Зарубіжна література. 9 клас. Волощук

Галатея, або Попелюшка: історія «фантастичного міжкласового стрибка»

Загалом Шоу написав близько шістдесяти п’єс. Однак репутацію одного з найвидатніших драматургів XX ст. принесла йому насамперед п’єса «Пігмаліон. Роман в п’яти діях» (1913), побудована на переосмисленні «вічних» образів у сучасних обставинах.

Ми вже знаємо, що для Шоу, так само як для Ібсена, нові форми були не самоціллю, а засобом пізнання нової реальності. Якщо ібсенівські драми умовно називають аналітичними, то за п’єсами Шоу закріпилася назва інтелектуальні драми (або драми ідей, парадоксальні драми).

Літературознавча довідка

Інтелектуальна драма - поширена жанрова форма драматургії XX ст., у якій основний драматичний конфлікт ґрунтується на дискусії, а його розв’язання зазвичай полягає в перемозі одного з протилежних поглядів на проблему, порушену в п’єсі.

«Пігмаліон» є таким яскравим прикладом інтелектуалізму й парадоксалізму Шоу, що викликає навіть думку про певну самопародію, принаймні самоіронію. До речі, самоіронії драматург віддавав перевагу над усіма можливими формами сприйняття людиною самої себе. І саме в ній біографи митця вбачають головний «рецепт» його довгого, плідного й щасливого життя.

Інтелектуальний характер драматургії Шоу втілено в «Пігмаліоні» як специфічно «філологічний конфлікт», точніше - «філологічний парадокс». Парадоксальною є ідея, до якої нібито приходять усі учасники «конфлікту ідей» у творі: забезпечення соціальної рівності шляхом опанування всіма прошарками суспільства правильної вимови.

Однак перш ніж заглибитися у світ ідей, навколо яких точиться дискусія в п’єсі Шоу, слід пояснити зміст її назви, зокрема зв’язки (збіги та відмінності) твору з давньогрецьким міфом про Пігмаліона.

За прадавніх часів жив собі цар Кіпру Пігмаліон, який на дозвіллі полюбляв займатися скульптурою. Якось він вирізьбив таку прекрасну статую, що закохався в неї. Однак красуня зі слонової кістки, звісно ж, не могла відповісти на почуття царя. Зглянувшись на його страждання, богиня Афродіта оживила статую, яка стала дружиною Пігмаліона й отримала ім’я Галатея.

Узявши міф за основу драматичного сюжету, Шоу, як завжди, наповнив його іронією. Професор англійської фонетики Генрі Хігінс, укладач «Універсального алфавіту Хігінса», самовпевнено вважає себе новим Пігмаліоном, котрий створив прекрасну Галатею - себто зробив «чарівну леді» з малопривабливої квіткарки Елізи Дулітл. А глядач, заздалегідь повіривши в міфологізм п’єси, терпляче чекає щасливого фіналу.

Тим часом сам драматург, виступивши як режисер, суворо заборонив виконавцям головних ролей грати закоханих. Так, можливо, на якусь мить Еліза й закохалася в Хігінса... Проте сучасні дівчата мають іти суворим шляхом незалежної жінки - шляхом Нори Ібсена. А трагікомізм полягає в тому, що самовпевненість чоловіків зрештою буде посоромлено. Однак, на відміну від Нори, Еліза Дулітл, за словами Шоу, здійснює ще й «фантастичний міжкласовий стрибок». Справді, зваживши на кастовість тогочасної Британії, тільки фантастикою можна назвати припущення, нібито здобуття гуманітарної освіти й унаслідок цього пробудження почуття власної гідності відкриють квіткарці з робітничого району шлях до вищих кіл суспільства.

Шоу й сам, мабуть, відчував непевність долі своєї героїні після чудесного перевтілення, бо в післямові до п’єси висловив думку, що Еліза може вийти заміж за світського неробу Фредді й за матеріальної підтримки Хігінса та його друга полковника Пікерінга відкрити власну квіткову крамницю.

Шоу кілька разів переробляв фінал своєї п’єси: від рішучого й назавжди прощання Лізи з Хігінсом аж до її повернення, але виключно в ролі подруги й ділової партнерки. Причиною такого занепокоєння драматурга щодо відповідності своєї «фантазії» соціальній правді було суворе виховання в школі соціально-психологічного реалізму кінця XIX ст. - школі Ібсена й Толстого. «Вічні» символи, казковість, міфологічність ця школа піддала сумніву ще від часів «Пера Гюнта».

Будинок-музей Б. Шоу в Ейот-Сент-Лоренс

«Його недбалий жвавий тон свідчить про те, що він таки невиправний», - останнє, що говорить драматург про свого Пігмаліона. Отже, слово «роман» у підзаголовку комедії таки не зайве. До послуг читачів - психологічні мотивування автора в ремарках, до послуг режисерів і акторів - ті самі ремарки, що роблять п’єсу не тільки не легшою, а неймовірно складною для постановки. Хто не вірить, нехай спробує продемонструвати свою «невиправність» за допомогою «недбалого жвавого тону».

Однак повернімося до невиправного професора Хігінса. На думку Шоу, невігласа виправити можна, а от людину освічену, що має стійкі, нехай навіть безглузді, переконання, - ніколи. Отже, інтелектуальна драма професора Хігінса починається і завершується парадоксом. Хіба ж не так називається його невиправність? Адже парадокс - це логічна суперечність, яка полягає в тому, що в процесі її обговорення виникають умови для одночасного доказу істинності й хибності певного твердження. Причому доведення істинності цього твердження обов’язково веде до визнання його хибності, і навпаки.

Кожне малоосвічене дівчисько можна зробити щасливим, давши йому гуманітарну освіту, - це парадокс. Кожного професора можна переконати в обмеженості його буцімто універсальної теорії - також парадокс. Коли ці два парадокси стикаються в реальному житті, виникає подвійний парадокс. Бо ж щастя, можливо, саме в тому, що на найвищих щаблях освіченості улюблена теорія видається універсальною. А елементарний «лікнеп» аж ніяк не гарантує ні високого інтелекту, ні омріяного щастя. Щоправда, досконале володіння рідною мовою, яке іноді є більшою проблемою, ніж опанування іноземних мов, - теж щастя.

Український мотив

На підтвердження останньої думки звернімося до статті М. Павлова «Феномен Шоу для українського читацтва» (післямова до першого повного українського видання «Пігмаліона»).

«Для читача було б дивно, якби мова лондонця, хай навіть у перекладі, набула рис говірок Житомирщини, Харківщини чи Тернопільщини. Тому слід шукати якнайспільніших рис неправильного українського розмовного мовлення - вони мають бути однаково прозорими й зрозумілими для всього українського читацтва», - пише перекладач.

У першій дії п’єси Еліза Дулітл говорить так званим кокні - лондонським суржиком, що походить з робітничих кварталів Іст-Енду. Він, як будь-який суржик, не дозволяє сказати щось більш-менш психологічно складне і замість прояснювати думку зводить її нанівець. От як, наприклад, це показує М. Павлов у своєму блискучому (а для декого й повчальному) перекладі:

«Квіткарка. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню...

Xігінс (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!

Пані Пірс (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.

Квіткарка. Нуууу! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).

Пікерінг (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з Хігінсом).

Квіткарка (непевно). Ну, шо ж... Це мона».

На погляд українського перекладача, «Пігмаліон» - п’єса здебільшого про фонетику й граматику. Однак цю загалом правильну думку слід сприймати крізь призму славнозвісної іронії автора.

У драматургії початку XX ст. попередником Шоу був Чехов, головний пафос п’єс якого полягає в тому, що слова в сучасному світі нічого не варті, але варте те, що лишається поза словами. Парадокс, який привносить у цей пафос Шоу (і цим іронічно притлумлює його), можна було б сформулювати так: у сучасному світі слова нічого не варті, але варта правильна вимова слів.

Перевірте себе

  • 1. Що таке інтелектуальна драма?
  • 2. За якими ознаками п’єсу Шоу «Пігмаліон» визначають як типову інтелектуальну драму?
  • 3. Як сюжет п’єси «Пігмаліон» пов’язаний з давньогрецьким міфом про царя Кіпру?
  • 4. У чому полягають труднощі перекладу п’єси «Пігмаліон»?

Перед читанням. Читаючи уривок з п’єси «Пігмаліон», спробуйте визначити, з якими труднощами (крім зазначених вище) стикнувся український перекладач.