Географія. Комплексна підготовка до ЗНО і ДПА

5. Гідросфера

Поняття гідросфера та її основні частини

Гідросфера — це водна оболонка Землі. Вона включає всю хімічно не зв’язану воду, незалежно від її агрегатного стану. З 1,4 млрд км³ загального об’єму вод гідросфери близько 96,5 % припадає на Світовий океан, 1,7 % — на підземні води, приблизно стільки ж (1,7 %) — на льодовики й постійні сніги (головним чином Арктики, Антарктиди та Гренландії), менш 0,01 %— на поверхневі води суходолу (річки, озера, болота). Таким чином на суходолі сконцентровано до 3,5 % вод. Незначна кількість води міститься в атмосфері та в живих організмах. Гідросфера єдина. Її єдність полягає в спільності походження всіх природних вод з мантії Землі, в єдності їх розвитку, в просторовій безперервності, у взаємозв’язку всіх природних вод у системі Світового кругообігу води.

Світовий океан та його частини: океани, моря, затоки, протоки

Основну частину гідросфери становить Світовий океан, його води вкривають 71 % поверхні Землі. Середня глибина Світового океану 3 700 м, найбільша — 11 022 м (Маріанський жолоб). Об’єм вод Світового океану становить 1 338 млн км³.

Світовий океан поділяється на чотири океани: Тихий (50 % площі), Атлантичний (25 %), Індійський (21 %) і Північний Льодовитий (4 %). Межі океанів проводять по береговій лінії материків і островів, а у водних просторах — умовно по меридіанах мисів. Зараз виділяють п’ятий — Південний океан (у межах 60-ої паралелі). У нього входять води південної півкулі Землі між Антарктидою та південними краями материків Південної Америки, Африки та Австралії. Для цього регіону Світового океану характерне перенесення вод із заходу на схід (течія Західних вітрів).

У Світовому океані виділяють окремі частини: моря, протоки, затоки.

Море — це частина океану, яка відокремлена від нього суходолом, підвищеннями підводного рельєфу або островами. Єдиним винятком є Саргасове море у Північній Атлантиці, яке розташоване всередині океану. Моря займають близько 10 % площі Світового океану. Найбільші серед них за площею Філіппінське, Аравійське, Коралове.

За розташуванням моря бувають: окраїнні, внутрішні та міжострівні. Окраїнними називають моря, які розташовані вздовж окраїн материків, як правило, на їхньому підводному продовженні (Баренцове, Східнокитайське й ін.). Внутрішні (Середземні) моря це ті, які далеко врізаються в суходіл одного чи двох материків. Тому серед них виділяють міжматерикові (Середземне, Червоне та ін.) і внутрішньоматерикові (Чорне, Азовське, Балтійське). До міжострівних морів належать Яванське, Філіппінське та ін.

Півострів — порівняно невелика частина суходолу, що вдається у водний простір, сполучаючись із материком або великим островом. Найбільший за площею півострів — Аравія (2 730 тис. км²).

Острів — невелика, порівняно з материками, ділянка суходолу, що з усіх сторін омивається водою. Найбільший серед них — Гренландія (2 176 тис. км²). Скупчення островів називають архіпелагами (Канадський архіпелаг, Шпіцберген, Вогняна Земля).

За походженням острови бувають материковими, вулканічними й кораловими. Перші є виступами підводних окраїн материків. За розмірами вони найбільші. Острови вулканічного походження — це результат виверження підводних вулканів. Часто вони витягнуті у вигляді ланцюжків уздовж океанічних жолобів або серединно-океанічних хребтів. Коралові острови утворюються в океанах між Північним і Південним тропіками з температурою води не нижче +20 °С і глибиною до 50 м. Найчастіше існують у формі окремих рифів або скупчень рифів у вигляді розірваних кілець — атолів. Найбільше коралове утворення на земній кулі — Великий Бар’єрний риф, що простягається вздовж східного узбережжя Австралії на 2 000 км.

Властивості води Світового океану та причини її неоднорідності

В океанічній воді розчинені майже всі відомі на Землі речовини. Більшість їх через малий уміст важко знайти. Домінуюча роль серед розчинених мінералів належить солям. Серед розчинених в океанічній воді солей переважають хлориди (89 %) й сульфати (майже 11 %), значно менше карбонатів (0,5 %). Кухонна сіль (NaCl) додає воді солоний смак, солі магнію (MgCl₂) — гіркий. Загальну кількість усіх солей, розчинених у воді, називають солоністю. Її вимірюють у тисячних частинах маси — проміле (%о).

Середня солоність Світового океану становить близько 35 %о, тобто в кожному кілограмі води міститься в середньому 35 г солей. Солоність води океану залежить від співвідношення кількості атмосферних опадів і випаровування. Знижують солоність морських і океанічних вод річкові води й вода льодів, що тануть. У відкритому океані розподіл солоності в поверхневих шарах води (до 1 500 м) має зональний характер. У екваторіальному поясі, де випадає багато опадів, вона знижена, в тропічних широтах — підвищена. У помірних і полярних широтах солоність знову знижується. У Північному Льодовитому океані вона становить 32 %о.

Помітно відрізняються за солоністю внутрішні моря. Солоність води в Балтійському морі становить близько 11 %о, в Чорному — до 19 %о, а в Червоному — до 42 %о. (найвища серед внутрішніх). Це пояснюють різним співвідношенням надходження (атмосферні опади, річковий стік) і витрат (випаровування) прісної води, тобто кліматичними умовами.

Температура води

Температура вод Світового океану залежить від географічної широти й розподіляється на його поверхні зонально. Зональність порушується океанічними течіями, впливом суходолу, постійними вітрами. Найвищі середньорічні температури води (27-28 °С) спостерігають в екваторіальних і близьких до них широтах. Зі збільшенням широти зменшується величина сонячної радіації і в приполярних областях температура вод Світового океану знижується до 0 °Ста нижче (до -1,8 °С у приповерхневому шарі Північного Льодовитого океану). Для всього Світового океану середня температура приповерхневого шару океанічних вод становить +17,5 °С. При зануренні вглиб вона знижується і поблизу дна не перевищує 2 °С. Вода має велику теплоємкість, тому в океані накопичується величезна кількість тепла, лише верхній 10-метровий шар океанічних вод містить тепла більше, ніж уся атмосфера.

Крига покриває близько 15 % усієї акваторії (водного простору) Світового океану, тобто 55 млн км²; зокрема 38 млн км² в Південній півкулі. За походженням крига, що трапляється в морях і океанах, не лише морська, тобто утворена шляхом замерзання солоної води; прісний лід виносять річки, він сповзає з материків та островів. Великі плавучі брили льоду в океанах і морях, які утворюються в результаті відламування від сповзаючих із суходолу покривних льодовиків, називають айсбергами.

Льодовий покрив має величезний вплив на життя в океані, на клімат Землі. Льоди в океанах і особливо в морях утруднюють судноплавство й морські промисли.

Рух воду Світовому океані

Вода у Світовому океані постійно перебуває в русі як на поверхні, так і в глибині. Частинки води здійснюють як коливальні, так і поступальні рухи, що звичайно поєднуються, але за помітного переважання одного з них. Хвилювання — це переважно коливальні рухи води, а течії — поступальні.

Хвилі

Головна причина виникнення хвиль на поверхні Океану — вітер. Землетруси, виверження вулканів, припливи викликають хвилювання всієї товщі океанічних вод. Хвиля характеризується висотою, довжиною та швидкістю. Висота хвилі — це відстань по вертикалі від найнижчої точки улоговини (підошви) до гребеня; довжина — це відстань між сусідніми гребенями хвилі.

Швидкістю хвилі називають відстань, що проходить хвиля за одиницю часу. Висота хвиль, утворених вітром, звичайно не більша за 4-6 м, найбільша — близько 30 м. Довжина вітрових хвиль становить 100-250 м, рідко — до 500 м. У штормову погоду за швидкості вітру 20 м/сек і більше гребені хвилі зриваються й утворюють білу піну — баранчики. Хвилювання, викликане вітром, з глибиною затухає. Глибше 200 м навіть сильне хвилювання вже непомітне. При наближенні до берега від тертя об дно швидкість руху підошви хвилі уповільнюється і гребінь перекидається. Виникає прибій. Біля крутих берегів, де енергія хвиль не гаситься об дно, сила їх удару досягає 30-38 т на 1 м². Для захисту від хвиль портових споруд, рейдових причалів, берегів з каменю або бетонних брил будують хвилеломи.

Унаслідок підводних землетрусів і вивержень вулканів виникають сейсмічні хвилі — цунамі. Вони переміщуються у боки від місця виникнення зі швидкістю 700-800 км/год. У відкритому океані довжина цунамі сягає сотень кілометрів (200-300 км) при висоті близько 1 м. Тому у відкритому океані вони навіть непомітні для суден. Біля берегів швидкість цунамі зменшується, а висота збільшується до 40-60 метрів. Обрушуючись на берег, ці хвилі викликають катастрофічні руйнування, забирають тисячі людських життів, спричинюють мільйонні збитки.

Під дією сил тяжіння Місяця й Сонця виникають періодичні коливання рівня Океану — припливно-відпливні рухи океанічних вод. Особливо помітні припливи, що викликаються найближчим до Землі космічним тілом — Місяцем. Унаслідок обертання Землі приливні хвилі переміщуються назустріч її руху, тобто зі сходу на захід. Там, де проходить гребінь припливної хвилі, виникає приплив (повна вода), що змінюється відпливом (мала вода). Найчастіше на добу буває два припливи та два відпливи.

Унаслідок більшої віддаленості Сонця від Землі, сонячні припливи в 2,17 рази слабші, ніж місячні. Місячні й сонячні припливи можуть накладатися. Величина морських припливів залежить не лише від взаємного положення Землі, Місяця і Сонця, але й від географічної широти, глибини моря, форми берегової лінії. У відкритому океані величина припливу не більше 1 м, у вузьких затоках — до 18 м. Приливна хвиля проникає в деякі річки (Амазонка, Темза) і, швидко переміщуючись вгору течією річки, утворює водяний вал заввишки до 5 м. Проте, найвищі припливи в затоці Фанді, де їх висота може досягати 18 м.

Приливи мають величезну енергією — приблизно в 1,5 рази більшу, ніж енергія всіх річок Землі. В даний час вже є досвід будівництва припливних електростанцій (ПЕС) у Франції, Росії та інших країнах.

Морські течії

Течії — це горизонтальні переміщення величезних мас води у Світовому океані в певному напрямі на великі відстані. Вони спричиняються вітром (вітрові або дрейфові); виникають унаслідок різної висоти рівня води (стічні) та різної її щільності. В усіх випадках на напрям течії впливає дія обертання Землі, що зумовлює відхилення їх управо в північній півкулі та вліво — в південній.

Головна причина поверхневих течій — вітер. Він створює потоки води, що протікають серед менш рухомих водних потоків. Ширина цих потоків може досягати тисячі, а довжина — багатьох тисяч кілометрів. Вони згинаються, розгалужуються, роз’єднуються, зливаються. Течії, що протікають серед холодніших вод — теплі, серед тепліших — холодні. Тепла течія (Норвезька), що проходить з Атлантичного океану в Північний-Льодовитий, має температуру лише 3 °С, а холодна (Перуанська) — вище 20 °С. Теплі течії прямують з низьких широт до вищих, холодні — навпаки.

В океанах існують системи поверхневих течій, що залежать від напрямку пануючих вітрів, від положення та конфігурації океану. Пасати викликають Північну й Південну пасатні течії, що наганяють воду до східних берегів материків. Між ними виникає міжпасатна протитечія. Уздовж східних берегів на північ і на південь протікають теплі течії.

У помірних широтах західні вітри викликають поперечні течії, що перетинають океан із заходу на схід. У Південній півкулі це наймогутніша зі всіх океанічних течій — Антарктична, або Течія Західних Вітрів, що сполучає води трьох океанів. Біля західних берегів материків від цієї течії відгалужуються вітки, що прямують в бік екватора і замикають кільце течій в кожному океані. У Північній півкулі поперечні течії біля західних берегів материків роздвоюються.

З Північного Льодовитого океану, куди поступають води річок і талої криги, існує стік, головним чином в Атлантичний океан (Лабрадорська течія). У північній частині Індійського океану напрям течій змінюється за сезонами.

Течії виявлені на різних глибинах океану, навіть у глибоководних жолобах. Причина течій на глибині — різна щільність води. Вона може бути викликана тиском маси води зверху (наприклад, у місцях наганяння або зганяння її вітром), зміною температури та солоності води.

Зміна щільності води — причина постійних вертикальних переміщень води: опускання холодної (або солонішої) та піднесення теплої (менш солоної). З перемішуванням води на глибині відбувається насичення води киснем та іншими газами, що поглинаються водою з атмосфери, й винесення з глибин живильних для організмів речовин у поверхневі шари води. Місця інтенсивного перемішування води в океані найбагатші на живі організми.

Господарське значення морів

Усі організми, які людина використовує для власних потреб, називають біологічними ресурсами.

Залежно від умов існування у Світовому океані виділяють три групи живих організмів: планктон, нектон, бентос.

Планктон — організми поверхневого шару води, які пасивно переносяться хвилями й течіями. Це мікроскопічні водорості, бактерії, дрібні рачки, ікра риб і личинки різних тварин, а також медузи.

Нектон — організми, які живуть у товщі води й активно пересуваються: риби, кальмари, восьминоги, дельфіни, кити, тюлені, черепахи та ін.

Бентос — організми, які живуть на дні моря. Вони ведуть або придонний спосіб життя (водорості, коралові поліпи), або зариваються в ґрунт (молюски, морські черви), чи повзають по дну (морські зірки, краби), вільно плавають біля дна (камбала, скат).

Велике господарське значення морів та океанів полягає в тому, що вони є найдешевшими й зручними шляхами сполучення. З ними пов’язані різні промисли: вилов риби, крабів, мідій, добування їстівних водоростей, полювання на морських звірів (китів, моржів, тюленів), добування перлів, коралів, бурштину та ін.

На дні океанів і морів є дуже багато різних корисних копалин. У межах материкових відмілин атлантичного й тихоокеанського узбереж та під дном Північного Льодовитого океану, Північного, Каспійського, Азовського та інших морів є багаті поклади нафти й горючих газів, запаси яких удвічі більші, ніж на суходолі. У багатьох місцях дно океану вкрите конкреціями заліза, марганцю, міді, нікелю, кобальту та рідкісних і розсіяних елементів.

Морська вода містить у розчиненому стані багато корисних хімічних елементів, а тому в процесі опріснення вони можуть видобуватися і використовуватися.

Енергію припливів, а останнім часом й океанічних течій, починають використовувати для виробництва електроенергії.

Води суходолу

Вода суходолу — це частина водної оболонки Землі. До них відносять підземні води, води річок, льодовиків, озер і боліт, в яких зберігається 3,5 % загальних світових запасів води.

Підземні води. Характер залягання і властивості

Води, що містяться у верхній частині земної кори (до глибини 12-16 км) називають підземними. Живляться вони атмосферними опадами і тому в кожній місцевості залежать від річної кількості опадів. Підземні води містяться у товщі гірських порід верхньої частини земної кори в рідкому, твердому та газоподібному станах. Основна їх маса утворена внаслідок просочування з поверхні дощових, талих і річкових вод. Підземні води постійно переміщуються як в горизонтальному, так і у вертикальному напрямах.

За хімічним складом підземні води поділяються на прісні та мінеральні. Глибина їх залягання, напрям і швидкість руху залежать від водопроникності гірських порід. До водопроникних гірських порід відносять галечник, пісок, гравій. До водонепроникних відносять глини, пісковик, граніт, щільні, без тріщин гірські породи, мерзлі ґрунти, пори яких заповнені льодом.

За умовами залягання підземні води поділяють на ґрунтові й міжпластові.

Ґрунтові води залягають над першим від поверхні постійним водоносним горизонтом. Він тісно пов’язаний з характером рельєфу, четвертинними відкладами, ґрунтами та рослинністю.

Міжпластові води, що залягають у вигнутих пластах порід і перебувають під постійним тиском, називають артезіанськими. За наявності свердловини вони піднімаються вгору і при виході на поверхню фонтанують.

Ґрунтові води живляться атмосферними опадами, що просочилися, водами річок, озер, водосховищ. Рівень ґрунтових вод коливається за сезонами року, він різний у різних зонах. Так, в тундрі він практично співпадає з поверхнею, в пустелях перебуває на глибині 60-100 м. Уміст солей та газів у воді змінюється: у тундрі ґрунтові води прісні, в пустелях не буває сильно мінералізованих вод. Підземні води, що містять велику кількість солей і газів, називають мінеральними. Мінеральні води нерідко мають цілющі властивості за рахунок корисних мікроелементів, що містяться в них (Бром, Йод, Радон та ін.).

Підземні води повільно переміщуються у напрямку нахилу водоносного шару. Там, де на поверхню Землі виходить шар водотривких порід, над якими збираються підземні води, утворюється джерело — природний вихід підземних вод на земну поверхню. Найчастіше джерела пов’язані зі схилами гір, ярами, балками, річковими долинами та іншими зниженнями рельєфу.

Своєрідним типом джерел є гейзери, що періодично викидають гарячу воду і пару на висоту до 60 м. Вони характерні, в основному, для зон сучасного активного вулканізму, де близько до поверхні підходить розплавлена магма. Найбільше гейзерів зосереджено в Північній Америці, на півострові Камчатка, островах Ісландії та Нової Зеландії. Води, які підіймаються з великих глибин чи з горизонтів, що прилягають близько до вулканічних осередків, виходять на поверхню у вигляді теплих або навіть гарячих джерел, називають термальними або гарячими підземними водами (з температурою від +20 до +100 °С). Вони зазвичай відрізняються високим умістом різних солей, кислот, металів, радіоактивних елементів.

Запаси підземних вод дуже великі, але вони поновлюються вкрай поволі. Це необхідно враховувати, використовуючи їх. Не менш важлива охорона підземних вод від забруднень. У ґрунтові води проникають забруднені води з поверхні. Разом з охороною підземних вод постає серйозна проблема їх відтворення.

Річка та її частини. Річкові басейни. Живлення та режим річок

Річка — постійний водний потік на поверхні суходолу, який рухається у виробленій ним заглибині — руслі. Річка має витік — місце, де вона бере початок. Місце впадання річки в море, озеро або іншу річку називають гирлом. Різницю між абсолютними висотами витоку та гирла річки, називають її падінням. Річку, що впадає в іншу річку, називають притокою. Рівнину в гирлі річки, створену її наносами й прорізану численними рукавами та протоками, називають дельтою. Вона здебільшого утворюється дрібними твердими частинками. Дельти річок постійно збільшуються в розмірах у зв’язку з відкладанням принесених річкою наносів.

Звивисте заглиблення земної поверхні, вироблене річкою від витоку до гирла, називають річковою долиною. Її елементами є річище, заплава, тераси. Заплава — це частина річкової долини, яка заливається водою під час повені. Тераса річки в минулому була заплавою.

Головна річка зі всіма притоками утворює річкову систему. Площа, з якою річка збирає поверхневі й підземні води, називають річковим басейном. Басейни сусідніх річок відділяються вододілом — межею між басейнами сусідніх річок. У гірських районах вододіли звичайно виражені добре та проходять гірськими хребтами. На рівнинах вододіли нерідко визначити важко. Найдовшою річкою є Ніл (6 671 км), а найбільший річковий басейн має р. Амазонка (понад 7 млн км²).

Швидкість течії річки перебуває в прямій залежності від похилу русла — відношення різниці висот двох пунктів до довжини ділянки між ними. Річки рівнин мають невеликі похили і швидкості їх течії рідко перевищують 1 м/сек. Річку вважають гірською, якщо постійна течія має швидкість понад 5 м/сек. Швидкість течії води, як правило, найбільша у верхній течії річки, а найменша — у нижній течії.

Напрям річки та швидкість її течії залежить від падіння річки — різниці висот між її витоком і гирлом у метрах; падіння річки визначають або для всієї річки, або для окремих її ділянок (тоді падіння річки визначають як різницю висот між двома точками на певній відстані вздовж річки).

Ділянки річок з бурхливою течією, приурочені до місць виходів на поверхню важкорозчинних порід, носять назву порогів. Падіння води з прямовисного уступу називають водоспадом. Найвищий водоспад на Землі — Анхель (1 054 м) у басейні р. Оріноко. Водоспад Вікторія на р. Замбезі в Африці має ширину 1 800 м і висоту 120 м.

Найважливішою характеристикою річок є їх живлення. Виділяють чотири джерела живлення: снігове, дощове, льодовикове й підземне. Роль кожного з них у різні сезони року й у різних регіонах неоднакова. Більшість річок має змішане живлення. Дощове живлення характерне для річок екваторіальних, тропічних і мусонних областей. Водами талих снігів живляться річки помірного клімату з холодними, сніговими зимами. Льодовикове живлення мають річки, що починаються у високих, укритих льодовиками, горах. Підземні води живлять багато річок. Завдяки їм річки не пересихають влітку та не вичерпуються під льодом.

Більшість річок планети поповнюють своє річище водою завдяки мішаному живленню з переважанням одного із джерел живлення. Традиційно взимку, коли річка вкривається кригою, вона має підземне живлення.

Від живлення значною мірою залежить режим річки — зміна величини витрати води за сезонами року, коливання рівня, зміна температури води. Режим річки залежить, насамперед, від кліматичних особливостей території.

Водний режим річки характеризується витратою води і стоком. Витрата — це певна кількість води, що проходить через поперечний переріз річки за одну секунду. Витрату води за рік називають річним стоком — об’єм води, що протікає в річці за рік і формується в результаті випадання дощу, танення снігу та льоду. Кількість води, яку несуть річки в середньому за рік, називають їх водоносністю. Найбагатоводніша річка світу — Амазонка, в її гирлі середня річна витрата становить 175 тис. м³/с. Велика багатоводність характерна для рік Конго (39 600 м³/рік), Ганг, Янцзи, Інд, Хуанхе, Амур та ін. Упродовж року відбувається коливання рівня води. Найнижчий рівень води в річці називають меженню, в цей час річка витрачає мінімальну кількість води. Найвищий рівень води в річці, який наступає щороку в певний час, називають повінню. Раптове піднесення рівня води в річці в будь-який час року називають паводком. У цей час спостерігають максимальну витрату води в річці.

Період стійкого льодового покриву на річці називають льодоставом.

Робота річок полягає у руйнуванні, перенесенні та накопиченні гірських порід. Результатом цієї роботи є заплава, тераси, каньйон, річкова ерозія, дельта.

Річкова ерозія — це руйнування земної поверхні постійними водними потоками. Продукти руйнування (уламки порід) разом з водними потоками переносяться вниз за течією. У пониззях річок відбувається їх нагромадження (акумуляція), внаслідок якої утворюються алювіальні відклади. Річка поглиблює своє русло, доки не досягне свого базису ерозії — це той рівень, до якого річка може поглиблювати своє річище (нижче від цього рівня русловий потік втрачає здатність поглиблювати дно).

Зі зниженням базису ерозії швидкість руслового потоку збільшується, внаслідок чого посилюється річкова глибинна ерозія. А якщо базис ерозії підвищується, то зменшується падіння, похил річки і, відповідно, швидкість течії. Це зумовлює зміни напрямку русла, воно стає звивистим. Вигини русла річки називають меандрами. Іноді, під час наводку водний потік прориває ділянку заплави між двома меандрами й вирівнює своє русло. Залишені річкою старі русла називають старицями.

Унаслідок річкової ерозії у водному потоці нагромаджуються розчинені продукти руйнування берегів, донні наноси. Таким чином формується твердий стік — кількість наносів і розчинених речовин, яку річковий потік проносить через поперечний переріз річки за одиницю часу (у грамах за секунду чи кілограмах за секунду).

Кількість твердих часточок (у грамах), що міститься в 1 м³ води, характеризує її каламутність. Прилад, що визначає кількість розчинених у воді часточок, називають батометром.

Озера, їх походження, властивості вод

Озеро — це природна заглибина на суходолі, що заповнена водою. Від моря воно відрізняється відсутністю двосторонніх зв’язків з океаном. Усі озера Землі займають близько 1,8 % поверхні суходолу. Найбільше за площею акваторії — Каспійське озеро-море (376 тис. км²), найглибше — Байкал (1 620 м). Утворення озера починається із заповнення водою улоговини, походження якої значною мірою обумовлює його величину й форму. За походженням улоговин озера бувають:

тектонічні, утворені в розломах земної кори, грабенах (Байкал, Танганьїка);
вулканічні в кратерах згаслих вулканів (Кроноцьке на Камчатці);
карстові в карстових провалах і воронках;
льодовикові, пов’язані з діяльністю льодовика (озера Кольського півострова, Великі Американські озера);
загатні, що виникли при перегороджуванні водотоків обвалами (Сарезське на Памірі);
залишкові, які були частинами давніх морських басейнів, що втратили зв’язок із Світовим океаном (Каспійське море-озеро).

Озера можуть бути стічними (традиційно прісні) й безстічними. З перших витікають річки, другі — позбавлені стоку. Безстічні озера часто солоні. Залежно від ступеня солоності розрізняють озера прісні (солоність менше 1 %о), солоні (до 24,7 %о), засолені (24,7-47 %о), мінеральні (≥ 47 %о). Мінеральні озера бувають содовими, сульфатними, хлоридними. У мінеральних озерах солі можуть випадати в осад (наприклад, самоосадові озера Ельтон і Баскунчак).

У розповсюдженні озер на земній поверхні спостерігають зональність, з’ясовну залежність озерності території від клімату. Особливо багато озер у тундрі й лісовій зоні. У зонах з недостатнім зволоженням виникають в основному тимчасові водоймища.

Болота

Болота — це надмірно зволожені ділянки суходолу з вологолюбною рослинністю та шаром торфу не менше 0,3 м (з меншим шаром — заболочені землі). Болота містять лише 5-10 % сухої речовини (торфу), решта — вода. Назвати болота водоймами не можна, оскільки вода в них перебуває в зв’язаному стані. Болота утворюються внаслідок заростання озер або заболочення суходолу. Їх поділяють на низинні (утворюються в долинах річок і живляться підземними водами, характеризуються доволі різноманітною рослинністю — вільха, рогіз, очерет, осока, мох), перехідні (живляться атмосферними опадами і підземними водами, бідні на мінеральні речовини, в їх рослинному покриві переважають береза, сосна, сфагновий мох) і верхові (розміщуються на вододілах річок і живляться атмосферними опадами, бідні на рослинність). Загальна площа, зайнята болотами, становить приблизно 2 % площі суходолу.

Льодовики

Льодовики — це рухомі маси льоду, що виникли на суходолі в результаті накопичення та поступового перетворення твердих атмосферних опадів. Замерзла в льодовиках вода є прісною. Їх утворення можливе там, де впродовж року твердих опадів випадає більше, ніж встигає за цей час розтанути й випаруватись. Межу, вище від якої можливе накопичення снігу, називають сніговою лінією. Висота снігової лінії залежить від кліматичних умов. У полярних областях вона розташовується дуже низько, на екваторі — на висоті 5 км, у тропічних широтах — вище 6 км.

Льодовики бувають двох типів: покривні (льодовики, що приховують нерівності рельєфу на великих ділянках земної поверхні, вкриваючи їх потужним шаром) та гірські. Приклад покривного зледеніння — льодяний покрив Антарктиди. Його потужність досягає 4 км при середній товщині 1,5 км.

Гірські льодовики відрізняються меншими розмірами та більш різноманітною формою. Вони займають вершини гір, долини й зниження на гірських схилах. Гірські льодовики розташовані на всіх широтах: від екватора до полярних країн. Найбільші гірські льодовики знаходяться на Алясці, Гімалаях, Гіндукуші, Памірі й Тянь-Шані.

Льодовик має дві області: живлення і стоку. В області живлення відбувається накопичення льоду, в області стоку — його зменшення внаслідок танення, випаровування, механічного відколювання. Лід поступає сюди з області живлення. Накопичуючись у достатній масі, лід, маючи пластичність, починає рухатися під дією сили тяжіння. На його русі позначаються зміни температури, що впливають на пластичність льоду. Льодовик може наступати й відступати. Щорічні коливання краю льодовика становлять від декількох десятків метрів до декількох кілометрів.

Льодовики займають близько 11 % усієї площі суходолу. В епоху максимального зледеніння вони покривали близько 30 % її площі. У сучасних льодовиках зосереджено понад 24 млн км² прісної води, тобто майже 69 % усіх її запасів на Землі. Об’єм води, зв’язаної в усіх льодовиках, відповідає сумі атмосферних опадів, що випали на Землю майже за 50 років, або стоку всіх річок Землі за 100 років.

Штучні водойми

До штучних водойм належать водосховища, канали й ставки.

Водосховище — штучна водойма, створена у руслі річки шляхом перекриття її греблею. Водосховища необхідні для регулювання стоку води, для задоволення потреб господарства у воді. Найбільші водосховища в Україні — Каховське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське. Найбільші водосховища світу — Братське, Самарське, Цимлянське (Росія).

Канали — це штучні ріки для перекидання води в район її споживання. За призначенням канали бувають: 1) судноплавні; 2) енергетичні або гідросилові; 3) іригаційні або зрошувальні; 4) осушувальні або дренажні; 5) водопровідні; 6) лісосплавні. Найбільші судноплавні канали світу — Панамський та Суецький. Найбільші зрошувальні — Каракурумський (Туркменістан), Іртиш — Караганда (Казахстан), Великий Ферганський (Узбекистан).

Ставки — малі за розмірами та об’ємом штучні водойми, які використовують для місцевих погреб.

Тестові завдання

5. ГІДРОСФЕРА

5.1. Причина припливів і відпливів у Світовому океані

А притягання водної оболонки Землі Місяцем і Сонцем
Б нерівномірний річковий стік
В нерівномірне нагрівання земної поверхні
Г нахил земної осі до площини орбіти

5.2. Назва ліній, що з’єднують на картах морів та океанів місця з однаковою глибиною

А ізопаги
Б ізобари
В ізобати
Г ізогаліни

5.3. Падіння річки — це

А кількість води, яку річка виносить за рік
Б кількість води, яку річка виносить за 1 секунду
В зниження рівня води в річці в певний період року
Г різниця висот рівнів витоку й гирла річки

5.4. Назва повторюваних вигинів русла річки протягом усієї її довжини

А стариці
Б перекати
В меандри
Г тераси

5.5. Назва частини дна Світового океану до глибини 200 м

А материковий схил
Б абісаль
В ложе
Г шельф

5.6. Фаза водного режиму, яка щороку повторюється у певних кліматичних умовах в один і той самий сезон, характеризується найбільшою водністю та високим і тривалим підняттям рівня води в річці

А паводок
Б повінь
В зимова межень
Г весняна межень

5.7. Назва відкладів річок

А делювій
Б пролювій
В алювій
Г елювій

5.8. Море, яке вважають найбільш прісним у світі й солоність води якого становить 2-11 %о

А Червоне
Б Чорне
В Балтійське
Г Біле

5.9. Основна властивість артезіанських вод

А піднімаються вгору й при виході на поверхню фонтанують
Б утворюють джерела в підніжжях схилів
В формують верхові болота
Г інфільтруються вниз по тріщинах

5.10. Основні типи боліт

А верхові, заплавні, льодовикові
Б верхові, низинні, перехідні
В верхові, заплавні
Г низинні, джерельні, заплавні

5.11. Укажіть коефіцієнт зволоження, якщо кількість опадів становить 200 мм, а випаровуваність — 1 000 мм

А < 0.2
Б > 5
В = 1
Г = 0

5.12. Тип, до якого належить більшість морів Північного Льодовитого океану

А міжострівні
Б окраїнні
В внутрішні
Г внутрішньо-материкові

5.13. Берегів НЕ має

А Жовте море
Б Саргасове море
В Карибське море
Г Червоне море

5.14. Тип живлення, який домінує у верхній течії річок Середньої Азії

А льодовиковий
Б дощовий
В підземний
Г мішаний

5.15. Основна причина утворення тектонічних озер

А підняття земної кори
Б розривні рухи земної кори
В опускання земної кори
Г карстові процеси

5.16. Перехідна ділянка океанічного дна, яка починається глибше 2 000 м

А шельф
Б материковий схил
В ложе океану
Г глибоководний жолоб

5.17. Затока, в якій спостерігають найвищі припливні хвилі (до 20 м)

А Мексиканська
Б Гвінейська
В Гудзонова
Г Фанді

5.18. Укажіть витрату води, якщо ширина річки становить 20 м, середня глибина — 1 м, швидкість течії — 1 м/с.

А 2 м²/с
Б 2 м³/с
В 20 м²/с
Г 20 м³/с

5.19. Найглибше озеро на Землі

А Ладозьке
Б Танганьїка
В Вікторія
Г Байкал

5.20. Тип живлення, який переважає в річок екваторіального поясу

А льодовиковий
Б дощовий
В підземний
Г мішаний

5.21. Увідповідніть терміни та їх тлумачення

1 каламутність
2 твердий стік
3 меандри
4 базис ерозії
А вигини русла річки
Б кількість твердих часточок (у грамах), що міститься в 1 м³ води
В кількість наносів і розчинених речовин, яку річковий потік проносить через поперечний переріз річки за одиницю часу
Г залишені річкою старі русла
Д рівень, до якого річка може поглиблювати своє річище

5.22. Увідповідніть типи річок, види їх живлення та режими

1 високогірний
2 мусонний
3 екваторіальний
4 пустельний
А живляться сезонними дощами, узимку пересихають, улітку повноводні
Б живлення дощем і снігом, узимку витрата мала, улітку — велика
В живляться дощами, з двома повенями на рік
Г живляться підземними водами, витрата мала, здебільшого відсутня
Д живляться дощами, втрата непостійна, улітку пересихають

5.23. Увідповідніть географічні об’єкти та їх походження

1 Байкал
2 Сарезьке
3 Великі Американські озера
4 Каспійське море-озеро
А льодовикове
Б загатне
В тектонічне
Г заплавне
Д залишкове

5.24. Увідповідніть океани та острови, розміщені в їх акваторіях

1 Тихий
2 Атлантичний
3 Індійський
4 Північний Льодовитий
А Мальдівські острови
Б Гавайські острови
В Мадагаскар
Г Земля Франца Иосифа
Д Кіпр

5.25. Увідповідніть океани та глибоководні жолоби

1 Тихий
2 Атлантичний
3 Індійський
4 Північний
Льодовитий
А Зондський
Б Маріанський
В Пуерто-Ріко
Г Канадська котловина
Д Байкальська котловина

5.26. Укажіть три внутрішні моря

1 Баренцове
2 Середземне
3 Берингове
4 Червоне
5 Азовське
6 Саргасове
7 Охотське

5.27. Укажіть три теплі течії

1 Гольфстрім
2 Північноатлантична течія
3 Канарська
4 Міжпасатна протитечія
5 Бенгельська
6 Перуанська
7 Лабрадорська

5.28. Річка Ангара витікає з озера Байкал на висоті 455 м над рівнем моря і впадає в річку Єнісей на висоті 76 м. Загальна довжина річки Ангара становить 1 826 км. Визначте середній похил річки Ангара.