Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник

Маруся Чурай

(Скорочено)

Якби знайшлась неопалима книга

Розділ І

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.

Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою

Плавились бані дерев’яних церков.

Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.

І довго ще літав над руїнами магістрату

легенький попіл

спалених паперів —

всіх отих книг міських Полтавських,

де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай?

Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї,

що книги міські Полтавські «през войну,

под час рабовання города, огнем спалени»?

А що, якби знайшлася хоч одна, —

в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі —

неопалима — наче купина?

І ми б читали старовинний том,

де писар вивів гусячим пером,

що року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,

перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня,

що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, Богом і людьми

Чурай Маруся — на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверима.

І загула б та книга голосами,

і всі б щось говорили не те саме.

І чорні бурі пристрастей людських

пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,

суду такі промовила б слова:

— Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам на Марусю,

що вона, забувши страх Божий,

отруїла сина мого Григорія.

І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,

на здоровлі перед тим не скорбівши,

през отруєння і през чари бісовські.

То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу

і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну

тоді суддя суворо запитав, —

коли, чого і для якой причини

таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала,

усправедливлень жодних не дала,

тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тода громада загула прелюто:

— Вона ж свій злочин визнала прилюдно!

Бо, як до Гриця, мертвого, припала,

казала все — як зілля те копала,

як полоскала, як його варила

і як уранці Гриця отруїла.

Вона ж співала, наче голосила,

на себе кари Божої просила.

Співала так, як лиш вона уміла!

А потім враз — неначе заніміла.

Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,

що Гриць умер, отруєний, в четвер,

предать землі звеліли до неділі,

прийнявши справу криміналітер.

Убивницю ж, Марусю, до розправи

скріпить в’язеням города Полтави. [...]

— Панове судді, я прошу пробачення, —

сказав Горбань з паперами в руці. —

З’ясую стисло свідкам звинувачення,

щоб не збивали суд на манівці.

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,

єдиний син достойної вдови,

котора зараз у такому горі,

що не схилить не можна голови, —

чотири годи бувши у походах,

ні в чим нагани жодної не мав.

Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,

і скрізь, де полк Полтавський воював.

А це улітку повернувсь додому,

в хазяйство, підупале за війну,

і, як годиться хлопцю молодому,

хотів ввести у дім собі жону.

Отож нагледів дівку, собі рівну,

дізнавши, певно, що і він їй люб,

Грицько посватав Галю Вишняківну,

повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,

любила, справді, вірно й давно,

тоді його із ревнощів убила,

підсипавши отруту у вино.

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,

як не було, а з ревнощів — це сказ.

Так стався злочин. Хлопець у могилі.

І от стоїть убивниця пред нас.

Страшна, панове, приточилась справа.

Хай стане совість на сторожі права! [...]

Відтак, уже не ставлений ніким,

прийняв присягу Шибилист Яким.

— Даруйте... я... незвичка промовляти...

Хотів сказати річ іще таку:

Марусю знаю ще із немовляти

і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.

Чи на суді була вона коли?

Проз їхній двір тоді я саме їхав,

коли Грицька на цвинтар повезли.

Чи рвала мати так на собі коси,

як задзвонили по його душі?

Та він же їй як рідний син і досі,

у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся, —

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка, —

про це в суді, можливо б, і не слід, —

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в Бога

і продавати душу сатані. [...]

Мовчали всі.

Не зголосився жодний.

У книзі писар буковки низав.

Пушкар, полковник, яко віри годний,

которий ставши, так ото сказав:

— Панове судді! Важко розібрати,

що і до чого, як воно було.

Нехай простить і та, і друга мати,

а їхні діти учинили зло.

Грицько зцурався дівчини такої!

Доп’яв біди, земля йому пером.

Такої кривди парубок накоїв,

що не могло це скінчитись добром.

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,

що світ вже так замішаний на злі,

що як платити злочином за злочин,

то як же й жити, люди, на землі?

Людській душі цей злочин осоружний,

Не виправдання навіть і любов.

Дожитися, щоб так погиб хорунжий,

що ніяк похилити хоругов!

І хто ж убив хорунжого? Дівчина!

А як по ньому тужить! Як вдова.

Он подивіться. Є ж якась причина.

То вже стоїть людина нежива.

Страшне це діло, діло небуденне.

А всі почути вирока спішать.

Воно, скажу вам, легше, як на мене,

діла у битвах шаблею рішать.

Отаман Гук гукнув тоді, що справді

судити треба дівчину по правді. [...]

Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван.

(Загине теж, в бою заживши слави,

в недовгім часі після Пушкаря,

вертаючи до попелу Полтави

з посольства до московського царя).

Увесь блідий, аж під очима чорно.

— Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня.

Це — душа.

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні,

Горбань сказав:

— Причому тут пісні?

Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

І потім, бачте, чутка є, ги-ги,

що свідок цей — особа зацікавлена.

Його слова не мають тут ваги. [...]

Полтавський полк виходить на зорі

Розділ II

Надходить ніч. У Полтаві неспокійно. Гінець Іван Іскра мчить до гетьмана.

Рано-вранці полтавський полк вирушає, з міста на війну. Але кароока Маруся зі своїми піснями вже не проведе козаченьків у похід, як було колись...

Сповідь

Розділ III

[...] ...Ішли ми з поля, Джміль гудів у глоді.

Був місяць травень, квіту без числа.

Коли назустріч Галя на підводі.

А Гриць і каже: — Бач, як підросла.

Минає час, на кого нарікати?

А я й незчувся, бувши на війні.

Таке було мишастеньке, пикате,

а от Дивися — вже на виданні.

А Галя їде, стрічкою блискоче.

А віз високий, як гарба сливе.

— Оце так віз! — сміявся. — Не доскочиш.

— Дочка хазяйська, павою пливе.

Окрило нас пилюкою. І в пояс

кленочок поклонився, закивав.

А Гриць іде, задумався уголос:

— За ці літа де я не побував!

Був на Пиляві і на Жовтих Водах,

під Корсунем і Збаражем був теж.

Которий рік, а я усе в походах.

А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.

А я все жду. Та не така й біднесенька.

Не думай, Грицю, справді не така.

Бо я чекаю не кого, а месника.

Я ж лицаря чекаю, козака.

Нема ж бо слави у дому сидячому.

Про себе, милий, думати не час.

— І чим же ми за це тобі віддячимо? —

казала так Бобренчиха не раз.

А дні зминули. Знов у сурми грано.

А нам було вже й не по двадцять літ.

Воно уже й женитися не рано,

так знов же треба вирушать в похід.

Не говорив ніяких слів.

Покірним смутком упокорив.

Обняв за плечі і повів

під срібне листя осокорів.

І ми були такі одні,

така печаль нас пов’язала!

Щось надірвалося в мені,

і я йому тоді сказала:

— Якщо загинеш, буду я вдовою.

Чи й ти, не знаю, любиш так мене.

А я вже, Грицю, їден дух з тобою,

хай ми вже й тілом будемо одне.

Я цілувала його віченьки,

аж поки місяць не погас.

Щаслива тобі цяя ніченька,

остання, може, у нас!..

Прив’язала баклагу йому до сідла,

Недалеко, лише до воріт, провела.

Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.

Засміюся при всіх, а заплачу одна.

А вже пішли про мене й поговори.

Знов потяглися тоскні вечори.

Бо то вже так, вже як пішлось на горе,

то так уже і піде, як з гори.

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,

а мов не ті, таке щось в них смутне.

Вже й подруги повіддавались заміж,

уже и не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?

Куди вже там ходить на вечорниці,

як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.

Дарма що лихо, що такі часи.

Ішла крізь очі, мов крізь колющину,

обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.

Послухати — життя як не моє.

А я неначе до стовпа прикута,

і хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.

Горбань гуде, як в’їдливий комар.

Дурні плітки якоїсь лепетухи

загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду! [...]

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать, — який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати, — так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

— Йди собі, іди! —

А він сказав:

— Мені ж нема куди.

— Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку..

«Як не хочеш, моє серце,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

Буду пити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу...»

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

А потім в суд щодня мене водили.

А судді були добрі й не дурні.

Вони мене по совісті судили,

найлегшу кару вибрали мені.

Чого було так довго мудрувати

І вивертать параграфи статтям?

Було ж одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

То я хоч там, хоч там уже спочину.

Хоч там уже дихну на повні груди,

побачу зблизька Господа хоч раз.

Так буде краще. Важко було, люди,

і вам зі мною, і мені між вас.

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

— Туди, де батько, де Чурай. [...]

Гінець до гетьмана

Розділ IV

Україна палає. Триває народно-визвольна війна.

Степами, лісами, через долини вершник летить до гетьмана. Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне. Його путь лежить до Білої Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький. І ось посланець — Іван Іскра — дістався до гетьмана. Той, утомлений, сидів за похідним столом у шатрі. Іскра сповістив про те, що полк у дорозі, а також розповів сумну історію Марусі Чурай і попросив заступитися. Богдан по-людськи зрозумів усе і розсудив. Може, він згадав Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна.

Богдан подав Іванові свій гетьманський наказ — сувій, скріплений печаттю.

Страта

Розділ V

[...] ...Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,

на тлі тих хмар і зашморгу, була

ота голівка точена, ті плечі,

той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

коли вона цілує образок, —

на тій високій шиї лебединій

того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав,

заніс мішок, узявшись за краї, —

чи щоб вона не бачила нічого,

чи так нестерпно бачити її!

А он стоять особи урядові,

щоб тут же й смерть засвідчити судові.

О Господи, прости нам цю ганьбу!..

І раптом вершник врізався в юрбу.

Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.

Папером вершник у руці стрясав:

— Спиніться!

Гетьман вас уповновластив

читати вголос цей універсал!

— Іване! Брате! Як ти встиг?! —

кричав Лесько і тряс його за груди.

Суддя стояв ні в сих ні в тих.

І раптом вголос заридали люди.

Ще не вляглось ридання те кругом,

не встиг Іван ще й повід передати,

а Шибилист вже цьвохнув батогом —

хутчій в Полтаву! — матері сказати.

Горбань помацав гетьманську печать.

Суддя подержав, передав бурмистру.

Кат метушиться, люди щось кричать.

Дивитись страшно на Івана Іскру.

Отаман Гук, ступивши на два кроки,

ревнув з помосту поверх всіх голів:

— Наш гетьман, властію високий,

такий наказ читати повелів!

«Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,

іж у Полтаві скоївся той гріх,

що смертю має буть покараний. Натомість

ми цим писанням ознаймуєм всіх:

В тяжкі часи кривавої сваволі

смертей і кари маємо доволі.

І так чигає смерть вже звідусіль,

і так погребів більше, ніж весіль.

То чи ж воно нам буде до пуття —

пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна ув одному:

вчинила злочин в розпачі страшному.

Вчинивши зло, вона не є злочинна,

бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не

урахувати також і чеснот.

Її пісні — як перло многоцінне,

як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха.

Тим паче зараз, при такій війні, —

що помагає не вгашати духа,

як не співцями створені пісні?

Про наші битви — на папері голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на горло, —

та це ж не що, а пісню задушить!»

Отаман Гук, помовчавши (повіка

йому сіпнулась), далі прочитав, —

такий потужний голос в чоловіка,

либонь, хватило б і на п’ять Полтав:

— «За ті пісні, що їх вона складала,

за те страждання, що вона страждала,

за батька, що розп’ятий у Варшаві,

а не схилив пред ворогом чола, —

не вистачало б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустивши дівчину негайно

і скасувати вирока того.

А суддям я таку даю нагану:

щоб наперед без відома мого

не важились на страти самочинні,

передовсім освідчили мене

про кожну страту по такій причину,

що смерть повсюди, а життя одне».

Універсал прочитано публічно,

щоб справу тую уморить навічно.

Оскільки ж трохи не дійшло до страти

і смерть свою вона пережила,

то впрод не вільно пересуддя брати,

бо вже вона покарана була.

...Гойдався зашморг, вже він не потрібний.

Юрмились люди, добра новина.

Сміявся тесля, головою срібний,

що не згодиться тут його труна.

Підбіг Іван —

і в розмах свого зросту

збив ту драбинку смертницьку з помосту.

Якісь жінки вже бігли до Марусі.

Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.

Вона стояла, мов застигла в русі, —

уже по той бік сонця і життя.

— Такого ще не чувано ніде.

Її пустили, а вона не йде!

— А може, помішалася? Іване!

Мо, хоч тебе послуха? Підійди! —

Вона стояла. І над головами

уже пливли осінні холоди.

І не було ні радості, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

Їй говорили, а вона не чула.

І тільки коли матір підвели,

вона відразу наче спам’яталась,

і одхитнулась від того стовпа,

і якось наче здалеку верталась,

чогось вперед руками, як сліпа.

Іще бліда, іще мов крейда біла,

а наче й усміхалась, лебеділа:

— От бачте, мамо, все і обійшлося. —

І цілувала матері волосся.

Проща

Розділ VI

Мати Марусі незабаром померла.

Дівчина залишилася сама. Вона відчуває в душі пустку й вирушає до Києва на прощу. Минає час, і Маруся, чутлива до краси, починає відчувати її, вбирати очима, серцем, душею. Краса рідної землі лікувала змучену душу дівчини. Дорогою вона зустріла старого мудрого дяка, який поставився до неї, як до дитини.

Мандрівники бачать міста і села, де пролилася кров за волю України. Страшні картини обпаленої. землі, понівеченої війною, примушують Марусю на якийсь час забути про особисте горе. У душі Чураївни народжується пісня про Байду та Вишневецького.

Нарешті мандрівники дісталися до напівзруйнованого, обпаленого війною Києва. Священні печери Києво-Печерської лаври вціліли. Дяк довго водив Марусю, розповідаючи їй про святих, які знайшли тут останнє пристановище.

Одного разу дяк розповідає Марусі про своє життя. Він теж колись кохав. Та коли його панна погребувала українською мовою, назвавши її «хлопською», він зрікся любові, бо то була чужа йому людина.

Очима дяка Маруся побачила Київ і людей навкруги, переживаючи події не тільки свого життя, а й відчуваючи подих історії. Дівчина молиться за усіх померлих. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку на добрий спогад про себе та пішов. Дівчина залишилася з думкою про те, що треба якось жити, якщо жива. Вона вирушає додому.

Дідова балка

Розділ VII

Зима в Полтаві була тривожна. Вороги насувалися на місто. У балці поблизу Полтави стоїть хатка, де живе дід Галерник. Двадцять років пробув дід у неволі на ворожій галері. Відтоді все, що він робить з дерева, схоже на маленьку галеру. Чимало бачив дід у житті, чимало ворогів пройшло повз його хату, а він робить свою справу: різьбить нехитрі хатні речі.

До цього діда завітав Іван Іскра, щоб порадитися про Марусю. Парубок боїться за її життя, хоче зробити щасливою, а Марусі байдуже.

Але поради в справах кохання дід дати не може. Єдине, що дід знає точно: «В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть».

Облога Полтави

Розділ VIII

А десь окремо, як болюча згадка,

стоїть за зиму нахолола хатка.

Над Ворсклою, під тими яворами,

де вже ніхто не світить вечорами.

І тільки вогник блимає вгорі.

Там, певно, Бог живе в монастирі.

І вже забута Богом і людьми

живе Маруся в захистку зими.

У снігових завоях завірюхи,

де вже од хати тільки острішок,

калиною годує омелюхів,

отих жовтеньких стомлених пташок.

Лиш час від часу прогучать копита.

А там до хати й стежка не пробита.

Біліє сніг в лелечому гнізді,

і льоду вже намерзло півбадді.

Хоч би десь вийшла в церкву, поміж люди,

а то ж одна, ніколи і нікуди.

Сухотний кашель надриває груди.

Стоїть зима. Короткі сірі дні.

Вночі горять сторожові вогні.

Щодня, щомиті полк напоготові.

Іван мовчить.

Думки тепер тернові.

І лиш бринить, як болісна струна:

а як Маруся, як же там вона?

...Та як, нічого. Нарікати гріх.

Хіба я вже нещасніша за всіх?

Живе ж оно Ящиха Балаклійська.

А голосила ж років півтора.

А чоловік же не вернувся з війська,

живе ж вона, нічого, не вмира.

Отак і я, привикну, якось житиму.

Ніхто і не побачить, як тужитиму.

Та тільки ж я вдова не Балаклійська.

У неї муж не повернувся з війська.

Поліг, загинув, вбитий молодим.

Їй можна вічно плакати за ним.

Щаслива ти, Ящихо Кошова!

А я... Хто я? По кому я вдова?!

...Так і живу. Минаю, наче хмарка.

Вся облітаю, як осінній лист.

То мишеня майне із закамарка.

То дров підкине дядько Шибилист.

То ти розважиш тугу нещадиму.

То якось я і викреплю цю зиму.

Так, сплю не сплю, зіщулюсь на печі.

І виє пес на місяць уночі.

Іван узяв ту руку, мов крижину:

— Ходім зі мною, доленько, ходім.

Якби мені ти стала за дружину,

яка б то радість увійшла в мій дім!

Не повернула навіть голови.

Лише печальне око з-під брови.

Важка жалоба чорної коси,

і тільки тінь колишньої краси.

— Кого ти любиш, Іване?

Мене

чи свою пам’ять?

Красива я була, правда?

Схожа на свою матір.

Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда?

Схожа на свій народ.

А тепер моє обличчя зведене судомою болю.

Вмираю від сухот.

Сама від себе вже вмерла.

І ти це, Іване, знаєш.

Оце, що від мене лишилось,

то, власне, уже не я.

Ти любиш не цю, Іване.

Ти пам’ять свою кохаєш.

Щасливий будь нею, Іване.

Бо пам’ять завжди твоя.

— Я і тоді любив тебе до болю.

А вже тепер, Марусю, й поготів.

Дозволь мені лишитися з тобою.

Отак як є. Без змовин і сватів.

У церкву підем. Піп нас обвінчає.

Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає

на двох любові. Якось проживем.

— Мене, Іване, — отаку понівечену?

Мене, Іване, — отаку гірку?

Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,

ще будеш ти щасливий на віку.

На тому досить. І кінець розмові.

Не треба й говорити нам про це.

Моє життя — руйновище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

— Останній плід на Чураївськім вітті!

Оббив тебе такий жорстокий грім.

Хоч би була залишила на світі

дитиночку із голосом твоїм!

— Вже не залишу, долю змарнувала.

Вже не залишу, час мій підоспів.

Якби тепер, мабуть, я заспівала,

було б це вже хрипіння, а не спів.

Так і живу, без голосу, німа.

Пісень немає — і мене нема. [...]

Весна, і смерть, і світле воскресіння

Розділ IX

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

і рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

на ціле поле світить, як ліхтар.

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка,

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

Воскресли люди, хоч який хто квелий,

після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті

і та он пнеться, хоче розцвісти.

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

Як гарно в хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

на Пасху їли хліб із лободи.

І знов лелека молиться до зірки.

Клинець городу хочу врожаю.

Є жменя жита, маку є півмірки,

і чорнобривці, й трохи рижію.

Спасибі, земле, за твої щедроти!

За білий цвіт, за те, що довші дні.

Прийшла весна. Сухоти є сухоти.

Все гіршає і гіршає мені.

Уже од кашлю в грудях все зболіло.

То в жар, то в холод кидає. Ну ось,

уже й моє намисто побіліло,

мов памороззю сизою взялось.

Як дивно, жар, але холонуть руки.

А солов’ї чогось як навісні!

Самотній добре, — жодної розлуки.

Сухотним добре, — гаснуть навесні.

От тільки шкода, — вже не заспіваю.

Город глушіє, — вже не прополю.

Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,

Життя, як промінь сонячний, ловлю.

А дні стоять, — не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

— Скажи, зозуле, скільки мені жити? —

Кує зозуля... Цілий день кує...

Іван приходив. Так, посидів мовчки.

Устав, пішов, оглянувся з воріт.

Лише весна укинулась в листочки,

підняв їх знову гетьман у похід.

Заграли знову труби до походу,

війнуло громом з Тясьмина-ріки.

Богдан підняв козацтво за свободу,

універсалом обіслав полки.

— І знов земля кипить у боротьбі.

І знову я належу не собі, —

сказав Іван. Дивився, як востаннє.

Торкнув мене прощальними вустами.

Не знала я, що сум такий огорне.

Вмирати буду, — пом’яну добром.

Кирея з вильотами чорна

в останній раз майнула за бугром.

І я, котрій давно вже все байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай, Іване, найвірніший друже,

шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

І «Зелененький барвіночку»,

й «Не плач, не журися,

а за свого миленького Богу помолися».

І про того козаченька,

що їхав за Десну.

«Рости, рости, дівчинонько,

на другу весну!»

І про воду каламутну,

чи не хвиля збила.

І про ту дівчиноньку,

що вірно любила.

І про гору високую,

і про ту криницю...

Дівчата вчора берегом ішли,

та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».

А я стояла... Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

Альфреско — настінний живопис водяними фарбами по сирій штукатурці.

Батава (заст.) — лава, ряд.

Божник (заст.) — поличка з образами.

Бруслин — кущова рослина.

Війт — керівник місцевого (міського чи сільського) управління або самоврядування.

Рабовання (заст.) — грабування, поневолення.

Хосен (діал.) — користь.

ПІДСУМУЙ ПРОЧИТАНЕ

1. Поезія «Страшні слова, коли вони мовчать...» — це зразок лірики

А громадянської

Б інтимної

В патріотичної

Г філософської

2. У рядках:

«Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись...»

використано такий художній засіб:

А гіпербола

Б уособлення

В метонімія

Г оксиморон

3. Провідний мотив поезії «Українське альфреско» —

А збереження української мови та народних традицій

Б захоплення славною історією рідного краю

В розрив зв’язку між поколіннями, між селом і містом

Г ідилічно-казкова картина світлого затишного світу

4. Жанр твору «Маруся Чурай» —

А історична поема

Б історичний роман у віршах

В філософський роман

Г героїчна епопея

5. Персонаж, про якого йдеться у рядках:

«...він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому», —

А Гриць Бобренко

Б Іван Іскра

В Гордій Чурай

Г Лесько Черкес

6. Український гетьман, який є персонажем твору «Маруся Чурай», —

А Богдан Хмельницький

Б Петро Дорошенко

В Іван Виговський

Г Іван Мазепа

7. Події твору «Маруся Чурай» розгортаються в таких містах, окрім

А Полтави

В Києва

В Білої Церкви

Г Черкас

8. У творі «Маруся Чурай» не порушена проблема

А духовного життя нації

Б влади долі над людиною

В кохання і зради

Г митця і суспільства

9. Установіть послідовність розділів у романі «Маруся Чурай».

А «Проща»

Б «Сповідь»

В «Гінець до гетьмана»

Г «Весна, і смерть, і світле воскресіння»

10. Установіть відповідність між іменем персонажа та словами, які йому належать.

1 Іван Іскра

2 Гриць Бобренко

3 Мартин Пушкар

4 Семен Горбань

А «Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня.

Це — душа.»

Б «...що як платити злочином за злочин,

то як же й жити, люди, на землі?»

В «Страшна, панове, приточилась справа.

Хай стане совість на сторожі права!»

Г «Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!»

Д «Про наші битви — на папері голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить.»