Підручник по Всесвітній історії. Новітній період (1939–2011 рр.). 11 клас. Щупак

§ 17. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ КРАЇНИ, «ПЕРЕБУДОВА» ТА РОЗПАД СРСР

1. НАРОСТАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ І СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ

У період 1964-1985 рр. будувалися нові міста і заводи, палаци культури і стадіони; створювалися виші, відкривалися нові школи і лікарні. СРСР вийшов на передові позиції у світі в освоєнні космосу, розвитку авіації, атомної енергетики, фундаментальних і прикладних наук. Певні досягнення спостерігалися в освіті, медицині, системі соціального забезпечення.

Однак з початку 1970-х рр. у країні стрімкими темпами почала наростати соціально-економічна і суспільно-політична криза, що все більшою мірою набувала системного характеру.

Основні передумови і прояви кризи

• Монопольна влада КПРС у радянській політичній системі. Підміна партійними комітетами діяльності радянських і господарських органів. Пріоритетний розвиток ВПК, упровадження командно-адміністративної та планово-розподільної систем в економіці країни.

• Величезні фінансові і матеріальні ресурси відволікалися на надання допомоги прорадянським режимам у країнах Східної Європи, Азії й Африки.

• Перевага віддавалася екстенсивним методам ведення господарства.

• Регламентація економіки відповідно до народногосподарських планів, у яких намагались передбачити всі аспекти соціально-економічного розвитку, призводила до постійного дефіциту матеріальних і фінансових ресурсів, «авралів» у роботі підприємств, низької якості їхньої продукції.

• Зрівнялівка на виробництві призводила до падіння престижу кваліфікованої праці, ліквідувала стимули підвищення кваліфікації та продуктивності праці.

• Загострення екологічних проблем. У 104 містах СРСР забруднення повітря було визнане таким, що перевищує гранично припустимі норми.

• Загострення соціальних проблем. Збільшення грошових доходів населення відставало від виробництва товарів широкого вжитку. Зростання дефіциту товарів і продовольства впливало на масову свідомість. У суспільстві процвітали лицемірство, подвійна мораль, розкладання особистості під тиском офіціозного догматизму. Поширювалися алкоголізм і наркоманія.

• Відхід від лібералізації, фактична реабілітація сталінізму.

2. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

У середовищі наукової і творчої інтелігенції, віруючих почали виникати цілі групи людей, не згодних з режимом, які відкрито виступали проти зневажання громадянських свобод. Цей неформальний громадський рух одержав назву дисидентство. Він був дуже неоднорідним за своїм складом та ідеологічною спрямованістю.

Дисидент (від лат. dissidens - незгодний) - інакомисляча людина, незгодна з панівною ідеологією та владою. Дисидентство - неформальний громадський рух, що відстоює захист прав громадян та інші демократичні принципи.

Основні учасники і напрямки дисидентського руху

Прихильники «справжнього марксизму-ленінізму» вважали, що радянський режим зіпсував це вчення, і для оздоровлення суспільства необхідне повернення до справжніх цінностей марксизму-ленінізму.

Прихильники християнської ідеології говорили про необхідність дотримування християнських моральних принципів.

Захисники національно-культурних прав націй, що представляли національні республіки, виступали проти політики русифікації, за надання національно-культурної автономії.

Ідеологи ліберального напрямку відстоювали ідею переходу до демократичного суспільства західного типу, виступали за лібералізацію соціально-економічних і суспільно-політичних відносин.

Датою народження дисидентського руху можна вважати 5 грудня 1965 р. (день прийняття «сталінської конституції» 1936 р.), коли на Пушкінській площі в Москві відбулася перша демонстрація під правозахисними гаслами. Паралельно виникла безцензурна література і преса («самвидав» ). З цього часу розповсюджувалися машинописні тексти відомих дисидентів і правозахисників. Серед дисидентів визначилися свої лідери - А. Сахаров, В. Буковський, А. Марченко, З. Гамсахурдіа, П. Григоренко та інші.

Придушення «Празької весни» 1968 р. у Чехословаччині обернулося «закручуванням гайок» в ідеології, культурі, переслідуванням дисидентів. Незважаючи на це, 25 серпня 1968 р. на Червоній площі в Москві була проведена єдина відкрита в СРСР акція протесту проти радянської інтервенції в Чехословаччині. У ній взяло участь усього 8 чоловік.

Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала робота академіка А. Сахарова «Роздуми про прогрес, мирне існування й інтелектуальну свободу» (червень 1968 р.). А. Сахаров стояв на позиціях, близьких до західного лібералізму. Християнсько-демократичні цінності відстоював письменник О. Солженіцин, автор романів «У колі першому», «Архіпелаг ГУЛАГ», лауреат Нобелівської премії.

Стимулом для розвитку дисидентського руху стали підсумки Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.). У країні створювалися групи сприяння виконанню рішень цього форуму, які відстоювали права людини, інформували громадськість про порушення демократії в СРСР.

Андрій Сахаров

Влада сприймала дисидентство як «шкідливу течію, що ганьбить радянський державний лад». У 1970-ті рр. були вислані з країни чи змушені були виїхати за кордон письменники О. Солженіцин, В. Нєкрасов, В. Максимов, музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет Й. Бродський, кінорежисер А. Тарковський, театральний режисер Ю. Любимов та ін. Під репресії КДБ підпали громадяни, наприклад, за збереження книг М. Булгакова чи А. Платонова. Активісти правозахисного руху пройшли через в’язниці, табори; їх примусово розміщали в психіатричні лікарні.

3. ПРИХІД ДО ВЛАДИ М. ГОРБАЧОВА

Після смерті Брежнєва (10 листопада 1982 р.), під час короткого перебування при владі Ю. Андропова (листопад 1982 р. - лютий 1984 р.), керівництвом КПРС і країни були розпочаті спроби реанімувати систему силовими методами. Наступне висування на вищі партійні і державні посади старого і важко хворого К. Черненка перетворилося у фарс. Партійно-бюрократична еліта країни прагнула зберегти свою владу всіма доступними їй методами.

У березні 1985 р., після смерті К. Черненка, лідером партії був обраний 54-річний член політбюро і секретар ЦК КПРС М. Горбачов.

Горбачов Михайло Сергійович (народ. 1931) - політичний і державний діяч. Народився у селі Привольне Червоногвардійського району Ставропольського краю у селянській родині. З 13 років періодично працював у колгоспі, з 15 - помічник комбайнера МТС. Закінчив юридичний факультет МГУ (1955) і заочно - економічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту (1967). Після закінчення університету працював у Ставропольському краї. Незабаром був висунутий на комсомольську, а потім партійну роботу. У вересні 1966 був обраний першим секретарем Ставропольського міськкому партії. Із серпня 1968 працював другим, а у квітні 1970 обраний першим секретарем Ставропольського обкому КПРС. У 1978 обраний секретарем ЦК КПРС. З 1980 - член політбюро ЦК КПРС. У березні 1985 обраний генеральним секретарем ЦК КПРС. З жовтня 1989 - голова Президії Верховної Ради СРСР. У березні 1990 обраний Президентом СРСР. У грудні 1991 склав повноваження Президента. З 1992 - на пенсії, займається політичною і літературною діяльністю. Лауреат Нобелівської премії миру (1990).

З приходом до влади М. Горбачова відбулися кардинальні зміни в керівництві партії та країни. За кадрову й ідеологічну роботу в керівництві партії почав відповідати Є. Лігачов; міністром закордонних справ і членом політбюро ЦК КПРС став Е. Шеварднадзе; головою Верховної Ради СРСР був обраний А. Громико; на посаду голови Ради Міністрів СРСР був призначений М. Рижков - колишній директор Уралмашзаводу, а пізніше - один із керівників Держплану СРСР. М. Горбачова підтримував голова КДБ В. Чебриков. У політбюро реформістські прагнення М. Горбачова підтримував О. Яковлєв.

4. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ

4.1. Перебудова. З березня 1985 р. в історії СРСР почався період, що прийнято називати «перебудовою». За задумом реформаторського крила радянського керівництва вона повинна була охопити всі сфери життя суспільства. Однак мова не йшла про зміну політичного ладу. Необхідно було, як вважали реформатори, «оновити соціалізм», додати імпульсу прискореного розвитку.

Черги у 1980-х рр. стали прикметою часу

4.2. Курс на «прискорення». Перший етап реформ (1985—1986 рр.). У квітні 1985 р. був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР. Його основні завдання зводилися, зокрема, до таких пунктів:

• перебороти значне зниження темпів економічного зростання;

• виробити до 2000 р. стільки ж продукції, скільки було вироблено за 70 років існування радянської влади;

• розвивати матеріальні стимули виробництва та інше.

Після липня 1985 р. було прийнято ряд законодавчих актів, де конкретизувалися економічні реформи. Нове законодавство дозволяло створювати малі та спільні підприємства, акціонерні товариства, комерційні банки. Їх очолювали, як правило, колишні керівники підприємств і установ, із властивим більшості з них старим багажем економічного мислення. «Погріли руки» на перехідному етапі і кримінальні структури. Відсутність чіткого державного контролю і необхідної правової бази спричинила розвиток корупції.

4.3. Другий етап реформ (1987—1989 рр.). Головним змістом другого етапу реформ стала орієнтація на перехід від адміністративних методів до економічних при збереженні централізованого управління. Реформа передбачала надання підприємствам самостійності, переведення їх на самофінансування. Однак реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці. Кооперативи обкладалися непомірним податком (понад 40%). Кооперативи й «індивідуали» становили тільки 1,1% виробників країни.

Спроби перетворень не були підкріплені кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску інфляції в країні в 1988 р. З магазинів зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система. Відбулося обвальне зниження життєвого рівня населення. У 1989 р. почалися масові страйки шахтарів. Незабаром страйки охопили всі галузі промисловості.

4.4. Третій етап реформ (1989—1990 рр.). Усе більше економістів і практиків схилялися до висновку про необхідність узаконювання різних форм власності. Шлях до реформування економічної системи проходив через перехід до ринкових відносин. Проте в країні розгорнулася гостра боротьба навколо вибору еволюційного чи радикального шляху переходу до ринкових відносин. Непослідовність і зволікання в здійсненні реформ призвели до поглиблення економічної і суспільно-політичної кризи вже в 1990 р.

5. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО І ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. ГЛАСНІСТЬ

У вищих ешелонах влади відбулися кадрові зміни. На передові позиції висунулися нові політики: О. Яковлєв, Е. Шеварднадзе, Б. Єльцин. За 1985-1986 рр. на 85% змінився склад ЦК КПРС, до 70% - склад керівників республіканського рівня. Ослабла цензура, із в’язниць і заслань почали повертатися дисиденти. Повернувся із заслання і А. Сахаров. У січні 1987 р. М. Горбачов вперше висунув ініціативу щодо здійснення політики «гласності» і демократизації суспільства. Її підтримала частина інтелігенції.

Гласність - відкритість, публічність обговорень поточних та історичних проблем.

Курс на «гласність» означав пом’якшення цензури засобів масової інформації, ліквідацію спецсховів у бібліотеках, публікацію раніше заборонених книг, масовий прокат кінофільмів, що десятиліттями лежали на полках з ідеологічних причин. У країні з’явились сотні незалежних газет і журналів, вільнішими ставали радіо і телебачення. Вперше в СРСР вийшли друком романи «Доктор Живаго» Б. Пастернака і «Життя і доля» В. Гроссмана. У журналах друкувалися твори О. Солженіцина. Гострі матеріали принесли популярність журналу «Огонёк» (його редактором був український журналіст В. Коротич). Суспільне визнання здобули роман А. Рибакова «Діти Арбата», фільм Т. Абуладзе «Покаяння», перейняті осудом злочинів сталінізму. Люди почали більше думати, читати, сперечатися, відкрито висловлювати свої думки.

Вибори депутатів уперше проводилися на альтернативній основі. Громом серед ясного неба стала поразка на виборах у ряді регіонів представників партійно-державної номенклатури. Однак виборна система дозволила частині партійно-бюрократичної номенклатури потрапити до складу депутатського корпусу. І З'їзд народних депутатів відкрився в травні 1989 р. Сформована на з’їзді парламентська опозиція вимагала скасування 6-ї статті Конституції СРСР, що закріплювала за КПРС керівну роль у політичній системі держави. Уперше був утворений постійно діючий парламент - Верховна Рада СРСР.

6. АКТИВІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ РУХІВ У КРАЇНІ

У роки «перебудови» національні проблеми різко загострилися. У грудні 1986 р. молодь Алма-Ати відкрито виступила проти призначення першим секретарем ЦК КП Казахстану Г. Колбіна, росіянина за національністю, якого в республіці мало хто знав. Криваві конфлікти на ґрунті міжнаціональних відносин мали місце в Придністров’ї, Фергані, Андижані, Душанбе, Нагорному Карабаху, Баку, Сумгаїті, в інших місцях країни. Вони супроводжувалися людськими жертвами, вигнанням представників національних меншостей.

На тлі поглиблення економічної та політичної кризи наприкінці 1980-х рр. активізувалися національні рухи в СРСР, цілями яких було звільнення від опіки з боку Москви, а як остаточний підсумок - здобуття незалежності. Серед новостворених масових національно-патріотичних організацій - «Народний рух України за перебудову», Народний фронт Естонії, Народний фронт Латвії, литовський «Саюдіс» («Єдність»), Народний фронт Молдови та інші. Вони здобували все більший вплив у суспільстві та парламентах республік.

Ще в листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. Ця подія фактично стала початком розпаду СРСР. Протягом 1990 р. Литва, Латвія, РРФСР, Україна, Білорусь та деякі інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет.

Боротьба за демократію та незалежність республік розвивалася драматично. У Тбілісі в квітні 1989 р. під час розгону мітингу військами за наказом московського керівництва загинуло 16 чоловік. У Баку на початку 1990 р. за бездіяльності влади відбувалися жорстокі погроми вірменів.

Партійне керівництво в центрі і на місцях усе більше дискредитувало себе. Повсюдно проводилися мітинги з вимогою скасування 6-ї статті Конституції СРСР, яка була скасована на III З’їзді народних депутатів (березень 1990 р.). Цією постановою закінчилася епоха безроздільного панування РКП(б)-ВКП(б)-КПРС у країні. На з’їзді був запроваджений інститут президентства в країні. Першим (і останнім) Президентом СРСР був обраний М. Горбачов. На І З’їзді народних депутатів РРФСР головою Верховної Ради РРФСР був обраний Б. Єльцин. Посилювалося протистояння Єльцина і Горбачова.

У всіх союзних республіках почала формуватися система багатопартійності. Найгостріша боротьба розгорнулася усередині КПРС між прихильниками радикального відновлення КПРС і консерваторами. Після XXVIII з’їзду партії (1990 р.) почався масовий вихід комуністів з партії. За рік після з’їзду партійні ряди добровільно залишили 4 млн членів КПРС.

7. АНТИДЕРЖАВНИЙ ПУТЧ 1991 р.

Процес розпаду СРСР почався з виходу компартій союзних республік зі складу КПРС.

Керівництво республік взяло курс на вихід із СРСР. З іншого боку, існуванню СРСР загрожував розмах національних рухів у державі.

Втім, навесні 1991 р. почалися переговори керівників 9 республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Киргизії, Таджикистану, Азербайджану) із Президентом СРСР та підготовка до підписання нового Союзного договору. Передбачалося надати республікам додаткові повноваження, а багато центральних структур втратили б свою владу. Підписання документа було призначене на 20 серпня 1991 р.

Проте 19 серпня 1991 р. розпочався путч. На всю країну пролунало повідомлення ТАРС про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, російською мовою - ГКЧП). У цей час М. Горбачов перебував на відпочинку в Криму. Був оголошений надзвичайний стан в окремих регіонах країни. Розформовувалися структури влади, припинялася діяльність опозиційних партій і рухів, заборонялися мітинги і демонстрації. У Москву стягалися війська. У постанові № 1 ДКНС обіцяв підвищити заробітну плату, дати всім трудящим по 15 соток землі, забезпечити всіх житлом...

Проти путчистів виступили керівники РРФСР Б. Єльцин, І. Сілаєв, Р. Хасбулатов. Вони закликали росіян до загального страйку. Єльцин вимагав зв’язку з Горбачовим, звернувся до військовослужбовців із закликом не виконувати накази ДКНС. Надвечір 19 серпня біля «Білого дому» Росії зібралися тисячі людей, серед яких переважала молодь. 20 серпня в багатьох містах пройшли мітинги і демонстрації протесту. Згодом змовники були заарештовані. Спроба державного перевороту була відвернута.

Прокоментуйте зміст карикатури

Єльцин під час подій 22 серпня 1991 р.

Єльцин Борис Миколайович (1931 - 2007) - політичний і державний діяч. Народився у с. Бутка Свердловської області. Закінчив Уральський політехнічний інститут, де отримав спеціальність інженера-будівельника. Працював у будівельних організаціях. У 1968 перейшов на партійну роботу. Був завідувачем відділу, секретарем, а з 1976 по 1985 - першим секретарем Свердловського обкому партії. З 1985 - секретар ЦК КПРС. З грудня 1985 - перший секретар Московського міськкому КПРС. З 1986 по лютий 1988 - кандидат у члени політбюро ЦК КПРС.

У 1987-1989 - перший заступник голови Держбуду СРСР, міністр СРСР. У 1989 обраний народним депутатом СРСР. На І З’їзді народних депутатів РРФСР на альтернативній основі обраний головою Верховної Ради РРФСР. У 1991, 1996 обирався президентом РРФСР. 31 грудня 1999 добровільно вийшов у відставку.

Після краху перевороту події набули революційного характеру. Була припинена діяльність КПРС, оголошено про початок реформи в системі КДБ, прийнято рішення про проведення радикальної військової реформи.

У країні затверджувалися демократичні принципи.

8. РОЗПАД СРСР. УТВОРЕННЯ СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

Спроба підписання нового Союзного договору була зірвана. З 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизія. Але Президент СРСР продовжував плекати мрію про «м’який Союз», тобто збереження єдиної демократичної держави при максимальному суверенітеті республік.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, у ході якого громадяни практично одностайно висловилися за незалежність республіки. Обраний Президентом України Л. Кравчук сприйняв результати опитування населення як мандат на неприєднання України до нового Союзного договору. А без України Союз був неможливий. Це добре розумів Горбачов.

8 грудня 1991 р. у білоруській урядовій резиденції в Біловезькій Пущі (біля Бреста), зібралися керівники Білорусі, Росії й України - С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений варіант Союзного договору Єльцин запропонував першим підписати українському президенту. За власним зізнанням

Кравчука, «доля договору повністю залежала від України». І він заявив категоричне «ні» Союзному договору. Керівники Росії, України і Білорусі заявили про те, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Л. Кравчук, С. Шушкевич, Б. Єльцин у резиденції в Біловезькій Пущі

Швидкі та рішучі дії трьох наділених владою керівників фактично врятували колишні радянські республіки від нескінченних переговорів і затяжних конфліктів. На цій же зустрічі постало питання про підписання нового документа. Так народилася «Угода про створення Співдружності Незалежних Держав» (СНД). підписана керівниками Росії, України і Білорусії. 13 грудня в Ашгабаті глави держав Центральної Азії та Казахстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. 21 грудня в Алма-Аті відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку Біловезької угоди. Виняток склали республіки Прибалтики і Грузія. Остання приєдналася до СНД через два роки.

Після підписання Алма-Атинської Декларації М. Горбачов 25 грудня 1991 р. виступив по телебаченню із заявою про припинення своєї діяльності на посаді Президента СРСР. У той же вечір, о 19-й годині 38 хвилин, у Москві над Кремлем був спущений червоний прапор з Державним гербом СРСР, а на його місці здійнявся російський триколірний прапор. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом. На мітинги і демонстрації в його захист тоді практично ніхто не вийшов.

ПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Для перевірки знань

1. Назвіть прояви соціально-економічної та політичної кризи в СРСР у 1970-ті рр.

2. У чому виявлялося загострення політичної боротьби в середині 1980-х рр.?

3. Які економічні реформи здійснювались у СРСР після 1985 р., у чому полягали їх наслідки?

4. Чому в середині 1980-х рр. спостерігалося піднесення національних рухів?

II. Для систематизації навчального матеріалу

1. Які негативні явища наростали в суспільно-політичному житті країни? У чому полягали основні передумови їхнього виникнення? Чому цей період історії СРСР називають «застоєм»?

2. Які були передумови виникнення дисидентського руху? Охарактеризуйте його основні напрямки. Як Ви вважаєте, чи могли дисиденти досягти своїх цілей?

3. Чим було викликане прийняття нового політичного курсу в 1985 р.?

4. Визначте етапи і сутність економічних реформ у СРСР.

III. Для обговорення в групі

1. У чому виявлялась непослідовність політики та реформ М. Горбачова?

2. Яку небезпеку становив для країни та її громадян серпневий путч 1991 р.?

3. Як Ви вважаєте, чому без України існування нового Союзу було неможливим?

IV. Робота з історичними термінами, географічними картами

1. Поясніть терміни і поняття: «дисидент», «перебудова», «гласність».

2. Покажіть на карті кордони республік СРСР станом на 1991 р.

V. Творче завдання

Які основні причини розпаду СРСР? Як Ви думаєте, чи можна було йому запобігти?

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ДАТИ

березень 1985 р. - обрання М. Горбачова генеральним секретарем ЦК КПРС

березень 1990 р. - обрання М. Горбачова Президентом СРСР і скасування 6-ї статті Конституції СРСР

19-21 серпня 1991 р. - антидержавний путч у Москві

грудень 1991 р. - укладання Угоди про утворення СНД; припинення існування СРСР