Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 10 клас. Гісем - Нова програма

§31. Окупаційний режим у поневолених країнах. Рух Опору

1. Які країни були окуповані Німеччиною, Японією та їхніми союзниками в 1939—1942 рр.? 2. Якою була мета країн-агресорів у Другій світовій війні?

1. Нацистський «новий порядок» у Європі. Окупаційна політика Японії. Окупація значних територій у Європі, Азії, Африці супроводжувалася встановленням «нового порядку». Він базувався на нещадному терорі й пограбуванні. Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. На карті світу з’явилися нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941 р.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Однак незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з агресорами. Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург, Греція були ліквідовані. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах, Франції до влади прийшли колабораціоністські уряди.

Держави — союзниці Німеччини, Італії та Японії отримали значні територіальні придбання.

Окуповані радянські території нацисти розглядали як «життєвий простір» для німецької нації, як землі, що підлягають колонізації. Для експлуатації загарбаних територій їх було поділено на чотири частини. Тилові райони німецьких груп армій передали під управління військового командування. Інші було підпорядковано «східному міністерству» на чолі з А. Розенбергом і поділено на два рейхскомісаріати — «Остланд» (країни

Колабораціонізм — співробітництво урядів, окремих осіб з окупаційною владою.

Напис над входом до концтабору Аушвіц-Біркенау: «Праця звільняє»

Балтії й більша частина Білорусії) та «Україна». Західноукраїнські землі були приєднані до польського генерал-губернаторства. Частину земель України передали союзнику Німеччини Румунії.

На окуповані території планувалося переселити близько 10 млн німців, а місцеве населення перетворити на рабів або знищити. Основними засобами, якими нацисти користувалися, утверджуючи своє панування, були нацьковування одних націй на інші й фізичне знищення. Повній ліквідації підлягали єврейське населення та представники ромської громади.

Для використання в Німеччині дешевої робочої сили проводилися депортації працездатного населення. Близько 3 млн жителів окупованих областей СРСР опинилися на чужині в тяжких умовах життя і праці (остарбайтери), із них понад 100 тис. осіб загинуло, а майже 200 тис. осіб відмовилися повертатися на батьківщину. Найбільша смертність була серед військовополонених радянських солдатів; із 5 млн полонених загинуло 3,3 млн осіб. Усього жертвами окупації стали 10 млн радянських людей (3,18 млн в Україні, 1,36 млн у Білорусії). Економіка окупованих країн працювала на військові потреби Німеччини.

Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концентраційні табори та табори смерті, до яких відправляли всіх невдоволених і тих, кого нацисти вважали небезпечними для свого режиму. У Європі налічувалося близько 30 таких таборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Майданек, Аушвіц-Біркенау (Освенцим).

Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть зберігалася така сама. Агресивні прагнення приховували гаслами: «Створення процвітаючої Азії», «Звільнення Азії від білих колонізаторів». До окупаційних адміністрацій намагалися залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів. Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних володінь європейських держав без значного опору місцевого населення. Однак уже перші місяці японської окупації довели, що відбулася лише зміна колонізаторів. Японія відверто грабувала захоплені території.

Після запровадження «нових порядків» поневолені народи Європи й Азії стали на боротьбу.

2. Голокост. Політика антисемітизму, яку проводили нацисти після приходу до влади в Німеччині в 1933 р., після початку Другої світової війни набула ще більш жахливого вигляду. Почалося планомірне й систематичне знищення нацистами та їхніми пособниками єврейського населення Європи. Цей процес отримав назву Голокост. Його жертвами стали 6 млн євреїв (в Україні — 1,4 млн). Це становило близько 63% європейського і 36% світового єврейського населення.

Голокост (у перекладі з давньогрецької — всеспалення) — планомірне й організоване знищення єврейського населення в роки Другої світової війни.

Одразу після загарбання Польщі, де проживала одна з найбільших єврейських громад, усе єврейське населення було переселено до гетто, а їхню власність конфісковано. Гетто створювалися і в інших окупованих країнах. Це мало лише одну мету — подальше повне знищення їхніх мешканців. Після нападу на СРСР нацисти взялися остаточно вирішити єврейське питання. Спочатку повному винищенню підлягали євреї, що проживали на території СРСР, а згодом і всієї Європи (близько 11,5 млн).

Уже перші місяці війни позначилися масовими знищеннями єврейського населення в Литві, Білорусії, Україні. їх здійснювали спеціальні айнзатцгрупи. Уособленням цього процесу стала трагедія в Бабиному Яру (29—30 вересня 1941 р.), де лише за три дні було знищено майже 34 тис. євреїв. За наступні два роки тут було вбито ще близько 100 тис. євреїв, українців, ромів і представників інших народів.

У січні 1942 р. нацистське керівництво прийняло рішення про створення на території Польщі шести таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Хелмно, Собібор, Майданек, Аушвіц-Біркенау, Белжец).

У таборах смерті не було бараків для ув’язнених, як у концентраційних таборах. Жертв одразу направляли в «душові». Потім туди подавали отруйний газ «Циклон Б». У таборі Аушвіц-Біркенау за добу знищували до 12 тис. осіб. У таборах смерті загалом було вбито 2,5 млн євреїв.

Разом із тим масово винищувалося населення гетто. На території СРСР протягом 1941—1942 рр. були ліквідовані майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці.

Така політика нацистів спричинила опір у єврейського населення. Перше збройне повстання сталося у Вільнюському гетто, згодом у гетто Мінська, Каунаса, Тудіно, Мізачева, Кременця, Луцька, Бродів, Львова тощо. Найбільше повстання відбулося у Варшавському гетто (квітень 1943 р.). Лише через три місяці повстання було придушено, у результаті чого загинуло та було відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб.

27 січня 1945 р. солдати Першого Українського фронту звільнили від нацистів концтабір смерті Аушвіц-Біркенау. У 2005 р. Генеральна Асамблея ООН встановила цю дату як щорічний Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. У своїй резолюції вона закликала не допускати в майбутньому актів геноциду, засуджувала будь-яке заперечення Голокосту, прояви релігійної нетерпимості тощо.

Праведник народів світу — почесне звання, що надає держава Ізраїль неєвреям за рятування єврейського населення від знищення нацистами під час Голокосту.

Близько 25 тис. євреїв брали участь у партизанському русі на території СРСР, 5 тис. — у Франції, 3 тис. — у Югославії, 2 тис. — у Греції тощо. Нацисти здійснювали тиск на населення окупованих країн, щоб не допустити з їхнього боку допомоги євреям. Антисемітською пропагандою розпалювалася національна нетерпимість. Однак відомо багато фактів допомоги євреям із боку представників інших народів, навіть із ризиком для власного життя. Тисячі людей за рятування євреїв удостоєні парламентом Ізраїлю почесного звання «Праведник народів світу».

3. Рух Опору. Рух Опору проти загарбників виникав майже одразу після окупації тієї чи іншої країни. У міру того, як насаджений окупантами «новий порядок» проявляв своє справжнє обличчя, опір йому посилювався. А корінний перелом на фронтах на користь країн антигітлерівської коаліції дав руху Опору додатковий імпульс. У багатьох країнах створювалися партизанські загони й цілі армії, підпільні організації. Найбільш потужний партизанський рух розгорнувся на території СРСР, Польщі, Югославії, Франції, Греції, Албанії, Італії, Норвегії.

У Франції з німецькою окупацією й колабораціоністським урядом маршала А.-Ф. Петена боролися партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами, соціалістами та радикалами. Зрештою всі вони стали координувати свою діяльність зі створеним Ш. де Голлем рухом «Вільна Франція», який за допомогою держав антигітлерівської коаліції відновив французькі збройні сили. У 1942—1943 рр. вони встановили контроль над колоніями Франції та взяли участь у визволенні Європи. У серпні 1944 р. антинацистське підпілля організувало повстання в Парижі, яке забезпечило визволення столиці Франції.

Значного розмаху набув народно-визвольний рух у Югославії. Партизанський рух тут був представлений загонами емігрантського уряду — четніки (командувач Д. Михайлович) і Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) під керівництвом комуністів на чолі з Й. Броз Тіто. Югославські партизани вигнали окупантів із більшої частини країни та разом із радянськими військами в 1944 р. звільнили Белград. Також визволення своїх країн домоглися партизанські армії Албанії та Греції.

У Польщі емігрантський уряд та його представництво — «делегура» — керували боротьбою загонів Армії крайової. У міру наближення радянських військ до території Польщі Армія крайова почала реалізацію плану «Буря» із метою звільнення Польщі від нацистських окупантів. Кульмінацією цього плану стало Варшавське повстання (1944 р.). Проте радянське керівництво відмовилося надати допомогу повстанцям, і виступ було жорстоко придушено нацистами. Комуністи на противагу Армії крайовій створили Армію людову.

Повстання Армії крайової у Варшаві в 1944 р.

Великого розмаху національне повстання досягло у Словаччині (29 серпня — 28 жовтня 1944 р.). За його результатами більшість території країни було звільнено від нацистів. Проте радянські й чехословацькі війська не змогли пробитися на допомогу повсталим, і повстання було придушене.

На території СРСР рух Опору також мав різноманітне ідеологічне забарвлення. Радянським партизанським рухом керував Центральний штаб партизанського руху. Основною партизанською базою була Білорусія. В Україні центр партизанського руху було зосереджено в північних районах. Широкомасштабні диверсії партизанів, винищувальні рейди зробили значний внесок у перемогу. Найбільші такі операції були проведені влітку 1943 р. під час Курської битви під назвою «рейкова війна» та у вересні 1943 р. під назвою «Концерт».

Потужний партизанський рух був організований українськими націоналістами ОУН(Б) у складі дії Української повстанської армії (УПА).

Цей рух охоплював територію Західної України, Поділля і Правобережжя. УПА вела боротьбу як проти нацистів, так і проти радянської окупації.

Проти японської окупації могутній партизанський рух розгорнувся на території Філіппін, Бірми, Малайї, Індокитаю, Індонезії та Китаю. Тут на чолі партизанського руху перебували націоналісти й комуністи.

Підрив німецького потяга під час «рейкової війни». 1943 р.

Запитання і завдання

1. Які країни Європи були окуповані нацистами? 2. У яких країнах Європи нацисти створили колабораціоністські уряди? 3. Що таке Голокост? 4. У яких країнах Європи розгортався рух Опору?

5. Що таке нацистський «новий порядок»? 6. Як нацисти намагалися остаточно вирішити єврейське питання? 7. Які чинники найбільше впливали на розвиток руху Опору в європейських країнах?

8. Порівняйте окупаційну політику нацистської Німеччини і мілітаристської Японїї за такими критеріями: 1) окуповані країни; 2) мета окупаційної політики; 3) основні заходи окупаційної політики. Відповідь подайте у вигляді таблиці.

9. Визначте роль руху Опору в боротьбі проти нацистської та японської окупації. Викладіть свої думки у вигляді есе.