Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник

Тарас Шевченко

(1814-1861)

Письменник, художник, громадський діяч. Одна з центральних постатей українського літературного процесу й української культури взагалі. Став своєрідним символом духовності української нації, її самосвідомості.

Походження: народився в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Черкащина) у родині селян-кріпаків поміщика Василя Енгельгардта — Григорія Івановича та Катерини Якимівни.

Освіта: навчання в цехового майстра, художника Василя Ширяева (1831-1838); Петербурзька академія мистецтв (1838-1845).

Особливості творчості: творчість Тараса Шевченка мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури та мови. Саме його поезія, створена на народно-національній основі, дала норми української літературної мови.

Тараса Шевченка вважають основоположником нової української літератури. Він збагатив літературу багатьма новими темами, ідеями, був новатором у пошуках нових художніх форм та засобів. Письменник подав досконалі зразки вже відомих жанрів (балада, дума, елегія, епічна поема, повість, мемуари), розширив їхні зображувально-виражальні можливості, запровадив жанр філософської лірики, став творцем героїко-романтичного, ліро-епічного, історичного та сатиричного різновидів поеми.

Творчість Т. Шевченка утвердила нашу літературу як самобутнє, самостійне словесне мистецтво з-поміж інших літератур світу, стала потужним поштовхом для подальшого розвитку українського письменства.

Основні твори: збірка поезій «Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Наймичка», «Марія», «Неофіти», «І мертвим, і живим, і ненарожденним...», поема-містерія «Великий льох», історична драма «Назар Стодоля», цикл поезій «В казематі», повісті російською мовою («Художник», «Музыкант», «Близнецы», «Княжна» та ін.), «Щоденник» (російською мовою «Журнал»).

Літературний напрям: романтизм, реалізм.

ЦЕ ЦІКАВО!

«Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в ржу, ані його любові до людей — у ненависть і погорду, а віри в Бога — у зневіру й песимізм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець усе наново збуджуватимуть його твори.

Отаким був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.» (І. Франко «Присвята»)

До Основ'яненка

Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного;

«Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Вернітеся! дивітеся —

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла,

Вернітеся!» — «Не вернуться! —

Заграло, сказало

Синє море. — Не вернуться,

Навіки пропали!»

Правда, море, правда, сине!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється...

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, —

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

[...] Батьку ти мій, друже!

Блуджу в снігах та сам собі:

«Ой не шуми, луже!»

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш;

Тебе люде поважають,

Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло —

Утни, батьку, щоб нехотя

На ввесь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою

Гриця заспіває1.

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю

В чужій домовині.

1 Йдеться про народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...», що приписується Марусі Чурай.

ЦЕ ЦІКАВО!

Поезія «До Основ'яненка» написана під впливом розвідки «Головатий (Нарис для історії Малоросії)», який Г. Ф. Квітка-Основ'яненко надрукував 1839 р. в журналі «Отечественные записки». У творі йшлося про кошового отамана запорозького полковника Антіна Головатого, який свого часу брав активну участь у створенні Чорноморського козацького війська, переведеного згодом на Кубань.

Згадка про часи козаччини змусила Т. Шевченка замислитися над долею сучасної йому України.