Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Власов

§ 14. Українські дисиденти – виклик системі. Практичне заняття № 3

1. У чому полягала небезпека, яку вбачала для себе в діяльності українського поета Василя Стуса компартійно-радянська номенклатура

Проаналізуйте історичні джерела відповідно до викладених нижче правил.

1. З’ясуйте, ким був автор документа; узагальніть, про що йдеться в поданому уривку; зробіть висновок щодо часу описаних подій.

2. Визначте, як автор розповіді ставиться до історичних діячів та подій, що їх описано; поміркуйте, навіщо він свідчить про події; з’ясуйте значення подій та явищ, про які йдеться.

3. Поясніть, у чому цінність джерела особисто для вас; стисло висловіть своє ставлення до описаних подій і діячів.

ДОКУМЕНТ 1

«Четвертого вересня (1965 р. - Авт.) мала бути прем’єра “Тіней забутих предків”. І ми вирішили, що це якраз єдина нагода перед публікою сказати про арешти. Нас кілька чоловік було. Я пригадую, була Михайлина Коцюбинська, був Юрій Бадзьо, я... Не пригадую, хто ще був. У досить вузькому колі ми говорили, що і як треба зробити, і вирішили, що я виступлю і скажу, оголошу про це. Оце, власне, весь задум. Нічого далі. Бо завдання полягало в тому, щоб просто сказати людям, що отаке відбувається, щоб люди знали.

Я не значився в числі офіційних ораторів, але, думаю, що я попрошу слова, оскільки я був до цього колективу творців “Тіней забутих предків” досить близький, з усіма знайомий був, я думав, що мені природно буде виступити і подякувати їм, і щось від себе також сказати, підозри великої не викличе. Так воно, власне, і виправдалось. Я з букетом квітів вийшов... а потім став і сказав, що, товариші, в той час, як таке свято мистецтва в нас, в той час відбулися і трагічні події, гіркі. В Україні відбулися арешти, арештовані ті, ті й ті...

Тільки я почав говорити, включили сирену, стали глушити, на мене директор клубу кинувся, почав зіштовхувати мене зі сцени. І в цей час піднявся Василь Стус. Я абсолютно стопроцентно запевняю, що це чисто спонтанний був його рух. Це не було заплановано. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте, чи прошу встати. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі. Десь так половина піднялася залу, а половина сиділа.

Треба сказати, що це взагалі небувале було явище, небувала подія. По суті, це перший за роки, ну, якщо не за всі роки радянської влади, то десь, напевне, починаючи з тридцятих років, це перший такий публічний протест був проти політичних арештів» (з інтерв’ю Івана Дзюби про Василя Стуса).

» 1. Чому виголошений на публічному заході заклик: «Усі, хто проти арештів, встаньте...» І. Дзюба характеризував як «перший, починаючи з тридцятих років, публічний протест проти політичних арештів»? Чому цей заклик можна потрактувати як виклик системі? » 2. У чому його невідповідність ідеологічним лозунгам доби?

ДОКУМЕНТ 2

«До 1972 р. Василь Стус хоч і переслідуваний, а був ще на рідній українській землі. Але в січні того року його таки заарештували. Сьомого вересня 1972 р. Стуса, обвинуваченого в “антирадянській агітації й пропаганді”, Київський обласний суд засудив до п’яти років у виправно-трудових колоніях і до трьох років заслання.

Протягом відбування свого покарання він був об’єктом багаторазових жорстоких кар і знущань. В останні місяці В. Стуса, зокрема, жорстоко переслідували. В літі 1976 р. у нього забрали всі його творчі надбання - власні вірші і переклади поезій, написані під час перебування в концтаборі. Його офіційно повідомили (прочитали йому акти) про знищення цих творів (разом не менше як 600 поезій). Строк ув’язнення В. Стуса кінчається на початку 1977 р. Далі, згідно з присудом, йому залишається ще три роки заслання. В. Стус - важко хворий.

Згадує Василь Стус і свій поворот на Україну в серпні 1979 р. після закінчення терміну його заслання. Приїхав до Києва, щоб довідатись про переслідування членів і близьких до Гельсінської групи. На брутальність відповів по-своєму: “Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще... вступив до неї, бо просто не міг інакше...” На думку Василя Стуса, хтось мусив же стати “горлом обурення і протесту” на Великій Україні...

Недовго пробув на так званій волі Василь Стус. Мусив працювати на тяжкій роботі, не за фахом. Писав вірші, дописував до інформаційних бюлетенів Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Аж ось 14 травня 1980 р. Василя Стуса знову заарештував КДБ. А в грудні засудили на десять років табору особливого режиму і п’ять років заслання. Засудили і відвезли до пермського табору 36-1... Адміністрація користувалась правом повного свавілля. Без актів і без повідомлень відбиралось все. В’язні, як ствердив Василь Стус, втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи...» (український радіожурналіст, кореспондент українського відділу «Голосу Америки» у Вашингтоні Микола Француженко).

» 1. Як викладені в спогадах факти характеризують В. Стуса? Які риси характеру були йому притаманні? » 2. Як свідчення джерела розкривають сутність компартійно-радянської системи? » 3. Як ви розумієте вислів «протистояти системі»? Що, на вашу думку, визначає роль особистості в історії?

ДОКУМЕНТ 3

Зі спогадів Л. Лук’яненка про становище в'язнів у виправно-трудовій колони суворого режиму для засуджених за «особливо небезпечні державні злочини» в с. Кучино Пермської області (РРФСР):

«- Фашисти-и-и! - обурено кричав Стус, ідучи по коридору від кабінету начальника до камери. - Фашисти-и-и!

- Що сталося, пане Василю? - спитав я пізніше.

- Уже півроку не маю ні від кого листів. Дружина часто пише, а вони не пропускають. І мої листи усі ріжуть. Півроку не можу й слова передати. Конфіскували й червневий. Хотів ударити телеграму до дружини, що писати нічого не дають і заткнули геть чисто рота. Викликав Долматов. Кричить:

- Наклепуєте! Ніхто вам рота не затикає!

- Як не затикає? - питаю. - Ви ж півроку не пропускаєте жодного листа!

- Не пишіть націоналізму і тоді пропускатимемо.

- У чому ж ви бачите націоналізм?

- Ви самі добре знаєте, у чому націоналізм.

- У телеграмах теж націоналізм?

- У телеграмах наклеп на нашу радянську дійсність.

- Але ж правда, що ви півроку не пропускаєте моїх листів до дружини.

- Ні, неправда. Це ви самі не хочете, щоб ваші листи дійшли, й тому так пишете.

- Я не пишу ніякої неправди!

- Ви добре знаєте, що можна писати, а чого не можна.

- Та я вже й так вихолостив листи до повної порожнечі.

- Але й те, що в них залишилося, - націоналізм та наклепи.

- Для вас націоналізм у самій уже українській мові.

- Пишіть по-російському.

- Тоді пропускатимете?

- Тоді пропускатимемо.

- А з наклепами?

- Тоді їх меншатиме.

- То ви хочете, щоб я перестав бути собою?

- Я хочу, щоб ви стали радянською людиною...»

» 1. Які деталі у спогадах Л. Лук’яненка свідчать про незламність характеру В. Стуса? » 2. Як ви гадаєте, чому таборове начальство домагалося від В. Стуса відмови писати листи рідним українською мовою? » 3. Чому в прагненні зробити всіх «радянськими людьми» представники компартійно-радянської системи брутально нехтували правами людини? » 4. Чому боротьба за дотримання прав людини була провідною в діяльності дисидентів?

Василь Стус (1938-1985)

Поет, перекладач, дисидент. Двічі був в’язнем таборів (1972—1979 і 1980-1985). З 1979 р. - член Української Гельсінської групи. Помер у 1985 р. у карцері в таборі особливого режиму в с. Кучино Пермської обл. (РРФСР). Автор чотирьох поетичних збірок, які розповсюджувалися в самвидаві та в еміграції: «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Палімпсести». Перша поетична збірка - «Дорога болю» - надрукована в Україні в 1990 р. З рештою вцілілих віршів читачі змогли ознайомитися лише в другій половині 1990-х.

«Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них - як на мене - путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі» (В. Стус).

Виконайте завдання 1. На основі фрагментів джерел зробіть висновок, чи є слушним твердження, що В. Стус - «поет-політв’язень, який не міг зганьбити свою честь, гідність, совість на догоду режимові». Свій висновок обґрунтуйте.

Роздивіться схему. Поміркуйте, ким репрезентовано течію правозахисного дисидентства. Якими подіями та явищами спричинено появу релігійного дисидентства?

2. Що спонукало дисидентів створити УГГ. Як, за свідченнями джерел, до цього поставилася влада

ДОКУМЕНТ 4

З інтерв’ю Миколи Руденка: «...Ми з генералом Петром Григоренком, який жив у Москві, подумали, що треба б створити й Українську групу, і взялися за цю справу. У другій половині жовтня 1976 р. я мав першу розмову з цього приводу з Оксаною Мешко, колишнім політв’язнем сталінських таборів, відомою громадською діячкою. Я мав добрі стосунки з письменником-фантастом О. Бердником, теж колишнім політв’язнем. Ото ми зійшлися десь годині о 9-10 вечора в другій половині жовтня, дня не пам’ятаю, в О. Мешко. У хаті ми про це не розмовляли, бо все ж у неї прослуховувалося. Ми пішли малоосвітленою вулицею над якусь кручу, на край якогось гігантського каньйону... Ми радилися про створення Групи, аналогічної з Московською, але вона мала бути цілком самостійною. Ми з О. Мешко та О. Бердником домовилися, що звернемося до звільнених у січні після 15-літнього ув’язнення юристів Л. Лук’яненка та І. Кандиби, які перебували під адміністративним наглядом у Чернігові та в Пустомитах підо Львовом. Вони не мали права нікуди їздити, о 9-й вечора вже мусили бути вдома... Треба було поїхати до них. Обговорити моральну проблему: люди відбули по 15 років - і знову їх втягувати? Вирішили так: поінформуємо їх про наш задум, вони люди певні, а там хай вирішують. Через день-два ми з Бердником поїхали до Лук’яненка... Рівно через півгодини підійшов, узяв нас за руки: “Добре”. Усміхається так сумовито, бо краще за нас знає, яка нас доля чекає. “Гаразд. Я вступаю. Вважайте мене членом Групи”. Отже, Лук’яненко був четвертим. Далі я поїхав у Львів, знайшов М. Гориня. У нього був складний період. Він сказав, що зараз не готовий стати членом Групи, але сприятиме їй (і після нашого арешту перебрав на себе велику частину роботи). Ми знали його становище, та й мали на меті І. Кандибу... Потім ми пішли по залізниці в якийсь ліс, на лужок. Я відчував, що його щось сковує. Він не погодився. Ніна Строката, дружина політв’язня Святослава Караванського, що й сама щойно відсиділа 4 роки, а тепер жила в Тарусі Калузької області, передала через Ґінзбурґа, що теж погоджується, бо не може бути осторонь. У Києві не було зарубіжних журналістів, тому я мусив їхати в Москву і там 9 листопада оголосив про створення Української Гельсінської групи. Я залишився ночувати у Григоренка.

Микола Руденко (1920-2004)

Письменник, поет, учасник радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. Автор багатьох збірок поезії, романів і повістей. З початку 1970-х рр. - учасник правозахисного руху, засновник і голова Української Гельсінської групи (1976). Засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду до 7 років таборів (відбував у Мордовії і Пермській обл. РРФСР) та 5 років заслання (на Алтаї). Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 р. були вилучені з обігу в бібліотечній і торговельній мережах усі твори Миколи Руденка - усього 17 назв. У 1987 р. його звільнено. Емігрував спочатку до Німеччини, згодом до США. У 1990 р. повернувся в Україну.

А вранці Людмила Алексеева подзвонила мені: дружина моя Раїса повідомила їй, що в Кончі-Заспі під Києвом розгромлено нашу квартиру. Як тільки почули повідомлення радіо “Свобода” - так десь між 11-12 вечора - з лісу набігла войовнича рать. Мабуть, їх було багато, бо в один момент, за якісь секунди закидали квартиру на другому поверсі цеглою. Що на вікні була сітка від комах, то не так багато її потрапило в квартиру. А всього набрати можна було її з піввоза... У квартирі були Оксана Яківна Мешко і моя дружина Раїса. Уже були в ліжку, то зразу накинули на себе ковдри і подушки. Оксану Яківну поранили в плече. Отак Комітет державної безпеки салютував на честь створення Української Гельсінської групи... Зрозуміло, що я негайно дав і про це інформацію у всесвітній ефір. Кандиба почув про створення Групи, зрозумів, що я був не агент КДБ, подзвонив мені в Київ, вибачився: “Я думав, що то хтось інший приїхав до мене під вашим іменем.” І приєднався до Групи. Прийшли до нас ще двоє молодих хлопців - Мирослав Маринович і Микола Матусевич. Пригадую слова Мариновича: “Ми хочемо бути свідками падіння імперії і учасниками цих подій”. Це вже дев’ять чоловік. Нам нанесли багато інформації. Ми склали список політв’язнів чоловік на сто - хто в концтаборах, тюрмах, у психіатричках, на засланні. Я написав Меморандум № 1. Ми визначили ставлення до України як геноцид. На це треба було одваги. Декларацію принципів теж писав я. З цими проектами я поїхав до Лук’яненка. Зайшов чоловік. Інтелігентний, підтягнутий, гарно, охайно зодягнутий; Левко мене познайомив з ним: Олекса Тихий. Вони були на “ти”, по-братньому, у них спільне концтабірне минуле. Левко дав Олексі наші документи, мовляв, читай, можеш до нас приєднатися. Тихий став десятим членом-засновником Групи. Потім я зустрівся з ним у грудні в Алчевську на Луганщині, у моєї сестри, провели з добу разом, і я відчув, що це за людина. Нас обох заарештували 5 лютого 1977 р. Відтак зустрілися на одній лаві підсудних...

Це був потужний сплеск національного духу. 5 лютого 1977 р. заарештували мене і Олексу Тихого, а потім пішла майже вся перша десятка, тільки Петра Григоренка вислали на Захід та Ніну Строкату не посадили вдруге. Але після нас один за одним ішли в Групу нові люди, хоч бачили, що оголошений членом Групи на волі довго не тримається.

Члени Групи - це ще не вся Група. Було середовище, був другий ешелон, який збирав інформацію, перевозив, друкував, як-от моя дружина Раїса, фактичний секретар Групи - вона за це й відсиділа 5 років і заслання. Треба сказати, що Українська Гельсінська група не розпалася ані розпустилася. Московська - кого виарештували, кого “видворили” за кордон, хто замовк - і вона в 1982 році саморозпустилася, а наша, хоч була повністю спаралізована арештами (за кордон українців не виганяли), таки вистояла».

» 1. Які деталі зі спогадів М. Руденка свідчать про надзвичайно складні організаційні обставини, за яких створювали УГГ? » 2. Що в розповіді правозахисника вразило найбільше? » 3. На які ризики наражалися ініціатори створення групи? Чому люди зважувалися так ризикувати?

Виконайте завдання 2. Доведіть, покликаючись на фрагменти джерел, що створення УГГ започаткувало правозахисну течію дисидентського руху.

3. Чому компартійно-радянська влада сприймала українських дисидентів як виклик системі

ДОКУМЕНТ 5

З інформації ЦК КПУ ЦК КПРС (квітень 1973 р.): «Цілком таємно. У 1967-1971 рр. на Україні стало помітне пожвавлення націоналістичних елементів, що інспірується зарубіжними антирадянськими центрами. Зросла ворожа обробка інтелігенції і молоді в напрямку критики національної політики КПРС, закликів до опору нібито “насильницькій русифікації” України, що проводиться, розпалювання антиросійських настроїв, обґрунтування “історичної несправедливості” возз’єднання України з Росією, “нерівноправного” становища УРСР в складі Союзу РСР і т. ін.

Ця за своїм змістом і спрямованістю антирадянська діяльність велася під прикриттям гасел “націонал-комунізму”, маскувалася міркуваннями про необхідність дотримання ленінських положень з національного питання, яскравим проявом чого був пасквілянтський трактат київського літературного критика І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, фальсифікаторська стаття історика М. Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання?”.

Користуючись відсутністю належної відсічі, націоналістичні елементи організовували щорічні зібрання біля пам’ятників Шевченку в Києві й Каневі (наприклад, 22 травня, в день перепоховання праху Т. Г. Шевченка), біля могил націоналістичних діячів у Львові. Націоналістичні прояви зустрічали підтримку в певного кола творчої інтелігенції, особливо з білялітературного середовища, деяких викладачів навчальних закладів і наукових співробітників інститутів АН УРСР (філософії, історії, мовознавства, літератури, археології та ін.).

Інспіраторами вказаних націоналістичних проявів виступала частина колишніх ватажків, учасників і активних пособників банд оунівського підпілля (на Україні їх проживає понад 130 тис. осіб), а також група українських націоналістів з числа інтелігенції - т. з. “шістдесятники”: Дзюба, Світличний, Сверстюк, Франко З., Шумук, Стус і ін. - у м. Києві; Чорновіл, Осадчий, Гель, подружжя Калинець - ум. Львові; Строката - в м. Одесі та інші, що мали спільників у деяких інших містах республіки. Деякі з них раніше вже притягувалися до відповідальності за антирадянську діяльність. Перераховані особи проводили активну націоналістичну обробку свого оточення, головним чином молоді, займалися виготовленням, поширенням в республіці і передачею за кордон документів ворожого змісту. В цілях об’єднання однодумців налагодили випуск нелегального антирадянського журналу “Український вісник”».

ДОКУМЕНТ 6

З доповідної записки голови КДБ УРСР В. Щербицькому 1979 р.: «ЦК Компартії України раніше доповідалося про здійснювану органами держбезпеки роботу щодо попередження і локалізації підривної діяльності націоналістичних елементів т. зв. “української групи сприяння виконанню гельсінських угод”.

Після притягнення до кримінальної відповідальності Руденка і його близьких спільників Лук’яненка, Тихого, Матусевича і Мариновича “групу” очолили відомі своєю ворожістю Бердник і Мешко, яким вдалося втягнути до неї раніше засуджених Стрільціва, Калиниченка, Литвина, Січка П., а також його сина Січка В., залучити до активної підривної роботи Горбаля, Овсієнка та інших їхніх близьких знайомих.

Значно скоротилася кількість переданої на Захід антирадянської та іншої наклепницької інформації. Її відправником фактично залишилася одна Мешко, якій іноді це вдавалося з допомогою своїх зв’язків.

Центри ідеологічної диверсії і антирадянські кола Заходу не припиняють галас із приводу так званих “порушень прав людини” в Радянському Союзі і переслідування “правозахисників” - учасників “гельсінських груп”. В організованих із цієї нагоди кампаніях беруть участь не лише окремі високопоставлені політичні і державні діячі США, Канади та інших країн, але й урядові органи. Так, за повідомленням “Голосу Америки” від 29 жовтня цього року, Комісія Сполучених Штатів з безпеки і співробітництва в Європі опублікувала заяву, в якій повідомляється про арешт членів “гельсінських груп” у Радянському Союзі. При цьому підкреслюється, що найбільше постраждала “українська група”.

Діяльність нового складу “групи”, за задумами організаторів, як і раніше, буде полягати в збиранні наклепницької інформації, підготовці ворожих документів, можливий випуск “бюлетеня” або схожої до нього збірки антирадянських документів і передавання їх за кордон».

» 1. Як ви думаєте, чому навіть у документах, призначених для інформування силових і партійних органів, укладачі використовували ідеологічні штампи? Наведіть приклади таких штампів. » 2. З якою метою вживалися ідеологічні штампи в тогочасній пресі?

Виконайте завдання 3. Узагальнивши свідчення джерел параграфа, сформулюйте кілька тез, що розкривають сутність ставлення влади до дисидентів як до виклику компартійно-радянській системі. Обґрунтуйте кожну з тез, використавши документальний матеріал уроку.

Поставте собі оцінку за урок, зарахувавши за різні етапи роботи відповідні бали: за кожне із завдань (завдання 1-3) - від 1 до 3 балів. Так само за шкалою від 1 до 3 балів оцініть свою участь в обговоренні в парах/групах (максимальна оцінка за урок - 12 балів).