Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Волощук

Частина сьома. Література другої половини XX — початку XXI ст.

Модерністські та неоавангардистські тенденції в драматургії другої половини XX ст.

Ви це знаєте

  • 1. Які теми, на вашу думку, були популярні в театрі повоєнної Європи?
  • 2. Із чим у вас асоціюється поняття «драма абсурду»?

Театральне життя в другій половині XX ст. пронизано духом найсміливіших експериментів. Публіка стала свідком потужних естетичних вибухів, що руйнували канони драматичних жанрів, дію, композицію, сценічну мову. Робилися спроби створити п’єси «без дії», «без характерів», навіть «без слів». Ставилися драми, що зображували стихію підсвідомого й царину мрії, зосереджували на передачі «живої театральної емоції» й порушувалися інтелектуально-філософські питання. Інтенсивно розвивався «гібридний» драматичний жанр — трагікомедія.

Літературознавча довідка

Трагікомедія — жанр драматичних творів, який водночас має ознаки трагедії та комедії.

Трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов’язане з усвідомленням відносності усталених критеріїв життя, відмовою від моральних абсолютів, невпевненості в духовних цінностях, абсурдності буття. Трагікомедія характеризується насамперед тим, що автор водночас трагічно й комічно вияскравлює одні й ті самі явища; трагічне та комічне взаємно посилюються, авторське співчуття одному персонажу врівноважується співчуттям іншому героєві. Трагікомічні ефекти виникають з невідповідності героя (або ситуації) внутрішній нерозв’язаності конфлікту тощо.

Видатними досягненнями західного театру в перші десятиліття після Другої світової війни були інтелектуальна драма-притча та «театр абсурду».

Літературознавча довідка

Драма-притча — драматичний твір з алегоричним змістом.

Особливо бурхливий розвиток драми-притчі відбувався в німецькомовному театрі. Певного мірою вона продовжувала традиції брехтівських «притч для сцени», хоча корифеї цього різновиду драми М. Фріш і Ф. Дюрренматт рішуче відмежувалися від будь-якої ідеологічної спрямованості своїх творів (на чому, як відомо, наполягав їхній попередник). Драми-притчі Фріша та Дюрренматта, що досить часто порушували нагальні проблеми сучасного життя, зокрема суспільного та політичного, відзначалися загальнолюдським масштабом узагальнення змальованих у них явищ. Обидва драматурги прагнули представити універсальні моделі духовного й морального життя людини та суспільства.

На другому полюсі театрального життя розквітав «театр абсурду» («драма абсурду», «абсурдистська драма»).

Літературознавча довідка

«Театр абсурду» — термін, що позначає сукупність явищ авангардистської драматургії 50-60 років XX ст. У «театрі абсурду» панували гротескно-комічна демонстрація штучності й безглуздості повсякденного життя, метафорична передача потрясіння від ірраціональності зла, абсурдності буття, смерті.

На противагу інтелектуальній драмі-притчі, що змушувала глядачів замислюватися над важливими духовними й моральними питаннями життя, «театр абсурду» спрямовано на відтворення емоцій, насамперед викликаних станом потрясіння свідомості, яка стикнулася з незбагненним світом й абсурдністю буття.

Найяскравішими представниками «театру абсурду» вважаються Е. Йонеско, С. Беккет, Ж. Жене, почасти — А. Адамов, Е. Олбі та ін.

М. Хохлачов. «Театр абсурду»

Певною мірою «театр абсурду» живився духовним і художнім досвідом письменників-екзистенціалістів, які відтворювали відчуття абсурдності людського буття в абсурдному світі. Драматурги-абсурдисти відкривали за звичними реаліями безумство життя й незбагненність світу, бунтували проти «здорового глузду», раціональних засад західної цивілізації. За цим бунтом стояла глибока зневіра в спроможності людського інтелекту осмислити буття та світ. До кола центральних тем «абсурдистської драми» належали також банальність і механістичність буденного життя, знеособлення людини, що, зокрема, виявляється в «заштампованості» її мислення та мови, екзистенційна самотність особистості, її неспроможність знайти спільну мову з оточенням, пошук духовних орієнтирів існування, викриття різних форм «колективізму» тощо. Об’єктом сценічного зображення в драматургів-абсурдистів нерідко ставали подорожі в підсвідоме: сновидіння, марення, кошмари. На рівні ж естетики для «драми абсурду» були характерні тенденції до руйнування сюжету: події зводилися до мінімуму, завдяки чому дія немовби заклякала, на сцені панувала статика. Руйнувався також драматичний діалог: персонажі не чули одне одного, промовляли репліки в порожнечу. Порушені в «драмі абсурду» трагічні теми набували фарсового, буфонадного забарвлення.

Перевірте себе

  • 1. Які загальні тенденції були характерні для західної драматургії 50-60-х років XX ст.?
  • 2. Дайте визначення трагікомедії.
  • 3. Що таке драма-притча. Назвіть представників.
  • 4. Схарактеризуйте особливості «драми абсурду».