Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Волощук - Нова програма

Федір Тютчев: послідовний романтик чи передчасний символіст?

Федір Іванович Тютчев (1803—1873) - російський дворянин пушкінського покоління. Він лише на чотири роки молодший за Пушкіна і на цілих одинадцять років старший за Лєрмонтова. Однак, на відміну від Пушкіна й Лєрмонтова, які намагалися перебороти в собі романтиків, Тютчев не поспішав прощатися з ідеалами молодості. Почасти цьому сприяло те, що в дев’ятнадцять років, після навчання на словесному відділенні Московського університету, поет вступив на дипломатичну службу і двадцять два роки прожив у маленькій, спокійній Баварії. Його ровесники й знайомі в Росії брали участь у повстанні декабристів, зазнавали переслідувань від Миколи І, словом, так чи так мусили змінюватися чи пристосовуватися. Тим часом Тютчев у затишному Мюнхені, серед мальовничих гірських пейзажів тільки поглиблював те світовідчуття, яке ще в ранній юності засвоїв від німецьких романтиків.

С. Александровський. Портрет Ф. Тютчева. 1876 р.

Музей-маєток Ф. Тютчева «Овстуг» на батьківщині поета. Брянська область

Звісно, поет знав про зміни в Росії і, повернувшись 1844 р. на батьківщину, не впізнав її. Однак на це він реагував знов-таки як романтик, що заперечує можливість уповні пізнати будь-що, особливо ж «дух нації», а віру завжди ставить над розумом: «Умом Россию не понять, // Аршином общим не измерить. // У ней особенная стать: // В Россию можно только верить».

За цей час російським мистецьким небосхилом уже пролетіли яскраві поетичні комети - Пушкін і Лєрмонтов. А неспішне творче життя Тютчева тільки починалося. Щоправда, він уже мав певний поетичний доробок. У 1836 р. в журналі «Современник» Пушкін надрукував двадцять чотири поезії під заголовком «Вірші, надіслані з Німеччини», підписані ініціалами «Ф.Т.». Читачі не знали повного імені загадкового автора, але віддали належне його самобутньому й зрілому стилю.

Стандартні «ходи» романтичної лірики присутні в раннього Тютчева у вигляді холодних замальовок стороннього спостерігача. Тут він не лише йде далі Пушкіна доби «подолання романтизму», а й полемізує з ним. Так, у пушкінському «Поеті» (1827) традиційний романтичний образ хоч і не зливається з авторським «я», але поданий з явним співчуттям:

Біжить він, дикий і суворий,

Весь звуків повний і снаги,

На хвиль пустельних береги,

У гомінких дібров простори...

(Переклад М. Рильського)

У поезії «Божевілля» (1830) ці зовнішні ознаки «романтичного божевілля» Тютчев подає так само мальовничо й поривчасто, дотримуючись пушкінського ритму й метра. Однак за чіткістю, навіть певною застиглістю зображення центральний образ вірша нагадує класицистичну алегорію. Герой є радше алегорією божевілля, ніж живою людиною:

Там, де земля вся обгоріла,

Де, наче дим, блакить пливе,

Лихе, нещасне божевілля

В безжурній радості живе.1

Утім образ, що в першій строфі містить натяк на алегорію, уже в другій розгорнуто в глибоке символічне уособлення:

Там, під проміннями палкими,

Воно в розпечених пісках

Шкляними, мертвими очима

Чогось шукає в небесах.

Символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця, звісно, є й у романтичній поезії Байрона, і в «перехідних до реалізму» віршах Пушкіна. Проте в Тютчева цей спосіб поступово перетворюється на одну з головних особливостей ліричного мислення. З огляду на це поет є передвісником символізму - мистецького напряму, який розвиватиметься наприкінці XIX ст. До речі, російські поети-символісти кінця XIX - початку XX ст. вважали Тютчева своїм учителем, а представник українського символізму Микола Вороний недарма став одним з найбільш чуйних і уважних перекладачів тютчевських віршів.

1 Тут і далі цитати з вірша «Божевілля» наведено в перекладі Юрія Клена.

Тим часом авторське ставлення до типово романтичного ліричного героя поезії «Божевілля» змінилося порівняно з пушкінським ставленням до «божевільного поета» не лише завдяки назві (романтики часто називали «божевіллям» творче натхнення). Скупими й точними штрихами, характерними для реалістичного письма, Тютчев малює психологічний портрет персонажа, сповнений презирливого жалю. Адже істина, яку нібито, на відміну від «простих смертних», бачить романтичний герой, - не істина, а мара:

І раптом скочить, чуйне вухо

Приложить раптом до землі

І жде пожадливого слуха:

Таємна радість на чолі.

Мов слухом струй кипіння ловить,

Що під землею потекли,

Їх тихі співи колискові

І шумний вихід із землі.

«Мов слухом струй кипіння ловить...» Цей рядок перекладено не надто вдало, адже в Тютчева тут не порівняння («мов»), а чітка авторська оцінка: герой лише гадає («мнит»), що він «щось чує»: «И мнит, что слышит струй кипенье...».

Поезію «Silentium» («Мовчання») написано того ж таки 1830 р., що й «Божевілля», але за інтонацією ці два вірші суттєво різняться. «Silentium» - радше заклик, ніж образ. І хоч тут, так само як і в «Божевіллі», немає ліричного «я», водночас немає і епічного «воно». Натомість з’являється ліричне «ти». Це не кохана, не друг, автор звертається до власного прихованого «я». Заклик митця до самого себе - парадоксальний за змістом. Поет, покликання якого — творити проникливе Слово, заявляє: треба мовчати.

У першій строфі вірша «Silentium» виникає образ-символ, що надалі стане одним із центральних у ліриці Тютчева. Це образ нічних зірок — недосяжних, прекрасних, марних. Такими бачить поет і людські мрії, людські відчуття.

Мовчи, заховуй од життя

І мрії, і свої чуття!

Нехай в безодні глибини

І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.1

1 Тут і далі цитати з вірша «Silentium» наведено в перекладі М. Вороного.

Хіба ж не такими є й людські думки? «Мысль изречённая есть ложь» - думка в один рядок, крилата поетична формула. Це нелегко перекласти. «Ти думку висловиш - і вмить // Уже неправда в ній дзвенить», - пояснює перекладач Юрій Клен. М. Вороний, хоч і «уклавшись» в один рядок, так само ухиляється від тютчевської категоричності, від трагічної констатації не лише безсилля, а й облудності мови. Утім, у всьому іншому, як справжній символіст, український поет залишається напрочуд чутливим до нервової, примхливої промови поетового «я» до самого себе:

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена - тлін.

Джерел душі не руш вночі:

Живися ними і мовчи.

Якщо щире співчуття є неможливим, то що має робити людина зі своїми найзаповітнішими думками, із тим, що їй насправді дороге? Поет відповідає на це запитання так:

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум;

Заглушить їх буденний шум,

І зникнуть, в сяйві дня мручи, -

Ти слухай спів їх і мовчи!

А що ж кохання? Напевне, і на нього не варто сподіватися? Адже це почуття не існує без справжнього взаєморозуміння між людьми, яке... є неможливим.

О, как убийственно мы любим,

Как в буйной слепоте страстей

Мы то всего вернее губим,

Что сердцу нашему милей!

За доби романтизму образ поета асоціювався з юністю. Однак вірші, які Тютчев написав на схилі літ, вражають свіжістю й глибиною ліричного почуття. Ще один парадокс ліричної біографії митця полягає в тому, що всупереч романтичній традиції образ закоханого поета з’явився в його віршах доволі пізно. Олена Денисьєва - єдине справжнє кохання Федора Івановича - увійшла в життя поета, коли йому було вже сорок сім. «Денисьєвський цикл» лірики Тютчева став однією з вершин світової любовної лірики, а от доля самої Олени склалася не так щасливо. Федір Іванович був одружений, тож не міг узяти офіційний шлюб з коханою, яка за чотирнадцять років «незаконного союзу» народила йому трьох дітей. Невпинні чвари, ревнощі, житейські турботи і, зрештою, невиліковні тоді сухоти вкоротили Олені віку. 4 серпня 1864 р. у віці тридцяти восьми років жінка пішла з життя, залишивши поетові відчуття непозбутньої провини й відчаю.

Ліричний герой Тютчева переконаний, що світ не створено для кохання. Душа, яка прагне любові, приречена на непосильні жертви і зрештою гине під гнітом нерозуміння з боку коханої людини та зовнішніх, ворожих її почуттю обставин. Словом, кохання - ті самі зорі вночі, що й заповідні думки і мрії в поезії «Silentium». І образ коханої - «немов зоря в височині» («как ночью на небе звезда»).

Іще горять в душі бажання,

Ще манить зір краса твоя,

Крізь любі спогади туманні

Іще ловлю твій образ я.

Твій образ милий та прекрасний

Всякденно видиться мені,

І недосяжний, і незгасний,

Немов зоря в височині.

(Переклад М. Рильського)

Вірш «Іще горять в душі бажання...» (1848), по суті, побудовано на одному-єдиному порівнянні, та й то зовсім не новому для романтичної поезії. Чому ж літературознавці вважають його перлиною світової лірики? Річ у тім, що пересічне романтичне порівняння, на якому зростає ліричний образ цього вірша, несподівано перетворюється на космічно-бездонний символ. Замкнений у собі світ людських переживань, де тільки «він» і «вона», в останньому, найважливішому рядку поезії відкривається у Всесвіт, так само незрозумілий і трагічний, як кохання. Здається, Усесвіт, зірки здатні страждати так само, як люди.

Часто в поезіях Тютчева можна спостерігати й зворотний процес: не порівняння з природою розкриває емоційний стан людини, а, навпаки, психологічне пояснення допомагає точніше уявити ліричний пейзаж.

Так, у вірші «Осінній вечір» (1830) ліричний герой намагається пояснити настрій, що випромінює природа восени: «Є в ясності осінніх вечорів // Урочиста краса і безгоміння...». Звідки ж ця краса, що виникає попри втому й безсилля (а може, саме завдяки їм)? Чи не відчуває людина саме такими осінніми вечорами особливу спорідненість із природою, яка в передчутті смерті смиренно приймає своє страждання?

Безсилля втому ллє. Воно само —

Та лагідна усмішка зав’ядання,

Яку в живих істотах ми звемо

Красою соромливою страждання.

(Переклад Юрія Клена)

У тютчевської «поезії зав’ядання» чимало спільного з набагато пізнішими явищами європейської поезії, наприклад з «Осінньою піснею» Поля Верлена, про яку ми говоритимемо згодом. Однак, перш ніж аналізувати явища літератури кінця XIX ст., звернімося до поезії ще одного видатного російського лірика, у віршах якого так само яскраво виявилися нові тенденції європейського мистецтва.

Перевірте себе

1. Стисло розкажіть про життя і творчість Ф. Тютчева.

2. Спробуйте відповісти на запитання «Для чого люди пишуть і читають вірші?», узяте за назву розділу. Можливо, ви вважаєте його риторичним? Поясніть свою думку.

3. Знайдіть і прочитайте вірш Пушкіна «Поет» і поезію Тютчева «Божевілля». Порівняйте ставлення авторів цих творів до поняття «божевілля». Чи слушно вірш Пушкіна «Поет» вважають реалістичним, а вірш Тютчева «Божевілля» - романтичним? Обґрунтуйте свою думку.

4. Прочитайте вірш «Silentium» у перекладі М. Вороного. Зверніть увагу на дату написання поезії. Чим відрізняється погляд Тютчева на поетичний світ «таємно-чарівливих дум» від розуміння цього світу такими його сучасниками, як Байрон і Пушкін, Лєрмонтов і Гейне?

5. Вірші «Silentium» та «Осінній вечір» написано протягом одного року (1830). Що споріднює ці твори?

6. Розкажіть про «Денисьєвський цикл» лірики Тютчева з погляду біографії та творчості поета.