Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник

ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Іван Котляревський

(1769-1838)

Український письменник, зачинатель нової української літератури, громадський діяч.

Походження: народився в Полтаві в родині дрібного чиновника, дворянина за соціальним становищем.

Освіта: Полтавська семінарія.

Особливості творчості: Іван Петрович Котляревський розпочав новий етап розвитку нової української літератури, заклав основи української літературної мови на народній основі; збагатив українську літературу новими темами; талановито відобразив національну самобутність українського народу; художньо освоїв конкретно-історичний зміст життя своєї епохи та свого народу; утвердив в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності; розвинув нові жанри: бурлескно-травестійну поему, соціально-побутову драму, водевіль; ствердив просвітницьку ідею прогресу; утвердив в українській літературі силабо-тонічне віршування.

Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження.

Основні твори: «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

ЦЕ ЦІКАВО!

«Енеїду» називають енциклопедією українознавства. У поемі зафіксовано вживання близько 7000 слів, що позначають етнографічно-побутові явища: назви одягу, їжі, житла, хатнього інтер'єру, сільськогосподарських знарядь, народних ігор, назви спорідненості та свояцтва тощо. Також широко представлена народна фразеологія. Текст насичений приказками і прислів'ями.

Максим Рильський писав: «Поема Котляревського — самобутній і глибоко національний твір, де стародавніх троянців і латинян переодягнено в жупани й кобеняки українського козацтва XVIІІ ст., у каптани і мундири тодішнього чиновництва, у підрясники й ряси духовенства, де широким пензлем змальовано побут тогочасного панства, що замінило собою Вергілієвих олімпійців».

Літературознавець Олександр Білецький так охарактеризував головних героїв поеми «Енеїда»: «Головний герой поеми «Енеїда» — «троянське військо». Не окрема людина, а люди. І які люди!.. У них здоровенні кулаки, червоно-сині щоки, здатні перегризти й переламати будь-яку кістку зуби... Це люди неймовірної сили, із залізними мускулами, вродливими голосами. Цей людський світ — апофеоз тілесності, неймовірної виносливості, здоров'я, яке плеще через край. Це «пройдисвіти», розбійники, босяки — і в той же час лицарі, герої, титани... Вони... безперестанку їдять, п'ють, танцюють, женихаються, б'ються, кричать... Це ті самі люди, сильні, відважні, невтомні в походах, яким не потрібне багатство, а потрібна перш за все воля, свобода, без якої і життя для них немає... Це люди, здатні голими руками взяти розпечене ядро, вони з презирством ставляться до фізичного болю, умруть, але не стануть рабами».

Енеїда

(Скорочено)

Частина перша

Еней1 був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою2,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав.

1 Еней — один із героїв античного міфу про Трою. Син Анхіза, царя міста Дардана в Малій Азії, і богині Венери. Після зруйнування греками Трої поплив, виконуючи волю богів, до Італії і після ряду пригод, що склали зміст «Енеїди» римського поета Публія Вергілія, поклав початок Римській державі.

2 Троя (або Іліон) — стародавнє місто-держава в Малій Азії, в районі протоки Дарданелли.

Він, швидко поробивши човни,

На синє море поспускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона3, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка,

Енея не любила — страх.

Давно уже вона хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

3 Юнона — в римській міфології — дружина Юпітера (Зевса), покровителька жінок, покровителька шлюбів.

Еней був тяжко не по серцю

Юноні, — все її гнівив:

Здававсь гірчіший їй від перцю,

Ні в чім Юнони не просив.

Но гірш за те їй не любився,

Що, бачиш, в Трої народився

І мамою Венеру4 звав;

І що його покійний дядько,

Паріс5, Пріамове дитятко,

Путівочку Венері дав.

4 Венера — богиня краси і кохання, дочка Зевса.

5 Паріс — у давньогрецькій міфології — син троянського царя Пріама й цариці Гекуби, якій ворожбит провістив, що її майбутній син знищить рідну країну.

Побачила Юнона з неба,

Що пан Еней на паромах;

А те шепнула сука Геба...

Юнону взяв великий жах!

Впрягла в ґринджолята павичку,

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю, і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку,

К Еолу6 мчалась, як оса.

6 Еол — бог вітрів, жив на плавучому острові Еолії.

«Здоров, Еоле, пане-свату!

Ой, як ся маєш, як живеш? —

Сказала, як ввійшла у хату,

Юнона. — Чи гостей ти ждеш?..»

Поставила тарілку з хлібом

Перед старим Еолом-дідом,

Сама же сіла на ослін.

«Будь ласкав, сватоньку-старику!

Ізбий Енея з пантелику,

Тепер пливе на морі він.

Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз;

По світу як іще побіга,

Чиїхсь багацько виллє сліз.

Пошли на його лихо злеє,

Щоб люди всі, що при Енеї,

Послизли, і щоб він і сам...

За сеє ж дівку чорнобриву,

Смачную, гарну, уродливу

Тобі я, далебі, що дам». [...]

«Та вже для тебе обіщаюсь

Енеєві я ляпас дать;

Я хутко, миттю постараюсь

В трістя його к чортам загнать.

Прощай же! Швидше убирайся,

Обіцянки не забувайся,

Бо після, чуєш, нічичирк!

Як збрешеш, то хоча надсядься,

На ласку послі не понадься,

Тоді від мене возьмеш чвирк».

Еол, оставшись на господі,

Зібрав всіх вітрів до двора,

Велів поганій буть погоді...

Якраз на морі і гора!

Все море зараз спузирило,

Водою мов в ключі забило,

Еней тут крикнув, як на пуп;

Заплакався і заридався,

Пошарпався, увесь подрався,

На тім’ї начесав аж струп.

Прокляті вітри роздулися,

А море з лиха аж реве;

Слізьми троянці облилися,

Енея за живіт бере;

Всі човники їх розчухрало,

Багацько війська тут пропало;

Тогді набрались всі сто лих!

Еней кричить, що «я Нептуну

Півкопи грошей з руку суну,

Аби на морі штурм утих».

Нептун іздавна був драпічка,

Почув Енеїв голосок;

Шатнувся зараз із запічка,

Півкопи для його кусок!..

І миттю осідлавши рака,

Схваливсь на його, мов бурлака,

І вирнув з моря, як карась.

Загомонів на вітрів грізно:

«Чого ви гудете так різно?

До моря, знаєте, вам зась!»

От тут-то вітри схаменулись

І ну всі драла до нори;

До ляса мов ляхи шатнулись

Або од їжака тхори.

Нептун же зараз взяв мітелку

І вимів море, як світелку,

То сонце глянуло на світ.

Еней тогді як народився,

Разів із п’ять перехрестився,

Звелів готовити обід.

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали,

Насилу із-за столу встали

І спати послі всі лягли. [...]

Зевес1 тогді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Прийшла Венера, іскривившись,

Заплакавшись і завіскрившись,

І стала хлипать перед ним:

«Чим пред тобою, милий тату,

Син заслужив таку мій плату?

Ійон2, мов в свинки3, грають їм. [...]

1 Зевс — бог грому і блискавки, найстарший між небожителями.

2 Ійон — бач.

3 «Свинки» — гра з палицею та м’ячем.

Юпітер, все допивши з кубка.

Погладив свій рукою чуб:

«Ох, доцю, ти моя голубка!

Я в правді твердий так, як дуб.

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство:

Не малий буде він панок.

На панщину весь світ погонить,

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

Заїде до Дідони1 в гості

І буде там бенкетовать;

Полюбиться її він мосці

І буде бісики пускать.

Іди, небого, не журися,

Попонеділкуй, помолися,

Все буде так, як я сказав».

Венера низько поклонилась

І з панотцем своїм простилась,

А він її поцілував.

1 Дідона — за античними легендами, фінікійська царівна, яка заснувала місто-державу Карфаген на африканському узбережжі Середземного моря.

Еней прочумався, проспався

І голодранців позбирав,

Зо всім зібрався і уклався,

І скільки видно почухрав.

Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,

І море так йому огидло,

Що бісом на його дививсь:

«Коли б, — каже, — умер я в Трої,

Уже б не пив сеї гіркої

І марно так не волочивсь».

Потім, до берега приставши

З троянством голим всім своїм,

На землю з човнів повстававши,

Спитавсь, чи є що їсти їм.

І зараз чогось попоїли,

Щоб на путі не ослабіли;

Пішли, куди хто запопав.

Еней по берегу попхався

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк — і в город причвалав.

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова;

По городу тогді гуляла,

Коли троянців повстрічала,

Такі сказала їм слова:

«Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочани, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага розбишак!»

Троянці всі замурмотали,

Дідоні низько в ноги впали

А вставши, їй мовляли так:

«Ми всі, як бач, народ хрещений,

Волочимся без талану,

Ми в Трої, знаєш, порождені,

Еней пустив на нас ману;

Дали нам греки прочухана

І самого Енея-пана

В три вирви вирвали відтіль;

Звелів покинути нам Трою,

Підмовив плавати з собою

Тепер ти знаєш, ми відкіль.

Помилуй, пані благородна!

Не дай загинуть головам,

Будь милостива, будь незлобна,

Еней спасибі скаже сам.

Чи бачиш, як ми обідрались!

Убрання, постоли порвались,

Охляли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити погубили

І з голоду в кулак трубили,

Така нам лучилась пеня.

Дідона гірко заридала

І з білого свого лиця

Платочком сльози обтирала:

«Коли б, — сказала, — молодця

Енея вашого злапала,

Уже б тогді весела стала,

Тогді Великдень був би нам!»

Тут плюсь — Еней, як будто з неба:

«Ось, ось де я, коли вам треба!

Дідоні поклонюся сам».

Потім, з Дідоною обнявшись,

Поцілувались гарно всмак;

За рученьки біленькі взявшись,

Балакали то сяк, то так.

Пішли к Дідоні до господи

Через великі переходи,

Ввійшли в світлицю та й на піл.

Пили на радощах сивуху

І їли сім’яну макуху,

Покіль кликнули їх за стіл.

Тут їли рознії потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

Бандура горлиці бриньчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцьовали

В дробушках, в чоботах, в свитках.

Сестру Дідона мала Ганну,

Насправжки дівку хоть куди,

Проворну, чепурну і гарну;

Приходила і ся сюди

В червоній юпочці баєвій,

В запасці гарній фаналевій,

В стьонжках, в намисті і в ковтках,

Тут танцьовала викрутасом

І пред Енеєм вихилясом

Під дудку била третяка.

Еней і сам так розходився,

Як на аркані жеребець,

Що трохи не увередився,

Пішовши з Ґандзею в танець.

В обох підківки забряжчали,

Жижки од танців задрижали,

Вистрибовавши гоцака.

Еней, матню в кулак прибравши

І не до солі примовлявши,

Садив крутенько гайдука. [...]

Еней на ніч забрався спати,

Зарився в просо, там і ліг;

А хто схотів, побрів до хати,

А хто в хлівець, а хто під стіл.

А деякі так так хлиснули,

Що де упали — там заснули,

Сопли, харчали і хропли;

А добрі молодці кружали,

Поки аж півні заспівали, —

Що здужали, то все тягли.

Дідона рано ісхопилась,

Пила з похмілля сирівець;

А послі гарно нарядилась,

Якби в оренду на танець.

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок. [...]

Тут всяку всячину іграли,

Хто як і в віщо захотів;

Тут інші журавля скакали,

А хто од дудочки потів,

І в хрещика, і в горюдуба,

Не раз доходило до чуба,

Як загулялися в джгута;

В хлюстка, в пари, в візка іграли

І дамки по столу совали;

Чорт мав порожнього кута.

Щодень було у них похмілля,

Пилась горілка, як вода;

Щодень бенкети, мов весілля,

Всі п’яні, хоть посуньсь куда.

Енеєві так, як болячці

Або лихій осінній трясці,

Годила пані всякий день.

Були троянці п’яні, ситі,

Кругом обуті і обшиті,

Хоть голі прибрели, як пень.

Троянці добре там курили,

Дали приманку всім жінкам,

По вечорницях всі ходили,

Просвітку не було дівкам.

Та й сам Еней, сподар, і паню

Підмовив паритися в баню...

Уже ж було не без гріха!

Бо страх вона його любила,

Аж розум весь свій погубила,

А, бачся, не була плоха.

От так Еней жив у Дідони,

Забув і в Рим щоб мандровать.

Тут не боявся і Юнони,

Пустився все бенкетовать;

Дідону мав він мов за жінку,

Убивши добру в неї грінку,

Мутив, як на селі москаль!

Бо — хрін його не взяв — моторний,

Ласкавий, гарний, і проворний,

І гострий, як на бритві сталь. [...]

Еней в гостях прожив немало,

Що з голови його пропало,

Куди його Зевес послав.

Він годів зо два там просидів,

А мабуть би, і більш пронидів,

Якби його враг не спіткав.

Колись Юпітер1 ненароком

З Олімпа2 глянув і на нас

І кинув в Карфагену оком —

Аж там троянський мартопляс...

Розсердився і розкричався,

Аж цілий світ поколихався;

Енея лаяв на ввесь рот:

«Чи так-то, гадів син, він слуха?

Убрався в патоку, мов муха,

Засів, буцім в болоті чорт». [...]

1 Юпітер — латинізована вимова грецького імені Зевс.

2 Олімп — гора в північній Греції, на якій, згідно з міфологією, живуть боги.

Прибіг Меркурій3 засапавшись,

В три ряди піт з його котив;

Ввесь ремінцями обв’язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай.

В такім наряді влізши в хату,

Сказав: «Готов уже я, тату,

Куди ти хочеш, посилай».

3 Меркурій — у римській міфології бог-вістун, покровитель мандрівників, купців, пастухів; син Юпітера і німфи гір Майї.

«Біжи лиш швидше в Карфагену, —

Зевес гінцеві так сказав, —

І пару розлучи скажену,

Еней Дідону б забував.

Нехай лиш відтіль уплітає

І Рима строїти чухрає,

А то заліг, мов в грубі пес.

Коли ж він буде йще гуляти,

То дам йому себе я знати.

От так сказав, скажи, Зевес».

Меркурій низько поклонився,

Перед Зевесом бриль ізняв,

Через поріг перевалився,

До стайні швидше тягу дав.

Покинувши із рук нагайку,

Запряг він миттю чортопхайку,

Черкнув із неба, аж курить!

І все кобилок поганяє,

Що оглобелька аж брикає,

Помчала, аж візок скрипить!

Еней тоді купався в бразі

І на полу укрившись ліг;

Йому не снилось о приказі,

Як ось Меркурій в хату вбіг.

Смикнув із полу, мов псяюху.

«А що ти робиш, п’єш сивуху? —

Зо всього горла закричав.

Ану лиш, швидше убирайся,

З Дідоною не женихайся,

Зевес поход тобі сказав». [...]

Еней піджав хвіст, мов собака,

Мов Каїн, затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже він знав, який Зевес.

Шатнувся миттю сам із хати

Своїх троянців позбирати;

Зібравши, дав такий приказ:

«Як можна швидше укладайтесь,

Зо всіма клунками збирайтесь,

До моря швендяйте якраз!» [...]

А сам, вернувшися в будинки,

Своє лахміття позбирав;

Мізерії наклав дві скриньки,

На човен зараз одіслав

І дожидався тілько ночі,

Що як Дідона зімкне очі,

Щоб не прощавшись тягу дать.

Хоть він за нею і журився

І світом цілий день нудився,

Та ба! Бач, треба покидать. [...]

Дідона зараз одгадала,

Чому сумує пан Еней,

І все на ус собі мотала,

Щоб умудритися і їй;

З-за печі часто виглядала,

Прикинувшись, буцім куняла

І мов вона хотіла спать.

Еней же думав, що вже спала,

І тілько що хотів дать драла,

Аж ось Дідона за чуб хвать. [...]

«Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, католик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!» [...]

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.

Прибіг к троянцям, засапався,

Обмок в поту, якби купався,

Мов з торгу в школу курохват;

Потім, в човен хутенько сівши

І їхати своїм велівши,

Не оглядався сам назад.

Дідона тяжко зажурилась,

Ввесь день не їла, не пила;

Все тосковала, все нудилась,

Кричала, плакала, ревла.

То бігала, якби шалена,

Стояла довго тороплена,

Кусала ногті на руках;

А далі сіла на порозі,

Аж занудило їй, небозі,

І не встояла на ногах. [...]

Довгенько так посумовавши,

Пішла в будинки на постіль;

Подумавши там, погадавши,

Проворно скочила на піл.

І, взявши з запічка кресало

І клоччя в пазуху чимало,

Тихенько вийшла на город.

Ночною се було добою

І самой тихою порою,

Як спав хрещений ввесь народ. [...]

Кругом костер той запаливши,

Зо всей одежі роздяглась,

В огонь лахміття все зложивши,

Сама в огні тім простяглась.

Вкруг неї полум’я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад!

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.

Частина друга

Еней тужив, дізнавшись, що Дідона спалила себе.

Раптом на морі знялася буря. Палінур, керманич троянців, сказав, що до Риму вони не допливуть, — потрібно пристати до берега і підкувати кораблі. Вирішили пристати до сицилійської землі, де правив цар троянського походження Ацест.

Ацест частував троянців від душі. День, коли троянці прибули до Ацеста, був днем смерті Анхіза — Енейового батька. Еней вирішує справити по батькові поминки.

Троянці підтримали бажання Енея і влаштували гучні поминки. Вони багато їли, пили, влаштували ігрища, бійки. Богатирі — Дарес (троянець) та Ентелл (сицилійський герой) — придумали влаштувати двобій на смерть.

У цей час на Олімпі до Зевса прийшли гості. Вони пили та забавлялися, аж тут прибіг Меркурій і попросив богів втрутитися в земні справи на Сицилії. Побачивши бійку, Венера благала Зевса зберегти життя троянцю. А за Ентелла заступився син Зевса Бахус. Зевс вирішив не мішатись до кулачних боїв. Зрештою переміг Ентелл, за це Еней дав йому грошей. Поки народ гуляв, а боги дивились на це, Юнона пішла до Ірисі (посередниці між богами і людьми, своїє прислужниці) і про щось її попрохала.

Ірися спустилася в Сицилію — туди, де були троянські човни. Перетворившись на одну із жінок, вона порадила іншим підпалити човни, щоб відплатити чоловікам-п’яницям. Почалася велика пожежа.

Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до човнів, а сам від страху так розізлився, що почав лаяти богів і просив пустити з неба бурю. Пішов дощ і за якусь годину залив усю пожежу. Погоріли не всі човни, тому Еней думав, що робити: чи пливти до Риму, як велів Зевс, чи залишатися в Сицилїі. Троянець Охрім порадив йому поспати, а потім вже приймати рішення.

Заснувши, Еней побачив у сні батька Анхіза, який сказав синові, що його послали боги. Він порадив залишити Сицилію, а також прийти до нього в пекло — обміркувати якусь справу. Прокинувшись, Еней вирішив збиратися в дорогу, а сам пішов до Ацеста й подякував за гостинність. Троянці зібралися і другого дня вранці вирушили до Риму.

Венера, побачивши троянців на морі, пішла до Нептуна на поклон. Той пообіцяв Венері, що її син на морі буде в безпеці.

Частина третя

[...] А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла положили

Та сидя люлечки курили

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних, запорозьких,

А які знали, то московських

Вигадовали бриденьок.

Про Сагайдачного1 співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход;

Як під Бендер’ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись як був голодний год.

1 Сагайдачний Петро (рік народження невідомий — 1622) — гетьман українського козацтва, талановитий полководець.

Не так то діється все хутко,

Як швидко кажуть нам казок;

Еней наш плив хоч дуже прудко,

Та вже ж він плавав не деньок;

Довгенько по морю щось шлялись

І сами о світі не знались,

Не знав троянець ні один,

Куди, про що і як швендюють,

Куди се так вони мандрують,

Куди їх мчить Анхізів син.

От так поплававши немало

І поблудивши по морям,

Як ось і землю видно стало,

Побачили кінець бідам!

До берега якраз пристали,

На землю з човнів повставали

І стали тута оддихать.

Ся Кумською земелька звалась2,

Вона троянцям сподобалась,

Далось і їй троянців знать. [...]

2 В античні часи Куми — місто-держава на південному узбережжі Апеннінського півострова. Найдавніша грецька колонія в Італії.

Були бурлаки сі моторні,

Тут познакомились той час,

З диявола швидкі, проворні,

Підпустять москаля якраз.

Зо всіми миттю побратались,

Посватались і покумались,

Мов зроду тутечки жили;

Хто мав к чому яку кебету,

Такого той шукав бенкету,

Всі веремію підняли.

Де досвітки, де вечорниці,

Або весілля де було,

Дівчата де і молодиці,

Кому родини надало,

То тут троянці і вродились;

І лиш гляди, то й заходились

Коло жінок там ворожить,

І, чоловіків підпоївши,

Жінок, куди хто знав, повівши,

Давай по чарці з ними пить.

Які ж були до карт охочі,

То не сиділи дурно тут;

Гуляли часто до півночі

В ніска, в пари, у лави, в джгут,

У памфиля, в візка і в кепа1,

Кому ж із них була дотепа,

То в гроші грали в сім листів,

Тут всі по волі забавлялись,

Пили, іграли, женихались.

Ніхто без діла не сидів.

1 Перелічено картярські ігри.

Еней один не веселився,

Йому немиле все було;

Йому Плутон та батько снився,

І пекло в голову ввійшло.

Оставивши своїх гуляти,

Пішов скрізь по полям шукати,

Щоб хто дорогу показав:

Куди до пекла мандровати,

Щоб розізнати, розпитати,

Бо в пекло стежки він не знав. [...]

Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть,

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах. [...]

«Я кумськая зовусь Сівілла2,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа,

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала. [...]

2 Сівілла — у стародавніх греків і римлян — ім’я жінок-пророчиць.

Коли ж сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мусовать,

Як нам до пекла довалитись

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере. [...]

Не йди в дорогу без запасу,

Бо хвіст од голоду намнеш;

І де-де іншого ти часу

І крихти хліба не найдеш.

Я в пекло стежку протоптала,

Я там не раз, не два бувала,

Я знаю тамошній народ;

Дорожки всі, всі уголочки,

Всі закоморочки, куточки

Уже не первий знаю год». [...]

Вергілій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись бувало

І як покійник написав;

Я, може, що-небудь прибавлю,

Переміню і щось оставлю,

Писну — як од старих чував. [...]

Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За вуха настромляли пір.

Се все десяцькі та соцькії,

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі;

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

За сими йшли святі понури,

Що не дивились і на світ,

Смиренної були натури,

Складали руки на живіт;

Умильно Богу все молились,

На тиждень дні по три постились

І вслух не лаяли людей;

На чотках мир пересуждали

І вдень ніколи не гуляли,

Вночі ж було не без гостей.

Насупротив сих окаянниць

Квартал був цілий волоцюг,

Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яниць

І бахурів на цілий плуг;

З обстриженими головами,

З підрізаними пеленами

Стояли хльорки наголо,

І панночок фільтифікетних,

Лакеїв гарних і дотепних

Багацько дуже щось було.

І молодиці молоденькі,

Що вийшли заміж за старих,

Що всякий час були раденькі

Потішить парнів молодих;

І ті тут молодці стояли,

Що недотепним помагали

Для них сімейку розплодить;

А діти гуртові кричали,

Своїх паньматок проклинали,

Що не дали на світі жить. [...]

І перевізник тут явився,

Як циган, смуглой цери був,

Од сонця ввесь він попалився

І губи, як арап, оддув;

Очища в лоб позападали,

Сметаною позапливали,

А голова вся в ковтунах;

Із рота слина все котилась,

Як повстка, борода скомшилась,

Всім задавав собою страх.

Сорочка, зв’язана узлами,

Держалась всилу на плечах,

Попричепляна мотузками,

Як решето, була в дірках;

Замазана була на палець,

Засалена, аж капав смалець,

Обутий в драні постоли;

Із дір онучі волочились,

Зовсім, хоть вижми, помочились,

Пошарпані штани були.

За пояс лико одвічало,

На йому висів гаманець;

Тютюн, і люлька, і кресало,

Лежали губка, кремінець.

Хароном1 перевізник звався,

Собою дуже величався,

Бо і не в шутку був божок:

З крючком весельцем погрібався,

По Стіксові2, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок. [...]

1 Харон — в давньогрецькій міфології — перевізник померлих через річки підземного царства до брам Аїда.

2 Стікс — за античною міфологією, річка в підземному царстві.

Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним не мала.

Еней з Сівіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ,

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили рознії їм муки,

Товкли у мужчирях їх руки,

Не важились щоб убивать.

Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які із роду не женились

Та по чужих куткам живились,

Такі повітані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі.

Які по правді не судили

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали,

Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм давали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були,

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках,

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тільки знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.

І ті були там лигоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали,

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од перечосу

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі,

І ті, що фиги-миги возять,

Що в баклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плути;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський —

Кипіли в пеклі всі в смолі. [...]

Дівки, баби і молодиці

Кляли себе і ввесь свій рід.

Кляли всі жарти, вечорниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру мудровали

І верховодили над всім;

Хоть чоловік і не онеє,

Коли же жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити їй.

Були там чесні пустомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без остановки

І били сто по п’ять поклон,

Як в церкві між людьми стояли

І головами все хитали;

Як же були на самоті

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.

Були і тії там панянки,

Що наряджались на показ:

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно погулять

І з парубками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать. [...]

Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоч не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.

За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали о всіх ділах;

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали

Та з хлопцями як гарцювали.

Та й по дитинці привели. [...]

А далі вперлися в будинки

Підземного сього царя,

Ні гич, ні гаріля пилинки,

Було все чисто, як зоря:

Цвяховані були там стіни

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, оливо, свинець,

Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець. [...]

Велике тут було роздолля

Тому, хто праведно живе,

Так, як велике безголов’я

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, їж, пий, веселися,

Кричи, мовчи, співай, крутися;

Рубайсь — так і дадуть палаш.

Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий Боже, щоб не догадались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися, і не бились,

А всі жили тут люб’язно;

Тут всякий гласно женихався,

Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все за одно.

Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодних як святках;

Кому коли що захотілось,

То тут як з неба і вродилось;

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивувався

І тут яги своєй спитався,

Які се праведні були.

«Не думай, що були чиновні, —

Сівілла сей дала одвіт,

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В кармазинах або сап’янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать «І паки»,

Не ті, що в золотих шапках.

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорожденні,

З яких був людський глум і сміх:

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах;

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випроводжали

В потилицю і по плечах.

Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні,

Яким спідниці не було;

Се що без родичів остались...

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад,

Се що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хоч чим багат, то тим і рад.

Тут также старшина правдива, —

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно жили». [...]

«Скажи ж, моя голубко сиза, —

Іще Еней яги спитав, —

Чом батька я свого Анхіза

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куда його щоб засадить?»

«Він божої, — сказала, — крові

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить». [...]

[...] Анхіз же був тоді внизу

І, походжавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.

Як глядь нагору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто — боком

І ввесь од радості згорів. [...]

Тогді-то в пеклі вечорниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та молодиці

І там робили не пусте;

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.

Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері,

В тісної баби по лавках:

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині шмалили

Або жмурились по куткам. [...]

Одна дівча була гостренька

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити.

То так якраз і додала.

Привідця зараз ся шептуха

І примостилась к старику.

Йому шепнула біля вуха

І завела з ним річ таку:

«Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді одгадаю

І вже ніколи не збрешу». [...]

Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дуже клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так сказав:

«Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола...

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла». [...]

Еней з Сівіллою старою

Із пекла бігли навпростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом лежали

І на дозвіллі добре спали —

Еней і сам уклався спать.

Частина четверта

[...] Еней, ізбувши сучу бабу,

Якмога швидше на човни,

Щоб не дала Юнона швабу,

Що опинився б в сатани.

Троянці, в човни посідавши

І швидко їх поодпихавши,

По вітру гарно попливли;

Гребли з диявола всі дружно,

Що деяким аж стало душно,

По хвилі весельця гули.

Пливуть — аж вітри забурчали

І закрутили не шутя,

Завили різно, засвистали,

Нема Енеєві пуття!

І зачало човни бурхати,

То сторч, то набік колихати,

Що враг устоїть на ногах;

Троянці з ляку задрижали,

Як лиху помогти — не знали;

Іграли тілько на зубах.

Як ось став вітер ущухати,

І хвилі трохи уляглись;

Став місяць з хмари виглядати,

І звізди на небі блись-блись!

Агу! Троянцям легше стало,

І тяжке горе з серця спало,

Уже бо думали пропасть.

З людьми на світі так буває:

Коли кого міх налякає,

То послі торба спать не дасть. [...]

Еней, по човну походжая,

Роменський тютюнець курив;

На всі чотири розглядая,

Коли б чого не пропустив.

«Хваліте, — крикнув, — братця, Бога

Гребіте дужче якомога,

От Тібр перед носом у нас;

Ся річка Зевсом обіщана

І з берегами нам оддана.

Греби! — от закричу шабас!» [...]

Земелька ся була латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя-скурвасинська,

Дрижав, як Каїн, за алтин.

А также всі його підданці

Носили латані галанці,

Дивившись на свого царя;

На гроші там не козиряли,

А в кітьки крашанками грали,

Не візьмеш даром сухаря. [...]

Дочка була зальотна птиця

І ззаду, спереду, кругом;

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода;

Хоть хто на неї ненароком

Закине молодецьким оком,

То так її і вподоба. [...]

Сусідні хлопці женихались

На гарну дівчину таку,

І сватать деякі питались,

Які хотіли, щоб смаку

В Латиновій дочці добиться,

Царя приданим поживиться,

Геть-геть — і царство за чуб взять.

Но ненечка її Амата

В душі своїй була строката,

Не всякий їй любився зять.

Один був Турн, царьок нешпетний,

З Латином у сусідстві жив,

Дочці і матері прикметний,

І батько дуже з ним дружив.

Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок.

Пан Турн щось дуже підсипався

Царя Латина до дочки,

Як з нею був, то виправлявся

І піднімавсь на каблучки.

Латин, дочка, стара Амата

Щодень від Турна ждали свата,

Уже нашили рушників

І всяких всячин напридбали,

Які на сватанні давали, —

Все сподівались старостів.

Коли чого в руках не маєш,

То не хвалися, що твоє;

Що буде, ти того не знаєш,

Утратиш, може, і своє.

Не розглядівши, кажуть, броду,

Не лізь прожогом перший в воду,

Бо щоб не насмішив людей,

І перше в волок подивися,

Тоді і рибою хвалися,

Бо будеш йолоп, дуралей.

Як пахло сватанням в Латина

І ждали тілько четверга,

Аж тут Анхізова дитина

Припленталась на берега

Зо всім своїм троянським плем’ям.

Еней немарно тратив врем’я,

По-молодецьку закурив:

Горілку, пиво, мед і брагу

Поставивши перед ватагу,

Для збору в труби засурмив. [...]

Барильця, пляшечки, носатку,

Сулії, тикви, баклажки,

Все висушили без остатку,

Посуду потовкли в шматки.

Троянці з хмелю просипались,

Скучали, що не похмелялись;

Пішли, щоб землю озирать,

Де їм показано селитись,

Жить, будоватися, женитись,

І щоб латинців розпізнать.

Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і назад

І чепухи нагородили,

Що пан Еней був і не рад.

Сказали: «Люди тут бормочуть,

Язиком дивним нам сокочуть.

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм, — не знають,

Між ними ми пропадемо».

Еней тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверху, по словам складати

Латинськую тму, мну, здо, тло.

Троянське плем’я все засіло

Коло книжок, що аж потіло,

І по-латинському гуло.

Еней від них не відступився,

Тройчаткою всіх приганяв,

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так лацину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном — домінусом,

Себе ж то звали — троянус. [...]

Латину тільки що сказали,

Що од Енея єсть посли,

Із хлібом, з сіллю причвалали,

Та і подарки принесли,

Хотять Латину поклониться,

Знакомитись і подружиться,

Як тут Латин і закричав:

«Впусти! Я хліба не цураюсь

І з добрими людьми братаюсь.

От на ловця звір наскакав!» [...]

Латин, як цар, в своїм наряді

Ішов в кругу своїх вельмож,

Которі всі були в параді,

Надувшись всякий з них, як йорж.

Царя на дзиґлик посадили,

А сами мовчки одступили

Від покуття аж до дверей.

Цариця ж сіла на ослоні,

В єдамашковому шушоні,

В кораблику із соболей. [...]

Послів ввели к царю з пихою,

Як водилося у латин;

Несли подарки пред собою:

Пиріг завдовжки із аршин,

І солі кримки і бахмутки,

Лахміття розного три жмутки,

Еней Латину що прислав,

Посли к Латину приступились,

Три рази низько поклонились,

А старший рацію сказав.

«Енеус ностер магнус панус1

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю, як циганус,

Ад те, о рекс! прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дякувати будем сатіс

Бенефіцєнції твоєй.

О, рекс! будь нашим меценатом,

І ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О, оптіме! не одкажи;

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозус, гарний і проворний,

Побачиш сам ін номіне!

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:

1 Вітальна промова троянського послa — мішанина української мови з латиною; в дослівному перекладі латинських елів і виразів це звучить так: Еней наш великий пан І славний троянців князь, Шмигляв по морю, як циган, До тебе о царю! прислав тепер нас. Просимо, пане Латине, Нехай каша голова не загине, Дозволь жить в землі своєй, Хоть за гроші, хоть задарма, Ми дякувати будем досить Милості твоєй. О царю! будь нашим меценатом, І ласку твою покажи, Енеєві зробися братом, О найкращий! не одкажи; Еней вождь єсть моторний, Вродливий, гарний і проворний. Побачиш сам особисто! Вели прийняти подарки З ласкавим видом і без сварки, Що прислані через мене...

Се килим-самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл їм застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську2 добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько настели

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка,

Цариці мусим сю піднесть». [...]

2 Липськ — Лейпціг, на той час великий торговельний центр європейського значення.

Цариця, цар. дочка Лавина

Зглядалися поміж себе.

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе,

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

«Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сім’єю,

Крий Боже, як всі раді вам. [...]

Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олімпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла, Юноні розказала,

Енея як Латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм лад.

«Еге! — Юнона закричала. —

Поганець, як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я висікаку,

І перцю дам йому, і маку,

Потямить, якова-то я.

Проллю троянську кров, латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя» [...]

Як виглянув в вікно зненацька,

Прийшов Латин в великий страх;

Побачив люду скрізь багацько

По улицях і всіх кутках.

Латинці перлися товпами,

Шпурляли вгору всі шапками,

Кричали вголос на ввесь рот:

«Війна! Війна! против троянців,

Ми всіх Енеєвих поганців

Поб’єм — іскореним їх род».

Латин старий був не рубака

І воюватись не любив.

Од слова «смерть» він, неборака,

Був без душі і мов не жив.

Він стичку тілько мав на ліжку,

Аматі як не грав під ніжку,

І то тогді, як підтоптавсь;

Без того ж завжди був тихенький,

Як всякий дід старий, слабенький,

В чужеє діло не мішавсь. [...]

Бояри вмиг скомпонували

На аркуш маніхвест, кругом,

По всіх повітах розіслали,

Щоб військо йшло під коругов;

Щоб голови всі обголяли,

Чуприни довгі оставляли,

А ус в півлокоть би тирчав;

Щоб сала і пшона набрали,

Щоб сухарів понапікали,

Щоб ложку, казанок всяк мав.

Все військо зараз розписали

По різним сотням, по полкам,

Полковників понаставляли,

Дали патенти сотникам.

По городам всяк полк назвався,

По шапці всякий розлипався,

Вписали військо під ранжир;

Пошили сині всім жупани,

На спід же білії каптани,

Щоб був козак, а не мугир. [...]

Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славнії полки козацькі

Лубенський, Галицький, Полтавський

В шапках, було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть. [...]

Для сильной армії своєї

Рушниць, мушкетів, оружжин

Наклали повні ґамазеї,

Гвинтівок, фузій без пружин,

Булдимок, флинт і яничарок.

А в особливий закамарок

Списів, пік, ратиш, гаківниць.

Були тут страшнії гармати,

Од вистрілу дрижали хати,

А пушкарі то клались ниць. [...]

Держась воєнного обряду,

Готовили заздалегідь

Багацько всякого снаряду,

Що сумно аж було глядіть.

Для куль — то галушки сушили,

А бомб — то з глини наліпили,

А слив солоних — для картеч;

Для щитів ночви припасали,

І дна із діжок вибивали,

І приправляли всім до плеч. [...]

Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить,

Не галич чорна поле вкрила,

Не буйний вітер се шумить:

Се військо йде всіма шляхами,

Се ратне брязкотить збруями,

В Ардею-город поспіша.

Стовп пороху під небо в’ється,

Сама земля, здається, гнеться.

Енею! де тепер душа? [...]

Частина п’ята

Еней думає, як перемогти Турна. Він блукає вночі, замислившись, і приходить на берег річки Тібр, де його зморює сон. Енеєві сниться старий дід, який радить, як перемогти Турна: побрататися з аркадянами — ворогами латинців.

Вранці Еней пливе до аркадського царя Евандра просити допомоги.

В Евандра відбувалося свято. Син Евандра Паллант провів Енея до батька, і той погоджується допомогти троянцям. Еней зі своїми людьми погостював у Евандра на святі, а на ранок вони зібралися назад в дорогу.

У цей час на Олімпі Венера просить коваля Вулкана, щоб той зробив Енеєві зброю, яка б допомогла здобути перемогу. Вулкан залучив до роботи всіх майстрів, і все, про що просила Венера, виконав до ранку.

Разом з Енеєм Евандр відправляє свого сина Палланта начальником своїх воїнів. Еней із новими силами повертається до троянців у старий табір.

Уночі Енеєві сниться його матір, яка принесла йому надзвичайну зброю, що викував Вулкан.

Еней збирався напасти на Турна зненацька. Однак Юнона послала до Турна Ірисю, щоб та попередила його про плани Енея. Турн збирає військо і веде його на табір троянців.

Еней з допомогою ще не повернувся, а тому троянці, побачивши військо Турна, приготувались до відсічі ворогів. Турнові не вдалося взяти укріплення, і тоді він дав наказ спалити троянський флот. Дим від цього багаття дійшов аж до богів. Венера йде до Цібелли (матері всіх богів) просити, щоб вона заступилась за троянців перед Зевсом.

Зевс обіцяє матері провчити всіх. Він обернув кораблі троянців у сирен, а рутульці, побачивши це, злякались і почали тікати до свого табору.

На варті, троянців стояли Низ і Евріал — молоді, хоробрі воїни. Вони не були троянцями, а найнялися до Енейового війська. Низ пропонує забратися в Рутульський табір і перерізати ворогів, і цим допомогти Енею.

Низ і Евріал перерізали чимало війська Турна і, коли вже поверталися назад, натрапили на полк латинської дружини, що їхав в табір Турна. Хоробрі вояки гинуть від рук ворогів.

Турн думав про нову битву і як помститися троянцям за нічну різню. Він звелів надіти голови Низа і Евріала на списи і йти на штурм. Троянці після побаченого люто відбивали ворогів. Тоді Турн приставив до брами таран із колод, і брама упала, подушивши багато троянців, однак вони зібралися з силами і дали відсіч. Зав’язується жорстока битва. Врешті-решт Турн відступив до річки Тібр, стрибнув у воду і «пустився вплав».

Частина шоста

Еней із Турном влаштовують поєдинок, який вирішить долю цієї кровопролитної й виснажливої війни.

[...] Еней од радості не стямивсь,

Що Турн виходить битись з ним;

Оскалив зуб, на всіх оглянувсь

І списом помахав своїм.

Прямий, як сосна, величавий.

Бувалий, здатний, тертий, жвавий,

Такий, як був Нечоса-князь1.

На нього всі баньки п’ялили,

І сами вороги хвалили,

Його любив всяк — не боявсь.

1 Нечоса-князь — Потьомкін Григорій Олександрович (1739-1791), найвпливовіший з фаворитів Катерини II, був генерал-губернатором Новоросії, також фактичним повелителем Гетьманщини (Лівобережної України). Потьомкін був високого зросту, з статною фігурою, смаглявим кольором обличчя, чорним довгим волоссям, яке звичайно розчісував п’ятірнею (звідси Нечеса).

Як тілько виступили к бою

Завзята пара ватажків,

То, зглянувшися між собою,

Зубами всякий заскрипів.

Тут хвись! Шабельки засвистіли,

Цок-цок! — і іскри полетіли;

Один другого полосять!

Турн перший зацідив Енея,

Що з плеч упала і керея,

Еней був поточивсь назад.

І вмиг, прочумавшись, з наскоком

Еней на Турна напустив,

Оддячивши йому сто з оком,

І вражу шаблю перебив.

Яким же побитом спастися?

Трохи не лучче уплестися?

Без шаблі нільзя воювать.

Так Тури зробив без дальней думки.

Як кажуть, підобравши клунки,

Ану! Чим тьху навтіки драть.

Біжить пан Турн, і репетує,

І просить у своїх меча;

Ніхто сердеги не рятує

Од рук троянська силача!

Як ось іще перерядилась

Сестриця, і пред ним явилась,

І в руку сунула палаш;

Оп’ять шабельки заблищали,

Оп’ять панцири забряжчали,

Оп’ять пан Турн оправивсь наш.

Тут Зевс не втерпів, обізвався,

Юноні з гнівом так сказав:

«Чи ум од тебе одцурався?

Чи хочеш, щоб тобі я дав

По пані старій блискавками?

Біда з злосливими бабами!

Уже ж вістимо всім богам:

Еней в Олімпі буде з нами

Живитись тими ж пирогами,

Які кажу пекти я вам.

Безсмертного ж хто ма убити?

Або хто може рану дать?

Про що ж мазку мирянську лити?

За Турна щиро так стоять?

Ютурна на одну проказу,

І певне, по твому приказу,

Палаш рутульцю піддала.

І поки ж будеш ти біситься?

На Трою і троянців злиться?

Ти зла їм вдоволь задала».

Юнона в первий раз смирилась,

Без крику к Зевсу річ вела:

«Прости, паноче! Проступилась,

Я, далебі, дурна була;

Нехай Еней сідла рутульця,

Нехай спиха Латина з стульця,

Нехай поселить тут свій рід.

Но тілько щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид».

«Іноси! сількість! Як мовляла», —

Юноні Юпітер сказав.

Богиня з радіщ танцювала.

А Зевс метелицю свистав.

І все на шальках розважали,

Ютурну в воду одіслали,

Щоб з братом Турном розлучить;

Бо книжка Зевсова з судьбами,

Несмертних писана руками,

Так мусила установить.

Еней махає довгим списом.

На Турна міцно наступа.

«Тепер, — кричить, підбитий бісом, —

Тебе ніхто не захова.

Хоть як вертись і одступайся,

Хоть в віщо хоч перекидайся,

Хоть зайчиком, хоть вовком стань,

Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,

Я витягну тебе спідсподу

І розмізчу, погану дрянь».

Од сей бундючної Турн речі

Безпечно усик закрутив

І, зжав свої широкі плечі,

Енею глуздівно сказав:

«Я ставлю річ твою в дурницю;

Ти в руку не піймав синицю,

Не тебе, далебіг, боюсь.

Олімпські нами управляють.

Боки на мене налягають.

Пред ними тілько я смирюсь».

Сказавши, круто повернувся

І камінь пудів в п’ять підняв;

Хоть з праці трохи і надувся;

Бо, бач, не тим він Турном став,

Не та була в нім жвавость, сила,

Йому Юнона ізмінила;

Без богів ж людська моч — пустяк.

Йому і камінь ізміняє,

Енея геть не долітає,

І Турна взяв великий страх.

В таку щасливую годину

Еней чимдуж спис розмахав

І Турну, гадовому сину,

На вічний поминок послав;

Гуде, свистить, несеться піка,

Як зверху за курчам шульпіка,

Торох рутульця з лівий бік!

Простягся Турн, як щогла, долі,

Качається од гіркой болі,

Клене олімпських єретик.

Латинці од сього жахнулись,

Рутульці галас підняли,

Троянці глумно осміхнулись,

В Олімпі ж могорич пили.

Турн тяжку боль одоліває,

К Енею руки простягає

І мову слезную рече:

«Не жизні хочу я подарка;

Твоя, Анхізович, припарка

За Стікс мене поволоче.

Но єсть у мене батько рідний,

Старий і дуже ветхих сил;

Без мене він хоть буде бідний,

Та світ мені сей став не мил;

Тебе о тім я умоляю,

Прошу, як козака, благаю:

Коли мені смерть задаси,

Одправ до батька труп дублений;

Ти будеш за сіє спасенний,

На викуп же, що хоч, проси».

Еней од речі сей зм’ягчився

І меч піднятий опустив;

Трохи-трохи не прослезився

І Турна ряст топтать пустив.

Аж зирк — Паллантова ладунка

І золота на ній карунка

У Турна висить на плечі.

Енея очі запалали,

Уста од гніву задрижали,

Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.

І вмиг, вхопивши за чуприну,

Шкереберть Турна повернув,

Насів коліном злу личину

І басом громовим гукнув:

«Так ти троянцям нам для сміха

Глумиш з Паллантова доспіха

І думку маєш буть живим?

Паллант тебе тут убиває,

Тебе він в пеклі дожидає,

Іди к чортам, дядькам своїм». З

З сим словом меч свій устромляє

В роззявлений рутульця рот

І тричі в рані повертає,

Щоб більше не було хлопот.

Душа рутульська полетіла

До пекла, хоть і не хотіла,

К пану Плутону на бенкет.

Живе хто в світі необачно,

Тому нігде не буде смачно,

А більш, коли і совість жметь.

СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

Бургомістр (нім. Bürgermeister) — міський голова.

Вирва — тут: хабар. В три вирви — дати відкупного в потрійному розмірі.

Восьмуха — восьма частина кварти (близько 125 грамів).

Гиря, гирявий — коротко острижений, взагалі негарний, непоказний.

Горлиця, гоцак, гайдук — українські танці, зуб — танок, який танцювали під сопілку, санжарівка — темпераментний танець.

Грінку убить — добре поживитися. Грінка — скибка хліба, помазана зверху чимсь їстівним; або ще — підсмажена на сковорідці з жиром. У переносному значенні — взагалі шмат, кусок чогось пожиточного.

Ґринджолята — низькі й широкі сани з боками, що розширяються від передка.

Дати швабу — дати прочуханки, покарати.

Джерегелі — коси, дрібно заплетені й викладені вінком на голові. Вегері — танець, ніби угорського походження; скакати вегері — танцювати навприсідки.

Дряпічка, дряпіжник — той, хто оббирає кого-небудь, здирник.

Єдимашка, адамашка — дорога східна тканина, з візерунками того ж кольору, що й тканина.

Жовна — набряк залоз на шиї.

З вибійки платок — платок із вибитим на тканині візерунком, який наноситься вручну за допомогою різьбленої або набірної дерев'яної дошки.

Кабака — тютюн для нюхання, розтертий у порошок.

Каламар — чорнильниця.

Кварта — кухоль, десята частина відра.

Кибалка — старовинний жіночий головний убір у вигляді високої пов'язки на голові, з двома довгими кінцями, які спадали на спину. Носили тільки заміжні жінки.

Ковтки — сережки.

Крутопопи — перекручене на комічний лад протопопи (від грецького «протопапас» — старший батько) — старший духовний сан у православній церкві.

Ланець — гультяй, розбишака.

Лемішка, зубці, путря, кваша, шулики — українські страви — каші, кутя, пшеничні коржі з медом.

Мана — привид, міраж.

Мартопляс — гультяй, гульвіса, блазень.

Мацапура — гидка, неприємна на вигляд людина.

Мед, пиво, брага, сирівець, катанка — названі найдавніші відомі в нас напої. Перелік по низхідній, від кращого до найдешевшого — сирівцю, єдиного в цьому ряду безалкогольного напою.

Мичка — пучок приготовленого для пряжі волокна конопель або льону; тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодиці з-під кибалки, або взагалі коса. З'являтися на людях з відкритою косою, чи навіть пасмом волосся, що виглядає з-під головного убора, заміжній жінці не годилося.

Мугир — вайлувата, неотесана, груба людина.

Нешпетний (діалект.) — непоганий.

Октоїх (восьмигласник) — книга, в якій містилися церковні співи на весь тиждень, розписані на вісім голосів (лат. octava — вісім).

Очіпок — головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, інколи з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся.

Півкопи — двадцять п'ять копійок.

Піярська граматка — найпоширеніша шкільна граматика латинської мови.

Полуставець — молитовник з місяцесловом, святці, обов'язкова приналежність тогочасних шкіл. Понеділкувати — поширений у давні часи звичай постити в понеділок.

Путивочка — сорт невеликих круглих яблук.

Ратман (нім. Ratmann) — радник; член міського магістрату, ратуші.

Сивуха — звичайна, невисокого ґатунку горілка, недостатньо очищена.

Сподар — шанобливе звертання, зараз невживане. Мало значення: «господар» і «государ», «цар».

Суціга — собачий син, розбишака, пройдисвіт.

Тісна баба — дитяча, молодіжна гра; дві кількісно рівні групи сідають на лавці й починають тиснути одна на другу. Витіснена група вважається переможеною.

Ходить на ралець — на важливі свята ходити на поклон за подарунками.

Хрещик, горюдуб — парні ігри; джгут, хлюст — різновиди гри в карти.

Цехмістер — старшина цеху. Цехами звалися в містах об'єднання ремісників однієї або кількох близьких спеціальностей.

Шушон — жіночий верхній одяг.

ЦЕ ЦІКАВО!

І. Карпенко-Карий, видатний український драматург, який сам багато років блискуче виконував у виставі роль Возного, назвав «Наталку Полтавку» «праматір'ю українського театру». Про неймовірний успіх цього твору на сцені він згадував: «Я сам тридцять три роки слухав «Наталку»... У чому вся сила п'єси, у чому її чаруюча душу краса? У надзвичайній простоті, у правді й, найголовніше, у любові автора до цього народу, у любові, котра із серця Котляревського перейшла на його твір».