені Природи, Космосу, Всесвіту. Образи великих реалістів розвиваються автономно, часто не підкоряючись своїм творцям. Залишаючи конкретні твори, вони набувають сили вічних супутників людства.

У повісті «Пошуки Абсолюту» (1834) Бальзак стверджує: «З якого боку не починай, все є пов’язаним, переплетеним одне з іншим. Причина примушує здогадуватися про наслідки, і всякий наслідок дозволяє підніматися до причини». Класичний реалізм не випадково виріс із «фізіологічного нарису». Він розглядає світ як єдиний, живий організм, в якому все пов’язане одне з одним, і стан однієї частини впливає на стан іншої.

Світ романів Бальзака, Діккенса, Толстого сповнений речей, які представляють своїх володарів, відображають їхню суть. Першорядне значення реалісти надавали також архітектурі й інтер’єру житла. Гоголівські Собакевич і Манілов, бальзаківський Гобсек, Домбі Діккенса стають єдиним цілим зі своїми речами. Щоправда, у класичному реалізмі так було не завжди: у Стендаля деталі побуту позначені досить скупо. Він зосереджується на внутрішньому світі героя, на його особистості, через яку відбивається епоха. Лєрмонтов намагався «через історію душі відобразити історію цілого народу». Те саме можна сказати про Стендаля.

Існує поширене визначення реалізму як зображення «типових особистостей в типових обставинах» (Енгельс), і ця думка видається правильною, хоча у деякій мірі спрощеною. Але важливим є ще такий момент: письменник змальовує типові риси свого часу через типових представників суспільства і демонструє нам цих типових представників. Проте його власне ставлення до них далеко не завжди можна визначити напевно. Яскравий приклад — «Пані Боварі» Флобера, який вважав, що письменник повинен «у кожному атомі, у кожному образі відчувати нескінчену і приховану безпристрасність».

Авторське невтручання має прямий зв’язок із «саморухом», «саморозвитком», з «автономним існуванням» образів, воно створює граничну «життєвість» створених картин. Тут можна згадати Стендаля, який по-своєму осмислив шекспірівську вимогу «mirror up to nature» («тримати дзеркало перед природою»). Стендаль вважав, що дзеркало перед природою тримати треба, але яким чином? Адже той, хто тримає, може повернути його під тим кутом, який йому подобається, і об’єктивність таким чином зникне. Стендаль порівнював письменника із мандрівником, який йде дорогою життя, а за спиною несе дзеркало. Мандрівник не бачить відображення і не може ним керувати, так досягається правда в мистецтві.

Спрямованість письменників-реалістів на зображення правди життя не означає відмови від фантастики, гіперболізації, мономанії характерів. «Я перебуваю у кращому становищі, ніж історики, — я вільніший за них», — стверджував Бальзак. Художник завжди є вільнішим за вчених, тому що він може відзначати реальні тенденції, які існують у суспільстві, через фантастичні образи або через загострення окремих рис. Мистецтво завжди перетворює життя, робить його сценічним, панорамним і т. д. Але творчість реаліста завжди зберігає рису, яка відрізняє її від творчості романтика, — реаліст завжди об’єктивує творчий процес, на відміну від романтика, який показує власне, суб’єктивне бачення світу. Тому провідною формою творчості романтиків стала поезія, а провідною формою реалістів — роман як «епос нового часу».

Тривалий час реалізм XIX cт. визначали як «критичний». З одного боку, через тяжіння корифеїв реалізму до аналізу суспільства (слово «критичний» в перекладі з грецької означає «розібраний на частини», за значенням воно є близьким до слова «аналіз»), а з іншого — через осудне забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккенс, Теккерей малювали світ, в якому герої нехтували честю, совістю, людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв’язки, мало що означали, де всім заправляли гроші, пристрасть до наживи, до володіння майном, до влади над собі подібними, де «продаж тіла» і «продаж інтелекту» набули значення своєрідного культу, де ілюзії втрачались і життя жорстоко ламало наївних мрійників, поки вони не гинули або не перетворювались на егоїстів, на подобу Растіньяка.

Але творчість Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса, Теккерея критичним началом не вичерпується. Наприклад, Бальзак вважав свої романи світом, «кращим» за світ реальний. Стендаль закохувався у створені ним «італійські характери», а Діккенс поряд із жахом робітних будинків зображав чарівну патріархальну Англію, затишну і сповнену диваків. Тому для визначення реалізму XIX ст. останнім часом більше використовують термін «класичний» (від лат. «взірцевий», «першокласний»). Реалізм XIX ст. надав творам мистецтва такої художньої сили, з якою можна порівняти лише мистецтво титанів Ренесансу. Він увібрав у себе творчі досягнення попередніх етапів розвитку реалізму, збагатився досягненнями мистецтва романтизму, модифікувавши їх по-своєму, він надав величезну кількість прийомів зображення світу і, фактично, узагальнив попередні етапи розвитку мистецтва.

Підбиваючи підсумки, можна сказати: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об’єднує низка загальних рис, а саме:

• історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії);

• соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами;

• «саморозвиток» характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів;

• показ світу як непростої, але єдності, як суперечливої цілісності.

ЦЕ ЦІКАВО

Батьком класичного реалізму вважають «фізіологічний нарис». Цей публіцистичний жанр був поширений у різних країнах наприкінці XVIII — на початку XIX ст. В Англії Стіл та Аддісон видавали журнал «Балакун», який розходився у різних країнах. Наприклад, на початку XIX ст. його отримували майже всі відомі російські письменники і поети. «Балакун» був популярним у середовищі освічених людей у Франції, Німеччині, доходив він і до скандинавських країн. Стіл і Аддісон брали яку-небудь подію з реального життя (найчастіше це був якийсь кримінальний злочин) і інтерпретували її у моральному дусі. У французькій пресі були дуже популярними схожі нариси Бретона. Саме у Франції «фізіологічний нарис» дістав свою назву.

Іншим джерелом розвитку класичного реалізму став соціальний роман, який визрів у надрах романтичного мистецтва (творчість Гюго, Жорж Санд) і увібрав у себе багато досягнень В. Скотта. Тобто схему виникнення класичного реалізму умовно можна визначити так: романтичний історизм Скотта синтезувався із досягненнями «фізіологічного нарису» в єдиний принцип зображення, який показав долю людини на фоні історії, розкрив таємні зв'язки між внутрішнім духовним світом окремої людини і навколишнім середовищем.

Умовно класичний реалізм можна визначити, як спадкоємця реалізму просвітницького, але спадкоємця, збагаченого досягненнями художньо-психологічними, які почали визрівати ще в надрах реалізму ренесансного і набули особливо глибокого розвитку в літературі романтизму. Але якщо романтиків цікавили переважно аномальні психічні явища, то реалісти розкрили психологію звичайної, типової людини.

Олександр Пушкін

(1799—1837)

Життя і творчість

Олександр Сергійович Пушкін — великий російський національний поет, прозаїк, драматург. Його творчість стала втіленням волелюбства, патріотизму і могутніх творчих сил російського народу.

Геній О. Пушкіна стоїть біля джерел російської літератури XIX століття. Його творче життя починається у роки національно-патріотичного піднесення, викликаного війною 1812 року. Уже в ліцеї, у якому поет навчався з 1811 до 1817 рр., він веде активне літературне життя. Ліцейська поезія Пушкіна вражає перш за все своєю життєрадісністю, прославленням радощів життя. Широке відображення знаходять у ній анакреонтичні мотиви. Веселощі, любов, дружба — найчастіші мотиви його поезії цього періоду. Серед своїх учителів поет сам називає Гомера, Вергілія, Горація. Надзвичайно високо він оцінює Вольтера і Мольєра.

О. Пушкін народився і жив в епоху великих соціальних, політичних, культурних зсувів і потрясінь. Велика Французька революція своїм впливом захопила всю Європу, якщо не весь світ. У 1836 році.

О. Пушкін писав:

Припомните, о други...

Чему свидетели мы были!

Игралища таинственной игры,

Металися смущенные народы,

И высились, и падали цари;

И кровь людей то славы, то свободы,

То гордости багрила алтари.

Олександр Сергійович Пушкін народився 6 червня (26 травня за старим стилем) 1799 року в Москві. Батько його, Сергій Львович (1771-1848), походив з поміщицької, колись багатої сім’ї. Від маєтків предків (у Нижньогородській губернії) до нього відійшло мало; але і те він занедбав, абсолютно не цікавлячись господарськими справами; служив він у Московському комісаріаті, але службою теж не був зацікавлений. Серед його знайомих було багато письменників, а брат, Василь Львович, здобув популярність як поет.

У будинку О. Пушкіна цікавилися літературою, а сам Сергій Львович був прихильником французьких класиків і писав французькі і російські вірші, які, втім, були відомі тільки знайомим і родичам. Мати О. Пушкіна, Надія Йосипівна, вроджена Ганнібал, походила від Ганнібала, петрівского «арапа», зображеного в романі О. Пушкіна.

Виховання О. Пушкіна було безсистемним. Французи-гувернери, що змінялися, випадкові вчителі не могли мати глибокого впливу на дитину, і він значною мірою був наданий самому собі. Дитинство він провів у Москві, виїжджаючи на літо в повіт Захарово, в підмосковний маєток бабусі.

Окрім Олександра в Пушкіних були ще діти — старша дочка Ольга і молодший син Лев. Батьки не приділяли багато уваги дітям.

Його брат писав згодом про дитячі роки Олександра: «До одинадцятилітнього віку він виховувався в батьківському будинку. Пристрасть до поезії з’явилася в нього дуже рано: на восьмому році, уміючи вже читати і писати, він складав французькою маленькі комедії й епіграми на своїх вчителів. Взагалі виховання його мало містило в собі російського».

У 1810 році виник проект створення привілейованого навчального закладу — ліцею в Царському Селі, при палаці Олександра І. Батько О. Пушкіна, що мав впливові знайомства, вирішив віддати туди свого сина Олександра. 19 жовтня було урочисто відкрито ліцей, і з цього дня почалося життя Пушкіна-ліцеїста.

Ліцей був закритим навчальним закладом, до нього було прийнято лише 30 учнів. Це були діти дворян середнього достатку, що мали службові зв’язки.

У ліцеї О. Пушкін захоплювався поезією, особливо французькою, за що він і дістав прізвисько «француз». Серед ліцеїстів проводилися своєрідні змагання, і О. Пушкін тривалий час перемагав у віршуванні. З російських поетів О. Пушкіна привертав Батюшков і вся група письменників, що об’єдналися навколо Карамзіна. З цією групою він був зв’язаний через сімейні відносини, зокрема, через дядька, який входив до неї.

У будинку Карамзіна, який знаходився в Царському Селі, Олександр познайомився з Жуковським і Вяземським, їх вплив особливо позначився на творчості починаючи з 1815 року. Улюбленим поетом О. Пушкіна був Вольтер, саме йому був зобов’язаний схильністю до сатири, втім, як і літературній боротьбі Карамзіна і жартівливим сатирам Батюшкова.

Після закінчення ліцею О. Пушкін був призначений в колегію закордонних справ.

Першим найвідомішим твором поета стала написана у 1818 році ода «Вольність», де поєдналися традиції класицизму і новий, романтичний пафос. Ідеєю патріотизму, любові до вітчизни проникнуті поезії «До Чаадаєва», «Село». Водночас вони сповнені і виразної критики тогочасної дійсності. Саме в ці роки за Пушкіним утверджується слава першого поета вольності.

О. Пушкін закінчив ліцей якраз у період реструктуризації таємних організацій. В 1816 році було засновано перше революційне співтовариство «Союз Порятунку». Розширенню політичного світогляду О. Пушкіна сприяло знайомство з Миколою Тургенєвим, гарячим прихильником звільнення селян, Чаадаєвим, часте спілкування з ліцейським товаришем — Пущиним, що вступив у таємне товариство, і з численними представниками ліберального офіцерства, з якими поет познайомився ще в ліцеї.

У березні 1819 року він вступив у дружнє літературне товариство «Зелена лампа», в якому розповсюджуються ліберальні ідеї та критика олександрівского режиму. В цей період О. Пушкін написав політичні вірші: «Вольність» (1817), «До Чаадаєва» (1818), «Казки» (1818), «Село» (1819). У цих віршах ми бачимо вплив на О. Пушкіна помірковано-ліберальних ідей.

Його вірші стали знаряддям літературної пропаганди в руках членів таємних організацій. Вони поширилися в народі, особливо серед офіцерства, і створили славу Пушкіну не менше, ніж його твори, що з’являлися у пресі.

У ті роки поет захоплюється театром. Але театр «хворий» на політику і має абсолютно не театральний характер. У О. Пушкіна виникають зв’язки в театральному світі. Він прийнятий в коло Шаховського. За два роки — 1818 і 1819 — Пушкін надрукував тільки шість віршів, проте посилено працював над «Русланом і Людмилою».

У засланні. За вільнодумство Олександр І вирішує заслати О. Пушкіна до Сибіру або на Соловки, але завдяки клопотанню Карамзіна вирок було пом’якшено: О. Пушкіна висилають до Катеринослава, звідки через хворобу він вирушає разом із родиною генерала Раєвського до Кавказу і Криму. Канцелярію, в якій служив О. Пушкін, переводять до Кишинева.

У червні 1823 р. завдяки допомозі друзів Пушкін переведений на службу до Одеси, звідки за розпорядженням Олександра І висланий у Михайлівське, куди і прибув 9 серпня 1824 р.

У цей час у Михайлівському перебувала сім’я Пушкіних. Батько взяв на себе поліцейські обов’язки з нагляду за сином. Цей період був часом посиленої творчості. У Михайлівському продовжувалася робота над романом «Євгеній Онєгін» (було написано 4 розділи, докорінно змінений план роману), закінчена робота над поемою «Цигани», написана жартівлива поема «Граф Нулін».

У цей період своєї творчості, який можна назвати романтичним, О. Пушкін створив цикл поем («Кавказький бранець», «Брати-розбійники», «Бахчисарайський фонтан»), почав писати соціально-психологічний роман у віршах «Євгеній Онєгін». Мовби підсумковим твором життя на півдні стала поезія «До моря», у якій поет прощається з морською стихією, що стала для нього символом свободи.

У Михайлівському геній О. Пушкіна досяг зрілості, в його творчості вже домінує реалістичний струмінь. Саме тоді були написані народна драма «Борис Годунов», багато шедеврів пушкінської лірики.

14 грудня 1825 року під час повстання декабристів О. Пушкін залишився осторонь від змови і розправи, але в паперах кожного з декабристів знаходилися його вірші.

Уряд нового царя Миколи І шукав спосіб обеззброїти О. Пушкіна, тому пішов шляхом лібералізації відносин із поетом.

8 вересня 1826 року О. Пушкін прибув до Москви і того ж дня був представлений Миколі І. Результати цього побачення були такі: О. Пушкін отримав свободу пересування, твори його надходили на цензуру самому Миколі І, а посередником призначався шеф жандармів Бенкендорф.

У 1829 році О. Пушкін приїжджає з Петербурга до Москви і сватається до Наталії Миколаївни Гончарової але дістає відмову. О. Пушкін виїжджає на Кавказ.

Повернення О. Пушкіна з Кавказу було прийняте з великим обуренням, Микола І вимагав пояснень. Наприкінці 20-х років О. Пушкін веде постійні сутички з Булгаріним. У квітні 1830 року Пушкін робить нову пропозицію Наталії Гончаровій, і цього разу вона була прийнята. В сім’ї Гончарових зажадали від О. Пушкіна офіційного засвідчення Бенкендорфа, що поет не перебуває під поліцейським наглядом. Цікавило їх також матеріальне становище О. Пушкіна. Батько поета передав синові частину нижегородського маєтку — село Кистенівка, що знаходилося недалеко від села Болдіна.

1 вересня 1830 року О. Пушкін виїхав у Болдіно, посварившись з матір’ю Гончарової, після чого питання про шлюб залишилося відкритим.

У Болдіно О. Пушкін дуже плідно працював. Він написав близько чотирьохсот віршів, 8, 9 і 10 глави «Євгенія Онєгіна» але остання згоріла. Він пише в Болдіні також близько 30 віршів, 5 повістей прозою, декілька драматичних сцен, багато критичних і публіцистичних статтей, маленькі трагедії.

Тут, в Болдіні, він вичерпав всі літературні задуми минулого і, виїжджаючи звідси, був готовий почати нове життя як особисте, так і літературне.

«Полтава», «Будинок у Коломні», «Маленькі трагедії», «Повісті Бєлкіна», надзвичайно багата лірика — основні підсумки пушкінської роботи 1826-1830 років. Окрім того, восени 1830 р. був закінчений «Євгеній Онєгін» — вершинний твір поета, що писався понад сім років. Уперше в російській літературі настільки широко й реалістично було відтворено цілу історичну епоху, показано сучасну дійсність, усі зрізи тодішнього суспільства Росії знайшли своє художнє втілення у романі.

Після повернення з Болдіна О. Пушкін одружився. Весілля відбулося 18 лютого 1831 року в Москві, але згодом Пушкіни жили в Петербурзі. В період між Москвою і Петербургом вони жили в Царському Селі, де О. Пушкін за допомогою Жуковського міг налагодити особисті відносини з урядом. А Микола І побажав бачити дружину О. Пушкіна як прикрасу його придворних балів.

Влітку 1831 року роман «Євгеній Онєгін» був остаточно доопрацьований.

У 30-х роках у творчості Пушкіна переважає проза («Дубровський», «Пікова дама», «Капітанська дочка», «Історія Пугачова»). Але в цей же час він створює поему «Мідний вершник», казки у віршах, «Пісні західних слов’ян» і прекрасну за філософською глибиною лірику.

Збираючи матеріал для «Історії Пугачова» і відвідавши місця бунту, О. Пушкін у жовтні повертається в Болдіно і перебуває там до половини листопада. Це була друга болдінська осінь. Там він закінчив «Історію Пугачова», написав «Мідний вершник», «Казку про рибака і рибку», «Казку про мертву царівну» і багато віршів. До цього ж часу належить і робота над «Піковою дамою».

В особистому житті О. Пушкіна відбулися нові зміни. Наприкінці грудня 1833 року він був прийнятий Миколою І в камер-юнкери при дворі, що поет сприйняв як образу, це призвело до ще одного конфлікту з Миколою І.

У травні 1832 року в Пушкіних народилася дочка Марія, а в липні 1833 року — син Олександр, пізніше, 1835 року, — син Григорій, а 1836 року — дочка Наталія.

У Петербурзі жила родина Пушкіних і дві сестри дружини. Для того, щоб утримувати таку велику сім’ю і давати їй можливість вести світське життя, О. Пушкін вдається до позики і застав коштовностей. Борг О. Пушкіна становив 60 тис. рублів, і йому довелося звернутися за допомогою держави, чим поет остаточно був прив’язаний до двору.

У березні 1836 року померла мати О. Пушкіна, залишивши в спадок Михайлівське, поділ якого затягнувся до смерті письменника. В 1835 році з’явився привід для дуелі, коли молодий офіцер Дантес почав залицятися до Наталії Миколаївни, проти чого вона не заперечувала. Ширилися мерзенні плітки, О. Пушкіну було прислано анонімний лист, де вказувалося побічно на зраду його дружини.

Дуель відбулася 27 січня 1837 року на Чорній річці, де О. Пушкін був смертельно поранений. О другій годині 29 січня (за новим стилем 10 лютого) 1837 року він помер. 5 лютого Пушкін був перевезений в село Михайлівське і похований у Святогорському монастирі.

Трагічна смерть Пушкіна сколихнула всю Росію. Від дня повстання декабристів на вулицях Петербурга не було стільки народу. Горе і обурення Росії висловив своїм віршем «Смерть поета» Лєрмонтов. Дуель і смерть О. Пушкіна були трагічним завершенням тієї боротьби, яку вів геніальний поет за долю російської літератури.

О. Пушкіну були добре знайомі українська народна поезія і українська історія. Ще в ліцейські роки він пише вірш «Козак», що є наслідуванням української народної пісні. Під час південного заслання він певний час жив у Катеринославі, Одесі, бував у Києві, милувався красою української природи, заслуховувався піснями українських кобзарів і лірників. У своїх нотатках із російської історії XVIII ст. він ставив за вину Катерині II те, що вона «закріпачила вільну Малоросію».

Творчість О. С. Пушкіна знав і любив Т. Шевченко, вірші його він цитував напам’ять, про що згадує у своєму щоденнику.

Ще за життя О. Пушкіна твори його перекладали українською Л. Боровиковський і Є. Гребінка, а згодом — С. Руданський, П. Грабовський та М. Старицький. І. Франко переклав усі драматичні твори поета. XX століття до сузір’я перекладачів поета вписало імена М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана та ін.

Значення творчості О. С. Пушкіна.

У національному плані Пушкін — перший російський поет-європеєць. Завдяки його поезії російська культура стала однією зі складових культури європейської з її складними і глибокими суперечностями великої історичної епохи переходу від середньовіччя і феодалізму до буржуазних відносин нового часу. З О. Пушкіним остаточно увійшли до російського життя тематика і тональність «всесвітності».

У той же час О. Пушкін національний в широкому розумінні, оскільки його творчість відобразила російську дійсність епохи, її буржуазне становлення з усіма властивими їй суперечностями. О. Пушкін — людина нового, післяреволюційного часу, що відчуває і мислить суто історично, і його «громадянство всього світу» робить його учасником страждань і радощів культурного європейця свого часу.

ЦЕ ЦІКАВО

Тихим жовтневим вечором О. Пушкін попросив художника Карпа Брюллова намалювати портрет своєї молодої дружини Наталії Миколаївни. Він називав її просто — Наталі. Хто ж вона, ця жінка, якій випало щастя й водночас іспит бути коханою такої людини? Про неї говорили різне в століттях минулих й у столітті нинішньому. Марина Цвєтаєва, наприклад, писала про неї: «Гончарова просто фатальна жінка, те порожнє місце, навколо якого зіштовхуються всі сили і пристрасті. Гончарова — не причина, а привід смерті О. Пушкіна, з колиски визначеної. Потяг О. Пушкіна до Гончарової — це потяг генія до нуля. Він хотів нуль, тому що сам був усім. А доля вибрала найпростіше і вірне знаряддя смерті — красуню».

Хтось — заздрив, хтось — злословив, хтось — намагався очорнити її. А О. Пушкін начебто відчував, що його щастя не може бути тривалим, тому й просив Брюллова намалювати цей портрет, щоб залишити образ прекрасної жінки для нащадків... Спокійне обличчя з тонкими рисами, лагідний погляд, ніжність у кожному русі — саме такою вона постає перед нами на портреті, саме такою її бачив великий поет і був закоханий в неї — свою дружину.

Вступ до поеми «Руслан і Людмила»

Поему «Руслан і Людмила» О. С. Пушкін закінчив у 1820 році в Петербурзі, а «Вступ» до неї (Пролог) з’явився пізніше — в 1826 році і був включений до 2-го видання поеми (1828).

Написаний він був у маєтку Михайлівське. Прообраз «Кота ученого» можна зустріти в російських міфах та чарівних казках. Це кіт Баюн — казкове чудовисько, яке було хитрим, сильним та мало чарівний голос пташки Гамаюн. В казках кіт сидів на залізному стовпі і піснями та замовляннями позбавляв сили тих, хто намагався наблизитися до нього.

Іван Царевич спіймав кота тільки в залізних рукавицях та залізному ковпаку. Підкореного кота він приніс у палац до хворобливого батька, якого тварина зцілила своїми піснями. Казковий кіт має такі властивості: лікує, зачаровує людей, має дивовижну силу, хитрість.

На пам’ятнику О. С. Пушкіну в Москві написано: «І відчуття добрі я лірою будив». Вісь на що сподівався О. Пушкін: «відчуття добрі» будити лірою.

Няня Пушкіна, Орина Родіонівна, познайомила поета з казками та навчила їх любити. Саме вона розказала йому казку, в якій був епізод: «Що за диво, — говорить мачуха, — ось що диво: біля моря лукомор’я є дуб, а на тому дубу золоті ланцюги, і по тих ланцюгах ходить кіт; вгору йде — казки каже, вниз йде — пісні співає.— Царевич прилетів додому і з благословення матері переніс перед палац дивний дуб».

Лукомор’я — морська лука — морський залив, бухта, вигин морського берега, заворот ріки.

Згідно з слов’янською міфологією, Лукомор’я — заповідне місце на краю світу, де стоїть світове дерево (вісь світу), по якому можна потрапити в інші світи, тому що його вершина упирається в небеса, а коріння — в пекло. По світовому дереву спускаються і піднімаються боги. У цьому розумінні Лукомор’я згадується в зачинах народних молитов та замовлянь.

Деякі дослідники творчості О. Пушкіна вважають, що Лукомор’я розташоване на українському Причорномор’ї, де колись було багато гаїв зі столітніми, навіть тисячолітніми дубами. Один із таких дубів і зараз можна побачити в Запоріжжі. Але луку мала і річка Сороть, яка тече на землях Михайлівського. Є в сусідньому з Михайлівським маєтку — Тригорське — два досить відомих дуба, є старий дуб і в Петровському — маєтку пращура О. Пушкіна Абрама Ганнібала. Хто зна, який із цих дубів став прообразом дуба в Лукомор’я...

Отже, слов’янський фольклор допоміг О. Пушкіну створити образ Лукомор’я та вченого кота на дубі.

«Вступ» має ознаки народної чарівної казки. У ньому відбуваються чарівні події («Чаклун несе богатиря», з’являються 30 витязів із морських вод, ступа з Бабою Ягою «бреде»); з’являються чарівні істоти: Кощій, Баба Яга, Чаклун. Можна побачити і чарівні предмети: «ступа», «хатинка на курячих ніжках». Є традиційне протистояння героїв, які уособлюють добро і зло: Чаклун-богатир є помічником позитивних героїв (Бурий вовк). Можна назвати і традиційних фольклорних героїв: лісовик, русалка, Баба Яга, Кощій.

Вступ має також ознаки літературної казки: у ньому присутній автор і авторська позиція: «І я там був». Пушкін-патріот захоплюється народною казкою, творчо наслідує її, цінує «Російський дух» російського фольклору.

У «Вступі» з’являються нові герої: 30 витязів із морським дядьком. Назване конкретне місце, де відбуваються події — Лукомор’я.

О. Пушкін намагався передати дух старовини не тільки за допомогою казкових героїв, а й деякими прийомами, що наближають твір до фольклорного, який виконувався в старовину в супроводі музичного інструменту. Наприклад, дуже часто речення не закінчуються, а переносяться на наступний рядок:

І вдень і вночі кіт учений

Все ходить по ланцюгу довкруги.

Цей прийом дозволяє мові звучати плавно і співучо; весь вступ складається лише з трьох речень. Це також уповільнює мову, дозволяючи читцю наблизитися до манери давніх виконавців.

«Пісня про віщого Олега»

Згадки про давньоруського князя Олега, ім’я якого оповите таємницями, обросло легендами та переказами, можна знайти у відомій історичній та літературній пам’ятці — «Повісті минулих літ», складеної ченцем Нестором. За свідченнями літописця, походив князь із варягів, був родичем Рюрика. У 882 році Олег став князем київським. Це йому належать слова про Київ: «Це буде мати міст руських».

Олег був вправним воєначальником: під його керівництвом руські воїни підкорили багато племен, завоювали Царгород. Князь домігся пільг для купців: вони «без усякого мита» торгували у Царгороді. Була в його житті дивна пригода, пов’язана з долею, яка і зацікавила поета.

Поняття долі, фатуму (неминучості) цікавило людство ще з античних часів. Як свідчать пушкінознавці, поет був також схильний вірити у долю. Своє перше заслання і події, які передували йому, він сприймав як невідворотність. О. Пушкін розповідав друзям, як циганка наворожила йому велику славу і ранню смерть. Це пророцтво не давало йому спокою, гнітило душу і знайшло відображення у багатьох творах. Чи варто прислухатися до пророцтв? Чи можливо уникнути вироку долі? Чи слід намагатися передбачити майбутнє? Ось ті питання, які хвилювали поета, і які він намагався вирішити у своїй баладі.

Історичним тлом балади стали часи, коли на Русі існувало язичництво (у творі згадується Перун, головний слов’янський бог — громовержець, покровитель воїнів, зброї) і було розповсюджене марновірство.

Під час свого заслання О. Пушкін відвідав Київ — столицю першої слов’янської держави. Поет познайомився з легендами Київської Русі, відвідав могилу князя Олега, похованого на горі Щекавиці. Поетову увагу привернула легенда про цього київського князя, яку він відтворить у своєї «Пісні...». 1 червня 1822 року був закінчений вірш «Пісня про віщого Олега».

Темою твору стало зіткнення людини з долею; взаємовідносини пророка і влади; трагізм людської долі. За жанром «Пісня про віщого Олега» побудована як балада, хоча і з билиною має багато спільного.

Слід зауважити, що О. Пушкін лише використав літопис, він не ставив собі за мету зробити поетичний переклад подій документа. Тому і між реальним князем та його поетичним образом є різниця. Реальний князь Олег прославився героїчними походами. Відомо також, що у 882 році він захопив престол у Києві — учинив насильство у своїх власних інтересах. Поетичний Олег змальований тільки як доблесний воїн і герой. О. Пушкіну цікаво було зрозуміти, чим жив його герой, яким він був, як йому вдалося встановити мирні стосунки з багатьма країнами? Для характеристики князя О. Пушкін використовує діалоги. Князь Олег розмовляє з віщуном, слугами, друзями-дружинниками. Він скрізь різний. І діалоги допомагають більш різнобічно розкрити характер героя.

Поету важливо перенести читача у світ, у якому жив його герой. Він називає свою баладу «Піснею», повертаючи нас у світ героїчного епосу, який оспівував легендарних героїв, їх життя та подвиги. «Песнь» — слово застаріле, старослов’янське. Поетика вірша має спільні риси з фольклорними творами: багато епітетів, постійних зокрема (віщий Олег, нерозумні хазари, буйний набіг, вірний кінь, темний ліс, натхненний кудесник, улюбленець богів, могильна земля, могутній владика, віщий язик, небесна воля, світле чоло, лукавий кинджал, грізна броня, бранне поле, вірний слуга, веселий дзвін склянки, ретивий кінь, непробудний сон, жарка кров), порівнянь: «...И кудри их белы, как утренний снег / Над славной главою кургана...»; «Как чёрная лента, вкруг ног обвилась...».

Наявність серед героїв чаклуна-ворожбита привносить у розвиток подій загадковість. Такі риси є характерними для казок, пісень. Поет використовує застарілі слова, які відтворюють колорит князівської епохи: «прирік», «мольба», «владар», «чоло», «бранний», «Царград» тощо. Це допомагає автору краще відтворити колорит часів Київської Русі.

Ім’я князя супроводжують два визначення: «могучий» і «віщий». Перше дозволяє виділити Олега з-поміж звичайних людей, друге вказує на його зіткнення з долею.

Все починається із зустрічі князя з волхвом-віщуном.

Обидва герої — сильні. Князь — земною владою, віщун — здатністю пізнати те, що невідомо простим смертним. Йому не потрібні земні матеріальні багатства, адже він має значно більший дар — пророцтво, його сила у його «віщому» слові, «правдивій та вільній мові».

Із першого погляду, князь Олег повірив словам віщуна, адже він звелів замінити коня. Однак його не полишали сумніви щодо правильності свого вчинку. Князь назвав слова волхва «дурним віщуванням». Крім того, Олег відчував провину перед конем, який був для нього вірним товаришем, і свій вчинок князь розцінює як зраду, слабкість. О. Пушкін вводить у текст твору монологи героя, які він промовляє у період роздумів, вагань. Монологи дають можливість зазирнути в душу героя, щоб зрозуміти його переживання. Це допомагає поету розкрити внутрішній світ героя.

У тексті твору переважають дієслова, вжиті у теперішньому часі. Це допомагає «оживити» історичне минуле, подати давні події так, начебто вони відбувалися «на очах» у читачів. Використання дієслів дає можливість показати події у розвитку, динаміці.

У композиції твору практично немає позасюжетних компонентів. Сюжетно-композиційні елементи: експозиція (Олег, що їде полем), зав’язка (зустріч із кудесником), розвиток дії, кульмінація (Олег бачить кості коня), розв’язка (смерть Олега), епілог (Ігор і Ольга на пагорбі). Значну частину оповіді займає діалог. Дія розгортається стрімко — оповідь лаконічна. Наприкінці твору події роблять різкий стрибок у часі («...и кудри их белы, как утренний снег...»): за допомогою епітета «білий» О. Пушкін переносить читача на багато років уперед.

Своїм твором О. Пушкін дав відповіді на запитання про долю. Головна ідея його пісні така: людина безсила при зіткненні із долею, із фатумом; неприємність, лихо може прийти звідти, звідки її зовсім не чекаєш.

«До моря»

«До моря» — один із перших ліричних віршів, написаних О. Пушкіним у Михайлівському. Ця поезія — своєрідний підсумок великого етапа творчого і особистого життя, пов’язаного з південним засланням та романтизмом, вірою у особистість, яка змінить світ, знищить деспотизм та допоможе отримати жадану волю.

У вірші «До моря» поет протиставляє велич, «вільну силу», красу, образ вільного і широкого моря своєму внутрішньому стану і долі. Поет «тихий і сумний», він прикутий до землі. Море примхливе, нездоланне, зве його можливістю свободи, різноманіттям життєвих явищ, а береги «докучні і сірі», тому що нерухомі. Але ліричний герой вірша — іншій, він не такий невгамовний, як Байрон. Його утримує на березі безперспективність запропонованого вільного шляху:

Навіщо жаль? Куди б я нині

Не йшов у ці тривожні дні,

Одне ім’я в твоїй пустині

На душу проситься мені.

Генії свободи, воїн і поет, Наполеон і Байрон, загинули: «І світ спустів...». Втеча неможлива, адже свободи ніде немає, вона нездійсненна:

Одна судьба в людей існує, —

Бо де добро — то там вартує

Чи то освіта, чи тиран.

Море — символ свободи, безмежної водної стихії, яка близька його духу. Воно ласкаве і небезпечне, не підкоряється наказам. Морська стихія протистоїть світу земному, в якому вже немає нічого близького гордому і самотньому поету. О. Пушкін обіцяє і надалі не забувати почуття свободи, яке у нього виникло завдяки зустрічі з морем.

Цей вірш для О. Пушкіна став прощанням не тільки з морем, а й з романтизмом. Свобода для нього виявилася не найвищою цінністю, як це було у романтиків. Він не піддається зову моря і залишається на березі. І у цьому відхід від романтизму. Саме тому у кінці вірша немає відчаю, є тільки вдячність:

Прощай же, море! Не забуду

Твою красу, твої дари,

І довго, довго чути буду

Твій шум у тихі вечори.

(Переклад М. Рильського)

«Я мить чудову пам'ятаю»

Вірш присвяченій Анні Петрівні Керн. Зустріч з нею подарувала світовій літературі справжній шедевр.

Вірш не розкриває імені жінки, якій присвячений. Найпростішим поясненням було б, мабуть, сімейне становище Анни, але геніальний О. Пушкін, який назвав свою героїню «генієм чистої краси», не давши імені героїні, створив узагальнений образ вічної жіночності, ідеалу краси, що породжує натхнення і надію. Дослідники вважають вірш шедевром інтимної лірики.

Зміст вірша, який складається з шести стоп, можна умовно поділити на три частини по дві строфи у кожній. Вони розповідають про три різні етапи у житті ліричного героя. Перша строфа присвячена зустрічі на балу, яку ліричний герой оцінив як «мить чудову». Епітет «чудова» увиразнюють порівняння: «як привід, сповнений любов’ю», «як геній чистої краси». Ці порівняння підсилюють відчуття чогось надзвичайного, прекрасного, піднесеного. У другій строфі поет розповідає про те, що йому запам’яталося під час цієї першої зустрічі: «голос, наче мрії». Поет знов малює лише загальні риси обліку жінки, які він згадував у важкі хвилини свого життя: «В сумній, холодній безнадії, в людській тривожній метушні». І ці спогади зігрівали душу ліричного героя, допомагали пережити хвилини відчаю.

Друга частина вірша — про роки «важкого вигнання».

Третя та четверта строфи розповідають про життя ліричного героя у ці роки без «чарівничих мрій», «без божества і без палання, без сліз, кохання, без чуття». Він забув її обличчя, «стан і голос ніжний». Поет використовує інверсію, щоб підкреслити риси коханої жінки. Відчай поета увиразнює чотирикратний повтор «без» — божества, палання, сліз, чуття. Читач, знайомий з біографією О. Пушкіна розуміє, що поет розповідає про роки життя у Михайлівському, в якому поет жив у роки заслання.

Третя частина розповідає про духовне відродження героя: «Душа проснулась в мить чудову», тому що «знов явилась» вона — геній чистої краси. Життя героя змінилося: його «серце б’ється променисто», душа відроджується для кохання і життя.

Отже, кохання допомагає ліричному герою пережити життєві негаразди, відроджує повноту сприйняття життя після душевного пригнічення.

«Я пам'ятник собі поставив»

Тема поета та поезії традиційна. Підводити підсумки поетичної творчості почав ще Горацій у своїй оді «До Мельпомени». Тому, звертаючись до цієї теми, О. Пушкін веде діалог і з Горацієм, і з його послідовниками — Ломоносовим та Державіним.

«Пам’ятник» не перше звернення поета до цієї теми. Ця тема у творчості Олександра Сергійовича наскрізна.

Пушкінський вірш має більш особистісний, самостійний характер, відмінний від попередніх перекладів. Шестистопний ямб у поєднанні з чотиристопним, включення у ряд високої лексики слів, які називають зовсім не поетичні предмети — «дикий Тунгуз, і степовий калмик», старослов’янізми, що наближають реалії до «Русі великій», роблять вірш близьким і зрозумілим російському читачеві. Поет пише не про музу взагалі, яка увінчує поета, а про музу свободи, добрих почуттів, отже, музу самого О. Пушкіна, яка зрозуміла і пам’ятна народу.

Поет стверджує, що його пам’ятник більш значимий, ніж Олександрійський стовп: те що створено руками, руйнується з часом, «нетлінний» пам’ятник буде стояти вічно, адже він — у народній пам’яті.

Поет — безсмертний, тому що його вічне життя у поезії: «І славен буду я, допоки в білім світі / Лишиться хоч один співець».

О. Пушкін вживає старовинну назви держави — «Русь», а не «Росія», тому що це поняття значно ширше, так само як поезія — надбання всього людства, а не конкретного народу. Фіни, калмики — різні народи, але у кожній людині живе поет.

Призначення поезії, за О. Пушкіним, «добрі почуття» лірою плекати. Поезія повинна підкорятися лише натхненню, а поет бути безкорисливим, байдуже приймати і хвалу, і осуд, і на «блазня присуди дурні».

О. Пушкін вважав, що поетичний талант — божий дар, поет — творець, який несе людям вищі знання: решта — метушня і дурість. Тільки тоді людина стає особистістю, здатною сказати своє слово, коли обирає свій шлях відповідно до призначення. Поезія — це безкорисливе служіння людям.

«Євгеній Онєгін»

Історія створення роману. Робота над романом «Євгеній Онєгін» була розпочата у південному засланні 9 травня 1823 року та закінчена у Болдіні 25 вересня 1830 року. На цьому робота не припинилася. У 1831 році поет переробив останню, восьму главу і написав лист Онєгіна до Тетяни.

За сім років роботи план роману змінювався. Планувалося десять глав. Пушкін мав намір докладно написати про мандрівку свого героя, а десята глава повинна була розказати про виникнення таємних декабристських гуртків. Але поет розумів, що через цензуру десята глава надрукована не буде. 19 жовтня у день чергової ліцейської річниці поет знищив десяту главу, хоча деякі копії все ж залишилися.

Кінцевий варіант роману складався з восьми глав і охоплював період від 1819 по 1825 роки. Саме в цей час формувалися люди, подібні Онєгіну, формувався як особистість і сам поет. О. Пушкін закарбував у творі свій духовний ріст, перехід від романтизму до реалізму.

Жанр роману та онєгінська строфа. У центр твору поет поставив сучасну йому людину, яка належала до кіл, в яких обертався і сам поет, — петербурзьке і московське дворянське суспільство. Герої живуть у столицях або у провінції. О. Пушкін дав кожному зі своїх героїв особисту біографію, психологію, звички, свій погляд на життя і своє її розуміння. Через почуття, думки та вчинки своїх персонажів поет змальовує історичне життя російського суспільства.

«Євгеній Онєгін» став першим російським реалістичним романом. У ньому проявилася найважливіша риса реалізму — обумовленість типів героїв середовищем.

У зв’язку з тим, що у романі віддзеркалилася історична епоха, яка замальовується через героя і сюжет, через об’єктивність розповіді автора, жанр твору визначається як роман.

Але О. Пушкін написав роман у віршах, які допомогли поету внести у розповідь і свій голос, своє ставлення до подій. Поет сам чудово розумів особливість, своєрідність свого «Онєгіна», про що писав у листі до свого друга П. А. В’яземського.

Віршовий розмір, який обрав поет, його улюблений — чотиристопний ямб. Поет використав усі комбінації рим, які можливі у катрені. Він об’єднав ямбічні чотиривірші у строгому порядку трьох видів їх римування: перехресна, парна, кільцева. Закінчувалася строфа двовіршем з парною римою. Так визначилася онєгінська строфа — 14 рядків чотиристопного ямбу за схемою: 1-й чотиривірш — парна рима — абаб; у другому — парні рими — ввгг; у третьому — кільцева — деед-, у заключному двовірші парна рима — жж.

Євгеній Онєгін. В образі Євгенія Онєгіна О. Пушкін зобразив молодого дворянина початку XIX століття, здібного, розумного, освіченого. Шляхетний, здатний на щирі та глибокі почуття, він зміг оцінити Тетяну з її неяскравою зовнішністю та багатим внутрішнім світом. Онєгін здатний зрозуміти поривання молодого романтика — Ленського.

Герой роману дуже рано відчув себе зайвим та чужим у вітальнях вищого світу. Він усвідомлює одноманітність та нікчемність існування суспільства, невід’ємною часткою якого він був. Всі його таланти потрібні лише для того, щоб справити враження на дам і досягти успіху у любовних пригодах.

Його звичний стан — нудьга. Він не має реальної справи, а постійна праця йому не до вподоби. Кохання герой не зустрів, розмінюючись на дрібні інтрижки. Навіть хвилювання, яке він мимоволі відчуває, коли зустрічає Тетяну, Онєгін у собі задавлює. Лише друга зустріч з героїнею — господинею петербурзького салону, відроджує у ньому здатність кохати, а не удавати закоханого.

Душевні поривання Онєгіна постійно конфліктують із правилами поведінки його середовища. Через це він стає причиною загибелі Ленського, втрачає можливість кохати і бути коханим.

О. Пушкін не засуджує свого героя: свій вирок він виносить середовищу, яке сформувало особистість героя. Таких, як він, критика назве «зайвими».

Тетяна Ларіна. На відміну від Онєгіна, у вихованні якого був відсутній вплив національної культури, Тетяна формувалася на національному ґрунті. Побут, звичаї, фольклор, російська природа, культура російського народу, народна мораль — ось чинники, які вплинули на характер та поведінку Тетяни.

Саме ім’я героїні показує її близькість до народного життя (це ім’я за часів О. Пушкіна давали дівчині з простолюду, а не дворянці), її сон зітканий з фольклорних образів старовинних казок. Героїня слухає народні пісні. Тетяна — уособлення національного духу та улюблена героїня Пушкіна.

Тетяна — морально чиста, шляхетна, безпосередня. Вона — духовно цільна. Думка і почуття, розум і вчинок для неї одне й те ж саме. Ось чому вона перша відкрила Євгенію своє кохання, не дивлячись на умовності дворянської моралі. Дівчина дуже серйозно ставиться до кохання.

Тетяна на диво проста, розумна у будь-яких обставинах — чи то на лоні природи, чи то у великосвітській вітальні. Її ідеали близькі до народних: це вірність, щирість, сила почуттів.

Тетяна — натура цільна, тому її не змінює Петербург, нове становище у суспільстві. Вона уособлює пушкінське розуміння ідеалу: гармонійне поєднання кращих досягнень дворянської та народної культури.

Столичне та провінційне дворянство. Те середовище, в якому живуть герої О. Пушкіна, зображується правдиво та переконливо. Його герої живуть у двох світах: столичному та провінційному. У цих світах багато спільного: нудьга, пустопорожні розмови, плітки та заздрість, злоба та душевна ницість. Світська метушня, одноманітність зовні блискучого, але пустого внутрішньо життя змушують Онєгіна переїхати із столиці до села, щоб переконатися, що там така сама нудьга, що й у місті. Доля батьків Тетяни — приклад згасання душевних поривань та внутрішнього омертвіння. Але симпатії поета на боці провінційного середовища. Саме там, скоріше всупереч усьому, а не завдяки, сформувалася Тетяна.

Образ автора. О. Пушкін у романі виступає як реальна дійова особа. Він увів у твір своїх друзів та знайомих (Каверін, В’яземський). У романі багато ліричних відступів, коли поет по-дружньому веде невимушену бесіду з читачем ділиться з ним своїми творчими планами, спогадами, розмірковує про літературу та мистецтво, згадує прожиті роки та важливі події життя.

Ми дізнаємося і про те, що Тетяна — ідеал поета від нього самого, що Онєгін його добрий приятель, якому він співчуває і риси якого, не зважаючи на розходження з ним із багатьох питань, поету подобаються. Хоча поет не забуває підкреслити різницю між собою і своїм героєм. Дійсно, Онєгін — скептик, розчарований в усьому, в якому вже остигли почуття. Автор, навпаки, здатний на сильні почуття — любов до природи, людей, життя.

Онєгін вбиває Ленського, підкоряючись умовностям суспільства. Пушкін суспільство з його антигуманними законами засуджує. Невтомна праця була не для Онєгіна, у О. Пушкіна вона складала основу життя.

Саме з образом автора пов’язана енциклопедичність роману, тому що у великій мірі саме через світосприйняття автора змальовуються характерні тенденції розвитку російського суспільства XIX століття.

Література

1. В. Скидан. Брянская тропинка к Пушкину. — 1991.

2. Зотов Александр Михайлович. Герой в зеркале имени: Образ Онегина в романе А. С. Пушкина «Евгений Онегин» // Литература в школе. — 2004.

3. Зуева Т. В. Сказки А. С. Пушкина. — М., 1987.

4. И. И. Пущин. Записки о Пушкине. — 1956.

5. Козаченко А. Особливості виконання романсу М. Глінки «Я помню чудное мгновенье» в інтерпретаційних версіях Сергія Лемешева та Сергія Бортнікова. [Текст] / А. Козаченко // Студії мистецтвознавчі. — 2009.

6. Л. А. Черейский. Пушкин и его окружение. — 1989.

7. М. А. Цявловский. «Летопись жизни и творчества А. С. Пушкина. — 1951.

8. Мурзо, Т. Так чи була щасливою Тетяна? // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2002. — № 8.

9. Петров С. М. А. С. Пушкин. Очерк жизни и творчества. — М.: Просвещение, 1973.

10. Рогозинський, В. Так що ж хотів сказати Пушкін? [Нове прочитання роману] // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2001.

11. Соловейчик Симон. Загадка Евгения Онегина // Зарубіжна література. — 2005.

12. Савчук Валентина. Літературна балада: Шиллер «Рукавичка», Гете «Вільшаний король», Пушкін «Пісня про Віщого Олега». За прогр. 1998 р. — 7 кл., урок 22 // Зарубіжна література. — 2002.

13. Халфин, Ю. Два лейтмотива пушкинского романа в стихах [Образ Татьяны и Онегина] // Литература. — 2002.

14. Шаталов, С. Герои романа А. С. Пушкина «Евгений Онегин». — М.: Просвещение, 1986.

15. Ю. Тыньянов. Пушкин. — 1983.

Запитання для самоконтролю

1. Що лягло в основу «Пісні про віщого Олега»?

2. Визначте тему цього твору.

3. Назвіть проблеми, які намагається вирішити поет.

4. Яка головна думка твору «Пісня про віщого Олега»?

5. Дайте характеристику персонажа Олега.

6. Які засоби художньої виразності використав поет?

7. У чому виявився зв’язок балади «Пісня про віщого Олега» з фольклором?

8. Визначте місце роману «Євгеній Онєгін» у творчості Пушкіна та російській літературі.

9. Назвіть особливості онєгінської строфи.

10. Дайте характеристику образів Онєгіна, Тетяни.

11. Яка роль образа автора у романі?

12. Який період творчості О. Пушкіна завершує вірш «До моря»?

13. Схарактеризуйте образ коханої у вірші «К***».

14. Визначте головну думку вірша «Пам’ятник».