Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Героїчні пісні та балади у світовій літературі

Героїчні пісні

Героїчний епос — жанр літератури, виник у часи Середньовіччя, коли йшли процеси державотворення, а держави страждали не тільки від зовнішніх ворогів, а й від внутрішніх протиріч. Усі ці фактори не давали можливості народу відчувати себе вільним та щасливим. Тому він мріяв про появу свого захисника, і в кожного народу на той час був свій ідеал месника. Їх силу, хоробрість, мужність оспівували жонглери у Франції, шпільмани у Німеччині, хуглари в Іспанії.

Героїчний народний епос — це загальна назва фольклорних творів різних жанрів, у яких відображено боротьбу народів проти ворога, за волю, завзяття, виявлені народними захисниками у цій боротьбі, їх війну зі злом, кривдою, соціальним та релігійним гнітом. У цих творах прославляються розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних месників.

Героїчний народний епос кожного народу формувався століттями. До нас дійшли такі його зразки: в Індії — «Магабгарата» та «Рамаяна», у Німеччині — «Пісня про Нібелунгів», в Англії — балади про Робіна Гуда, в Росії, Україні — билини, думи, історичні пісні.

Риси давнього героїчного епосу:

1. Герої — втілення народних ідеалів, мрій, уявлень.

2. Головний конфлікт твору — одвічна боротьба добра і зла.

3. Поєднання у творі реалістичних елементів із міфом.

4. Легендаризація подій.

5. Фантастика.

6. Зображення природи як живого учасника подій.

7. Своєрідний стиль (використання повторів, звертань, постійних епітетів, метафор, символів, порівнянь тощо).

Німецький героїчний епос — «Пісня про Нібелунгів». У цій пам’ятці засуджується підступна феодальна мораль, зрада, свавілля. В центрі твору — мужній Зігфрид, шляхетний, справедливий витязь, який став жертвою підступної зради. У цьому образі німецький народ втілив свої уявлення про народного героя, доброго, справедливого, великодушного.

Іспанський героїчний епос. «Пісня про мого Сіда» знайомить з історичним минулим Іспанії. Сід, який є головним героєм «Пісні про мого Сіда», — реальна історична особа. Він був найбагатшим і найвпливовішим вельможею Кастилії, дуже жорстоким правителем, який руйнував усе на своєму шляху, коли завойовував міста. Але у поемі Сід зображений небагатим лицарем, талановитим воєначальником та мужнім воїном, який зміг примножити своє багатство. Народ втілив у образ реальної особистості свої мрії про ідеального народного героя, перетворивши його на персонажа фольклорного твору.

Французький героїчний епос — «Пісня про Роланда». Провідна тема твору — боротьба проти іноземних завойовників, яка точилася роками. Головний герой — лицар Роланд, який служив королю Карлу Великому вірою і правдою. Славетний воїн загинув у бою проти багаточисельного війська маврів, не покликавши на допомогу військо Карла. Він став для французів втіленням честі і лицарства.

Англійський героїчний епос — «Балади про Робін Гуда». Англійський народ складав балади про славетного розбійника, хороброго та великодушного Робін Гуда. Прообразом цього героя також стала історична особа. За традицією творів героїчного епосу, Робін Гуд мужній, сміливий, шляхетний. Але англійський герой ще й веселий, здатний пожартувати, простий і тим самим близький до народу. Ось чому його часто зображували селянином, йоменом, хоча зустрічаються балади, в яких Робіна називають сином лісника і навіть графом. Він завжди ворог тих, хто гнітить простий народ, ненавидить разом із ним багатіїв, єпископів, суддів.

Вірменський героїчний епос — поема «Давид Сасунський». У цьому творі йдеться про боротьбу вірменського народу проти іноземних загарбників. Основа сюжету — розповідь про боротьбу чотирьох поколінь богатирів проти арабських завойовників. Центральний герой — Давид із Сасуна. Він, виразник народного духу, успадкував від своїх пращурів силу надлюдини — титана. Цього героя вірменський народ сприймав як реальну історичну особу, про що свідчить пам’ятник цьому герою в Єревані, столиці Арменії.

Героїчний епос східних слов’ян — билини про Іллю Муромця. «Ілля Муромець» — центральна фігура епосу східних слов’ян. Про нього складена найбільша кількість билин. Він захисник рідної землі та її народу. Саме тому він — головний його улюбленець.

Література

1. Гуревич А. Я. Средневековый мир. Культура безмолвствующего большинства. — М., 1990.

2. Жирмунский В. М. Народно-героический эпос: Сравнительно-исторические очерки. — М., 1962.

3. История всемирной литературы. Т. 2. — М., 1984.

4. История зарубежной литературы: средние века и Возрождение. (Авторы: М. П. Алексеев, В. М. Жирмунский, С. С. Мокульский. А. А. Смирнов.) — М., 1987.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення народного героїчного епосу.

2. Наведіть приклади зразків народного героїчного епосу різних народів і дайте їм коротку характеристику.

3. Назвіть спільні риси героїчного епосу різних народів.

4. Назвіть риси давнього героїчного епосу.

Данте Аліг'єрі

(1265—1321)

Життя і творчість

Понад шість століть минуло з того дня, коли прах Данте був укладений в мармуровий саркофаг, встановлений у Равенні в церкві Сан-П’єр-Маджоре, але образ великого поета і його творіння, його «Комедія», вже найближчим поколінням названа «божественною», залишаються високими духовними орієнтирами людства. Кожна нова епоха культури, приносячи з собою інший світогляд, інше знання, інші цінності, незмінно зверталася до творчості Данте як до абсолютного зразка і джерела духовної наснаги.

Народився Данте в дворянській сім’ї, яка належала до партії гвельфів, однієї з найбільш впливових флорентійських політичних партій. Вона виражала інтереси міської буржуазії й орієнтувалася на папу. Другою впливовою партією була партія гібелінів, яка захищала інтереси феодалів і орієнтувалася на імператора. Оскільки Флоренція на той час була найбільш розвинутим і найбагатшим містом роздробленої Італії, то саме тут відбувалась запекла боротьба між буржуазією, що поступово набирала силу, і прибічниками феодального суспільства.

Партія гібелінів була на боці імператора Священної Римської імперії, якого вже декілька століть вибирали з числа німецьких королів. Наприкінці XIII ст. флорентійські гвельфи, що остаточно вигнали з міста гібелінів, у свою чергу розкололися на дві партії, «Чорні» і «Білі»: «Білі» відстоювали незалежність комуни від папської курії, а «Чорні» були прихильниками папи. Ніякої керівної ідеї за цим розколом вже не виявилося. Це була сутичка не патріотів і ідеологів, а хижаків і честолюбців. Данте ясніше, ніж хто-небудь інший, бачив і шляхетність, і ницість політики, усвідомлював і її благу необхідність, і її ганебну неправедність. Ця ясність свідомості накладає на його образ і долю виразний трагічний колорит.

У житті Данте є два лейтмотиви, дві основоположні реальності — політика і література. До певного моменту ніяких зближень, ніяких стиків між ними не виникає: Данте-поет і Данте-громадський діяч — це ніби дві різні людини, не знайомі один з одним.

Данте з молодих років брав участь у політичній боротьбі на боці гвельфів, що вплинуло на формування його активної та діяльної натури. В той же час, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа «солодкого нового стилю», засновником якої був викладач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі. Саме його Данте називав своїм учителем і батьком. Лірика школи «солодкого нового стилю» поєднувала в собі досвід провансальської лицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сицилійської поезії, насиченої роздумами та філософським спогляданням краси.

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об’єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть у собі всі елементи «солодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим збірка стає і першим здобутком нової ренесанської літератури — справжнім гімном життю і любові. Данте не тільки знається на поезії, а й, будучи людиною твердого характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою громадянською свідомістю, стає помітною політичною постаттю. До влади у Флоренції приходять гвельфи, і у 1300 році Данте обирається одним із семи членів колегії пріорів, яка правила міською комуною. Однак в умовах загострення суспільної боротьби єдність гвельфської партії тривала недовго.

За допомогою папської влади «чорні» гвельфи розгромили «білих» і почали над ними розправу. Будинок Данте зруйнували, а самого його засудили до спалення. Рятуючи життя, Данте у 1302 році покидає Флоренцію, до якої так і не зможе більше повернутись. Перші роки вигнання він живе надією на поразку «чорних», намагається встановити зв’язки з гібелінами, але, швидко зневірившись у них, проголошує, що віднині він сам «собою творить партію». Залишаючись прибічником єдиної Італії, Данте покладає надії на германського імператора Генріха VII, який невдовзі вмирає.

У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким «гірким буває чужий хліб і як важко підніматись чужими сходами».

Флоренція пропонує Данте повернутись до рідного міста за умови виконання принизливого обряду покаяння, від чого Данте рішуче відмовляється. У 1315 році флорентійська сеньйорія знову засуджує його до смертної кари, і Данте назавжди втрачає надію на повернення до Флоренції, але не припиняє своєї суспільно-політичної діяльності за Італію без міжусобних війн і без папської влади.

Не припиняє він і літературної діяльності. У його творчості періоду вигнання з’являються нові риси, зокрема пристрасний дидактизм. Данте виступає як філософ і мислитель, керований бажанням вчити людей, відкривати їм світ істини, сприяти своїми творами моральному поліпшенню світу.

«Божественна комедія»

Якби Данте не написав більш нічого, його ім’я все одно б увійшло навічно в історію світової літератури. І все ж його світова слава пов’язана в першу чергу з останнім твором — поемою «Божественна комедія» (1313-1321). У ній Данте зібрав воєдино увесь досвід розуму й серця, художньо переосмислив основні мотиви й ідеї своїх попередніх творів, щоб сказати своє слово «на користь світу, де добро гониме». Мета поеми, як зазначав сам поет, «вирвати тих, хто живе в цьому житті, зі стану мізерії і привести їх до стану блаженства».

Данте назвав свій твір «Комедією», пояснюючи, ще так позначається, згідно з нормами середньовічної поетики, будь-який твір середнього стилю зі страхітливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою. «Божественною комедією» дантівську поему назвав Джованні Боккаччо, автор «Декамерону» і перший біограф Данте, в своїй книзі «Життя Данте», виражаючи своє захоплення художньою досконалістю форми й багатством змісту твору.

Поема складається з трьох частин: «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина (кантика) у свою чергу має 33 пісні, до яких додається вступ, і поема, таким чином, налічує 100 пісень. Форма вірша поеми також визначається числом 3. Данте тут канонізує форму терцини, взявши її за основу архітектоніки «Божественної комедії». Така структура, з одного боку, повторює християнську модель політичного світу, який поділяється на три сфери: пекло — чистилище — рай, а з другого — підкоряється містичній символіці числа 3.

Композиційна ж структура якнайкраще відповідає задумові поеми: через поширене в релігійній літературі середньовіччя видіння — мандрівку в загробному світі — зобразити шлях людини до морального удосконалення. Данте тут спирається не тільки на релігійну літературу, але й на досвід Гомера, який відправив Одіссея в царство мертвих, і на найбільш авторитетний для нього приклад Вергілія, у якого Еней також сходить у Тартар, щоб побачитися зі своїм батьком.

У той же час Данте йде значно далі від своїх попередників. Найважливішою художньою особливістю його твору є те, що мандрівником по потойбічному світу стає сам поет. Саме він «на півшляху свого земного світу» (тобто десь у тридцятип’ятирічному віці), заплутавшись у життєвих незгодах, які він порівнює з похмурим, суворим і диким лісом, населеним лютими хижаками, шукає порятунку. На допомогу Данте приходить його улюблений поет Вергілій. Він стає провідником Данте і веде його за собою через пекло і чистилище, щоб далі передати його улюбленій Беатріче, в осяяному супроводі якої Данте підноситься в рай.

Характерною рисою поеми є надзвичайна смислова насиченість. Майже кожний образ в ній має кілька значень. Прямий, безпосередній сенс, за яким криється алегоричний, а той у свою чергу може бути або суто алегоричним, або моральним, або аналогічним (духовним). Так, хижаки, що переходили дорогу Данте в дикому лісі, це звичайні пантера, вовчиця і лев. В алегоричному ж сенсі пантера означає хитрість, облуду, а також і олігархію; лев — погорду, насильство, а також тиранію; вовчиця — користолюбство, а також мирську владу римської церкви. У той же час усі вони є символами страху, збентеження, розгубленості перед якимись ворожими силами.

В алегоричному плані Данте є втіленням душі, Вергілій — розуму, Беатріче — найвищої мудрості. Пекло — це символ зла, рай — любові, добра й доброчесності, чистилище — перехід від одного стану до другого, вищого, а сама подорож по потойбічному світу означає шлях до спасіння.

Поєднання в поемі суто середньовічної картини світу з її усталеним уявленням про загробне життя і спокутування земних гріхів з надзвичайно відвертим, пристрасним і емоційно забарвленим ставленням поета до змальованих ним образів і подій підносить її на рівень геніального новаторського твору. Являючи собою грандіозний синтез середньовічної культури, «Божественна комедія» одночасно несе в собі могутній подих нової культури, нового типу мислення, що провіщає гуманістичну епоху Ренесансу.

Особа суспільно активна, Данте не задовольняється абстрактним моралізуванням: він переносить у потойбічний світ своїх сучасників і попередників, з їхніми радощами й переживаннями, з їхніми політичними уподобаннями, з їхніми діями і вчинками, — і творить над ними суворий і невблаганний суд з позиції мудреця-гуманіста. Він виступає як всебічно освічена людина, що дозволяє йому бути політиком, богословом, моралістом, філософом, істориком, фізіологом, психологом і астрономом. За словами найкращого російського перекладача поеми Данте М. Л. Лозинського, «Божественна комедія» — це книга про Всесвіт і такою ж мірою книга про самого поета, яка назавжди залишиться у віках як вічно живий взірець геніального творіння.

Література

1. Голенищев-Кутузов И. Н. Данте. — М., 1967 (Серия ЖЗЛ — Жизнь замечательных людей).

2. Доброхотов А. Л. Данте. — СПб, 1996.

3. Ионин Герман. Данте. — СПб, 1996.

4. Цвейг С. Данте // Цвейг С. Собрание сочинений: В 7 т. — Т 7. — М., 1963.