Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 10 клас. Полянський - Нова програма

§ 16. Країни Передньої Азії та Латинської Америки в міжвоєнний період

• Які наслідки для Османської імперії мала Молодотурецька революція 1908 р.?

• Який вплив справила на Іран конституційна революція 1905-1911 рр.?

• Охарактеризуйте позитивні й негативні наслідки впливу іноземних держав на країни Латинської Америки.

1. Розпад Османської імперії

Участь Туреччини в Першій світовій війні на стороні Німеччини позначилася на становищі країни після її завершення. Територіальні й матеріальні втрати країни за умовами Севрського мирного договору 1920 р. (див. § 5), уведення на початку 1919 р. до Туреччини та в протоки Босфор і Дарданелли британських військових кораблів, грецька окупація м. Ізміра зумовили посилення націоналістичних настроїв серед турків. Лідером турецьких націоналістів був генерал Мустафа Кемаль, який закликав до боротьби проти антантівської окупації країни.

Після проголошення скликаним з ініціативи М. Кемаля меджлісом (парламентом) у м. Анкарі восени 1919 р. декларації незалежності на турецькій території висадилися грецькі й італійські війська, а британці ввійшли до тогочасної турецької столиці м. Стамбула й поклали край діяльності бунтівного парламенту. Залежний від Антанти турецький султан мусив засудити діяльність М. Кемаля, чим налаштував проти себе більшість населення.

Навесні 1920 р. меджліс відновив свою діяльність під назвою «Великі національні збори Туреччини» і сформував уряд. Після укладення Туреччиною в 1921 р. договору з Росією турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайджану. Наступного року турецькі війська перемогли грецьку армію й захопили м. Ізмір. Місто було спалено, а багато його мешканців убито.

Провідні держави, за винятком Британії, відсторонено спостерігали за цими подіями. Коли ж М. Кемаль перейшов до масованого наступу, дорогу йому заступили британські війська. Війна між Туреччиною та Великою Британією здавалася неминучою, проте британці вже стомилися воювати, а Д. Ллойд Джордж, який підтримував греків, був не при владі. Після підписання Лозаннського договору міжнародне співтовариство визнало незалежність Туреччини.

М. Кемаль став улюбленцем нації (при запровадженні в Туреччині прізвищ його назвали Ататюрком — «батьком турків»). На початку листопада 1922 р. М. Кемаль ініціював скасування влади султана, а в жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. Ця подія стала завершенням понад 600-річної історії Османської імперії.

Мустафа Кемаль Ататюрк (1881-1938) — засновник Турецької республіки та її президент у 1923-1938 рр. Учасник Молодотурецької революції 1908 р., ветеран Першої світової війни. У 1919 р. став командувачем турецької армії в Анатолії й розпочав кампанію зі звільнення Туреччини від військового контролю Антанти. Невдовзі очолив національний рух за незалежність Туреччини.

2. Модернізація Туреччини

Відповідно до конституції 1924 р., Туреччина була парламентською республікою. Халіфат було скасовано, іслам утратив статус державної релігії. Президент країни (ним став М. Кемаль) був головою виконавчої влади, формував уряд і призначав прем’єр-міністра. Законодавча влада належала однопалатному меджлісу, депутатів якого обирали за двоступеневою системою.

У Туреччині офіційно діяла система етатизму.

Режим Ататюрка поєднував демократичні й тоталітарні ознаки. Уряд проводив політику самозабезпечення країни, одержавлення профспілок, переоснащення турецької армії. При цьому зазнали утисків національні й релігійні меншини, придушувалася опозиція. Ататюрку вдалося досягти найголовнішого — стара корумпована Туреччина залишилася в минулому, а на політичній карті світу з’явилася країна, яка швидкими темпами прогресувала.

• Етатизм (від фр. etat — держава) — абсолютизація ролі держави в суспільстві, що передбачає її активне втручання в економічну, політичну й інші сфери життя суспільства.

• Проаналізуйте схему й оцініть зміст основних реформ, проведених у Туреччині.

3. Модернізація Ірану

Розвиток Ірану (до 1935 р. — Персія) у першій половині XX ст. відбувався під впливом різних чинників. Зокрема, геополітичне становище країни визначалося її сусідством на півночі з Росією, на сході — з Британською Індією; економічне становище — значними запасами нафти й газу; релігійне становище — тим, що більшість населення сповідувала іслам, який відіграв важливу роль в об’єднанні багатоетнічного населення країни в єдиний народ. Значні поклади нафти спричинили окупацію Ірану в роки Першої світової війни Росією та Великою Британією, аби не допустити, щоб стратегічна сировина потрапила до Німеччини. Після війни країна з населенням майже 10 млн осіб, з яких 80 % проживало в сільській місцевості, а чверть займалася кочовим скотарством, була напівколонією Великої Британії та Франції.

У 1919 р. іранський уряд уклав з Британією договір, який посилив залежність країни від Лондона. Іраном прокотилася хвиля антибританських повстань, що були придушені. У 1921 р. група молодих іранських офіцерів на чолі з Реза-ханом здійснила державний переворот і встановила військову диктатуру на чолі з останнім представником Каджарської династії Ахмад-шахом. Британія вивела свої війська з Ірану.

У 1925 р. Реза-хан здійснив новий переворот і проголосив себе шахом під ім’ям Реза-шах Пехлеві. Згодом він змінив назву країни з Персії на Іран, що символізувало намір реформувати традиційне східне суспільство країни для посилення опору іноземній присутності.

Реза-шах Пехлеві здійснив у країні ряд реформ.

Шах, який докладав багато зусиль для розвитку промисловості, повністю контролював економіку країни. Іран розраховував лише на власні сили. Зокрема, спорудження в 1927-1938 рр. загальноіранської залізниці було здійснене без зарубіжної фінансової участі.

• Ознайомтеся з основними напрямами реформування Ірану. Охарактеризуйте їхнє значення для модернізації країни.

4. Основні аспекти близькосхідної проблеми

Палестина — територія між річкою Йордан і Середземним морем — у давнину перебувала під владою Римської імперії, після вигнання євреїв унаслідок невдалого повстання проти римського панування в II ст. її заселяли переважно араби.

На початку XVI ст. Палестина потрапила під владу Османської імперії. Наприкінці XIX ст., рятуючись від погромів, що прокотилися Східною Європою, євреї поверталися до Палестини. Значну частину переселенців становили прихильники сіонізму.

Арабське населення було налаштоване проти османського правління. Улітку 1916 р. атакою 70-тисячної арабської армії на турецькі війська розпочалося повстання. Лінія фронту простягалася від сирійської столиці м. Дамаска до м. Медіни. Арабські повстанці відволікли турецькі сили, що уможливило вступ британських військ до Сирії й Палестини. Із захопленням англійцями в жовтні 1918 р. Дамаска турецькому пануванню на Близькому Сході було покладено край.

Водночас потребувало вирішення «єврейське питання». У 1917 р. був створений Єврейський легіон, у складі якого воював, зокрема, уродженець Полтави, майбутній перший прем’єр-міністр Ізраїлю Д. Бен-Гуріон. Того ж року з’явилася «декларація Бальфура» — лист міністра закордонних справ Великої Британії А. Бальфура до лідера британських сіоністів лорда Л. Ротшильда. Цей документ зміцнив віру євреїв у всьому світі в підтримку Великою Британією створення єврейської держави в Палестині. До Палестини, де на той час проживало 700 тис. арабів, почали масово виїжджати євреї.

• Сіонізм (від назви гори Сіон поблизу Єрусалима) — політичний рух за повернення євреїв з вигнання до Палестини, створення там національної держави. У наш час стосується переважно розвитку сучасної Держави Ізраїль.

«Уряд Його Величності ставиться прихильно до відновлення національного осередку для єврейського народу в Палестині й докладе всіх зусиль для полегшення досягнення цієї мети. Звісно... ніщо не повинно зашкодити інтересам — як громадянським, так і релігійним — неєврейських громаду Палестині чи правам і політичному статусу євреїв у будь-якій іншій країні».

З «Декларації Бальфура» (История еврейского национального движения. 1914-1949. - Библиотека-Алия, 1993. — С. 25)

«Декларація Бальфура» була суперечливим документом. 3 одного боку, Британія обіцяла визнати правителями Палестини лідерів арабського повстання 1916 р., а з іншого — заявляла про підтримку претензій євреїв на Палестину. У результаті Лондон, перебравши в 1918 р. на себе управління Трансйорданією (нині Йорданія), Іраком і Палестиною як підмандатними територіями, розчарував і євреїв, і арабів.

Мир у Палестині не настав. Араби, які розцінювали єврейську еміграцію як частину стратегічного плану сіоністів, спрямованого на витіснення арабів із Палестини, неодноразово атакували єврейських поселенців. Були жертви серед єврейського населення й під час арабського повстання 1936-1939 рр. Як серед арабів, так і серед євреїв було чимало прихильників пошуку компромісу, однак вистачало й тих, хто виступав з войовничих позицій.

Особливого розмаху єврейська еміграція набула внаслідок поширення антисемітизму в Німеччині та Австрії. Араби ж вважали небезпечною для себе діяльність у Палестині єврейських установ і численних кібуц (трудових комун).

Палестинська проблема на десятиліття стала не тільки незагоєною раною Сходу, а й загрозою міжнародній стабільності у світі.

• Проаналізуйте діаграму та сформулюйте висновок щодо єврейської еміграції до Палестини.

Єврейська еміграція до Палестини (тис. осіб)

5. Латинська Америка: протиборство демократичних сил і диктаторських режимів

На початку Першої світової війни більшість населення, особливо Бразилії, Аргентини та Чилі, де було багато німецьких поселень, симпатизувала Німеччині. Проте оголошена Німеччиною необмежена підводна війна порушила торгівлю Латинської Америки з Європою. Латиноамериканські країни почали приєднуватися до Антанти. У квітні 1917 р. після США війну Німеччині оголосили Панама й Куба. Довго вагалася Бразилія, але після того, як німці потопили кілька її кораблів, у червні 1917 р. бразильська влада затримала у своїх портах півсотні німецьких кораблів, а в жовтні оголосила Німеччині війну. У 1918 р. у війну вступили Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Рика й Нікарагуа. Дипломатичні відносини з Німеччиною розірвали Перу, Болівія, Еквадор, Уругвай, Домініканська республіка. Решта країн зберігала нейтралітет до кінця війни. Латиноамериканські країни постачали продовольство й сировину, патрулювали у водах Південної Атлантики та брали участь у морських операціях Британії.

Ідеї демократії та лібералізму не вкорінились у свідомості багатьох людей. Авторитет сили й надалі переважав над авторитетом домовленостей. Саме тому в Латинській Америці поширеним явищем були військові перевороти. Традиції зосередження виконавчої влади в руках власників латифундій та військових спричинили слабкість законодавчої й судової гілок влади та сприяли приходу до влади різноманітних хунт.

Особливості суспільно-політичного життя країн Латинської Америки створили в регіоні неповторну державну модель (частково успадковану від середньовічної Іспанії) — латиноамериканізм.

Утвердження в регіоні державного капіталізму стало поворотним моментом латиноамериканської історії. Економічні негаразди періоду «Великої депресії» перетворилися на живильне середовище як для правих, так і для лівих екстремістів. Доведене до відчаю населення прагнуло порядку за будь-яку ціну. Саме на цій хвилі в 1930 р. в Аргентині в результаті військового перевороту було повалено ліберальний уряд, що поклало початок «славному десятиліттю».

Натомість у Бразилії світова економічна криза похитнула позиції кавових олігархів, і в 1930 р. тут перемогла демократична революція, яка привела до влади ліберальні партії.

У Чилі соціалісти, радикали й демократи, які об’єдналися з Конфедерацією трудящих Чилі та комуністами в Народний фронт, домоглися успіху на часткових парламентських виборах 1937 р. З обранням наступного року президента в країні було відновлено демократичні свободи.

Аби відвернути увагу громадськості від внутрішніх проблем, латиноамериканські уряди вдавалися до силових методів розв’язання спірних територіальних питань. Зокрема, у 1932-1934 рр. відбулася війна між Колумбією та Перу, упродовж 1932-1935 рр. за багату нафтою область Гран-Чако воювали Болівія та Парагвай.

• Латифундія (відяатин. latus — широкий і fundus — земля, маєток) — велике приватне земельне володіння, маєток.

• Хунта (від іспан. Junta — об’єднання) — невелика група, що прийшла до влади внаслідок державного перевороту та керує країною до створення законного уряду; дорадча чи адміністративна рада в Латинській Америці.

Наприкінці 1930-х років у країнах Латинської Америки існувало чимало невирішених внутрішніх і зовнішньополітичних проблем. Хоча за рівнем економічного розвитку й станом конституційного забезпечення прав людини вони значно поступалися США та Західній Європі, прогрес країн Латинської Америки був очевидним.

1917 р. — «декларація Бальфура».

1923 р. — завершення розпаду Османської імперії; проголошення Туреччини республікою.

1924 р. — обрання М. Кемаля президентом Туреччини.

1. Розкрийте зміст історичних понять «етатизм», «сіонізм», «латифундія», «хунта».

2. Охарактеризуйте завершення процесу розпаду Османської імперії.

3. Розкрийте особливості процесу модернізації Туреччини, використовуючи схему «Реформи М. Кемапя Ататюрка» (с. 164).

4. Наскільки, на Ваш погляд, були важливими для Туреччини реформи М. Кемаля Ататюрка?

5. Які, на Вашу думку, геополітичні чинники сприяли утвердженню незалежності Ірану, а які перешкоджали цьому процесу?

6. Охарактеризуйте, використовуючи інформацію зі схеми на с. 165, сутність реформ Рези-шаха Пехлеві.

7. У чому, на Вашу думку, витоки й причини «палестинської проблеми»? Як Ви оцінюєте «декларацію Бальфура»?

8. Знайдіть інформацію про сучасну ситуацію на землях Палестини.

9. Які особливості економічного й політичного життя в країнах Латинської Америки в міжвоєнний період найважливіші? У процесі аналізу цієї пошукової проблеми використайте схему (с. 168).

10. Якого характеру та форм набувало протиборство демократичних сил і диктаторських режимів у Латинській Америці?