Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 10 клас. Сорочинська - Нова програма

§ 29. Країни Середнього та Близького Сходу

Перша світова війна, розвал Російської та Османської імперій призвели до значних змін у співвідношенні сил на Близькому й Середньому Сході. Цією ситуацією вирішила скористатися Англія, що залишилась єдиною впливовою силою в регіоні. Здавалось, що вона зуміє реалізувати давні свої прагнення: створити безперервні колоніальні володіння від Близького до Далекого Сходу. Досягнути цього планувалося шляхом підпорядкування арабських володінь Османської імперії, повної колонізації Ірану, встановлення контролю над колишнім Російським Закавказзям і Середньою Азією та ліквідацією незалежності Афганістану. Одначе таким планам не судилося збутися. Англії довелось зіткнутися з могутнім національно-визвольним рухом, протидією радянської Росії та прагненням США проникнути в цей регіон.

1. Створення національної турецької держави

Поразка у Першій світовій війні призвела до краху Османської імперії. Країни Антанти прагнули до поділу її спадку. Англія та Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, хотіли це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії (Ізмір та Анталія).

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Його очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі було скликано меджліс — великі національні збори. Меджліс утворив уряд і почав формування армії.

Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив поділ країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. Греції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворювалася Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її в напівколонію. Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська за підтримки Англії почали наступ у глиб країни, що призвело до греко-турецької війни (1919-1922 рр.).

В особі радянської Росії Туреччина знайшла союзника в боротьбі проти країн Антанти. Причиною зближення двох держав стало неприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. обидві країни підписали договір про дружбу й братерство. Згідно з договором було визначено російсько-турецький кордон: до Туреччини відійшли території в Закавказзі, котрі раніше належали Росії (Карська область), а потім Вірменії, яку в такий спосіб розділили й знищили. Туреччина отримала фінансову й військову допомогу від РРФСР.

Грецькі війська марширують окупованим Стамбулом, 1919 р.

Кемаль Ататюрк із соратниками

У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М. Фрунзе. Останній допоміг М. Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта змушена була підписати з урядом Кемаля перемир’я і цим визнати його. Положення Севрського договору переглянули. У 1923 р. підписано Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави.

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення внутрішніх реформ. Туреччину було проголошено республікою (1923 р.). Церкву відділили від держави, а школу — від церкви. Скасовано халіфат (1924 р.). Введено латинський алфавіт. Усіх турків зобов’язали взяти собі прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк — батько турків. У країні було заборонено багатоженство, громадський шлюб став обов’язковим. Уряд почав підтримувати національну промисловість, концентруючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 30-х рр. у країні вводилися елементи планування економіки і створювався державний сектор.

Аж до смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії.

2. Арабський світ

Наприкінці XIX ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої північноафриканські володіння, що стали колоніями країн Європи.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму.

Панісламізм — політична течія, спрямована на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї заходили в суперечність із традиційними політичними засадами, коли держава вважалася не національною, а ісламською, що давало можливість співіснувати в рамках однієї країни цілому конгломератові народів.

Ідеї націоналізму підривали стабільне становище в країнах ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Велику роль в його організації відіграв один з найвідоміших англійських шпигунів Томас Едвард Лоуренс («Лоуренс Аравійський»). Араби виступали за створення власної держави. Але реалізувати це прагнення не пощастило. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії, було поділено між Францією та Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансйорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобули незалежність і створили державу Неджд і Хіджаз, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.).

В арабських володіннях Велика Британія створила два формально незалежні королівства — Ірак (1930 р.) та Йорданію (1932 р.). Вона дозволила переселення євреїв на територію Палестини для створення їхнього національного осередку, що призвело до конфронтації переселенців із місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу надала арабському націоналізмові антианглійської та антифранцузької спрямованості. У зв’язку з цим у 30-ті рр., а надто під час Другої світової війни, у згаданому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

3. Палестинська проблема

Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія, 1897 р.) ця ідея дістала обґрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. Сюди передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього світу. Попервах сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина, продати ці землі, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення почало таємне переселення до Палестини, де створювало замкнуті громади, котрі вели натуральне господарство (кібуци).

Під час Першої світової війни султан удався до виселення єврейського населення, звинувативши його у прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення.

Артур Бальфур

Розгін англійськими військами демонстрації арабів

У Палестині почали створюватися єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї становили 18% населення Палестини. Хоча заворушення придушили, напруження у стосунках між арабською і єврейською громадами та колоніальною адміністрацією збереглося.

До кінця 30-х рр. Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила імміграцію. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. Араби категорично виступили проти такої програми, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині.

4. Іран у міжвоєнний період

Перша світова війна та революція в Росії зачепили Іран. Намагаючись не допустити піднесення національно-визвольного руху та поширення його на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його на плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, у 1918 р. англійці розпочали окупацію всього Ірану, вдерлись у Баку (Азербайджан) та Середню Азію.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу, він підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, шляхове будівництво, зовнішню торгівлю й інші сфери суспільно-економічного життя Ірану.

Англо-іранська митна конвенція передбачала низькі тарифи для англійських товарів і забороняла торгівлю з радянською Росією. З країни вивозилося зерно, що призвело до зростання цін на продовольство.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) спалахнуло повстання проти шахської влади й англійців, котре очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ й автономії для Азербайджану. Повсталі захопили владу в Тебризі та в інших містах й районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушене англійськими і шахськими військами.

Реза-шах Пехлеві

В іншій північній провінції Ірану — Гіляні — 5 червня 1920 р. проголосили Гілянську республіку й тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп — поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Суперечності між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, які вони репрезентували, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан відкидав аграрну реформу, на якій наполягали комуністи й представники національних меншин, зокрема курди.

Проанглійська політика зазнала поразки, й уряд Восуга ед-Доуме пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. Шах ніяк не міг навести в ній елементарний лад: на півночі країни до влади прагнули прийти комуністи, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд грабіжників та озброєних загонів кочівників.

За такої ситуації, коли на карлу було поставлено існування держави, офіцер перських козаків Реза-хан очолив похід на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. на вимогу заколотників було створено новий уряд, в якому Реза-хан отримав посаду військового міністра. Через три місяці вся влада опинилася в його руках. Шах у цій ситуації перетворився на символічну фігуру. Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів лад у країні. У 1922 р. він домігся призначення його прем’єр-міністром. А 12 грудня 1925 р. Установчі збори проголосили його спадкоємним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія.

Новий правитель ліквідував політичну залежність від Великої Британії, змусивши її вивести свої війська з Ірану. Одночасно налагодив відносини з радянською Росією (угода 1921 р.).

Події в Ірані 1919-1922 рр. можна оцінити як національну революцію, основним завданням котрої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни та проведення в ній модернізації.

У 20-30-х рр. в Ірані було здійснено деякі реформи в царині культури й побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані. У 1935 р. було видано декрет про обов’язкове зняття чадри, запроваджено європейську форму одягу, пишні феодальні титули замінено прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався.

У зовнішній політиці у 30-ті рр. Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великій Британії.

5. Здобуття незалежності Афганістаном

Просування англійців у Ірані та Середній Азії (1918 р.) створило, на їхню думку, умови для ліквідації незалежності Афганістану (дві попередні війни з цією країною у другій половині XIX ст. британці програли).

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібулли для придушення антиколоніальних виступів. Проанглійська політика цього правителя викликала глибоке невдоволення в країні. В опозиції перебували діячі, які підтримували молодоафганські ідеї (модернізація країни), та деякі впливові представники консервативної орієнтації. З настроями останніх були солідарні й так звані староафганці, котрі виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами «захисту мусульманської старовини», недопущення будь-яких змін.

У лютому 1919 р. еміра Хабібуллу вбили змовники. Після короткої сутички претендентів на владу трон дістався одному з синів Хабібулли — Аманулла-ханові, тісно пов’язаному з рухом молодоафганців І підтриманому населенням Кабула та армією. Сівши на троні, Аманулла намагався досягти незалежності країни й провести певні внутрішні реформи.

28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків, ліквідовано внутрішні митниці. Владу нового еміра в країні визнали повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі рівноправності сторін. Відповідь, яка надійшла лише через півтора місяця, зобов’язувала фактично виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

У травні 1919 р. Британія розв’язала збройну агресію проти країни. Завдяки чисельній перевазі та кращій технічній забезпеченості загарбники вдерлися на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Англійські війська в Афганістані

Аманулла-хан

Через запеклий опір афганських збройних сил Англія змушена була піти на перемир’я. 8 серпня 1919 р. англійці підписали в Равалпінді англо-афганський попередній, а в 1921 р. остаточний мирний договір. Афганістан визнано незалежною державою. Договори про дружбу було підписано між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.), Туреччиною (1921 та 1928 рр.). У 1926 р. Аманулла прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманулла розпочав здійснення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Це викликало сильний опір з боку духовенства й племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Амануллу зректися трону. Але в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто: королем обрали Надір-шаха, двоюрідного брата Аманулли. У 1931 р. Надір-шах прийняв конституцію, яка закріплювала в країні пануючий режим. У 1933 р. влада перейшла до Захір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню та внутрішню політику

Запитання і завдання:

1. Як відбувався процес створення національної турецької держави? 2. Дайте оцінку діяльності К. Ататюрка. 3. Коли зародилась ідея створення єврейської держави і як вона втілювалась у життя? 4. Яке значення для створення єврейської держави мала декларація Бальфура? 5. У чому полягає сутність палестинської проблеми? 6. Яким чином пов’язані арабський націоналізм і необхідність модернізації всіх галузей життя в арабських країнах? 7. Охарактеризуйте події в Ірані в 1919-1922 рр. Яким чином Реза-хан установив свою владу? 8. Порівняйте внутрішню і зовнішню політику Ірану до і після приходу Реза-хана до влади. 9. Чим було зумовлено розгортання боротьби афганського народу за незалежність? 10. Які причини й наслідки англо-афганської війни 1919 р.? 11. Який вплив мали події в Росії на розвиток національно-визвольного руху в Афганістані?

Запам’ятайте дати:

1917 р. —декларація Бальфура

1919 р. — проголошення незалежності Афганістану.

1922 р. — надання мандатів Англії та Франції на арабські володіння Османської імперії.

1924 р. — проголошення Туреччини республікою.

1925-1941 рр. — правління в Ірані шаха Реза Пехлеві.

1930 р. — проголошення незалежності Іраку

1932 р. — перейменування Королівства Неджд і Хіджаз в Саудівську Аравію. Проголошення незалежності Йорданії.