Підручник по Всесвітній історії. 10 клас. Щупак - Нова програма

§ 12. Італія після Першої світової війни. Фашистський режим Б. Муссоліні. Корпоративна держава

1. СТАНОВИЩЕ ІТАЛІЇ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Італія вийшла з Першої світової війни такою ослабленою, що на її територіальні домагання країни Антанти майже не звертали уваги. Настрої реваншу і ураженого національного самолюбства були важливим чинником розвитку політичного життя в країні. Самі італійці з гіркотою називали свою країну «переможеною серед переможців».

Через брак валюти для закупівлі сировини і палива різко знизилося промислове виробництво. Скоротилися посівні площі, упала врожайність, зменшилося поголів’я худоби. Фінансова система країни розбалансувалась, посилилася інфляція.

Відносини Італії із союзниками різко загострилися через небажання Великої Британії, Франції і США задовольнити значні територіальні домагання Італії, зокрема на адріатичний порт Фіуме (Рієку) і Далмацію. Прагнення Італії захопити ці території зі слов’янським населенням утягнуло її в гострий конфлікт з утвореним у 1918 р. Королівством сербів, хорватів і словенців.

Різке падіння обсягів промислового виробництва переросло в 1920 р. в економічну кризу. Розпочалися звільнення робітників на заводах і фабриках. Складну моральну і матеріальну кризу переживали середні верстви населення, дрібні власники. З падінням курсу ліри на примару перетворювалися накопичені заощадження, здобуте становище і прибутки.

На цьому тлі розпочалося піднесення робітничого руху. У робітничому русі визначальна роль належала ліворадикальним елементам, які висували гасла про встановлення диктатури пролетаріату за радянським зразком.

Історичні подробиці. Італійська армія втратила у війні 460 тис. убитими, близько 500 тис. покаліченими і понад 1,5 млн полоненими. Військові витрати становили 46 млрд лір, поглинувши 80 % видаткової частини державного бюджету; на 19 млрд лір збільшився зовнішній борг країни.

2. КРИЗА ІТАЛІЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

З моменту остаточного об’єднання Італії в єдину державу (1870 р.) пройшло порівняно небагато часу. Державні інститути ще не встигли зміцніти. Війна значно пришвидшила насування політичної кризи, яка виявилася насамперед у кризі парламентаризму і монархії.

Перші післявоєнні роки в Італії (1918—1920 рр.) ознаменувалися наступом лівих сил, які намагалися підпорядкувати собі робітничий і профспілковий рухи країни. У Туріні, Мілані, інших містах Північної Італії робітники захоплювали підприємства металургійної, металообробної, машинобудівної промисловості, встановлювали над ними свій контроль, намагалися самостійно організувати виробництво. Повсюдно створювалися фабрично-заводські ради.

16 листопада 1919 р. відбулися парламентські вибори. Вони принесли перемогу соціалістам.

Після парламентських виборів політична боротьба наростала швидкими темпами. У квітні 1920 р. спалахнув загальний страйк у Туріні. У серпні 1920 р. робітники-металісти висунули вимогу про підвищення заробітної плати. У відповідь підприємці оголосили локаут.

За цих обставин улітку 1920 р. новий уряд сформував Дж. Джолітті. Він вжив заходів для посилення в країні ролі парламенту, до якого повертався контроль над бюджетом. Уряд вишукував резерв для поповнення казни за рахунок розширення кола платників податків.

З іншого боку, було оголошено про впровадження робітничого контролю і підвищення на 10—20 % заробітної плати. Ці заходи дозволили припинити практику захоплення підприємств.

Дж. Джолітті

Історичні подробиці. Слово «фашизм» походить від італійського слова «фашио» (іноді «фаши»), що означає «зв’язування», «пучок». Слово «фашио» (іноді його розуміють як «пучок лозин») було в Італії (та й в інших народів) символом єдності. Таємні союзи, які виникали в минулому в Італії, іноді називали себе фашистськими. Коли після закінчення Першої світової війни Б. Муссоліні почав створювати в Італії свої збройні банди, вони також стали називатися фашиями, а їхні члени — фашистами.

В умовах політичної кризи в травні 1921 р. за вимогою Дж. Джолітті провели дострокові парламентські вибори. Вперше до парламенту обрали фашистів (35 мандатів), в яких прем’єр-міністр вбачав альтернативу лівим силам.

Усе це відбулося вже після однієї з перших відкритих вилазок фашистів. У листопаді 1920 р. в одному з «червоних» центрів країни — Болоньї — фашисти розігнали мітинг трудящих, організований з нагоди перемоги соціалістів під час місцевих виборів. Міську раду, у складі якої соціалісти вибороли більшість, розігнали, а в робітничих кварталах фашисти влаштували погроми.

У червні 1921 р. Джолітті змушений був піти у відставку. Його кабінет змінив уряд І. Бономі, який, однак, теж протримався недовго й у лютому 1922 р. поступився місцем уряду Л. Факта. Нерішучість цих урядів викликали критику не лише серед лівих, ай з боку фашистів, які завзято прагнули здобути владу.

3. ПРИХІД ФАШИСТІВ ДО ВЛАДИ. Б. МУССОЛІНІ

Італія стала батьківщиною фашизму. І це не випадково. Великі підприємці, численні дрібні власники, селяни були вкрай стурбовані розвитком лівого руху, який прагнув насамперед переглянути ставлення до власності. Уряди Італії не змогли знайти ефективних засобів для захисту інтересів приватних власників. Тому люди, які володіли власністю, капіталами і заощадженнями, звертали свої погляди на фашистський рух, що зароджувався.

У березні 1919 р. у Мілані відбувся перший зліт фашистів. Він і поклав початок першої фашистської організації Італії— «Фашио ді комбаттіменто» («Союз боротьби», або «Союз фашистських бойових загонів»).

У основі програми фашистського руху (1919 р.) лежали три головні ідеї:

• співробітництво всіх соціальних груп;

• сильна державна влада, що забезпечувала б це співробітництво;

• націоналізм («нація понад усе!»).

Фашисти висунули в цій програмі і загальнодемократичні вимоги, запозичені й у Народної партії, і у соціалістів: скликання Установчих зборів, проголошення республіки, загальне виборче право, гарантії громадянських свобод.

Були в програмі і такі соціальні вимоги, як впровадження прогресивного податку, конфіскація 25 % прибутків військових підприємств, передача землі селянам, встановлення 9-годинного робочого дня, участь робітників в управлінні виробництвом і навіть соціалізація окремих підприємств. Згодом, прийшовши до влади, фашисти забули про цю програму.

Спочатку фашистська організація налічувала кілька десятків осіб, але поступово вона розширила свої ряди, переважно за рахунок колишніх фронтовиків. Невелика їхня частина поповнила ліворадикальний рух. Інші, здебільшого вихідці з родин дрібних підприємців, службовців та інтелігенції, що отримали на війні певні звання і почесті, не збиралися займатися скромною працею конторників, вчителів, техніків, дрібних адвокатів, тим більше, що Італія давно страждала від надлишку працівників цих професій. Різкі фрази, ефектні жести, демагогічна фразеологія — усе це приваблювало молодь, готову на що завгодно, аби не тягти ярмо прозаїчного існування.

У рядах фашистів знайшли своє місце і люмпени, і частина анархістська налаштованих сільських і міських робітників, які були розчаровані провалом революційного руху.

Як видно, соціальний склад фашистського руху був різнорідним, і його учасники пов’язували з рухом різні, іноді навіть суперечливі надії: одні бачили в ньому запоруку порядку, інші — силу оновлення.

Символ фашистів — сокира зі зв’язкою прутів, що у стародавньому Римі символізували владу магістратів

Беніто Муссоліні (1883-1945 рр.) — лідер фашистського руху в Італії. Його мати була сільською вчителькою, глибоко віруючою, батько — ковалем, і на відміну від матері — анархістом і безбожником. У дитинстві Муссоліні на вчився добре грати на скрипці. Пізніше це стало для дуче приводом говорити про свою приналежність до артистичних натур. Взагалі, він любив підкреслювати свою винятковість, обраність. По закінченні школи викладав у молодших класах. Працював чорноробом, пробував професію муляра, помічника коваля. У цей час став членом Соціалістичної партії, пропагував соціалістичні ідеї серед італійських робітників-емігрантів. Повернувшись на батьківщину, Б. Муссоліні почав займатися журналістикою і літературною діяльністю, працював учителем. Популярність Муссоліні зростала, його обрали головним редактором соціалістичної газети «Аванті!». Він виступає з публічними лекціями про соціалізм. За пропаганду ідеї участі у війні в листопаді 1914 р. Муссоліні виключили з Соціалістичної партії.

Після закінчення війни об'єднав навколо себе тих, хто у всіх лихах Італії звинувачув парламент і демократію. З 1914 р. він очолив газету «Пополо д’Італія», що у майбутньому стала рупором італійських фашистів. У 1919 р. він очолив фашистський «Союз боротьби».

Свідчать історики. Зі статті Л.С. Белоусова «Беніто Муссоліні: політичний портрет»

Серед політичних діячів XX ст. дуче — безперечний чемпіон з кількості обійманих ним державних посад. На честь дуче складали поеми і пісні, знімали кінофільми, створювали монументальні скульптури, малювали картини, друкували листівки. Навіть календар повинен був пристосовуватися до поступу «великої людини». З 1933 р. нове офіційне літочислення розпочало відраховувати роки «фашистської ери».

Всюдисущий дуче надихав маси особистим прикладом у «битві за хліб», «за ліру». Він демонстративно брав участь у молотьбі, одержував при цьому символічну заробітну плату. Закріпившись при владі, Муссоліні завзято взявся за перебудову Рима. З 1925 по 1942 рр. для вивільнення місця під громадське будівництво в столиці було розібрано на цеглини 19 церков...

Про які нові риси характеру й особистісні характеристики Муссоліні Ви довідалися з цього матеріалу?

З фашистами були тісно позв’язані і представники великого капіталу, які, у свою чергу, мали великий вплив на правлячі кола країни.

Лідером італійських фашистів став Беніто Муссоліні.

24 жовтня 1922 р. у Неаполі в театрі «Сан-Карло» відкрився черговий з’їзд фашистських союзів. Муссоліні виступив на ньому з агресивною промовою, ультимативно вимагаючи від уряду надати фашистам п’ять міністерських портфелів і комісаріат авіації. Він мальовничо розказував про свою відданість монархії.

Б. Муссоліні на чолі маршу на Рим

Муссоліні, який зробив свою політичну кар’єру під республіканським прапором і ще рік тому демонстративно покинув засідання парламенту, де виступав король, — саме цей Муссоліні, розуміючи силу монарха, тепер розшаркувався перед ним.

27 жовтня була оголошена загальна мобілізація фашистів. Наступного дня вони провели атаку на головні центри країни. Три колони сквадристів — членів фашистських бойових загонів (сквадр) — повинні були вступити в Рим з боку Перуджі, пред’явити ультиматум голові уряду й захопити основні міністерства. Відразу пролилася кров: у Кремоні, Болоньї, Алессандрії сквадристи стали некерованими. Кабінет міністрів прийняв рішення про відставку, але попередньо затвердив і розіслав на місця декрет про стан облоги, за умов якого армія мала необхідні повноваження для наведення порядку. Однак король Віктор-Еммануїл III відмовився підписати цей декрет.

Коли фашисти 28 жовтня йшли колонами на Рим, дуче перебував у редакції газети «Пополо д’Італія» в Мілані. Удень 29 жовтня 1922 р. дуче одержав довгоочікувану звістку про призначення його прем’єр-міністром. Увечері того самого дня спеціальним потягом Муссоліні прибув до Рима, з’явився до короля і, вийшовши з ним на балкон, вітав натовпи чорносорочечників. Так Італія стала першою в світі державою, де до влади прийшли фашисти.

4. ВСТАНОВЛЕННЯ ФАШИСТСЬКОЇ ДИКТАТУРИ

До 1926 р. Муссоліні не насмілювався діяти відкрито насильницьким шляхом. 31 жовтня 1922 р. він сформував коаліційний уряд, у якому головні міністерські посади належали фашистам. На другорядні посади були призначені представники лібералів, Народної партії і монархістів.

Уряд Муссоліні одразу розпочав наступ на соціальні права італійців. Він скасував 8-годинний (в окремих випадках 9-годинний) робочий день, зменшив заробітну плату робітникам і службовцям, обмежив права профспілок, відібрав у селян захоплену ними поміщицьку землю і повернув її колишнім власникам. З іншого боку, уряд анулював податкову заборгованість промисловців і великих землевласників та понизив ставки оподаткування капіталу.

У перші роки перебування при владі фашисти не зважувалися відкрито заборонити опозиційні партії, робітничі і профспілкові організації.

З іншого боку, відразу після перевороту, незважаючи на збереження парламентських форм правління, з’явилися два нових державних інститути: у грудні 1922 р. виникла «Велика фашистська рада» (ВФР), а в січні 1923 р. королівським декретом було закріплене створення фашистської міліції, що відтепер мала назву «Добровільна міліція національної безпеки» (ДМНБ). ВФР робила висновки щодо законопроектів перед поданням їх у парламент, контролювала діяльність самого уряду. Створенням ДМНБ Муссоліні прагнув домогтися переваги виконавчої влади в особі фашистського уряду над законодавчою в особі короля і парламенту. Передача ДМНБ у підпорядкування Муссоліні підсилювала його особисту владу.

У квітні 1924 р. відбулися чергові парламентські вибори, на яких фашисти змогли досягти успіху лише шляхом розгнузданого терору. Соціаліста Дж. Маттеотті, що виступав у парламенті з викриттям нового режиму, незабаром убили фашисти.

Обурена убивством відомого політика опозиція утворила «Авентинський блок», до складу якого увійшли соціалісти, «пополярі» і більшість лібералів. Учасники блоку відмовилися брати участь у засіданнях парламенту і вимагали відставки уряду. Муссоліні спочатку розгубився і навіть наказав заарештувати фашистів, винних в убивстві депутата, але потім досить швидко отямився і розгорнув контратаку проти опозиції.

1926 рік став переломним для фашистського руху. Муссоліні і його соратники розпочали запеклу атаку на опозицію, державні інститути країни.

У квітні 1926 р. був ухвалений закон про профспілки, за яким всі нефашистські профспілки оголошувались розпущеними. Право «захищати» інтереси людей праці було надано лише фашистським синдикатам, до яких примусово заганялися всі, хто працював по найму.

Знайдіть інформацію з додаткових джерел про те, в яких країнах і коли список кандидатів на виборах визначала тільки одна, правляча політична сила.

Виступ Б. Муссоліні з трибуни

У листопаді 1926 р., скориставшись кількома замахами на Муссоліні, фашистський уряд ухвалив надзвичайні закони, за якими розпускалися всі політичні партії країни, крім фашистської, закривалися всі їхні газети, анулювалися їхні парламентські мандати. Для розправи з тими, хто порушував ці закони, був заснований Особливий трибунал, що одержав надзвичайні повноваження. Була відновлена страта за політичні злочини, впроваджувалась адміністративна висилка без суду і слідства.

У 1928 р. було ухвалено закони, які фактично покінчили з парламентським ладом. Зокрема, був установлений новий порядок виборів до парламенту. Відтепер на виборах міг балотуватися лише один список кандидатів, висунутих фашистською партією. Жодні інші виборчі списки не допускалися.

Вищим органом фашистської партії і держави була оголошена «Велика фашистська рада», до складу якої входили члени директорії фашистської партії, члени Палати депутатів та інші.

В основі фашистської доктрини лежала ідея «загальнонаціональної» влади, яка стояла нібито на варті «загальних інтересів». Фашисти вимагали від народу повного підкорення. «Все в державі, все для держави, і нічого поза державою», — ці слова Муссоліні стали формулою фашистського режиму.

Особливе місце належало закону про права прем’єр-міністра. Відповідно до цього закону глава уряду звільнявся від відповідальності перед парламентом.

Використовуючи своє становище, фашистські діячі самі ставши великими промисловцями і фінансистами. З 400 депутатів фашистського парламенту, обраних у 1929 р., 175 обіймали оплачувані посади в адміністративних радах великих акціонерних товариств.

Фашистський режим здійснював державне регулювання економіки в інтересах підготовки до війни з метою реалізації агресивних планів італійської держави.

У ці роки відбувалося зближення фашистського уряду з католицькою церквою. Її глава папа Пій XI оголосив Муссоліні людиною, «посланою Італії провидінням», і вступив з ним у союз, спрямований проти демократичного руху в країні. У лютому 1929 р. уряд Муссоліні уклав з папою так звані Латеранські угоди, за допомогою яких був ліквідований старий конфлікт між Римським престолом та Італійським королівством. За цими угодами на частині території Риму створили папську державу — Ватикан, що мала всі права суверенної держави. Католицька церква зобов’язалася молитися за італійського короля і дуче, а її єпископи — приносити присягу про те, що вони будуть вірні державі, королю і дуче, і вимагати того самого від підлеглого їм духівництва.

5. БУДІВНИЦТВО «КОРПОРАТИВНОЇ ДЕРЖАВИ» В ІТАЛІЇ

Основні принципи корпоративної політики вперше були викладені ще в «Хартії праці», схваленій «Великою фашистською радою» у 1927 р., однак здійснення цих принципів розпочалося значно пізніше.

У 1930 р. у законодавчому порядку були визначені функції Національної ради корпорацій, а у 1934 р. почали створюватися самі корпорації. Це повинно було означати перетворення професійних спілок у галузеві корпорації, які об’єднали б підприємців і осіб найманої праці.

Було створено 22 корпорації, що об’єднували різні підприємства й господарства: промисловості, сільського господарства, торгівлі, банків, транспорту.

Корпоративізм — вид соціальної організації суспільства, що характеризується наявністю твердої ієрархічної системи влади, у якій одержавлені корпорації, що об’єднують робітників і підприємців за галузевою ознакою, тримають під контролем практично все економічне і соціальне життя країни.

«Корпоративна держава» — одна з форм авторитарного політичного режиму, ідеологи якого розглядають державу як сукупність корпорацій, що виконують певні соціальні функції.

Крім того, у кожній провінції створювалась економічна рада, що координувала діяльність корпорацій у місцевому масштабі.

На чолі всіх організацій була Національна рада корпорацій, до складу якої, крім представників роботодавців і трудящих, входили делегати фашистської партії, міністри і їхні заступники, різні експерти і фахівці.

Будівництво «корпоративної держави» завершилося в 1939 р. реорганізацією вищих законодавчих органів держави. Місце Палати депутатів зайняла палата, що формувалася фашистською партією разом з Національною радою корпорацій. Фашизм в Італії фактично покінчив з виборністю, що до цього часу зберігалася при формуванні вищих законодавчих органів.

Корпорації фашисти зображували як надсоціальні організації, покликані встановити «соціальну справедливість», перетворення соціальних відносин у гармонійне співробітництво. Але насправді результатом корпоративної політики фашизму та створення корпоративної системи було безпрецедентне зростання впливу держави та її органів на все економічне і соціальне життя країни.

ЗНАЮ МИНУЛЕ - ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ - ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ: ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

І. Знаю й систематизую нову інформацію

1. Розкажіть про економічний стан Італії після закінчення Першої світової війни.

2. Хто був лідером фашистського руху в Італії?

3. Які події відбулися наприкінці жовтня 1922 р.?

4. Як відбувалася фашизація Італії після приходу до влади Муссоліні?

5. Які події передували приходу Б. Муссоліні до влади?

6. Визначте соціальну базу фашизму в Італії. Чому багатьох італійців приваблювала фашистська ідеологія?

7. У чому полягала суть Латеранських угод? Проаналізуйте відносини італійських фашистів та церкви.

8. Поясніть значення поняття корпоративна держава.

II. Обговоріть у групі

1. Спробуйте визначити передумови того, що саме Італія стала батьківщиною фашизму.

2. Що на практиці означали слова Б. Муссоліні: «Все в державі, все для держави, і нічого поза державою»? Чи можливі спроби реалізації цього девізу в наші дні?

III. Мислю творчо й самостійно

1. Один з головних ідеологів італійського фашизму Дж. Джентіле писав у 1936 р.: «Фашизм покликаний оздоровити хвору Європу, зіпсовану демократією і повести її на боротьбу з азіатським більшовизмом». Що Ви думаєте щодо цього твердження фашистського ідеолога?

2. Деякі історики та політологи вважають фашизм «більш поміркованим», «більш прийнятним для суспільства», ніж нацизм. Чи погоджуєтесь Ви з такою точкою зору?

ЦІ ДАТИ ДОПОМОЖУТЬ ЗРОЗУМІТИ ІСТОРІЮ. ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ЇХ:

жовтень 1922 р. прихід Б. Муссоліні до влади

1926 р. ухвалення надзвичайних законів