Зарубіжна література. 9 клас. Волощук

Пригоди байроніста в Росії

Літературний багаж. Які твори Пушкіна ви читали? Чи всі вони належать до романтичних? Відповідь аргументуйте.

У 1823-1824 рр. Пушкін жив в Одесі. Це місто справило на нього набагато яскравіше враження, ніж Кишинів, Катеринослав і навіть Київ.

Коментар архіваріуса

В Одесі Пушкін сповна насолоджувався життям великого міста. Мало не щовечора поет слухав італійські опери, оточив себе строкатою романтичною компанією. Однак 31 липня 1824 р. його було вислано в батьківський маєток Михайлівське, що на Псковщині, без права заїжджати до Києва. Виявляється, протягом чотирьох років південного заслання царська поліція пильно стежила за опальним поетом і читала його кореспонденцію. Кілька необережних слів у дружньому листі стали останньою краплею. Байдуже спостерігати за тим, як Пушкін замість «виправлятися» спілкується з вільнодумцями, уряд більше не міг. До того ж, на думку можновладців, він негативно впливав на одеську молодь. Хтось дбайливо зібрав усі доноси й наклепи, усі «сумнівні» листи поета. Цареві доповіли: Пушкін на півдні «не виправився». І от - наказ: відрядити до глухого російського села під нагляд ченців з ближнього монастиря...

Так, напозір ніби за наказом царя, закінчився романтичний період творчості Пушкіна. Утім, насправді романтичні настрої поета обірвалися не так різко й насамперед під впливом внутрішніх, творчих чинників. Уже в Одесі він почав писати ті твори, які невдовзі неабияк здивували прихильників «південних поем».

Спочатку Пушкін сумував у сільській самотині, але поступово зосередився на праці. Години напруження творчих сил народжували миті натхнення. Так було протягом 1824-1826 рр. у Михайлівському. Так потім було й знаменитої осені 1830 р. в селі Болдіно під Арзамасом.

Прибувши до Михайлівського, поет заприятелював із сусідами-поміщиками Осиповими-Вульфами. Молодше покоління родини - ровесники поета - поступово набирало в його свідомості рис героїв роману у віршах «Євгеній Онєгін» (1823-1830), задуманого ще на півдні.

Під час південного заслання, де з ностальгії за Північною столицею вилилася перша, петербурзька, глава роману, ясно вимальовувався лише біографічний, майже ліричний головний герой - такий собі російський Чайльд-Гарольд. І тільки на рідному ґрунті Онєгін стає прозорішим для розуміння вітчизняного читача, прибирає риси типової молодої людини з вищого товариства.

Отже, пушкінське Михайлівське, сусіднє Тригорське (маєток Осипових-Вульфів) та мальовничі північні ліси й луки на березі «блакитної Сороті» стали, відповідно, «селом, де сумував Євгеній», маєтком Ларіних і тією чарівною місциною, описи якої в романі стали класичними образами російської природи. Хоч, звісно, події роману вигадані. Та й образ Онєгіна під час написання роману дедалі більше віддалявся і від біографічного автора, і від ліричного героя його поезії. Ні стосунки Пушкіна з дерптським студентом Вульфом (прототипом геттінгенського студента Ленського), ні закоханість у його сестру (один з прототипів Татьяни Ларіної) не були такими драматичними, як у романі. Навпаки, Пушкін і Осипови-Вульфи залишилися друзями на все життя.

Пушкін умів дружити й любити, а тому друзів мав вірних. У Михайлівському, за кількасот верст від Петербурга й Москви, опального поета навідували давні приятелі та приятельки. Наслідком тих недовгих зустрічей були вдячні ліричні послання Пушкіна. Іноді, аби не зашкодити адресатам, поет зашифровував їхні імена зірочками (скажімо, для репутації жінки згадка про відвідини самотнього чоловіка була б згубною).

Д. Бєлюкін. Пушкін у Михайлівському. 1991 р.

Саме тому, наприклад, одна з вершин любовної лірики Пушкіна фактично не має назви. Цей твір друкують під заголовком «До ***», а в пушкіністиці здебільшого згадують за першим рядком: «Я мить чудову пам’ятаю...» (1825). І це поза тим, що Анна Петрівна Керн, якій присвячено вірш, після смерті поета відкрила своє ім’я у спогадах про нього.

У розвідці про поезію «До ***» О. Білецький зауважив, що просто замінити зірочки на конкретне прізвище означало б не розкрити, а «закрити» зміст пушкінського послання.

Реальна жінка постає в Пушкіна «чистим генієм» краси. Проте подальшої конкретизації ліричний образ героїні просто не витримає: ні Керн, ні інша жінка не може бути абсолютно досконалою. Абсолютна гармонія - це характеристика не земної жінки, а земного кохання, його «чудової миті», пережити яку може кожна людина.

Про те, як змінює людину любов, Пушкін почав писати в Михайлівському, у період творчої зрілості. Його осмислення теми кохання докорінно відрізнялося від романтичного. Поети-романтики виходили з того, що це почуття здатне змінити світ, тож коли цього не відбувається, набирає трагічного відтінку. Тимчасом у Пушкіна любов змінює, очищує й наснажує саме того, хто любить, учить приймати світ таким, яким він є, поважати інтереси коханої людини. Це підтверджує і поезія «Я вас кохав...», написана 1829 р.

Саме з огляду на пушкінську формулу кохання ми й говоритимемо надалі про героїв роману «Євгеній Онєгін».

Коментар філолога

Автор визначив жанр «Євгенія Онєгіна» як роман у віршах, вільний роман. «Вільний» означало для Пушкіна те, що сюжет твору наперед не визначено, він розвивається разом із життям російського суспільства. В остаточному варіанті «Євгеній Онєгін» складається з восьми глав. Задуманий на початку 1820-х років на півдні роман було закінчено знаменитої Болдінської осені 1830 р.

Однак, ще не завершивши працювати над твором, Пушкін публікував щойно написані глави. Різноманітні й часто суперечливі відгуки він брав до уваги під час подальшої роботи. Отже, «вільним» роман був не тільки для самого поета, а й для його сучасників. Утім, і сьогодні той, хто читає «Євгенія Онєгіна» в оригіналі або в майстерному перекладі (як-от український переклад М. Рильського або англійський - В. Набокова), відчуває його особливу атмосферу, відкритість і ту свободу духу, якою завжди вражає Пушкін.

За класицистичною традицією (а в Росії вона ще й за часів Пушкіна міцно тримала позиції), автор віршованого епосу передусім мав зазначити тему розповіді в традиційній формі епічного заспіву й звернення до музи. Про що ж ідеться в романі «Євгеній Онєгін»? Про «світову скорботу» російського байроніста, якому набридли спочатку друзі, потім жінки, потім книжки? Про те, як у цього розчарованого байроніста закохалася наївна сусідка Татьяна, бо в англійських і французьких книжках дівчата закохувалися саме в таких байроністів? Про те, як цей байроніст з нудьги убив на дуелі друга-романтика Ленського, котрий, хоч і навчався в німецькому університеті, залишився простодушним? Про те, як цей юний поет, закоханий у легковажну Ольгу, молодшу сестру Татьяни, викликав друга на поєдинок честі, коли той спонукав до флірту його обраницю? Про те, як байроніст після дуелі втік, а закохана в нього дівчина побачила його бібліотеку, «лорда Байрона портрет» і все нарешті зрозуміла? А зрозумівши, «вигідно» вийшла заміж за князя-генерала, героя війни 1812 р., і всі визнали цей шлюб її головним життєвим досягненням, перемогою?

О. Павлова. Інсталяція «Євгеній Онєгін». 2015 р.

Коментар архіваріуса

Тут варто згадати Марію Раєвську, у яку двадцятирічний Пушкін був закоханий, коли їй самій було лише п’ятнадцять. У дев’ятнадцять років Марія побралася із тридцятишестирічним генералом Сергієм Волконським, і світське товариство визнало цей шлюб дуже вдалим. Та й сама дівчина не знала, що одружується з майбутнім декабристом і що за рік після весілля її чоловік опиниться на каторзі. Коли це сталося, Марія поїхала за ним до Сибіру... Дорогою, у Москві, Пушкін вручив їй своє поетичне послання до декабристів.

Пушкіністи вважають Марію Волконську одним із прототипів Татьяни Ларіної.

То яка ж тема «Євгенія Онєгіна»? Критик В. Бєлінський, молодший сучасник Пушкіна, назвав цей роман «енциклопедією російського життя». Сам автор оцінював свою тему скромніше й наприкінці сьомої глави, після того як основні романні події, здавалося, вже були позаду, писав так:

Тут переможиці Татьяні

Ми поздоровлення складім

І знов ходу свою в романі

На путь колишню повернім...

До речі, тут сказати маю:

Про друга юного співаю

І дивину його химер.

Благослови ж мене тепер,

О Музо епосу висока!

І, з вірним посохом в руці,

Не дай зійти на манівці.

Доволі! Скінчена морока!

Віддав я класицизму честь -

Хоч пізно трохи, заспів єсть.1

До речі, перед нами - приклад строфи, спеціально створеної Пушкіним для роману «Євгеній Онєгін». Ця строфа отримала назву онєгінська.

1 Тут і далі цитати з роману «Євгеній Онєгін» подано в перекладі М. Рильського.

Літературознавча довідка

Онєгінська строфа - строфа з чотирнадцяти віршових рядків, написаних чотиристопним ямбом, причому жіночі й чоловічі рими чергуються за схемою АбАбВВггДееДєє (великими літерами позначено жіночі закінчення віршових рядків, а малими - чоловічі).

Як і в октаві, якою написано роман у віршах Байрона, в онєгінській строфі особливу увагу приділено двом останнім рядкам (із суміжним римуванням). Зазвичай вони так само містять афоризм, крилатий вислів, важливе узагальнення або несподіване іронічне зауваження.

Власне, онєгінська строфа - це пушкінський аналог байронівської октави. Пушкін відчув, що коли візьме для свого роману октаву - найпоширенішу «епічну строфу» європейської поезії, - то через довжину російських слів просто не матиме поетичного простору для висловлення закінченої думки.

Уже завершуючи роман, Пушкін водночас писав поему «Будинок у Коломиї» (1830), у якій спробував точно наслідувати байронівську октаву. Поема так і починається: «Чотиристопний ямб мені набрид...».

Однак «Будинок у Коломиї» - мініатюра, жарт генія. Тимчасом як «Євгеній Онєгін» - повноцінний представник ліро-епічного роду літератури, роман у віршах, де романний сюжет не обмежений якимись спеціальними ліричними завданнями, а розгортається широко, по-епічному вільно. Це - розповідь про сучасника, розумну, близьку біографічному автору, але не тотожну йому людину. При цьому в пушкінському романі цілковиту свободу самовираження має також ліричний герой. Ця відстань між головним епічним героєм і героєм ліричним дозволяє автору зробити з головним героєм, що заманеться, навіть «понизити» його в другорядні.

Ще наприкінці передостанньої глави роману Пушкін нічого такого робити не збирався, навіть зауважив: «Про друга юного співаю // І дивину його химер» (як і на початку твору).

Отже, усе, що до цього накоїв Онєгін, аж до вбивства Ленського, - це його химери (в оригіналі - «причуды»). Мовляв, що вдієш, коли й химери героєві вдаються: і стріляє він краще за Ленського, і дівчата ним захоплюються, бо ж досконало опанував мистецтво кохання, «оспіване Назоном» (тобто Овідієм, улюбленим поетом Пушкіна).

От тільки чи є онєгінське кохання тим, що, за Пушкіним, повертає «І божество, й натхнення чисте»? На це запитання, зрештою, і мав відповісти вільний сюжет роману, що розвивався й поглиблювався разом із самим життям.

Напозір і сам сюжет, і теми, і образи роману звичні для європейської літератури першої чверті XIX ст., тобто суто романтичні: кохання, відчуження особистості від суспільства, життя і смерть, розлад між мрією і дійсністю тощо. Романтичні любовні лінії пов’язують між собою образи закоханих пар (Онєгін - Татьяна, Ленський - Ольга). Однак висвітлення романтичних тем - якесь «неромантичне», і читачі, звиклі до романістики та ліро-епіки своєї доби, помітили це відразу. Ідеться не просто про іронію: незважаючи на іронічність пізньої творчості, Байрон, проте, залишається романтиком. Ідеться про щось інше. Про що ж саме, невдовзі з’ясуємо.

Дзеркальна композиція пов’язує основні сюжетні лінії роману: лист Татьяни - відповідь Онєгіна - дуель - лист Онєгіна - відповідь Татьяни. Зображення різних царин життя (історії і сучасності, столиці й провінції, народних звичаїв і культурних інтересів суспільства тощо) урізноманітнює й ускладнює доволі простий сюжет твору. Образ автора об’єднує все це в послання до друга-сучасника. І послання це поступово виходить за межі роману, перетворюється на такий собі щоденник, нагадуючи певні жанри інтернетної літератури XXI ст., насамперед ЖЖ (живий журнал).

Дописавши восьму главу «Євгенія Онєгіна», Пушкін вирішив, що тепер буде на краще без зайвих слів попрощатися зі своїми героями, а водночас і з читачами, уже звиклими час від часу отримувати чергову порцію його роману. Пушкіністи досі сперечаються з приводу того, чи не з цензурних міркувань поет відмовився від завершення дев’ятої глави «Подорож Онєгіна» (написані уривки друкують як додаток до роману) та від написання десятої глави, у якій (з огляду на уривки, що збереглися) Онєгін мав стати декабристом. Напевне, якщо й існували цензурні міркування, то не вони були вирішальними. Те, чим зрештою став пушкінський роман у віршах, не можна схарактеризувати ні як роман про байроніста, ні як роман про майбутнього декабриста. Перед нами - роман про кохання. Адже в останній, і найголовнішій, главі Онєгін з усіма його химерами відходить на другий план. Настає час «химери» іншого персонажа.

Саме несподіваною химерою Пушкін в одному з дружніх листів назвав те, чим у фіналі Татьяна Ларіна здивувала не лише Онєгіна, а й самого автора. Вона, писав Пушкін, «учудила». Наводимо це слово в оригіналі, аби порівняти з тим, як в оригіналі-таки схарактеризовано поведінку Онєгіна протягом попередніх семи глав: «множество его причуд» («дивина його химер»).

С. Брютов. Пам’ятник Євгенію Онєгіну і Татьяні Ларіній. Петропавловськ (Казахстан ). 2010 р.

Для романтичного героя «дивина його химер» - це нормально. Тимчасом від романтичної героїні доба романтизму вимагала лише того, щоб вона, шалено закохавшись у романтичного героя, покинула все й пішла за обранцем на край світу. У фіналі роману читачі чекали від Татьяни саме такого вчинку. Та коли наприкінці сьомої глави героїня вийшла заміж, мусили сподіватися вже на Онєгіна. Ніхто не сумнівався, що він повернеться з подорожі або ж Татьяна поїде з чоловіком за кордон і неочікувана, але неминуча зустріч остаточно вирішить долю героїв. Вони нарешті стануть справжніми романтичними коханцями й утечуть від усього світу. Тим більше, що Татьяна, виявивши свою сильну натуру, довела, що може діяти рішуче, а отже, здатна бути романтичною героїнею в реальному житті.

Онєгін повернувся. Зустріч відбулася. Герой уражений у саме серце новою, дорослою Татьяною. Його лист до неї - вишуканий взірець любовної лірики з усіма основними штампами романтичного кохання.

Нарешті «все зійшлося»: він глибоко, по-справжньому кохає її, а вона глибоко, по-справжньому кохає його. Звісно, романтично налаштовані читачі були переконані, що князя-генерала, за якого Татьяна вийшла заміж, вона не любить, адже героїня не може любити двох. Бо ж у російській мові тільки одним словом позначається любов: немає чотирьох, як у давньогрецькій, ба навіть двох, як в українській...

Коментар філолога

Для романтика основною метою, головним словом, у якому поєднуються душевна гармонія і краса, совість і натхнення, є слово «щастя» у тому значенні, як розумів його, наприклад, юний Байрон:

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт, -

То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.

(Переклад Д. Паламарчука)

Є таке російське прислів’я: «Правда хорошо, а счастье лучше». Чи не ліпше було б і Татьяні не знати правди, не замислюватися щодо причини несподіваного кохання Онєгіна? Однак вона таки замислилася: «Чому впадаєте за мною?» - і далі за текстом...

Вільний роман надає можливість психологічного аналізу не лише письменнику, а й самим героям. Аналізуючи психологічні мотиви одне одного, вони нарівні з автором, а іноді й глибше за нього (як Татьяна, що здивувала самого Пушкіна), оцінюють конкретну ситуацію свого життя. Психологія персонажа такого роману відкрита як усередину роману, у бік психології інших персонажів, так і в бік автора, перекладача, критика, читача - усіх, хто пізнає його психологію ззовні. І це пізнання буде дедалі поглиблюватися, збагачуватися доти, доки читатимуть роман.

Прикладом може бути те саме слово «щастя», а точніше - розуміння його Татьяною, з подальшим розумінням цього розуміння. От як в оригіналі звучать гіркі слова про щастя, з якими у фіналі героїня звертається до Онєгіна:

А счастье было так возможно,

Так близко!.. Но судьба моя

Уж решена.

А от як вони звучать у перекладі М. Рильського:

А щастя видилось безмежне

Так близько!.. Та любое моя

Розбилася.

Чи закидатимемо ми видатному українському поетові «неточність перекладу»? Чи натомість сприймемо його рядки як ще одну спробу розгадати «загадку» улюбленої героїні Пушкіна? І принагідно згадаємо думку В. Жуковського: «Перекладач у прозі - раб, перекладач у поезії - суперник». У нашому випадку - суперник у розумінні «жіночої логіки» Татьяни. У Рильського на початку знаменитої ХLVІІ строфи восьмої глави читаємо: «Любов моя розбилася», а майже наприкінці: «Я вас люблю...». Суперечність? Аж ніяк.

Суперечність у «жіночій логіці» Татьяни вбачала лише сучасна Пушкіну критика й більшість тодішніх читачів, бо він як геній випередив свій час. Через півстоліття, 1880 р., геній наступного покоління - Ф. Достоєвський у промові на честь відкриття пам’ятника Пушкіну в Москві зумів гідно проаналізувати це вдаване протиріччя: «Чи ж тому вона [Татьяна] відмовилася піти за ним (незважаючи на те, що сама ж сказала йому: “Я вас люблю”), що вона, “як російська жінка” (а не південна чи якась там французька), не здатна на сміливий крок, не в змозі розірвати свої пута, пожертвувати почестями, багатством, умовностями честі й цноти?.. Ні, російська жінка - смілива. Російська жінка сміливо піде за тим, у що вона повірить, і вона це довела. “Та з ким я стала до вінця - // Зостанусь вірна до кінця”... Щастя не в самій лише насолоді коханням, а й у вищій гармонії духу».

Достоєвський був твердо переконаний у тому, що «Татьяна глибша за Онєгіна і вже напевно розумніша за нього». Адже «вона вже одним благородним інстинктом своїм відчуває, де і в чому правда, що й виявилося у фіналі... Можливо, Пушкін вчинив би краще, якби назвав свій твір ім’ям Татьяна, а не Онєгіна: бо ж, поза будь-яким сумнівом, саме вона є головною героїнею».

Принаймні не можна не погодитися з тим, що в романі про кохання, яким є пушкінський твір, відносно нове, тобто давно забуте людством слово сказала саме Татьяна, і це слово - відмова від кохання задля вищих від нього цінностей буття.

Перевірте себе

  • 1. У 1824 р. життя Пушкіна різко змінилося. Яких можливостей позбавив поета цар, замінивши південне заслання на суворіше - до села Михайлівського? Які нові можливості несподівано відкрило Пушкіну сільське життя?
  • 2. Що нового сказав про кохання Пушкін у своїй інтимній ліриці порівняно з ліриками-романтиками (наприклад, Байроном і Гейне)?
  • 3. Скільки років Пушкін писав роман у віршах «Євгеній Онєгін»? Що за цей час змінилося в житті самого поета і в Росії в цілому?
  • 4. Як ви зрозуміли визначення «вільний роман», яке дав «Євгенію Онєгіну» сам автор?

Перед читанням. Читаючи поезію Пушкіна, насамперед зверніть увагу на її сюжет: знайомство закоханих до вигнання ліричного героя та відвідини «у глушині важкій вигнання».