Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник

Мойсей

(Скорочено)

Пролог

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила й м’якість, дотеп і потуга

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, —

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

І

Сорок літ проблукавши, Мойсей,

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

І діброви, й мурава.

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять. —

З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.

І зневірився люд і сказав:

«Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать? І доки?»

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать

Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах,

Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх

Весь Ізраїль дрімає.

Лиш жінки їх прядуть та печуть

В грані м’ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччя.

Та дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

І не раз напівсонні батьки

Головами хитають.

«Де набрались вони тих забав?

Самі в себе питають. —

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?»

II

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М’ясо стад їх, і масло, і сир —

Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

«Наші кози голоднії»

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті».

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано»,

А на згадку про Божий наказ:

«Замовчи ти, помано!»

Та коли загрузив їм пророк

Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон

Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів,

Честь віддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер

Ось якую ухвалу:

«Хто пророка із себе вдає,

І говорить без зв’язку,

І обіцює темній юрбі

Божий гнів або ласку, —

Хто до бунту посміє народ

Накликати, до зміни.

І манити за гори, настріть

Кінцевої руїни, —

Той на пострах безумцям усім

Між отсим поколінням

Най опльований буде всіма

І побитий камінням».

III

Вечоріло. Поменшала вже

Цілоденная спека,

Над горою край неба палав,

Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий із небес,

Полила прохолода;

Починається рух у шатрах

Кочового народа.

Звільна, плавно ступаючи, йдуть

Кам’яними стежками

Чорноокі гебрейки бичем

З глиняними збанками —-

Із збанками на головах, ген

Під скалу до криниці,

А в руках їх мішки шкіряні,

Щоб доїти ягниці.

Старші діти по голім степу,

Наче зайчики, грають,

В перегони біжать і кричать

Або з луків стріляють.

Де-де чути квиління з шатра

Або регіт дівочий;

Там хтось пісню заводить сумну,

Наче степ у тьмі ночий.

Та ось старші батьки та діди

Із наметів виходять

І по горах, по голім степу

Скрізь очима поводять:

Чи не видно ворожих їздців

Де за жовтим туманом?

Чи не котить де південний біс

Пісковим гураганом?

Ні, спокій! І розмови пішли

Ті звичайні, сусідські:

Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тіцькі!

Навіть що для ослиць не стає

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі.

Авірон радить край Мадіам,

А Датан іще далі.

А Мойсей? Той замовкне, мабуть,

По вчорашній ухвалі.

А втім, в таборі гомін і рух,

Біганина і крики;

Із шатрів вибігає народ

І малий, і великий.

Що таке? Чи де ворог іде?

Чи впав звір у тенета?

Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа

Із свойого намета.

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

Він іде на широкий майдан,

Де намет заповіту

Простяга свої штири роги

В штири сторони світу.

В тім наметі є скриня важка,

Вся укована з міди,

В ній Єгови накази лежать,

Знаки волі й побіди.

Та давно вже не входить ніхто

До намету святого,

Його жах стереже день і ніч,

Мов собака порога.

Але камінь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить

Промовлять до народу.

На той камінь зіходить Мойсей —

І жахнулися люде.

Та невже ж волі всіх на докір

Він пророчити буде?

І прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,

Кого наші батьки і діди

Звали батьком народу?

Ось між чільними вже Авірон

Червоніє з досади,

А середнім щось шепче Датан,

Лихий демон громади.

IV

Мойсей намагається переконати людей, що виконує Божу волю. Він повинен був вивести їх з Єгипту, де вони тяжко працювали. Пророк порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка має втрапити в ціль.

V

Зареклися ви слухати слів

Про Єговину ласку,

Тож, мов дітям безумним, я вам

Розповім одну казку.

Як зійшлися колись дерева

На широкім роздоллі.

«Оберімо собі короля

По своїй вольній волі.

Щоб і захист нам з нього, і честь,

І надія, й підмога,

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога».

І сказали одні: «Вибирать —

На одно всі ми звані.

Най царює над нами вовік

Отой кедр на Лівані».

І згодилися всі дерева,

Стали кедра благати:

«Ти зійди з своїх гордих висот,

Йди до нас царювати».

І відмовив їм кедр і сказав:

«Ви чого забажали?

Щоб покинув я сам ради вас

Свої гори і скали?

Щоб покинув я сам ради вас,

Блиски сонця й свободу,

Бувши вольним — пустився служить

Збиранині народу?

Ви корону мені принесли?

Що мені се за шана!

Я й без неї окраса землі

І корона Лівана».

І вернулися всі дерева,

Стали пальму благати:

«Ти між нами ростеш, нам рідня,

Йди до нас царювати».

І сказала їм пальма: «Брати,

Що се вас закортіло?

Царювати й порядки робить —

Се моє хіба діло?

Щоб між вами порядки робить,

Чи ж я кинути в силі

Свої цвіти пахучі та свій

Плід — солодкі дактилі?

Мало б сонце даремно мій сік

Вигрівати щоднини?

Мого плоду даремно шукать

Око звіра й людини?

Хай царює хто хоче у вас,

Я на троні не сяду,

Я волю всім давать свою тінь,

І поживу, й розраду».

І погнулися всі дерева

Під думками важкими,

Що не хоче ні пальма, ні кедр

Царювати над ними.

Нумо рожу благать! Та вона

Всьому світові гожа,

Без корони — цариця ростин,

Преподобниця Божа.

Нумо дуба благати! Та дуб,

Мов хазяїн багатий,

Своїм гіллям, корінням і пнем,

Жолудьми все зайнятий.

Нум березу благать! Та вона,

Панна в білому шовку,

Розпусна свої коси буйні.

Тужно хилить головку.

І сказав хтось, неначе на жарт,

Оте слово діточе:

«Ще хіба би терна нам просить,

Може, терен захоче».

І підхопили всі дерева

Се устами одними,

І взялися просити терна,

Щоб царем був над ними.

Мовив терен: «Се добре вам хтось

Підповів таку раду.

Я на вашім престолі як стій

Без вагання засяду.

Я ні станом високий, як кедр,

Ні, як пальма, вродливий,

І не буду, як дуб, самолюб,

Як береза, тужливий.

Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

І стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.

Боронитиму вступу до вас

Спижевими шпичками

І скрашатиму всі пустирі

Молочними квітками.

І служитиму зайцю гніздом,

Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я

Буду гинуть на шляху».

VI

Мойсей пояснює зміст притчі: дерева — народи землі, а король — виконавець Божої волі. Але євреї зневажили заповіт Єгови. Пророк говорить, що за це вони будуть тяжко покарані.

VII

Увагу до себе привертає Авірон і говорить, що доля, яку пропонує євреям Мойсей, — це доля осла, який все життя тяжко працює для інших, а сам залишається голодним. Авірон пропонує поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті. Він неприховано сміється з Мойсея, пропонуючи йому бути нянькою для дітей і їм розповідати свої казки.

VIII

Потім звинувачувати Мойсея в зраді народові починає Датан. Чоловік говорить, що євреїв залишилося небагато і пророк веде їх знову до єгипетської неволі. Мойсей відповідає, що Датану й Авірону не доведеться побачити Ханаана. Датан вирішує вигнати Мойсея з табору. Та ніхто не наважується це зробити. Пророк знову застерігає народ.

IX

Але ось підняв голос Мойсей

У розпалі гнівному,

Покотились слова по степу,

Наче розкоти грому.

«Горе вам, нетямучі раби,

На гордині котурні!

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми!

Від Єгипту почавши,

Проти власного свого добра

Ви бунтуєтесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі,

Загорілі й уперті,

Тим упором, мов клином, самі

Унутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете,

Що, мов цвіт, вас плекає;

Як бугай, бодете пастуха,

Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас Господь

Всього людства багаттям!

Бо найвищий сей дар, буде ще

Вам найтяжчим прокляттям!

Бо коли вас осяє Господь

Ласки свої промінням,

Ви послів і пророків його

Поб’єте все камінням.

Кожду ж крапельку крові тих слуг

І чад своїх найкращих

Буде мстити Єгова на вас

І на правнуках ваших.

Буде бити і мучити вас,

Аж заплачете з болю

І присягнете в горю чинить

Його праведну волю. [...]

X

Добігало вже сонце до гір,

Величезне, червоне,

І було мов герой і пливак,

Що знесилений тоне.

По безхмарому небі плила

Меланхолія тьмяна,

І тремтіло шакалів виття,

Мов болючая рана.

Затремтіло щось людське, м’яке

В старім серці пророка,

І понизила лет свій на мить

Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном

І погрозою в людях?

І, мов хоре, голодне дитя,

Щось захлипало в грудях.

«О Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, —

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Але ні, не самого себе

Я у тобі кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав,

Я у тебе вкладаю. [...]

XI

Біля табору Мойсей зустрів дітей. Вони розказали про свої знахідки, захотіли послухати про дива, що їх бачив пророк. Діти про сили його не йти, але Мойсей не міг залишитися Він порадив малим бути завжди праведними.

XII

Пророк залишився один. Він молився до Бога, благаючи підтримати в скрутну годину. Сорок років він тяжко працював, намагаючись зробити з рабів народ, але, здається, даремно. Мойсей благав Бога озватися до нього, але. відповіді не почув.

XIII

Аж почувся притишений сміх

Край саміського боку,

Наче хтось біля нього ішов,

Хоч не чуть було кроку.

І почулися тихі слова,

Мов сичання гадюки:

«Цвіт безтямності плодить усе

Колючки лиш і муки.

А як вийде самому той плій

Донести не спромога, —

То найкраще увесь свій тягар

Положити на Бога».

Мойсей

Хтось говорить! Чи в моїм нутрі

Власне горе шалене,

Чи отут, може, демон який

Насміхається з мене?

Голос

Аж тепер усумнився в своє

Реформаторське діло?

Сорок літ ти був певний і вів

Хоч насліпо, та сміло.

Мойсей

Хтось говорить! Чом чоло моє

Покривається потом?

Страшно? Ні! Та по серці се йде,

Мов розпаленим дротом. [...]

Голос

Чи так важно, хто я? Хто зумів

Наказать колись морю,

Тому важно не хто, але що

І чи правду говорю!

Мойсей

Ні, не правда, що з гордощів я

Розпочав своє діло!

Тільки бачачи люд у ярмі,

Моє серце боліло.

Голос

Бо ти чув себе братом рабів,

І се стидом палило,

І захтів їх робити таким,

Щоб тобі було мило.

Мойсей

Так, з низин тих, мрячних і лячних,

Я хотів їх підвести

Там, де сам став, до світлих висот,

І свободи, і чести. [...]

Голос

Гей, а може, хоривський огонь

Не горів на Хориві,

Лиш у серці завзятім твоїм,

У шаленім пориві?

Може, голос, що вивів тебе

На похід той нещасний,

Був не з жадних горючих купин,

А твій внутрішній, власний?

Адже пристрасть засліплює зір,

А бажання — се ж чари,

Плодить оку і світ, і богів,

Як пустиннії мари.

Те бажання, що, наче шакал,

У душі твоїй вило, —

Лиш воно тебе їх ватажком

І пророком зробило.

Мойсей

Ах, від слів тих я чую себе

Сто раз більш в самотині!

Хто ти, вороже?

Голос

Я Азазель,

Темний демон пустині.

XIV

Мойсей сумнівається в правильності свого шляху. У його душі відбувається тяжка боротьба із самим собою. Пророк думає про те, що, можливо, євреям було б краще залишитися в рідних домівках і не вирушати в путь, довжиною в сорок років.

XV

Євреї побачили Мойсея, який стояв на верхівці гори і молився. Вони боялися, щоб пророк не прокляв їх.

XVI

А Мойсей борикався, горів,

Добивався до ціли,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.

Захиталася скеля під ним

Із усіми шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.

Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.

І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій сину!

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину! [...]

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував

Аж до сонця самого?

А на плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому — все

Інший в кожну годину.

«Ти до сонця веди мене, хло!»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полуднє, під ніч, —

До західного броду.

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.

Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.

Сей Оріон — то людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої ціли.

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик — логіка фактів.

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить.

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.

А ти молишся! Бідне дитя!

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»

XVII

Щось було спочатку в тих словах,

Наче чистії води;

Віяв свіжістю, добрістю з них

Якийсь дух охолоди.

Та помалу душне щось тягло,

Наче самум пустині,

І робилося лячно, немов

В ніч без світла дитині.

І жахнувся Мойсей, і з землі

Підволікся насилу,

І сказав: «Пощо мучиш мене,

Поки ляжу в могилу?

Ти не мати моя! З твоїх слів

Не любов помічаю.

Ти не мати! О ти Азазель,

Темний демон одчаю.

Відступись! Заклинаю тебе

Тим ім’ям штирочертним!

Я не вірю тобі! Ти брехун,

Хоч ти будь і безсмертним».

І почулися тихі слова:

«Нерозумна дитина!

Ти кленеш мене ним, а я ж сам

Його сили частина.

Що мені твоя вбога клятьба!

Ти б умер із одчаю,

Якби сотую частку лишень

Знав того, що я знаю.

Ти кленеш, як твою сліпоту

Ткнув промінчик пожежі,

В якій я живу й він — понад всі

Часу й простору межі. [...]

XVIII

Знов почувся притишений сміх.

«Віра гори ворушить!

Та поглянь сей новий ряд картин:

Те, що статися мусить!

Бач, як сунеться плем’я твоє,

Як Йордан переходить,

Єрихон добуває і скрізь

У річках крові бродить.

Ось століттями йде боротьба

За той шмат Палестини:

Амореї, гебреї, хетта,

Амалик, філістини.

Ось гебрейськеє царство! Що сліз

Коштуватиме й крові!

А заважить у судьбах землі,

Як та муха волові. [...]

[...] Ось глянь:

За тиранським велінням

Ідуть сили, щоб плем’я твоє

Ще раз вирвать з корінням;

Чуєш стук? Се залізна стопа

Тих страшних легіонів,

Що толочить юдейські поля,

Робить пустку з загонів. [...]

І загасне Ізрайля звізда,

Щоб вже більше не сяти;

Лиш ненависть, що в храмі зросла,

Піде світом гуляти.

Сумніваєшся? Віри не ймеш?

О, ймеш віру, я знаю!

Се той рай, що жде плем’я твоє

У обіцянім краю!

Ти для нього трудився! Скажи,

Було за що трудиться?

Щоб наблизився він, може, ще

Схочеш палко молиться?»

І поник головою Мойсей.

«Горе моїй недолі!

Чи ж довіку не вирваться вже

Люду мому з неволі?»

І упав він лицем до землі:

«Одурив нас Єгова!»

І почувся тут демонський сміх,

Як луна його слова.

XIX

Гуркнув грім. Задрижали нараз

Гір найглибші основи;

І один за одним понеслись

Передтечі Єгови.

Піднялася до стропу небес

Чорна хмара стіною,

Мов Ніч-мати насупила вид

Ненавистю грізною.

І заморгала бистро у тьмі

Огняними очима,

Забурчала, як мати, що, знай,

На лиху доню грима.

Із тривогою слухав Мойсей

Пітьми й блискавок мови,

Ні, не чути ще серцю його,

У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім,

З жаху їжиться волос,

Завмира серце в груді... та ні,

Не Єгови се голос.

Поміж скелі завили вітри,

Їх сердитії нути

Кліщать душу, мов стогін, та в них

Ще Єгови не чути.

Ось із градом і дощ злопотів,

І заціпила стужа,

І в безсиллі свойому душа

Подається недужа.

Та ось стихло, лиш води дзюрчать,

Мов хтось хлипає з жалю,

З теплим леготом запах потяг

З теребінт і мигдалю,

І в тім леготі теплім була

Таємничая мова,

І відчув її серцем Мойсей:

Се говорить Єгова.

«Одурив вас Єгова? А ти ж

Був зо мною на згоді?

І контракт підписав, і запив

Могорич при народі?

Бачив плани мої і читав

В моїй книзі судьбовій?

Бачив кінці і знаєш, що я

Не устоявся в слові?

«Маловіре, ще ти не почавсь

В материнській утробі,

А я кождий твій віддих злічив,

Кождий волос на тобі.

Ще не йшов Авраам з землі Ур

На гарранські рівнини,

А я знав всіх потомків його

До остатньої днини.

Вбогий край ваш, вузький і тісний

І багатством не блиска?

А забув, що тісна і вузька

І найбільших колиска.

Прийде час, з неї виведу вас

На підбої та труди,

Так, як мати дитину в свій час

Відлучає від груди. [...]

Та зарік я положу твердий

На всі ваші здобутки,

Мов гадюку на скарбі, дам вам

З них турботи і смутки.

Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духу загубить.

Своїх скарбів невольник і пан,

За ціну сліз і крови,

Щоб збільшити їх, мусить він сам

Руйнувать їх основи.

І як п’явка, що кров чужу ссе, —

Йому лік, сама гине, —

Так і вас золотий океан

На мілизні покине.

В золотім океані вас все

Буде спрага томити,

І не зможе вас хліб золотий

Ані раз накормити.

І будете ви свідки мені

З краю світу до краю,

Що лиш духу кормильців з усіх

Я собі вибираю.

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зо мною,

Ось де ваш обітований край,

Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм

Був проводир незрячий.

Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частина!

Лиш дрібненький задаток її

Вам отся Палестина. [...]

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!»

XX

[...] У гебрейському таборі ніч

Проминула в тривозі;

Скоро світ, всі глядять: вія ще там,

На скалистій віднозі?

Ні, нема! І було те «нема»,

Мов жах смерті холодний,

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм смисл життєвий,

Просвітлило і гріло.

І безмежна скорбота лягла

На затвердле сумління,

І весь табір мов чаром попав

В отупіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді

Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні

Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збувавсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать...

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст Божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої...

А Єгошуа зично кричить:

«До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

«До походу! До бою!»

Ще момент — і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жоден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задуднять — і пустині пісок

На болото замісять,

Авірона камінням поб’ють

І Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху...

СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

Грань — жар.

Єрихона (Ієрихон) — давнє місто на західному березі ріки Йордан.

Най — хай, нехай.

Номади — кочівники.

Нута — нота, мелодія.

Оріон — персонаж грецької міфології.

Офіруючи — від офірувати — жертвувати.

Трафляти — потрапляти, влучати.

Філістини (філістимляни) — давній народ, який в II—І-й половині І тисячоліття до н. е. заселяв південну частину східного узбережжя Середземного моря.

Хетта (хетти) — назви племен і народностей, які населяли центральну і східну частини Малої Азії та Північну Сирію в II — на початку І тисячоліття до н. е.

Хорив — легендарна гора на Синаї.

Штири — чотири.

ПІДСУМУЙ ПРОЧИТАНЕ

1. Головна думка поезії «Гімн» («Замість пролога») —

А заклик до збройного повстання

Б ствердження сили духу, боротьби

В уславлення національної інтелігенції

Г оспівування героїчного минулого України

2. Віршовий розмір поезії «Гімн» —

А хорей

Б ямб

В амфібрахій

Г дактиль

3. Провідний мотив твору «Чого являєшся мені у сні?» —

А захоплення красою життя

Б єдність людини і мистецтва

В нерозділене кохання

Г віра у світле майбутнє

4. Поема «Мойсей»

А історична

Б філософська

В героїчна

Г соціально-психологічна

5. Тема прологу до поеми «Мойсей» —

А роздуми поета над власною долею

Б змалювання долі підгірських селян

В роздуми над долею рідного краю

Г історія біблійного пророка Мойсея

6. Після розмови з Азазелем Мойсей відчув

А сумнів

Б заспокоєння

В радість

Г ненависть

7. Слова:

«Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї» —

це характеристика

А Єгови

Б Датана

В Авірона

Г Мойсея

8. Трагедія Мойсея з твору Івана Франка полягала в тому, що

А від нього відвернулися люди

Б не виконував накази Єгови

В зверхньо поводився з людьми

Г був лідером, далеким від народу

9. Установіть послідовність подій у творі «Мойсей».

А пророк розказує притчу про терен

Б Єгова карає Мойсея

В розмова пророка з Азазелем

Г Датан та Авірон підбурюють народ

10. Установіть відповідність між рядками з вірша та художнім засобом.

1 «В житті мені весь вік тужити.»

2 «Моє ти серце надірвала.»

3 «Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе...»

4 «...очі... немов криниці дно студене.»

А порівняння

Б метафора

В тавтологія

Г антитеза

Д гіпербола