Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Романтизм у Польщі

Адам Міцкевич

(1798—1855)

Життя і творчість

XIX ст. має величезне значення для розвитку національних літератур окремих слов’янських країн, що пройшли складний історичний шлях. У XIX ст. тільки Росія мала більш-менш гарні умови для розвитку національної культури. Окремі українські землі перебували під російським та австро-угорським впливом. Болгарія страждала під турецьким гнітом. Після остаточної поразки Наполеона територію Польщі, керівні кола якої примикали до наполеонівської коаліції, було розподілено між Російською імперією, Австро-Угорщиною й Пруссією. Більшість слов’янських народів не мала навіть національної освіти (наприклад, Прага була німецькомовною, а Київ — російськомовним). Все це спричинило відставання розвитку національних літератур. Відсутність національної освіти і статусу державних для національних мов призвели до того, що у XIX ст. мови слов’янських народів тільки починають формуватися як мови національних літератур. У XIX ст. починається потужний національно-визвольний рух, особливо у Польщі, Чехії, Словаччині. Романтизм як мистецтво національного, виключного й героїчного, набуває особливого значення. Саме епоха романтизму дарує полякам Міцкевича й Словацького, українцям — Шевченка.

Головною темою польського романтизму завжди була тема свободи, особливо свободи національної. Література романтизму відігравала у цьому велику роль. Вона надихнула поляків на повстання, яке почалося у 1830 році і було жорстоко придушене російською армією у 1831 році. Реакція з боку російського уряду (на території, підконтрольній йому, повстання вибухнуло) була жорсткою: Варшавський університет було закрито, твори Міцкевича й Словацького заборонено. Тому літературне життя зосередилось в еміграції, де з’являються «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича, «Кордіан» Юліуша Словацького, «Небожественна комедія» Зігмунта Красинського. Велич духу народу, який не скорився перед численною перевагою ворогів, стає головним мотивом творчості польських митців.

Ім’я Адама Міцкевича набуло для поляків особливого значення. Він вважається символом національної своєрідності, гідності польського народу, який вів багатовікову боротьбу за здобуття незалежності.

Творчість Міцкевича розділяють на три періоди:

— ранній, віленсько-ковенський (до 1824 р.). Найкращими творами цього періоду вважаються: «Ода до молодості» (1820) «Балади й романси» (1822), поема «Гражина» (1823);

— російський (1824-1829): «Кримські сонети» (1826), «Конрад Валленрод» (1828);

— період еміграції (1830-1855): закінчено «Дзяди», створено «Пана Тадеуша».

Адам Міцкевич народився в сім’ї, яка завжди сповідувала демократичні ідеали. Його батько колись примкнув до Наполеона, тому що бачив у «маленькому капралові» визволителя Польщі.

У Віденському (Вільнюському) університеті молодий Адам Міцкевич очолює поетичний рух студентів. У 1822 р., під час публікації «Балад й романсів», він додає до своєї першої збірки передмову «Про романтичну поезію», в якій розповідає про європейський романтизм, про необхідність розвитку романтичного мистецтва у Польщі. Сила романтичного мистецтва, на думку А. Міцкевича, спирається на національному характері і національній історії, у зображенні оригінальності кожного народу. Усю першу збірку пронизано вірою у диво, яке існує у реальному світі, але побачити його можна тільки «очима душі» («Романтика»).

У 1823 році з’являється поема «Гражина», яку було створено на основі однієї із героїчних сторінок польсько-литовсько-білоруської історії (у XIX ст. поляки, литовці й білоруси вважали себе єдиним народом. А. Міцкевич народився на білоруській землі, освіту здобув на території сучасної Литви).

У середньовіччі хрестоносці тевтонського ордену постійно атакували прибалтійські й північноросійські землі. Вони відбирали землю у місцевих мешканців, обертаючи їх на рабів. У той час, коли його народ страждає під іноземним гнітом А. Міцкевич створює поему про героїчне минуле, про відчайдушний вчинок княгині Гражини, яка очолила литовське військо тоді, коли її чоловік перебував у горах на полюванні. Так народжується характерний для поета герой — людина героїчна і відчайдушна, яка жертвує усім заради свободи Батьківщини.

Ліро-драматична поема «Дзяди» («Поминання», або «Діди») стала для Міцкевича твором, до якого він повертався усе життя. «Дзяди» розповідають про зв’язок між живими й померлими, про посмертну кару для тих, хто не жалів нещасних, пригноблював убогих.

У 1823 році А. Міцкевича було заарештовано «за участь у таємних зборах». Якийсь час його протримали у тюрмі, а потім вислали до Росії. Царський уряд зумисно культивував російські зв’язки талановитого поета, сподіваючись на «перевиховання», на те, що провінційний юнак перейметься великодержавним духом, як це вже було з деякими іншими польськими літераторами (наприклад, із сумнозвісним Ф. Булгаріним). Тож А. Міцкевича починають публікувати мало не всі столичні журнали, його охоче приймають у вищому суспільстві. Але не до нього тягнеться душа поета. Він зав’язує тісну дружбу з декабристами (особливо з Рилєєвим), товаришує з Пушкіним (щоправда, пізніше їхні шляхи розійшлися).

Відвідавши Москву, Петербург, Одесу, у 1825 р. поет приїжджає до Криму. Недавно завойований Крим тоді іще не позбувся східного колориту. Враження від побаченого вилились у блискучі «Кримські сонети» (1826).

Російські чиновники помилялися: поет не забув рідну Польщу. Доказом цього є поема «Конрад Валленрод» (1828), у якій А. Міцкевич знову звертається до національної історії, до героїчної боротьби із хрестоносцями.

У 1829 році А. Міцкевич залишає Росію. Повернення на батьківщину йому забороняють, тому він виїжджає до Німеччини. У Веймарі зустрічається з Гете, потім їде до Швейцарії, Італії. В Римі у 1830 р. він дізнається про початок повстання і відразу ж вирушає на батьківщину, але його затримують на австрійському кордоні і не пускають на підконтрольну Росії територію. Так почався період еміграції.

До кінця життя А. Міцкевич не побачить батьківщини. Він буде переживати це дуже болісно і, продовжуючи «Дзяди», згадає героя, який з’явився в цій драматичній поемі ще під час її зав’язки.

Вночі до будинку священика приходить дивний гість. Дорослі розгублюються, і тільки діти розуміють, що перед ними — мертвець. Гість розкриває ксьондзу свою душу. Це Гюстав, який недавно скінчив життя самогубством через кохання. А перетворили природне кохання на трагедію суспільні забобони, які не дозволяють людям з різних каст любити одне одного. Спроби священика втішити нещасну душу, яка не може отримати спокою, ні до чого не приводять. Гюстав буде вічно блукати по землі, поки люди не перебудують суспільство так, щоб природним почуттям й прихильностям нічого не заважало.

Якщо на батьківщині легенда про Гюстава цікавила А. Міцкевича більше у руссоїстському дусі, то в еміграції він повертається до неї, тепер вже на новому рівні. Він створює III частину «Дзядів», в якій додає нові факти до біографії душі Гюстава. Після самогубства люди знаходять на стіні латинський надпис: «Тут помер Гюстав й народився Конрад». Тобто, не зазнавши щастя на землі, душа Гюстава звільнюється від земного кохання і йде на зустріч відчайдушному служінню батьківщині. Таким чином поет переосмислює й образ середньовічного героя Конрада Валленрода, до якого вже звертався в однойменній поемі.

Історичний Конрад загинув за батьківщину, але його дух не залишив нескорені землі. Поезія А. Міцкевича є глибоко патріотичною й сповненою громадянського обов’язку, але вона може і лякати своїм протистоянням релігійному фаталізму. Інколи поет наближується до байронічного демонізму.

Ліричний герой протистоїть величезній Росії («Уривок»), яку А. Міцкевич зображує як країну безправ’я й несправедливості. Петербург для нього — місто Сатани, Мідний вершник — символ тиранії. Продовження «Дзядів» глибоко образило Пушкіна, який відповів віршем «Он между нами жил...»

Російський поет назвав А. Міцкевича «злобним поетом», звинуватив його у невдячності. Пушкін абсолютно не розумів патріотичних почуттів підкорених Росією народів. Рядок «Смирись, Кавказ, идет Ермолов» яскраво свідчить про це. Під час польського повстання, яке для поляків обернулось численними людськими жертвами, Пушкін разом із Жуковським видали збірку «Во славу русского оружия», яку не міг прийняти А. Міцкевич.

Але не тільки жорсткої критики зазнав поет на території Російської імперії. «Уривок» із «Дзядів» містить не тільки критику «величезної вотчини царя», а і поезію «Російським друзям», у якій поет віддає належне пам’яті загиблих декабристів.

В умовах еміграції, під час викладання спочатку греко-римської літератури в Лозанні, а потім — слов’янських літератур у Сорбонні, А. Міцкевич створює грандіозне полотно — «Пан Тадеуш», поему про національну своєрідність Польщі. Здалека все бачиться в ідилічному ключі, і А. Міцкевич естетизує старовинний побут, національний характер, рідний пейзаж. Він показує старопольский світ, який відтворює по-гомерівськи детально, хоча й іронізує з приводу сварки між двома шляхетськими родами Горешків і Сопліц. Себе самого поет зображує в образі молодого Яцека Сопліца, піднесеного, але самотнього поета.

Світ Горешків і Сопліц, яким так милується автор, безповоротно йде у минуле, разом зі старовинним побутом, домашнім господарством, наївними смаками і забобонами, разом із оригінальною кухнею і не менш оригінальними правовими відносинами. Горешки і Сопліці заповідають молодому панові Тадеушу зберегти польську культуру і повернути народу незалежність.

У 1855 році Міцкевич кидає спокійне життя у Парижі і разом із польським загоном вирушає до Стамбула, де хоче взяти участь у російсько-турецькій війні на боці Туреччини, сподіваючись, хоча б таким чином, допомогти власному народу. Але його чекає швидка смерть. Того ж таки, 1855 року він помирає.

Нині існує понад 30 пам’ятників нескореному поету. Найбільш відомим із них є «Пілігрим» Е. А. Бурделя, який стоїть у Парижі на набережній Сени.

«Альпухара»

Альпухара — гориста місцевість на півдні гір Сієра Невада в Іспанії, де відбувалися події балади А. Міцкевича «Альпухара», яка є невід’ємною частиною поеми «Конрад Валленрод» (1828), її виконує народний співець — вайделот. Це легенда про подвиг лицаря-мавра Альманзора.

Поема «Конрад Валенрод» присвячена литовцю, який ще дитиною потрапив у полон до німців Тевтонського ордену, отримав нове ім’я і став воїном. Він повертається до Литви і починає боротися проти її ворогів за допомогою хитрощів. Проявивши себе найхоробрішим воїном у хрестових походах, Конрад Валленрод очолює Тевтонський орден і приводить його до поразки, а сам гине. Баладу «Альпухара» народний співець виконує тоді, коли чує про рішення литовського князя Вітольда йти хрестовим походом на Литву, щоб захопити там владу.

В основу твору покладені реальні історичні події. На початку VII століття на півночі Піренейського півострова почалася реконкіста — відвоювання християнами у маврів рідних земель. Маврів змушували прийняти християнство або залишити Гранадське королівство. Через це маври повстали, і це повстання переросло у жорстоку війну, яка тривала майже 800 років і закінчилася в 1492 році захопленням Гренади — останнього оплоту мусульман в Іспанії. Події, пов’язані з реконкістою, торкнулися не одного народу, війна виявилася довготривалою, отже, не могла не відбитися у народній свідомості та закарбуватися у фольклорі. Про неї складено безліч пісень, легенд, переказів, у яких представники кожного з воюючих народів наділялися як позитивними, так і негативними рисами, оспівувалися і велич переможців, і мужність нескорених борців. У центрі поеми образ незламного духом борця із загарбниками. Поет у творі художньо переосмислив події: насправді маври (мусульмани) — загарбники, а іспанці захищають свою країну.

Починається балада з розповіді про жорстку битву. Билися представники волелюбного мавританського народу зі своїми іспанськими гнобителями. Бій не рівний. Перевага була на боці іспанців, а ось силі духу маврів могли б позаздрити і переможці. Перемогу іспанці здобули нелегко завдяки тому, що бойовими діями маврів керував воістину великий воїн Альманзор. Проте і безстрашному і сильному духом Альманзору довелося пізнати гіркоту поразки.

Мусульманський король тікає, але, як з’ясувалося, це була не ганебна втеча, а частина хитромудрого плану Альманзора. Він вирішив по-своєму покарати іспанців, які вже бенкетували: король повертається до фортеці, обіцяє «панству найстаршому» їхньому Богу молитися, вірити їхнім пророкам. Задоволений вождь іспанців обнімає Альманзора, наче брата, інші «друга немовби стрічали». А далі Альманзор робить зізнання іспанцям, з якого стає зрозумілим, нащо мусульманському королю знадобилися ці міцні обійми з іспанським ватажком! Саме через ці обійми, поцілунки Альманзор заразив іспанців чумою, яка лютувала у цих краях. Прямо перед очима іспанців Альманзор помирає від страшної хвороби. А що ж переможці? «Жоден не вийшов із гір Альпухари всіх моровиця скосила».

Адам Міцкевич будує сюжет літературної балади, використовуючи особливості балади фольклорної. Поет творчо розвиває мотив нескореності, поширений у народній творчості, намагаючись вирішити сучасні національні проблеми: його поема була зверненням до сучасників-поляків, щоб підтримати їх у національно-визвольній боротьбі.

Хоча балада у поемі — вставний епізод, на неї покладене велике ідейне навантаження. За задумом поета, описане у баладі має засвідчити велику силу патріотичних почуттів, що спонукають до самопожертви в ім’я народу та батьківщини.

Сонет — різновид поетичної строфи, віршовий твір, утворений з 14-ти рядків: два катрени (чотиривірші) і два терцети (тривірші). Зазвичай у сонеті використовується така схема римування: абба — абба — ввг — дгд. Сонет даної форми (італо-французький) вважається канонічним і найбільш поширеним. Існує ще одна відома форма — англійський, або шекспірівський, сонет, який складається з трьох катренів і заключного двовірша зі схемою рим: абаб — вгвг — деде — сс. Правилом ритмічної організації класичного сонета є заборона повторювати двічі одне й те саме слово (за винятком службових). Кожний чотиривірш має закінчуватися крапкою, бути синтаксично завершеним і розгортати окрему тему, «яка повинна бути в першому катрені «поставлена», в другому — «конкретизована», з тим, щоб у першому терцеті було виведене «протиріччя», а в другому — його «вирішення», синтез (думки або ж образу), закріплений заключною формулою, останнім рядком, «замком» сонета» (Г. Шенгелі).

Адам Міцкевич у «Кримських сонетах» використав можливості сонетної форми для розкриття внутрішнього світу ліричного героя.

Темою «Кримських сонетів» А. Міцкевича стали враження, які поет отримав під час мандрівки Кримом у 1825 році, з 14 серпня по 14 жовтня, під час якої він познайомився з природою, географією, історією, культурою Кримського півострову.

До збірки А. Міцкевича «Кримські сонети» увійшли 18 віршових творів, які утворюють єдиний поетичний цикл. Усі вірші зв’язані тематично (пафос свободи і боротьби), жанрово (сонет), хронологічно (розповідь про мандрівку Кримом у 1825 році). Кожен вірш сприймається як окрема художня одиниця і як частка цілого, об’єднана з іншими творами смисловими зв’язками. Крім вищезазначеного всі сонети циклу об’єднує й наскрізний образ ліричного героя, який називає себе пілігримом, мандрівником. Він втратив батьківщину, друзів, кохану і приречений жити і померти на чужині. Подібне упорядкування віршів та єдиний герой у збірці надавали можливості утворення єдиного ліричного сюжету. Прийом циклізації набув особливого значення у XIX столітті у поезії романтизму.

Ліричний сюжет «Кримських сонетів» дослідники умовно ділять на три частини.

І частина («Акерманські степи», «Морська тиша», «Плавба», «Буря»). Тема морської стихії. Ключовим, знаковим у цій частині є сонет «Буря». У ньому розробляється показовий, провідний мотив романтизму — бурі, розбурханої морської стихії, яка у романтиків символізує свободу, волю, пристрасні почуття ліричного героя. Душевна буря, яка порівнюється з розбурханим морем («Вітрила зірвано, ревіння, шум завії»), викликається у душі романтичного героя думками про недосконалість світу та відсутність гармонії у житті.

У сонеті ліричний герой самотній вигнанець, який традиційно для романтичного твору протиставлений суспільству:

Один лиш із гурта — самотній чужаниця —

Гадає: щастя той у світі міг найти,

Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

2 частина («Вигляд гір із степів Козлова», «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему»). Тема історичної пам’яті, спогадів та асоціацій, які навіюють мандрівникові культурно-історичні та географічні пам’ятки Криму. Зв’язує сонети цієї частини мотив неволі дівчат — полонянок ханського гарему.

Знаковим твором цієї частини можна вважати сонет «Гробниця Потоцької». Поезія навіяна Бахчисарайським фонтаном — свідком величі, слави та розкошів колишньої Османської імперії. Руїни цієї споруди для ліричного героя стають символом одвічного прагнення людини до свободи, яке не можуть знищити ані час, ані тиранія.

Максим Рильський писав про сонет «Гробниця Потоцької»: «Тільки уява геніального поета могла створити такий образ: зорі, що палають на південному небі, — це сліди, випалені поглядом його землячки, які ведуть до вітчизни, куди їй не було вороття... як не судилося було повернутися на батьківщину й поетові».

За легендою, фонтан — це сльози прекрасної бранки кримського хана Керім-Гірея — польки Марії Потоцької. Ліричний герой знаходить паралелі у власній долі та долі полонянки. Він сподівається на те, що його згадуватимуть так само, як Марію, адже передчуття підказує йому смерть на чужині далеко від батьківщини, повернення до якої йому заборонено:

О полько! Як і ти, я вмру на чужині.

Хай приязна рука мене хоч поховає!

Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

І вчую я слова, що чув у ріднім краї,

Поет, складаючи тобі на честь пісні,

Побачить гроб і мій — для мене заспіває.

Цей сонет одночасно є розгортанням символічного змісту фонтана сліз із сонету «Бахчисарай»:

...стоїть окраса мармурова:

Гарему то фонтан. Сльоза його перлова

Спадає по сльозі і промовля щомить:

«О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить».

(Переклад М. Рильський)

3 частина («Байдари», «Алуш-тавдень», «Алушта вночі», «Чатирдаг», «Пілігрим», «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале», «Гора Кікінеїс», «Руїни замку в Балаклаві», «Аюдаг»). Тема — змалювання мальовничих краєвидів кримських степів, гір, міських околиць.

Сонет «Пілігрим» є підсумковим у цій частині, адже ліричний герой намагається підвести підсумки своїх вражень від «країни розкоші», яка вирізняється «ніжною красою». Але думки ліричного героя все одно повертаються до рідного для його серця краю, далекої Литви: вона для нього миліша від будь-якої, найчарівнішої краси і найказковіших багатств світу.

Цикл «Кримські сонети» започаткував у польській літературі новий різновид пейзажної лірики, який поєднався з філософськими роздумами, глибоким аналізом душевних переживань ліричного героя-пілігрима, який мандрує екзотичними країнами мусульманського Сходу. У цьому всьому — новаторство ліричного циклу.

Література

1. Вервес Г. Д. Адам Міцкевич: Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1979.

2. Живов М. С. Адам Мицкевич. Жизнь и творчество. — М.: Гослитиздат, 1956.

3. Зарубежная литература XX века (1871-1917) / Под ред. проф. В. Н. Богословского и проф. З. Т. Гражданской. — М.: Просвещение, 1972.

4. Коваленко Н. М. «Кримські сонети» Адама Міцкевича: ностальгія за батьківщиною [Текст] / Н. М. Коваленко // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2004.

5. Матвіїшин В. Г. Зарубіжна література в перекладах українських письменників ХІХ—ХХ століття // Зарубіжна література. — 2004.

6. Медведєва О. Романтична балада в російській, українській та польській літературах / О. Медведєва // Українська література в загальноосвітній школі. — 2007.

7. Секіріна Валентина. «Кримські сонети» Адама Міцкевича та їх відлуння в українській літературі // Зарубіжна література. — 2002.

8. Усі зарубіжні письменники [Текст]: Біографічний нарис. Літературно-художній огляд. Перелік основних творів. Література для додаткового користування. Термінологічний словник / упор. О. Д. Міхільов. — X.: Торсінг Плюс, 2008.

Запитання для самоконтролю

1. Які життєві обставини спричинили появу «Кримських сонетів»?

2. На які частини можна умовно поділити сонети циклу? Визначте тематику кожної частини.

3. Які риси романтичної поетики можна визначити у «Кримських сонетах»?

4. Визначте головну думку сонетів «Буря», «Гробниця Потоцької», «Пілігрим», «Бахчисарай».

5. У чому новаторство А. Міцкевича?