Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Волощук - Нова програма

Реалізм Флобера, або «Хіба ж мужчина не повинен знати всього?..»

Існує думка, що образи чоловіків у романі «Пані Боварі» так само важливі, як і центральний жіночий образ. Вона досить слушна. Насамперед слід зауважити, що слово «боварізм», яке після публікації роману стало крилатим визначенням певної «хвороби» сучасників Флобера, пов’язане не лише з Еммою, а й з Шарлем Боварі. «Хворобу» цю, що поширена й нині, коротко можна визначити як манію хибних очікувань від життя.

Та й композиційно роман (принаймні першу його частину) побудовано як історію саме Шарля. Навіть назва твору спочатку вводить в оману. Адже в експозиції ми дізнаємося про трьох пані Боварі: матір і двох дружин Шарля. Примітно, що всі вони уражені «вірусом боварізму», а для двох із них хвороба стала смертельною. І тільки мати Шарля пережила не лише власного чоловіка, а й двох невісток. Вона «безсмертна» як тип. Може, тому автор навіть не дав цій героїні імені: у романі вона просто пані Боварі, а до заміжжя - просто дівчина, дочка торговця трикотажем1. Типова вона (і схожа на обох своїх невісток) тим, що вийшла заміж «через кохання», маючи про це почуття сумнівне книжне уявлення. Про її кохання до пана Боварі-старшого в романі сказано іронічно-стисло: «Дівчина була без пам’яті від його фігури». (До речі, це типовий випадок, коли український переклад Лукаша не відтворює жорстокої крижаної холодності, об’єктивності іронії Флобера, його вміння сказати про нице людське «почуття» як про щось незначне).

Флобер-митець - це чарівник, здатний з найпростіших слів ліпити людей, яких, раз побачивши внутрішнім читацьким оком, до кінця життя вже не забудеш. Секрет його на позір дуже простий. Усі свої фрази письменник перевіряв на слух, голосно й чітко їх вимовляючи. І переписував знову й знову, домагаючись природного звучання. Митець не уникав довгих речень - в оригіналі вони не видаються такими завдяки ідеальній інтонаційній побудові та довершеному музичному інтонуванню.

Наприклад, усю історію батьків Шарля Боварі, аж до створення родини, Флобер умістив в одне речення. Наведемо його для тих, хто вивчає французьку: «Son pere, М. Charles-Denis-Bartholome Bovary, ancien aide-chirurgien-major, compromis, vers 1812, dans des affaires de conscription, et force vers cette époque de quitter le service, avait alors profite de ses avantage personnels pour saisir au passage une dot de soixante mille francs qui s’offrait en la fille d’un marchand bonnetier, devenue amouresse de sa tournure».

1 Український перекладач М. Лукаш, наслідуючи російський переклад О. Ромма, замінив торговця трикотажем, згаданого в оригіналі, на торговця головними уборами.

В оригіналі немає окремого речення «Дівчина була без пам’яті від його фігури». Дівчина «розчинилася» в дочці торговця трикотажем (у французькій поняття «дівчина» і «дочка» позначає одне слово — «la fille»), і про її почуття до «красивого мужчини» (словами «bel homme» — «красивий мужчина» — починається наступне речення) сказано між іншим, насамкінець: «посаг у шістдесят тисяч франків, належний за дочкою торговця трикотажем, що закохалася в його манери». Саме в манери: «sa tournure» — не просто фігура, а й зовнішність загалом, уміння себе подати. І саме закохалася («devenue amouresse»), а не просто «була без пам’яті».

Отже, іронія Флобера водночас і тонша, і жорстокіша, ніж у перекладацькій версії. Не дурна провінційна панянка збожеволіла від гарної чоловічої фігури, а досить романтична дівчина закохалася в... «манери». «Красень і балакун, він хвацько дзенькав острогами». (Це ніби сьогодні хтось «хвацько» вихопив смартфон, зайшов у Інтернет — і в нього відразу закохалася якась дівчина). Красень цей здався дівчині мало не героєм наполеонівської армії, з якою насправді міг розділити хіба що ганьбу не випадково згаданого тут 1812 року. У Флобера взагалі не буває випадкових або зайвих слів.

Боварі - рід жалюгідних чоловіків і нещасних жінок. І в цьому є закономірність, відкрита автором роману. Показуючи, як саме нещаслива дочка торговця трикотажем зробила нікчемою свого улюбленого сина Шарля, Флобер ніби дає нам можливість домислити весь родовий ланцюг. Адже й у батька Шарля, того-таки «красеня», вочевидь, також була нещаслива мати, і так далі... Механізм перетворення маленького нормального хлопчика на велику закомплексовану нікчему простий: «Мати завжди тягала його за собою, вирізувала йому малюнки, розповідала казки, виливаючи перед ним у нескінченних монологах свої журливі веселощі, свої лепетливі пестощі. Самотня в житті, вона перенесла на синка всі свої знебулі, розвіяні амбітні мрії».

Блискуче Флоберове пояснення того, як передається «боварізм» (українському перекладачеві воно теж вдалося), далі підкріплюється розвитком образу Шарля-юнака. Він так і залишився в полоні своєї залежності від вихованої матір’ю кволості, з одного боку, і сильної волі самої матері, - з другого. Шарль-чоловік так само в усьому залежатиме від своїх дружин. Пильнуючи, щоб у «її хлопчика» не було спочатку можливості, а потім і бажання жити своїм розумом, розвиватися, мати зрештою домоглася свого. Усі студентські роки Шарль збавив у шинках, а коли провалився на іспитах, «подався додому пішки, спинився край села, викликав матір і розповів їй усе. Вона простила його, обвинувативши у невдачі несправедливих екзаменаторів, пообіцяла влаштувати якось справу і трохи підбадьорила сина. Батько узнав правду лише на п'ятий рік...».

Згодом мати так само подбала і про місце лікаря для Шарля, і про його вигідний шлюб. Одружуючи сина з удовою, вона ніби мстилася нещасній за своє власне безглузде заміжжя. Коли ж змучена докорами вдовиця, що виявилася не такою вже й багатою, померла, пані Боварі вже, певно, підшукувала синові когось схожого на неї... Аж тут несподівано для всіх з’ясувалося, що Шарль здатний на живе почуття. Так у його життя увійшла юна Емма Руо і в романі з’явилася справжня героїня.

Шарлю здавалося, що Емма - дівчина ніжної, сентиментальної вдачі, з романтичними поглядами на життя - йому до пари. Романтичність Емми полягала в тому, що вона, як і її чоловік, нездатна була дивитися в очі реальності. Ту згубну роль, яку в житті Шарля відіграла мати, у долі Емми виконали романи.

Опрацьовуючи завдання до попереднього підрозділу, ви вже переконалися, що Емма не вірила в Бога і не знала Його. Натомість вона вірила у щастя й кохання. І це нормально. Хіба ж у реальному житті не існує щастя й кохання? Дивлячись що мати на увазі. Це як піти по воду чи за водою. Як по воду - то принесеш, а як за водою - то згинеш, потонеш і вже не з власної волі плистимеш до самого моря...

Емма пішла заміж, як «за водою», чекаючи, що чоловік принесе їй щастя, ніби каву в ліжко. Думки Емми про ідеальний шлюб, ідеального чоловіка та причини її розчарування в Шарлі, викладені автором у кількох реченнях, - золотий ключик до роману. А водночас - ще один приклад художньої майстерності Флобера й, на жаль, невдалих перекладів Ромма та Лукаша.

«А хіба ж мужчина не повинен знати всього, відзначатися у всіх сферах людської діяльності, втаємничувати жінку в усі пориви пристрасті, у всі тонкощі й секрети життя? А от він нічого не вчив її, нічого не знав, нічого не бажав. Він гадав, що Емма щаслива! І її дратували його благодушний спокій, його вайлувата безтурботність і навіть щастя, що вона дарувала йому».

У перекладі Лукаша, який іде за російським колегою, виникають двозначні банальності, як-от «втаємничувати жінку в усі пориви пристрасті» (ніби в «пориви» можна «втаємничити»). Тимчасом у дослівному перекладі ця фраза Флобера звучить так: «А хіба ж мужчина не повинен знати всього, знатися на різноманітних речах, запалювати вас вогнем своєї пристрасті, робити ваше життя вишуканим, відкривати вам усі таємниці?». Натомість про Шарля сказано: «він вважав її щасливою». «Він гадав, що Емма щаслива!» - знов-таки надто окрема, надто вагома й надто пафосна для Флобера фраза. В оригіналі немає не лише знаку оклику, а й крапки - там крапка з комою: «Il la croyait heureuse; et elle lui en voulait des ces calme si bien aussi, de cette pesanteur sereine du bonheur meme qu’elle lui donnait».

Емма не може бути щасливою, оскільки йдеться про головний міф її життя. Саме тому Флобер обирає для викладу думок героїні афористично-узагальнювальну форму (і тому слід вважати великою помилкою перекладачів те, що вони уникають такої форми). Цей міф пані Боварі запозичила з романів про життя вишуканих аристократів і, втілюючи його в усьому (аж до породи свого собаки), не може втілити в головному: поруч з нею «не той».

Однак чи обмежується причина трагедії Емми тим, що вони з Шарлем носії різних міфів? Замислюючись над цим питанням, Флобер «дозволяє» своїй героїні знайти аж двох представників протилежної статі, які не лише відповідають (на перший погляд) її уявленням про «ідеального мужчину», а й виховані на тій самій, що й вона, міфології.

Пригадайте епізод, коли Емма, місячної ночі катаючись із Леоном на човні, випадково дізнається, що її перший коханець Родольф щойно робив те саме з двома панянками. Символічно, що човняр, розповідаючи про Родольфа, плутає ім’я і називає його «якимсь Додольфом чи Адольфом», адже Адольф - це головний герой культового для покоління «останніх романтиків» твору Б. Констана. Так у виконанні одного й того самого романтичного ритуалу виявляється вся нещирість, марність того, що і Родольф, і Леон, і сама Емма називають «коханням».

Ще «кохаючи» Емму, Леон «наперед думав про те, скільки розмов, скільки неприємностей матиме він через цю жінку, не кажучи вже про те, що товариші по роботі, зібравшись вранці погрітися біля грубки, і зараз уже підіймали його на глузи. Як-не-як, скоро він мав стати старшим клерком: час уже й до розуму прийти. Він відмовився вже від флейти, від екзальтованих почуттів, від непотрібних фантазій; який буржуа в молодецькому запалі не вважав себе здатним на високі почуття, на голосні подвиги? Найнікчемніший розпусник мріяв колись про султаншу; кожен нотаріус носить у собі останки поета».

Та й Емма «настільки ж переситилась Леоном, наскільки він втомився нею. У подружній зраді Емма знов бачила всю буденність законного шлюбу... А проте вона не переставала писати йому любовні листи - вона була переконана, що жінка завжди повинна листуватися зі своїм коханцем».

Так міф породжує ритуал, ритуал стає модним, а з моди виростає обов’язок, який породжує ще один міф, - наприклад, про те, що «завжди повинна» робити жінка. Потрапляючи до цього зачарованого кола, людина швидко втрачає волю, здатність на власні живі почуття.

Кадр із кінофільму «Пані Боварі» (режисер С. Бартез, 2014 р.)

Кадр із кінофільму «Мадам Боварі» (режисер К. Шаброль, 1991 р.)

Механізми подібності

Ця тема була вже не новою в літературі французького реалізму. Пригадаймо хоч би «Червоне і чорне», де впертий і відчайдушний носій міфу Жульєн Сорель також робить те, що, на його думку, «повинен» робити, і кохає так, як «повинен» кохати. Проте світ, у якому живуть герої Стендаля, відрізняється від світу героїв Флобера. У першому з них здатність до живого почуття ще не втрачено остаточно (принаймні серед жінок), а поведінку людини визначають соціальне походження та історична ситуація.

У Флобера і те й інше відходить на другий план. Наприклад, коли Емма через «кохання» заплуталася в грошових справах і мусила якось приховати це від чоловіка, вона взялася «продавати старі рукавички, ношені капелюшки та всякий залізний брухт, - і торгувалася завзято: у бажанні заробити якнайбільше відчувалася її селянська кров». А от «селянська кров» Жульєна Сореля відчувалася геть у всьому. Тим часом покинути село й сягнути вищих кіл суспільства його спонукала неабияка особиста оригінальність і сприятливі, на його думку, історичні обставини. Одним із центральних у романі Стендаля є психологічний конфлікт, що полягає у протистоянні в душі Жульєна образу «талановитого селянина», яким він був і назавжди залишився, і образу Наполеона, якого він обожнював і яким хотів би бути.

Такий внутрішній, психологічний, конфлікт переживають усі герої роману Флобера, і чи не всі образи його цим конфліктом навіть і вичерпуються. Леон - це «останки поета», які «носить у собі» клерк; аптекар Оме - «рештки» філософа, яким уявляє себе щасливий обиватель; Шарль Боварі - образ щасливого обивателя, що плекає у своїй душі зраджений чоловік.

Та, зрештою, не ці образи, а образ Емми Боварі є новим словом у реалізмі. І новизна цього образу — у багатогранності й непередбачуваності. Адже, на відміну від Родольфа та Леона, Емма справді віддана як не коханню, то принаймні пристрасті. І «структуру» її пристрасті, за точним визначенням літературознавця Лідії Гінзбург, «утворює множина суперечливих, різноякісних впливів та реакцій, розташованих на різних рівнях психічного життя», а не лише життя соціального, як у Стендаля чи Бальзака. У цьому, на думку дослідниці, і полягає основне відкриття психологічного роману другої половини XIX ст.

З погляду інших наук

Утім, Флобер не менш точно, аніж Стендаль, визначає і «соціологічний діагноз» своєї героїні - маргінальність. Маргінал (від лат. margo - край, межа, кордон) - це людина, що перебуває на краю, на межі різних систем, культур, соціальних цінностей і зазнає їхнього суперечливого впливу. Іншими словами, це людина, яка (перефразовуючи Шевченка) і чужого не навчилася, і свого відцуралася.

Емма - не дівчина, а вже доросла жінка, дружина, мати - зрештою стала собою, коли «завзято торгувалася», коли в бажанні заробити яскраво виявилася «її селянська кров». Родинний побут героїні - небагатий, суто сільський - суперечить вигадкам про «аристократизм», які вона черпала з романів і за які віддала своє життя, а ще гірше - свою душу...

Людина в пошуках свого справжнього «я», її втрати, невдачі й надії на цьому шляху - тема, яку Флобер продовжує в романах «Саламбо» і «Сентиментальне виховання»1, у повісті «Просте серце» та інших творах. Завдяки справжній художній майстерності, відкритості реальному світу людських почуттів Флобер є одним з тих письменників, який змушує читачів відкривати в собі те, що вони старанно приховували і від оточуючих, і від самих себе.

Усі ми живемо під впливом певних міфів. Однак істина одна, тож серед безлічі міфів, вочевидь, має бути хоч би один правдивий. Який саме, Флобер не знає і не від літератури чекає відповіді, адже заперечує письменництво як міфотворчість. Тим часом творчість самого Флобера, завдяки її щирості й об’єктивності, допомагає навчитися співвідносити міфи з реальністю.

1 Такий переклад назви роману точніший, ніж у наявному українському перекладі - «Виховання почуттів».

Перевірте себе

1. Як ви розумієте поняття «боварізм»? Наведіть приклади «боварістів» (не з роману Флобера, а з інших літературних творів або з життя).

2. На прикладах з літературних творів (крім роману Флобера) або з життя поясніть, як передається «хвороба боварізм».

3. Скількох героїнь свого роману Флобер називає пані Боварі? Чим схожі ці жінки?

4. Про яке кохання мріяла Емма Руо? Чи буває таке кохання насправді? Що таке кохання, на вашу думку, і чи можливе воно в реальному житті?

5. Знайдіть у словнику визначення слова «ілюзія». У чому полягає різниця між міфом та ілюзією? Чи можна прожити життя поза міфами? А без ілюзій?

6. Що споріднює і що відрізняє долі Емми Руо й Татьяни Ларіної з роману Пушкіна «Євгеній Онєгін»?

7. Коментуючи поведінку Татьяни Ларіної у фіналі пушкінського роману, Ф. Достоєвський писав: «Щастя - не в радощах взаємного кохання, а у вищій гармонії духу». Як ви розумієте цей вислів у контексті доль Емми й Татьяни?

8. У якому розумінні є типовими образи Татьяни Ларіної в Пушкіна, пані де Реналь у Стендаля, пані Боварі у Флобера? Чим, на вашу думку, типи Флобера відрізняються від типів, створених письменниками-реалістами першої половини XIX ст.?

9. На підставі відповідей на попередні запитання укладіть порівняльну таблицю «Реалізм першої половини XIX ст. і реалізм Флобера». Зафіксуйте в таблиці спільні та відмінні ознаки указаних типів реалізму.