Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 10 клас. Полянський - Нова програма

§ 5. Міжнародні договори 1921-1929 рр. Версальська система

1. Вашингтонська конференція (листопад 1921 р. — лютий 1922 р.)

Невдовзі після закінчення Першої світової війни між провідними країнами світу загострилися суперечності стосовно морських озброєнь і сфер впливу на Тихому океані й Далекому Сході. США ініціювали скликання міжнародної військово-морської конференції. У 1921 р. до Вашингтона запросили представників дев’яти країн. Велика Британія, Японія, Франція та Італія мали взяти участь у переговорах щодо скорочення військово-морських сил, а Бельгія, Китай, Нідерланди та Португалія — долучитися до обговорення ситуації на Далекому Сході.

На Вашингтонській конференції були підписані три великі угоди: Договір чотирьох держав про спільний захист їхніх територіальних прав у Тихому океані (грудень 1921 р.), Договір п’яти держав про обмеження морських озброєнь і Договір дев’яти держав про Китай (лютий 1922 р.).

Договір чотирьох держав (США, Велика Британія, Франція, Японія)

• Країни домовились у разі виникнення кризи в Східній Азії проводити консультації, перш ніж уживати односторонні заходи;

• замінив англо-японський договір 1902 р. про поділ сфер впливу на Тихому океані, який не влаштовував США. Після Першої світової війни Японія мала достатній військовий потенціал, щоб загрожувати колоніальним володінням в Азії та вигідній китайській торгівлі. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що за угодою 1902 р. в разі конфлікту між США та Японією Велика Британія мала підтримати Японію й виступити проти свого вчорашнього союзника;

• країни зобов’язувалися поважати права одна одної щодо острівних територій у Тихому океані та спільно захищати їх у разі нападу іншої держави;

• такі самі гарантії надавали володінням Португалії та Голландії.

Договір п’яти держав (США, Велика Британія, Франція, Італія, Японія)

• Договір обмежував тоннаж лінійного флоту. Однак він не обмежував загальний тоннаж військово-морських флотів, тому зберігалася перевага британського флоту;

• угода узаконила американські, британські та японські військові бази в Тихому океані, але заборонила їх розширення. США та Британія не могли створювати військово-морські бази ближче ніж за 5 тис. км від Японії.

Договір дев’яти держав (США, Велика Британія, Франція, Японія, Нідерланди, Португалія, Італія, Бельгія, Китай)

• Визнавалися суверенітет і територіальна цілісність Китаю;

• договір визнав японське панування в Маньчжурії та проголосив політику рівних можливостей для всіх країн, що вели бізнес у Китаї;

• Китай пообіцяв не утискати жодну країну, яка займатиметься економічною діяльністю й торгівлею в країні;

• країни зобов’язалися не використовувати внутрішню ситуацію в Китаї заради одноосібної вигоди на шкоду іншим учасникам договору;

• країни домовилися проводити консультації в разі виникнення кризи, перш ніж уживати односторонні заходи.

Крім трьох багатосторонніх угод, на конференції було підписано декілька двосторонніх договорів. Зокрема, Японія та Китай підписали двосторонню угоду, за якою Китай поновлював контроль над провінцією Шаньдун та її залізницею. За іншими угодами Японія взяла під контроль колишні німецькі колонії, а також погодилася вивести свої війська з російського Сибіру.

Рішення Вашингтонської конференції зафіксували нове співвідношення сил на Далекому Сході та в зоні Тихого океану. Стало очевидним зростання впливу США не тільки в цьому регіоні, а й у світі. Проте суперечності між країнами зберігалися. Сполучені Штати Америки були незадоволені тим, що Японія утримала сильні позиції в Китаї, а Японія майже відразу після конференції почала переглядати її рішення.

2. Сильні й слабкі сторони Версальської системи

Міжнародне правове поле, яке утворилося внаслідок укладення низки міжнародних угод (від Версальського договору до рішень Вашингтонської конференції), назвали Версальською, або Версальсько-Вашингтонською, системою.

Сильні сторони Версальської системи

• Поклала край Першій світовій війні.

• Розрядила повоєнне міжнародне напруження.

• Заклала основи міжнародної стабільності.

• Установила цивілізовані засади міжнародного права. Проголошені право народів на самовизначення, відмова від війни як способу вирішення міждержавних проблем.

• Гарантувала цілісність Китаю.

• Польща, Чехословаччина й Угорщина здобули незалежність.

• Розпалися багатовікові колоніальні імперії.

• Створено першу всесвітню організацію — Лігу Націй.

Слабкі сторони Версальської системи

• За помилки й злочини попередників мали відповідати демократичні уряди й народи Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії.

• Несправедливі щодо Німеччини статті Версальського договору сприяли утвердженню в країні політики реваншизму.

• Розміри репарацій були несправедливими й нереальними.

• Кордони новостворених держав у Європі були такими ж несправедливими, як і довоєнні.

• Традиційна система економічних зв’язків виявилася зруйнованою, країни продовжували боротися за ринки сировини й збуту товарів.

Новий світовий правопорядок не розв’язав міжнародних проблем, що виникли після завершення Першої світової війни. У нього були як палкі прихильники, так і послідовні критики. Узгодити позиції й прийняти виважені рішення в інтересах усіх країн мали міжнародні конференції, що відбулися в першій половині 1920-х років: Генуезька (1922), на якій Росія та Німеччина підписали Рапалльський договір, Гаазька (1922), Лозаннська (1922 1923), Локарнська (1925).

Генуезька конференція (квітень-травень 1922 р., Італія)

Мета: пошук шляхів відновлення економіки Центральної та Східної Європи. Головним стало питання, пов’язане з Росією.

Вимоги, які висувалися до Росії:

• сплатити борги царської Росії (майже 18,5 млрд золотих рублів);

• повернути або відшкодувати вартість націоналізованих іноземних підприємств;

• ліквідувати державну монополію на зовнішню торгівлю.

Вимоги, які Росія висувала Заходу:

• відшкодувати збитки, завдані інтервенцією Антанти в роки громадянської війни в країні (39 млрд золотих рублів);

• надати Росії економічну допомогу й вигідні кредити;

• підписати з нею вигідні торговельні угоди.

Підписання Рапалльського договору. Фото. 1922 р.

На конференції не було прийнято спільного документа; обговорення проблем вирішили продовжити в Гаазі (Нідерланди). У напружені дні роботи конференції в містечку Рапалло поблизу Генуї 16 квітня 1922 р. Німеччина та Росія уклали Рапалльський сепаратний договір, який підписали міністри закордонних справ Росії Георгій Чичерін і Німеччини Вальтер Ратенау.

«Рапалльський договір 1922 р. був результатом тривалої й складної боротьби за право самостійного та сепаратного економічного співробітництва між Росією та Німеччиною поза рамками міжнародного капіталістичного фронту». Георгій Чичерін (Жуковский Н. Дипломат нового мира. — М., 1986. — С. 13)

«Це вразить світ! Це найсильніший удар по конференції».

Річард Чайлд, американський посол в Італії (Child R. A Diplomat Looks at Europe. — New York, 1925. — P. 38)

Основні положення Рапалльського договору

• Між Німеччиною та Росією відновлюватися дипломатичні відносини;

• країни зобов’язувалися вирішувати всі спірні питання через взаємну відмову від претензій;

• Німеччина визнавала націоналізацію німецької власності в Росії й не вимагала її повернення чи відшкодування збитків;

• між країнами встановлювався режим найбільшого сприяння в торговельно-економічних відносинах;

• країни взаємно відмовлялися від відшкодування будь-яких збитків, заподіяних одна одній у попередній період;

• припинялися виплати за утримання військовополонених.

У 1925 р. цей договір був доповнений торговельною угодою між двома країнами, а в 1926 р. — договором про ненапад. 3 3

3. Проблема репарацій

У статтях Версальського договору не було зафіксовано суму німецьких репарацій. Після війни це питання спричинило запеклі дискусії між Німеччиною та Францією. Для Франції «німецьке питання» було справою честі, але без підтримки США та Британії вона не могла реалізувати жодне з Версальських рішень. Німецькі репарації були для Франції не тільки й не стільки питанням грошей, скільки відновленням «історичної справедливості», як її розуміли французи. На Лігу Націй Франція не покладала особливих надій. Під загрозою військових санкцій Німеччина пообіцяла щомісяця поставляти до союзних держав по 2 млн т вугілля в обмін на кредит, вартість якого вдвічі перевищувала вартість поставленого вугілля.

Розподіл німецьких репарацій між країнами-переможницями

Наступного року репараційна комісія в Лондоні зменшила суму німецьких репарацій до 132 млрд золотих марок. У разі несплати 1 млрд протягом 25 днів виникла загроза окупації Руру. Німеччина пристала на ці умови й до кінця 1922 р. регулярно виплачувала репарації. Потім заявила, що більше не спроможна це робити, і припинила виплати.

У січні 1923 р. Франція й Бельгія окупували Рур — «серце» німецької економіки. У 1920-і роки тут добували 2/3 німецького вугілля й виплавляли понад половину чавуну та сталі. Французькі та бельгійські війська вступили до Руру для вилучення німецького обладнання й сировини в рахунок репарацій.

«Ми очікуємо від Німеччини дій. Вона відмовилася ставити нам умови. Це добре. Але їй належить тепер показати нам, що вона дійсно готова полегшити нам виконання всіх її зобов’язань на зайнятих територіях».

Раймон Пуанкаре, президент Франції (вересень 1923 р.) (Rene Ріпо. La bataille de Ruhr. — Paris, 1924. — P. 290)

Французький солдат охороняє вугілля. Фото. 1923 р.

Німецькі робітники Руру оголосили страйк і відмовилися співпрацювати з французами, а німецький уряд закликав до пасивного опору й почав друкувати паперові гроші для виплати допомоги страйкуючим робітникам. Проте чинити опір французам було нелегко: коли шахтарі припиняли працювати, окупанти наймали інших, коли німецькі залізничники паралізували певні напрямки руху, французи у відповідь перекрили всі дороги до Руру, і німці мусили відновити залізничне сполучення.

Наразившись на осуд світової громадськості й усвідомивши, що силовими методами проблему не вирішити, восени 1923 р. французький уряд вивів з Руру війська.

Ці події змусили Лігу Націй розробити міжнародний механізм урегулювання економічних проблем у повоєнній Європі. Так з’явилися «план Дауеса» і «план Юнга».

Відновлення Німеччини, стабільність у Європі значною мірою залежали від американських позик. У квітні 1924 р. американський банкір Чарльз Дауес і британський міністр закордонних справ Джозеф Остін Чемберлен розробили план економічного оздоровлення Німеччини, який отримав назву «план Дауеса».

За планом потрібно було забезпечити виплату Німеччиною репарацій. Для цього потрібно було зміцнити німецьку марку й створити умови для виконання країною бюджету.

Основні положення «плану Дауеса»

• Франція виводить з Руру війська;

• Німеччина щорічно виплачує певну суму репарацій (5,4 млрд до 1928 р., з 1929 р. 2,5 млрд марок) з прибутків за рахунок установлення високих податків на товари широкого вжитку, а також прибутків від важкої індустрії й залізничного транспорту;

• США надають Німеччині позику (майже 800 млн золотих марок) для сплати перших внесків.

Відповідно до «плану Дауеса» кредити спрямовувалися насамперед на подолання інфляції й відбудову економіки, зменшення в країні безробіття.

Природним ринком збуту німецьких товарів була більшовицька Росія. Це, з одного боку, зближувало дві країни, а з іншого — США, Британія та Франція позбувалися в Європі конкуренції якісних німецьких товарів.

Безробіття в Німеччині зростало, і більшість німців не відчувала змін на краще. Зміни стали помітними, коли вдвічі зменшилася сума репарацій.

Відновлення німецької економіки було запорукою оздоровлення політичного клімату в Європі. Складність полягала в тому, що німецький міністр закордонних справ Густав Штреземан і французький прем’єр-міністр Арістид Бріан по-різному розуміли, що таке безпека. Для Франції безпека означала бездіяльність Німеччини в межах, окреслених Версальським договором, а для Німеччини — свободу дій.

Третій впливовий учасник європейської політики — британський міністр закордонних справ консерватор Дж. О. Чемберлен уважав, що єдиним засобом збереження миру в Європі є примирення з Німеччиною.

Виконання «плану Дауеса» забезпечило надходження до Німеччини іноземного, переважно американського, капіталу, причому сума позик значно перевищувала суму репарацій (21 млрд і 7,5 млрд марок відповідно).

Для остаточного вирішення репараційних питань потрібна була нормалізація міжнародних відносин. У жовтні 1925 р. за ініціативою Г. Штреземана в м. Локарно було скликано міжнародну конференцію, яка мала врегулювати міжнародні суперечності. На конференції було попередньо підписано Рейнський пакт і франко-польський та франко-чехословацький договори (остаточно підписані в Лондоні в грудні того ж року).

Рейнський гарантійний пакт між Великою Британією, Францією, Бельгією, Німеччиною та Італією

• Німеччина, Франція та Бельгія визнають існуючі кордони, які гарантуються також Великою Британією, Францією та Італією;

• країни зобов’язуються не нападати одна на одну;

• спірні питання мають вирішуватись у міжнародному арбітражі;

• у разі порушення однією з країн попередньої угоди інші надають допомогу жертві неспровокованої агресії;

• Рейнська зона залишається демілітаризованою.

Положення франко-польського та франко-чехословацького договорів

• Угоди Франції з Польщею та Чехословаччиною не спрямовані проти східних кордонів Німеччини;

• Франція, а також Польща й Чехословаччина зобов’язуються надати взаємну допомогу в разі нападу Німеччини на одну з країн.

«Немає певності в питанні про те, чи повинна Англія допомогти Франції в разі, коли наша країна буде змушена виступити проти німців, якщо якогось чудового дня вони нападуть на Чехословаччину чи Польщу».

Жорж Клемансо (Табуи Женевьева. Двадцать лет дипломатической борьбы / пер. с фр. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1960. - С. 69)

Локарнські угоди не були ідеальними домовленостями. Зокрема, вони не задовольняли поляків і чехів, оскільки в разі нападу на них Німеччини Британія та Італія могли завадити Франції стати на їхній захист, мотивуючи свої дії «турботою про недопущення нової світової війни».

Становище Польщі ускладнювалося й тим, що в разі її війни з Радянським Союзом (утворився в 1922 р.) Франція, аби допомогти полякам, мала провести свої війська через територію Німеччини, яка б ніколи цього не дозволила.

Г. Штреземан відмовився визнати східні кордони Німеччини незмінними, хоча й заявив, що вони можуть бути змінені згодом мирним шляхом. Це, звісно, непокоїло французів.

Локарнські угоди підвели риску під Першою світовою війною. Вони повернули європейцям надію на тривалий мир. У 1926 р. Німеччину прийняли до Ліги Націй, а в 1928 р. 65 країн підписали Паризький пакт, який дістав назву «пакт Келлога-Бріана».

Арістид Бріан (1862-1932) — французький державний діяч. З 1909-1932 рр. кілька разів був прем’єр-міністром і міністром закордонних справ. Переконаний соціаліст і чудовий оратор, прихильник Ліги Націй. Разом з англійським і німецьким міністрами закордонних справ Дж. О. Чемберленом і Г. Штреземаном підготував Локарнські договори 1925 р. і пакт Келлога-Бріана. У 1927 р. на засіданні Ліги Націй А. Бріан запропонував план створення Сполучених Штатів Європи.

Країни, які підписали пакт, узяли на себе зобов’язання не вдаватися до зброї, хіба що для «самозахисту». Кожна країна могла по-своєму тлумачити поняття «самозахист». А. Бріан сподівався, що німці забудуть образи, а Г. Штреземан — що французи й надалі йтимуть їм на поступки. Невдовзі стало зрозуміло, що з кожною французькою поступкою апетити Німеччини зростають.

Ні США, ні Росія не були присутні в Локарно. Американська допомога Європі обмежувалася значними позиками Німеччині, а Росія була заклопотана внутрішніми справами.

У 1929 р. «план Дауеса» було замінено «планом Юта», названим на честь американського банкіра, голови комітету експертів з репараційної проблеми Ліги Націй Оуена Юнга. За цим планом суму німецьких репарацій було знову зменшено, а в 1930 р. з Рейнської зони вивели війська союзників (на п’ять років раніше запланованого терміну). Фактично план проіснував до 1931 р., хоча формально він був скасований на рік пізніше.

Основні положення «плану Юнга»

• До 1988 р. Німеччина має сплатити 34,5 млрд золотих марок. Репарації виплачуються лише за рахунок надходжень до бюджету й прибутків залізниць;

• скасовані відрахування з прибутків промисловості;

• скасовані фінансовий контроль і контроль над економікою Німеччини.

Листопад 1921 р. — лютий 1922 р. — Вашингтонська конференція.

Квітень-травень 1922 р. — Генуезька конференція.

16 квітня 1922 р. — Рапапльський договір між Росією та Німеччиною.

Червень-липень 1922 р. — Гаазька конференція.

Листопад 1922 р. — червень 1923 р. — Лозаннська конференція.

Січень 1923 р. — окупація військами Франції й Бельгії Рурської області Німеччини.

1924 р. — прийняття «плану Дауеса».

Жовтень 1925 р. — Локарнська конференція.

1928 р. — пакт Келлога-Бріана.

1929 р. — прийняття «плану Юнга».

1. Які рішення ухвалила Вашингтонська конференція?

2. Використовуючи історичну карту атласу, покажіть розмежування сфер впливу на Тихому океані й на Далекому Сході згідно з підписаними у Вашингтоні договорами.

3. Назвіть сильні й слабкі сторони Версальської системи. Які з них, на Вашу думку, переважали?

4. Складіть у зошиті порівняльну таблицю «Міжнародні конференції першої половини 20-х років XX ст.».

Місце проведення конференції

Дата

Основні рішення

5. Охарактеризуйте основні положення локарнських угод і пакту Келлога-Бріана.

6. Порівняйте висловлювання Р. Чайлда та Г. Чичеріна (с. 59) щодо Рапалльського договору. Як Ви вважаєте, чому американський та російський політики по-різному оцінювали договір?

7. Чи вважаєте Ви, що проблема виплати Німеччиною репарацій була проблемою не тільки для Німеччини, а й для усієї Європи? Поясніть, яке значення мало вирішення проблеми репарацій для забезпечення стабільності у світі.

8. Хто виступав проти відновлення економіки Німеччини? Поясніть, чому.

9. Що спричинило французько-бельгійську окупацію Руру й чим вона завершилася? (Використовуйте висловлювання Р. Пуанкаре, с. 60).

10. Охарактеризуйте значення планів Дауеса та Юнга для Європи й США.