Підручник з Історії України. 9 клас. Власов - Нова програма

§ 6. Початок українського національного відродження

Прочитайте уривки з «Енеїди» Івана Котляревського. Згадайте, якою мовою писали та друкували книжки в Україні в 17-18 ст. Поміркуйте, чому про цей твір кажуть, що він започаткував розвиток сучасної української літературної мови. Висловіть припущення, чому з виходом «Енеїди» пов’язують початок нової української літератури.

* * *

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак.

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак.

* * *

Гребці і весла положили

Та, сидя, люлечки курили

І кургикали пісеньок...

Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч.

* * *

Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шикувало,

Не знавши: «стій! не шевелись!»

Так славнії полки козацькі -

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках, було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.

1. Пригадайте, що таке національне відродження. На які три етапи його поділяють? 2. Як витлумачують поняття національна самосвідомість?

1. З якими подіями та історичними діячами пов'язують початок українського національного відродження

Традиційно початком українського національного відродження вважають вихід друком 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського - поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови.

Титульний аркуш поеми «Енеїда» І. Котляревського

Іван Котляревський (1769-1838)

Від І. Котляревського українська література «приймає характер новочасної... стає чимраз ближче реального життя...» (І. Франко).

Поему «Енеїда» І. Котляревський почав писати близько 1794 р. Він не думав її видавати, тільки давав читати й переписувати своїм знайомим. Твір швидко розійшовся у багатьох переписаних примірниках. Один з них потрапив до конотопського шляхтича Максима Парпури, який своїм коштом надрукував «Енеїду» (перші три частини) у 1798 р. в Петербурзі. У 1808 р. побачило світ друге видання «Енеїди», знову без дозволу автора. 1809 р. І. Котляревський закінчив четверту частину поеми і видав її разом з попередніми, виправлену і доповнену. П’яту і шосту частини він писав понад 20 років.

Поему написано на сюжет однойменної античної поеми Вергілія. Тож в «Енеїді» І. Котляревського, так само, як й у Вергілієвій, ішлося про мандри троянців на чолі з Енеєм, які, врятувавшись після загибелі Трої, вирушили на пошук нових земель. Переповідаючи античний сюжет українською, поет переосмислює давню історію, надає їй нового змісту. Поема І. Котляревського сповнена українських реалій тих часів, вона дихає пам’яттю про козацтво. Читач мандрує з Енеєм не римськими землями, а козацькою Україною.

Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини 18 ст., «Енеїда» І. Котляревського показала український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему І. Котляревського й досі вважають енциклопедією українознавства. Написана розмовною українською мовою, як простонародна «казка», розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому з національної історії та дійсності.

Георгій Нарбут. Еней та його військо. 1919. Ілюстрація до «Енеїди» І. Котляревського

Енея на ілюстрації зображено в римському військовому вбранні - у панцирі, шоломі з пишним страусовим пір’ям, у червоній киреї; троянське військо - це лава запорожців у різноманітних кольорових убраннях з рушницями на плечах і шаблями при боці, зображених як античні герої.

Пробудженню історичної пам’яті українців сприяли публікації збірок фольклору. У 1819 р. Микола Цертелєв опублікував у Петербурзі збірку «Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень», що складалася із 10 текстів. Ця праця започаткувала розвиток української фольклористики. Становлення наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученог^#нциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній опубліковано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Про враження, яке справляла збірка М. Максимовича на українську молодь, свідчить такий факт: Яків Головацький, якому пощастило знайти рідкісну в підавстрійській Україні книжку, власноруч переписав її від першої до останньої сторінки.

Пробудженню національної самосвідомості, поверненню забутих імен та героїчних сторінок минулого посприяла чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», що побачила світ 1822 р. в Москві. Вона фактично є першою масштабною узагальнювальною працею з історії України від найдавніших часів до кінця 18 ст. «Історія Малої Росії» написана на широкій джерельній базі з використанням не опублікованих раніше архівних матеріалів.

У 1818 р. вийшла перша граматика живої української мови «Граматика малоросійського наріччя», яку підготував Олексій Павловський. Це був перший стислий опис фонетичних і морфологічних особливостей української мови у порівнянні з російською. До граматики було додано невеликий словник української мови.

Титульні аркуші збірок народних пісень

Михайло Максимович (1804-1873)

2. Чим уславився Новгород-Сіверський автономістський гурток

Виходу «Енеїди» І. Котляревського передувало ще кілька подій, не менш важливих для початку національного відродження. Стосуються вони гуртка українських дворян-автономістів, який діяв у 80-90-х рр. 18 ст. в Новгороді-Сіверському. Саме з діяльністю цього гуртка, до якого належали нащадки колишньої козацької старшини, пов’язують розвиток ідеї автономізму - відновлення козацької автономії в межах Російської держави. Члени гуртка поширювали патріотичні публіцистичні твори (промови І. Мазепи та П. Полуботка), створювали проекти розвитку української освіти й науки (відкриття університету, заснування «Академічного зібрання» - прообразу Української академії наук) та відновлення українських козацьких формувань тощо.

У квітні 1791 р. Новгород-Сіверський гурток організував секретну подорож Василя Капніста до Берліна. Представника українського дворянства таємно прийняв міністр закордонних справ (канцлер) Пруссії Е.-Ф. Герцберг. В. Капніст змалював невтішне становище своїх земляків і від імені останніх просив поклопотатися, щоб Україна на випадок війни між Пруссією та Росією отримала «протекцію короля», який допоміг би українцям визволитися від московської влади... Однак Пруссія ще не була готова до розриву з Росією, і через те міністр Герцберг хоч категорично й не відмовився допомагати Україні, проте ухилився від певних обіцянок. Найближчі роки, навпаки, об’єднали Пруссію та Росію в спільній боротьбі з французькою революцією.

Другою подією, пов’язаною з Новгород-Сіверським гуртком, є створення «Історії русів» - пам’ятки української історичної прози й публіцистики кінця 18 ст., яка наснажена ідеями національного відродження. Припускають, що її автор належав саме до цього гуртка. Хоча авторство праці точно не встановлене, більшість дослідників вважають, що воно належить Григорієві Полетиці. Твір поширювався в списках (надрукований лише в 1846 р.).

«Історія русів» розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Основні ідеї твору: критика самодержавства і кріпосництва, оспівування незалежної козацької держави, козацьких прав та вольностей. У творі обґрунтовано думку, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці - окремий від росіян народ зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. При цьому, одначе, не заперечувалося право російського імператора управляти Україною.

Василь Капніст (1758-1823) - полтавський поміщик, поет

Титульний аркуш «Історії русів»

3. Чому Харків називають колискою національного відродження Наддніпрянської України

На початку 19 ст. осередком українського національно-культурного відродження став Харків. Тут із 1805 р. діяв університет, заснований зусиллями Василя Каразіна й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Новий навчальний заклад (єдиний на той час вищий навчальний заклад у підросійській Україні) об’єднав навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. У Харкові почали виходити журнали «Український вісник», «Український журнал», які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені вони місцевому краю та його інтересам. Тож у Харкові вперше для означення мешканців краю було вжито термін-етнонім «українець» замість «малорос».

«Український вісник», що виходив від 1816 до 1819 рр., став першим в Україні літературно-художнім, науковим і громадсько-політичним щомісячником (усього вийшло 48 книг, тобто чотири повних річних комплекти). Гаслом часопису було: «Сприяти всебічному піднесенню науки та літератури». У рубриці «Науки і мистецтва», зокрема, друкували матеріали, присвячені історії України та світу, етнографії, мистецтву, літературознавству, філософії, богослів’ю, слов’янській міфології, економіці тощо. У рубриці «Красне письменство» публікували переклади поетичних і прозових творів античних авторів та західноєвропейських письменників і мислителів. Цікаво, що в грудневому випуску за 1818 р. було надруковано першу віршовану байку, написану українською мовою, - «Пан та Собака» Петра Гулака-Артемовського, згодом професора і ректора Харківського університету.

Наприкінці 20-х - у середині 30-х рр. захоплена ідеями західноєвропейського романтизму й національного українського відродження харківська студентська молодь об’єдналася в гурток харківських романтиків. Сферою діяльності українських молодих інтелектуалів стали література, мовознавство, історія, етнографія, фольклористика, краєзнавство тощо.

Засновником і душею гуртка був вихованець, а потім професор університету, філолог-славіст, етнограф Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорозька старина», що виходили друком упродовж 1833-1838 рр. у Харкові.

Найвагомішими є перші два випуски, де вміщено думи й пісні про Національно-визвольну війну 17 ст., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Словник

Романтизм - ідейний, літературний та мистецький напрям, що панував у Європі з 90-х рр. 18 ст. до середини 19 ст. Для нього характерні народження нового історичного мислення, ідеалізація історичної минувшини, захоплення фольклором, етнографією, народним побутом тощо.

Ізмаїл Срезневський (1812-1880)

Прочитайте фрагмент з автобіографії Миколи Костомарова. 1. Як автор розповіді ставиться до І. Срезневського? Що в ньому викликало захоплення сучасників? 2. Як у фрагменті документа відображено особливості епохи?

«Я познайомився з видавцем "Запорозької старини" Ізмаїлом Івановичем Срезневським, який тоді вже обійняв посаду ад'юнкт-професора зі статистики в університеті. Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще дуже молода людина, був глибоко начитаним, дуже розумним і з великим жаром і охотою до наукової праці. Я став часто відвідувати його, і дім його зробився для мене улюбленим місцем відпочинку й обміну думками. Хоча спеціальністю його була статистика, але йому не чужими були красне письменство і поезія, до того ж мав особливу любов до слов'янських мов і літератур, любив також малоросійську народність... Взагалі зближення моє з цією людиною дуже сприяло моєму прагненню до вивчення малоросійської народності. У цей час від народних малоросійських пісень я перейшов до читання малоросійських творів, яких, як відомо, було в той час дуже мало».

4. Чим уславилося Кирило-Мефодіївське товариство

На початку 40-х рр. 19 ст., із заснуванням університету, центром національного відродження став Київ.

У січні 1846 р. у Києві виникла українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Ініціаторами її створення були: вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник і вчений Пантелеймон Куліш, видатний етнограф Опанас Маркович. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Товариство загалом складалося з 12 членів-братчиків, представників дрібної української шляхти, службовців, був серед кирило-мефодіївців колишній кріпак.

Організацію назвали іменами відомих слов’янських просвітителів - святих Кирила й Мефодія.

Братчики поширювали ідеї товариства, розповсюджуючи програмові документи, відозви («Брати українці», «Брати великоросіяни і поляки»). Писали наукові праці й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких проповідували свої погляди. Докладали зусиль для розвитку народної освіти: збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання й видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував першу навчальну книгу з історії України для дітей шкільного віку «Повість про український народ», видану 1846 р.).

Головними програмовими документами Кирило-Мефодіївського братства були «Книга буття українського народу», написана М. Костомаровим, і Статут, складений В. Білозерським, М. Гулаком та М. Костомаровим.

Сторінка слідчої справи про Кирило-Мефодіївське товариство та участь Т. Шевченка в ньому. 1847

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. організацію було викрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга. Слідство під особистим контролем царя Миколи І тривало протягом березня-травня 1847 р. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли поему «Сон». На трирічний термін було ув’язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Протягом року відбував ув’язнення М. Костомаров. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.

Особистість

Микола Костомаров (1817-1885)

Непроминальну роль у діяльності Кирило-Мефодіївського братства відігравав Микола Костомаров. Він був не лише автором програмових документів товариства, а й одним з ініціаторів його заснування та неформальним лідером братчиків. Випускник історико-філологічного факультету Харківського університету, активний учасник харківського гуртка романтиків, згодом професор Київського університету, визначний історик, автор ґрунтовних досліджень з історії України, Росії та Східної Європи, письменник-романтик.

Прочитайте фрагменти джерел. 1. Під впливом чого формувався світогляд М. Костомарова? 2. Що спонукало його до захоплення українською культурою та історією? 3. Як захоплення М. Костомарова пов’язані з формуванням його національної самосвідомості? Свої міркування підтвердіть цитатами з тексту.

З автобіографії Миколи Костомарова: «Де тільки я зустрічався хоч би з більш-менш знайомими малоросами, то без церемонії засипав їх питаннями, що означають таке-то слово або такий-то зворот мови. За короткий час я перечитав усе, що тільки було друкованого малоросійською. Але цього мені здавалося мало; я хотів познайомитися з самим народом не з книг, але з живої мови, живого спілкування з ним. З цією метою я став робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, які в той час були справжніми народними клубами. Я слухав мову і розмови, записував слова і вислови, втручався в бесіди, розпитував про народне життя-буття, записував відомості, які мені повідомлялися, і заставляв співати для себе пісні.

...Про минулу історію Малоросія мав відомості переважно за Бантиш-Каменським. Незважаючи на мале знайомство моє з малоросійською мовою і народністю, я задумав писати малоросійською і розпочав складати вірші, які згодом з'явилися в друкові під назвою «Украинские баллады». Коли я спробував читати мої твори знайомим малоросам, колишнім своїм товаришам, то зустрів дуже несхвальні відгуки; одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені помилки; інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою.

...Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і більше того - зазнає зовсім незаслуженої зневаги. Я всюди чув грубі глузування над малоросами не тільки від великоросів, але навіть і малоросів вищого класу, які вважали за можливе знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здавалося приниженням людської гідності».

Зі спогадів Омеляна Огоновського: «Мало не до смерті зберіг М. Костомаров феноменальну пам'ять. Він міг не тільки цитувати окремі місця з літописів, але й цілі акти й документи. З пам'яті виголошував великі шматки Шевченкових поезій і вірші інших улюблених поетів, декламуючи часто Байрона, Шіллера, Гете та Міцкевича. А вже найбільше подобалися йому українські думи: поет-учений пам'ятав не тільки тексти всіх дум, але й усі відомі їхні варіанти».

Перевірте, чого навчилися

1. Складіть хронологічну таблицю подій першого етапу українського національного відродження в підросійській Україні.

2. Складіть речення, використавши поняття і терміни: «національне відродження», «національна самосвідомість», «збирання спадщини», «романтизм», «автономістський гурток».

3. Про які книжки, що прислужилися справі початку національного відродження, йдеться в уривках з документів?

«Бувають в історії народів дати, які немовби розривають надвоє їхнє життя й кладуть межу високу посеред рівного шляху історичних подій... Ми маємо таку історичну дату, – це пам’ятний в історії України рік 1798-й. Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження – невеличка книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап позначаємо в історії українського народу» (С. Єфремов). «Давно вже малоросіяни бажали бачити її надрукованою... Маючи кілька списків цієї історії, я вибрав кращий з них, підвів до нього із решти різнословія і потім запропонував Імператорському Товариству історії і старожитностей Російсь ких видати його, що й виконується нині... Пора вже, давно пора не приховувати подібного роду багатств під спудом і тим, наскільки можливо, полегшити вивчення і піз нання історії Південних Русів для всіх і кожного, особливо ж самих Руських» (О. Бодянський).

4. Доберіть до імен історичних постатей першого етапу національного відродження їхні стислі характеристики: а) Т. Шевченко; б) М. Костомаров; в) І. Котляревський; г) М. Максимович; д) І. Срезневський.

1. Учений-енциклопедист, визнаний фахівець у царині історії, філології, етнографії, ботаніки, перший ректор Київського університету. 2. Один із засновників та ідейний натхненник харківського гуртка романтиків, видавав «Запорозьку старину». 3. Український поет і художник, якому судилося стати символом українського національного руху, його поетичний доробок визначають як геніальний. 4. Перший класик нової української літератури, автор «Енеїди». 5. Випускник історико-філологічного факультету Харківського університету, згодом професор Київського університету, визначний історик, один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського товариства.

5. Хто є автором/упорядником перелічених нижче творів, які започаткували націоналі, не відродження в підросійській Україні? а) поема «Енеїда»; б) збірки народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Україн ські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849); в) чотиритомна «Історія Малої Росії»; г) поетична збірка «Кобзар»; д) збірка «Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень»; е) «Граматика малоросійського наріччя»

6. Поміркуйте, чому Харків називають колискою національного відродження. Відповідь аргументуйте конкретними прикладами. Які факти свідчать, що національний рух у 40-х рр. 19 ст. перемістився до Києва?

7. Поміркуйте, що дає підстави для поданого нижче висновку. Наведіть кілька аргументів на підтвердження або спростування думки.

«Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. “Приспані” і “змертвілі” нації треба було “пробуджувати” і “відро джувати” (хоча насправді перші національні будителі-романтики не так відроджували “старі”, як будували цілком “нові” нації) (Я. Грицак).