Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 10 клас. Полянський - Нова програма

§ 12. Виклики міжвоєнного часу

• Охарактеризуйте причини «Великої депресії». Як вона вплинула на політичну ситуацію у світі?

1. Європа між економічною стабільністю та світовою кризою. Запровадження державного регулювання соціально-економічних процесів

У період між двома світовими війнами європейські країни пережили два хвилеподібні періоди. Спочатку в «шалені двадцяті» відбувалося стрімке економічне зростання, зумовлене вільною конкуренцією та невтручанням держави в економічне життя. Та невдовзі пасивна роль держави перестала бути перевагою. Наслідком такої пасивності стала світова економічна криза. «Велика депресія» змусила державу повернутися до активного регулювання економіки. Вона стала важливим чинником стабільності й прогресу. У більшості держав проводилася політика протекціонізму: надання субсидій, кредитів з державного бюджету, регулювання податків.

Економісти дійшли висновку, що саме в період кризи стрімко зростає роль держави в регулюванні економіки. До того ж економічне піднесення в тоталітарних Радянському Союзі, Німеччині та Італії стимулювало поширення ідей планового ведення господарства.

Значний вплив на розвиток економічної думки в 1930-х роках справив англійський економіст Джон Мейнард Кейнс. Він уважав, що в умовах періодичних злетів і провалів, дедалі глибших і триваліших криз держава повинна брати на себе відповідальність не тільки за рівень виробництва, а й за платоспроможність населення.

Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) — англійський економіст. Випускник Кембриджського університету, у якому згодом викладав економічну теорію. Вивчав проблеми міжнародних фінансів. Учасник Паризької мирної конференції, яку демонстративно залишив на знак протесту проти неправильних, на його думку, рішень. Праця про економічні наслідки Версальського мирного договору принесла йому світове визнання. У роки Другої світової війни — один з директорів Англійського банку; член палати лордів парламенту.

Дж. М. Кейнс був переконаний у тому, що ринкова економіка за своєю природою не може забезпечити рівновагу між попитом і пропозицією, а отже, повну зайнятість. Через схильність заощаджувати частину доходів попит завжди менший за пропозицію. Оскільки подолати прагнення заощаджувати неможливо, держава повинна регулювати економіку, впливаючи на попит: якщо бракує грошей для розрахунків, їх потрібно надрукувати додатково. Це, звісно, призведе до зростання інфляції й бюджетного дефіциту, але економіка все одно виграє. Також потрібно заохочувати інвестиції в економіку. Контроль держави буде ефективним засобом боротьби з кризами, якщо він супроводжуватиметься збільшенням державних витрат.

На противагу Дж. М. Кейнсу, монетаристы вважали, що визначальним чинником економічної стабільності є кількість грошей в обігу. Вони доводили, що світову економічну кризу спричинили негаразди з грошовим курсом і відсотковими ставками.

І в Європі, і в Америці держави з настанням кризи й у післякризовий період посилили контроль і регулювання, зокрема у сфері експорту й імпорту товарів і послуг. Ринкова економіка, яка в період «процвітання» саморегулювалася на засадах неконтрольованої конкуренції, стала підконтрольною державі, що запобігло кризі перевиробництва. Державне регулювання, а також соціальне страхування, допомога у зв’язку з безробіттям, установлення гарантованої зарплати — ці та інші державні заходи сприяли стабілізації у сфері виробництва й продажу товарів. Державне регулювання охопило також банківську сферу. Важливим кроком у США було страхування депозитів (банківських вкладів).

Фінансове регулювання держави в європейських країнах також мало певні успіхи. Зокрема, у Німеччині, завдяки втручанню держави, були врятовані від краху найбільші банки; у Франції був розроблений закон, за яким держава контролювала й регулювала банківську діяльність. Відтепер французькі банки мали проходити державну реєстрацію й доводити свою життєздатність. Ця система виявилася настільки стійкою, що навіть соціалістичний Народний фронт, який прийшов до влади в 1936 р., не наважився націоналізувати «Банк де Франс» — найбільшу банківську установу країни.

У Великій Британії держава не вдавалася до жорсткого регулювання діяльності банків, адже впродовж 1930-х років країні пощастило уникнути їхнього банкрутства. Англійська фінансова система виявилася міцнішою, ніж в інших країнах. Загалом у Європі втручання держави у фінансову сферу після «Великої депресії» було доволі м’яким і ненав’язливим.

Спільними зусиллями держави й підприємців не лише було подолано наслідки кризи, а й закладено підвалини майбутньої стабільності. Перехід до державного регулювання також послабив соціальне напруження.

2. Європа перед вибором між демократією та авторитаризмом. Радикалізація політичного життя

Початок XX ст. приніс людям багато страждань і розчарувань: економічні кризи, повстання й революції, світова війна. Демократія, на яку покладали багато надій, не убезпечила народи від небачених руйнувань і багатомільйонних жертв. Як наслідок, віра в демократію, міжнародне право та недоторканність особи й майна похитнулася. Чимало людей поступово схилялося до думки, що тільки авторитаризм, тобто сильна влада чи сильна особистість, може забезпечити країні стабільне й заможне життя.

• Авторитаризм (від латин. autoritas — вплив, влада) — політичний режим, якому притаманні зосередження державної влади в руках однієї особи, групи осіб або в одному органі державної влади. Супроводжується значним обмеженням діяльності політичних партій та організацій, відсутністю поділу влади, обмеженням свободи слова й виборності державних органів, політичними репресіями тощо.

Такі погляди були найбільше поширені в країнах, які або програли Першу світову війну (Німеччина та Росія), або ж не отримали від перемоги того, на що, на їхнє переконання, вони заслуговували (Італія). Заради кращого майбутнього й задоволення власних інтересів частина людей погоджувалася відсторонено спостерігати за злочинами влади, аби лише вони не стосувалися їх особисто. У такій атмосфері до влади приходили політичні сили, які обіцяли привабливі перспективи. Поступово набирав силу тоталітаризм.

Тоталітарні режими в період між світовими війнами встановилися в Радянському Союзі, Італії та Німеччині.

Характерні ознаки тоталітарних режимів

1. Однопартійна диктатура. Партію створювали за зразком середньовічних рицарських орденів. У СРСР В. Ленін та Й. Сталін, хоча б про людське око, імітували партійну демократію і проводили з’їзди, вибори керівника партії тощо. В Італії Б. Муссоліні й у Німеччині А. Гітлер цього не потребували, бо вони уособлювали націю, партію та державу. Усі три режими — комуністичний, фашистський та нацистський — трималися завдяки придушенню політичних опонентів.

2. Культ особи «вождя» — неодмінна ознака всіх тоталітарних режимів. Він ґрунтується насамперед на звеличенні особи «вождя» та ідеї, яку він уособлював. Вождь ніколи не помиляється, володіє даром провидця. Ті, хто сумнівався, ставали ворогами не лише диктатора, а й кожного «законослухняного» громадянина.

3. Партійно-державна еліта. Залучені до управління нові кадри становили окрему касту суспільства. У Німеччині й Італії основою правлячої еліти були представники середніх класів, а в СРСР — робітників і селян. Однак ні тих, ні тих не допускали до найвищих ешелонів влади. На владному олімпі перебували «вождь» і його найближче оточення. Тут панували кругова порука, чіткий поділ на ранги.

4. Цілковитий контроль над економікою. У всіх тоталітарних країнах відбулось одержавлення господарства. У СРСР непівські ринкові важелі регулювання економіки замінили детально розробленими п’ятирічними планами. Згодом планову модель перейняли фашисти й нацисти. Тоталітарні режими, за винятком СРСР, не зазіхали на приватну власність, але змушували виробників обслуговувати тоталітарний режим.

5. Політичний контроль. Тоталітаризм завжди панує там, де людина позбавлена вибору. Режим жорстко контролює не тільки інформацію, культуру, а й думки людей. За демократії основу громадянської свідомості становлять право й закон, принаймні в теорії. В умовах тоталітаризму первинним є не закон, а довіра до «вождя» або страх. Вибори — це механічне голосування за визначених владою кандидатів.

6. Утручання в приватне життя громадян — будь-який вияв індивідуальності був загрозою владі. Завдяки існуванню відданих «вождю» поліції та армії стають можливими арешт, ув’язнення й навіть фізичне знищення будь-кого незгодного.

• Тоталітаризм (від латин. totalis — увесь, повний, цілий) — напрям політичної думки й тип політичного режиму, який за допомогою тотального контролю над усіма сферами суспільного життя прагне реалізувати агресивну політичну утопію.

Тоталітарні режими сформували особливий тип людей — «homo totalitaricus», які вірили в «ідеальне» суспільство, сліпо довіряли авторитету, поривали з минулим, зокрема з культурними традиціями, покірно схилялися перед силою й владою, ототожнювали себе із системою, партією, «вождем».

7. Репресії та переслідування, що здійснювалися спеціальними каральними органами, виправні табори слугували запорукою стабільності тоталітарних режимів. Про решту дбав «вождь». Якщо реальних ворогів не знаходили, їх вигадували: «троцькісти», «шкідники» і «шпигуни» у СРСР; євреї — у Німеччині; антифашисти й заможні західні держави — в Італії.

Несвобода на тлі суцільних обмежень могла бути замінена тільки в’язницею чи стратою. Усі, кому пощастило уникнути в’язниці, почувалися щасливими. Із свідомості й реального життя зникало відчуття різниці між добром і злом.

Науковці виокремлюють три основні різновиди тоталітарного режиму: комунізм, або більшовизм, (СРСР), фашизм (Італія), націонал-соціалізм (нацизм) (Німеччина).

• Проаналізуйте таблицю й визначте спільні та відмінні ознаки різновидів тоталітаризму.

Різновиди тоталітаризму

Комунізм

Фашизм

Націонал-соціалізм

Чітка теорія (програма)

Розпливчаста теорія (програма)

Розпливчаста теорія (програма)

Диктатор (вождь)

(у СРСР — В. Ленін та Й. Сталін)

Диктатор (вождь)

(в Італії — дуче Б. Муссоліні)

Диктатор (вождь)

(у Німеччині — фюрер А. Гітлер)

Інтернаціоналізм

Націоналізм

Націоналізм

Однопартійна система

Однопартійна система

Однопартійна система

Зневага до особистих прав

Зневага до особистих прав

Зневага до особистих прав

Держава понад усе

Держава понад усе

Держава понад усе

Відсутність демократії

Відсутність демократії

Відсутність демократії

Заперечення соціальних класів (віра в безкласове суспільство)

Віра в соціальні класи (класове суспільство має узгоджувати інтереси аристократії, робітників, середніх і нижчих класів)

Віра в соціальні класи (класове суспільство має узгоджувати інтереси аристократії, робітників, середніх і нижчих класів)

Расизм

3. Громадянська війна в Іспанії (1936-1939)

Боротьба між демократією й тоталітаризмом набула драматичної форми в Іспанії. Громадянський конфлікт швидко став міжнародним. У 1931 р. на тлі економічної кризи в Іспанії була повалена монархія й проголошена республіка. На виборах 1936 р. перемогу здобув блок лівих партій — Народний фронт. Уряд Народного фронту значно скоротив безробіття, провів земельну реформу, відновив автономію Каталонії й проголосив інші, соціалістичні за своїм змістом реформи.

Однак політика Народного фронту розколола іспанське суспільство. Прийшовши до влади під гаслами свободи й демократії, звільнивши 30 тис. політичних в’язнів, республіканці відправили до тих самих в’язниць 6 тис. своїх політичних опонентів, обмежили діяльність опозиційних газет.

Економічна політика уряду й потурання захопленню робітниками підприємств, на яких вони не зуміли налагодити виробництво, призвели до виведення капіталів за кордон. У країні стрімко зросли ціни на продукти й товари масового попиту, підприємства банкрутували, їх закривали, а робітники знову ставали безробітними. Швидкими темпами зростала злочинність.

Улітку 1936 р. в іспанському Марокко група вищих військових повстала проти уряду Народного фронту. Заколот підтримали 120 тис. військовослужбовців (80 % збройних сил держави), моральну підтримку надала католицька церква. Очолив заколот генерал Франсіско Франко.

Це була спроба покласти край соціальній революції. Іспанська нація, вихована на прикладах героїчної боротьби 1808-1812 рр. проти Наполеона, розкололася на два табори. Кожен табір любив «свою» Іспанію, і що більшою була ця любов, то більшою була ненависть і нетерпимість до прихильників «іншої» Іспанії. У тотальне протистояння були втягнуті величезні військові ресурси: авіація, флот, механізовані з’єднання.

У 1936 р. спалахнув збройний конфлікт, який водночас був релігійною війною, національним конфліктом, протистоянням між революцією й контрреволюцією. Це була перша війна, у якій зіштовхнулися фашизм, нацизм і комунізм.

Громадянська війна в Іспанії спричинила гостру міжнародну кризу. Радянський Союз підтримав республіканців, прихильних до Народного фронту, а Німеччина й Італія — націоналістів, які стали на сторону Ф. Франко. Першим активно втрутився в конфлікт Б. Муссоліні, який відправив на допомогу націоналістам 20 військових літаків. Генерала Франко підтримав також А. Гітлер. СРСР на допомогу республіканцям таємно відправив майже 3 тис. вояків, сотні військових літаків, танків, гармат, кулеметів та іншої зброї. Комінтерн сформував з добровольців інтернаціональні бригади.

«Громадяни Радянського Союзу тільки виконують свій обов’язок, надаючи допомогу революційним масам Іспанії. Вони усвідомлюють, що звільнення Іспанії від гніту фашистських реакціонерів — це не приватна справа іспанців, а спільна справа всього передового й прогресивного людства».

З телеграми Й. Сталіна керівникам Комуністичної партії Іспанії (Газета «Правда». — 1936 р. — 16 жовтня)

На стороні республіканців воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів з 54 країн. На стороні іспанських націоналістів — понад 300 тис. іноземних добровольців.

На початку громадянської війни націоналісти зазнали кілька серйозних поразок і контролювали лише третину території країни. Однак невдовзі вони перехопили ініціативу. Незважаючи на стійкість республіканців під час оборони Мадрида (1936), у битві під Гвадалахарою (березень 1937 р.) і при захопленні Теруеля (грудень 1937 р.), їхнє становище погіршувалося. Наприкінці 1938 р. націоналісти остаточно змінили хід війни. Вони прорвали оборону республіканських військ і вибили їх із Барселони. На початку 1939 р. націоналісти зайняли Каталонію, а в останні дні березня почався генеральний наступ на всіх фронтах. Перехід на сторону заколотників командувача однієї з республіканських армій відкрив націоналістам шлях на Мадрид. Вони рухалися на столицю чотирма колонами, а п’яту сформували жителі міста — противники республіки. Вислів «п’ята колона» став синонімом зради.

В останні дні березня 1939 р. Мадрид капітулював, а 1 квітня генерал Ф. Франко оголосив про закінчення війни. Режим заявив про 1 млн загиблих, більшість же істориків схиляється до цифри 600-700 тис. осіб.

«Наша перемога була перемогою над міжнародним комунізмом. Якби ми зазнали поразки, господарем Піренейського півострова стала б Москва, а ситуація в Європі набула б катастрофічного характеру».

Франсиско Франко (Franco Salgado-Araujo F. Mis conversaciones privadas con Franco. — Barcelona, 1976. — P. 31)

В Іспанії на довгі роки було встановлено диктатуру генерала Франко. Тільки за рік — з квітня 1939 до березня 1940 р. — стратили майже 100 тис. іспанців, ще 2 млн кинули до в’язниць і концтаборів.

4. Ідеологічне осмислення нових реалій суспільного життя: комунізм, соціал-реформізм, неолібералізм, інтегральний націоналізм, фашизм і нацизм

Міжвоєнний період — час осмислення нових явищ і пошук відповідей на економічні, соціальні й глобальні виклики. Нові реалії суспільного життя оцінювали з погляду провідних на той час ідеологій. Комунізм (див. § 11) на словах був ідеологією рівності, якої можна досягти, знищивши приватну власність. Робітничий клас (пролетаріат) повинен повстати проти своїх роботодавців (буржуазії) і заснувати нове безкласове суспільство без приватної власності. Однак після того як комуністи захопили владу в Росії й був створений Комінтерн, вони почали застосовувати агресивні методи в міжнародному масштабі. «21 умова» для прийняття національних компартій до Комінтерну була погано замаскованою інструкцією для захоплення влади. Політика СРСР і Комінтерну мала на меті поширення комуністичних революцій за кордоном. Протидія комуністичній експансії — один з основних напрямів протистояння між комунізмом і демократичними силами.

Фашизм (див. § 9) і націонал-соціалізм (див. § 10) були різновидами тоталітаризму, що, як і комуністична ідеологія, впливали на світову історію в міжвоєнний період. Соціал-реформізм, неолібералізм та інтегральний націоналізм також мали як своїх палких прихильників, так і безкомпромісних противників.

Соціал-реформізм

Напрям у соціал-демократичному русі, що зародився в останній третині XIX ст. Після більшовицького перевороту в Росії восени 1917 р. став ідейною основою соціал-демократії. У міжвоєнний період соціал-реформісти сподівалися на «вростання» капіталізму в соціалізм, відхиляли комуністичні заколоти як спосіб приходу до влади, обстоювали доцільність проведення соціальних реформ з метою підвищення рівня життя людей. Різко відмежовувалися, особливо в 1920-і роки, від СРСР, Комінтерну й комуністів у своїх країнах. Яскравим представником соціал-реформізму був Леон Блюм (Франція).

Неолібералізм

Ґрунтувався на принципі саморегулювання економіки. До «Великої депресії» неоліберали виступали за пасивне державне втручання в економіку, вільну конкуренцію, використання принципів вільного ціноутворення, провідну роль в економіці приватної власності й недержавних господарських структур. Неолібералізм був, по суті, опозицією до державного регулювання, що здійснювалося в 1930-і роки з метою подолання світової економічної кризи. Неоліберали захищали економічну свободу, критикували тоталітаризм і соціалізм. Економіка вільного, з погляду неолібералів, суспільства має ґрунтуватися на вільних цінах і конкуренції.

Інтегральний націоналізм

У міжвоєнний період оформився як окремий різновид авторитарного націоналізму. Розглядав націю як нерозривне ціле й передбачав беззастережне підпорядкування особистості інтересам нації як найвищої цінності. Прояви інтегрального націоналізму спостерігались у цей період в Угорщині, Югославії, Польщі, Туреччині. На теренах Західної України та серед української політичної еміграції інтегральний націоналізм сповідували Дмитро Донцов і його послідовники, Організація українських націоналістів (ОУН).

1936-1939 рр. — громадянська війна в Іспанії.

1. Запровадження на початку 1930-х років державного регулювання економіки було, на Вашу думку, вимушеним чи запланованим кроком? Наведіть аргументи на користь Вашої точки зору.

2. Охарактеризуйте причини появи, природу й види тоталітарних режимів. При підготовці відповіді скористайтеся таблицею на с. 127.

3. Поясніть причини громадянської війни в Іспанії.

4. Під час війни в Іспанії А. Гітлер заявив:

«Зважаючи на перебіг подій... воєнні дії в Іспанії швидко не закінчаться... З іншого боку, для Німеччини стовідсоткова перемога Франко небажана. Навпаки, ми зацікавлені в продовженні війни й у збереженні напруженості в районі Середземного моря» (Документы и материалы кануна Второй мировой войны. 1937-1939. - М., 1981. - Т. 1. - С. 31).

Наскільки, на Вашу думку, ці слова узгоджуються з тим, що Німеччина активно підтримувала Ф. Франко у війні проти республіканців?

5. Як Ви вважаєте, чи мав підстави Ф. Франко заявляти, що в разі поразки франкістів «господарем Піренейського півострова стане Москва»?

6. Чому, незважаючи на допомогу з-за кордону, прихильники республіки все ж зазнали поразки в громадянській війні? Чи міг, на Вашу думку, результат громадянської війни в Іспанії бути іншим? Якщо міг, то за яких умов?

7. Охарактеризуйте основні ознаки комунізму, соціал-реформізму, неолібералізму, інтегрального націоналізму, фашизму й нацизму.