Підручник з Історії України. 9 клас. Власов - Нова програма

Розділ VI. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ на початку 20 ст.

§ 25. Соціально-економічний розвиток

Пригадайте, коли і за яких обставин українські землі потрапили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Проаналізуйте карту. 1. Які українські землі на початку 20 ст. перебували у складі Російської імперії, а які - Австро-Угорської? До складу яких адміністративно-територіальних одиниць вони належали? 2. Порівняйте державні кордони Російської та Австро-Угорської імперій з українськими етнічними теренами. 3. Поміркуйте, чому уряди обох імперій не створювали адміністративно-територіальних одиниць за етнічними ознаками. 4. Позмагайтеся в парах, хто уважніше прочитає карту й отримає з неї історичну інформацію про події, явища, процеси: 1) суспільно-політичного життя; 2) економіки; 3) освіти та культури в Україні на початку 20 ст.

1. Що визначало розвиток промисловості в підросійській Україні на початку 20 ст.

Проаналізуйте діаграму. 1. Які галузі переважали в структурі промислового виробництва України на початку 20 ст.? 2. Як діаграма відображає економічну політику Російської імперії щодо України?

Початок 20 ст. в Україні був періодом бурхливого розвитку капіталізму, швидкого зростання чисельності та концентрації пролетаріату. Завдяки географічному розташуванню та природним багатствам Україна стала одним із найрозвиненіших промислових регіонів імперії, виробляючи основну масу продукції видобувної та металургійної промисловості, а також цукру й товарного зерна.

Утім економіка регіонів України розвивалася з різною інтенсивністю. Південь досить швидко модернізувався, тут бурхливо розвивалося промислове виробництво;

Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало. При цьому промисловість підросійської України формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу.

Ви вже знаєте, що на межі 19-20 ст. спеціалізація промислового виробництва привела до формування в підросійській Україні великих промислових центрів - Донецького вугільно-металургійного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого басейнів та Південно-Західного цукробурякового району.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на початку 20 ст. на одне з перших місць у світі. Приміром, у 1901 р. на 12 великих металургійних заводах було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.

Унаслідок концентрації виробництва розпочався процес монополізації промисловості - об’єднання підприємств, які зосереджують виробництво і збут значної частини продукції певної галузі промисловості.

Ще в 1887 р. у Києві було створено синдикат цукрозаводчиків, керівниками якого стали найбільші виробники цукру в Україні. Основне завдання об’єднання - регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям високого прибутку на внутрішньому ринку. Підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку й збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього всередині країни.

Структура промислового виробництва України. 1912 р.

Словник

Концентрація виробництва — зосередження засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на великих підприємствах.

Монополія - об’єднання підприємств, створене в умовах посилення конкурентної боротьби, щоб узгоджувати дії з виробництва і збуту товарів з метою одержання максимальних прибутків. Синдикат - одна з форм монополії, коли самостійні в питаннях виробництва підприємства об’єднуються для збуту своїх товарів.

У 1902 р. виник синдикат «Продамет» - товариство для реалізації виробів металургійних заводів (на момент створення до складу синдикату увійшло 14 металургійних заводів, одинадцять із яких розташовувалися на українській території). «Продамет» згодом зосередив понад 80 % усього збуту заліза в країні. Після «Продамету» найбільшим був синдикат з продажу металевих труб «Трубопродаж».

Майже 60 % видобутку кам’яного вугілля Донбасу контролював синдикат «Продвугілля», організований у 1904 р. Це був один із найбільших синдикатів імперії. У 1902 р. створено синдикат «Продвагон», який об’єднував 13 найбільших підприємств відповідного профілю. Це об’єднання виникло для регулювання замовлень на вагони і концентрувало 88 % загального обсягу їх випуску.

Поряд із промисловими монополіями виникали й банківські. Якщо раніше банки тільки кредитували підприємства, то тепер дедалі частіше ставали їхніми співвласниками. Спочатку вони тільки контролювали підприємства, а згодом перетворювалися на їхніх господарів. Концентрація промисловості і капіталу зумовила злиття банківського капіталу з промисловим і, як наслідок, появу фінансового капіталу. Кілька найбільших банків імперії контролювали 50 % металургійної і 60 % вугільної промисловості.

На початку 20 ст. Україна, як ви вже знаєте, була ареною активної підприємницької діяльності іноземних капіталістів. Царський уряд, запроваджуючи високе мито на імпортні товари, водночас дозволяв іноземцям вигідно вкладати свої капітали в промисловість Росії. Іноземні капіталісти користувалися такими самими правами, як і російські. До 96 % усіх іноземних капіталів припадало на чотири європейські країни: Францію, Англію, Німеччину і Бельгію, при цьому кожна із цих країн мала свої галузеві пріоритети.

Попри доволі активний промисловий розвиток, економічне життя імперії не було рівномірним. Для економіки України, як і загалом Російської імперії, на межі століть характерні періоди піднесення і занепаду. Економічна криза, зокрема, спостерігалася у 1900-1903 рр. У ті роки скоротилось виплавлення чавуну, зменшився видобуток кам’яного вугілля, марганцевої руди, з конвеєрів зійшло менше паротягів, припинилася діяльність багатьох заводів, рудників, шахт, а понад 100 тис. робітників в Україні стали безробітними. Тим, хто залишився працювати, істотно зменшили платню, хоч робочий день тривав не менше 12-16 годин на добу. Особливістю було те, що криза не загальмувала пов’язані між собою процеси монополізації та концентрації промислового виробництва, оскільки спричиняла банкрутство насамперед дрібних підприємств.

Промислове піднесення почали спостерігати в 1910-1913 рр. Найпомітніше воно виявилося в металургії, вугільній промисловості, почасти в машинобудуванні.

Частка іноземного капіталу в промисловості України на початок 20 ст.

Проаналізуйте графіки та діаграми. Які явища і процеси промислового розвитку України вони засвідчують? Яку динаміку відображають? Із чим це пов’язано?

Видобуток вугілля, виплавлення чавуну. 1910-1914 рр.

Частка України в загальноросійському промисловому виробництві. 1914 р.

Частка іноземного капіталу в промисловості України. 1910-1914 рр.

Швидкими темпами зростала чисельність робітництва: якщо в 1900 р. пролетаріїв було близько 360 тис., то в 1913 р. - 631 тис. Крім робітників промислових підприємств, 1913 р. в Україні налічувалося близько 400 тис. будівельників, 157,8 тис. залізничників, понад 1,5 млн сільськогосподарських робітників.

Найбільшими робітничими центрами стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь. Робочий день для більшості робітників тривав від 12 до 14,5 год на добу. Поширилася практика понаднормової роботи. На підприємствах не дотримувалися техніки безпеки та охорони праці, що призводило до зростання травматизму та каліцтв. Заробітна плата була низькою та ще й «з’їдалася» численними штрафами. Нестерпними були й житлово-побутові умови. Більшість робітників мешкали в бараках і землянках.

Відкатка вугілля. Саночник. Донбас. 1911

Роботу на шахтах організовували у дві зміни, по 12 годин кожна. Шахтарі працювали у забої нерідко на глибині понад сто метрів, присівши навпочіпки або лежачи на боці. Повітря в шахтах було вогке, насичене вугільним пилом і газами. Часто в шахту просочувалася вода. Нарубане вручну вугілля відвозив саночник, якому доводилося тягти свій вантаж, пересуваючись на колінах. Нерідко траплялися обвали породи і вибухи рудникових газів, тож шахтар повсякчас ризикував життям.

На початку 20 ст. широкого розмаху набув страйковий рух. Страйки стали систематичним і більш організованим явищем. У 1900 р. у Харкові відбулася багатотисячна травнева демонстрація. У 1901-1902 рр. страйки та демонстрації відбулися в Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах. Робітники висували економічні вимоги - запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, видача її готівкою. У липні-серпні 1903 р. Росію охопив загальний політичний страйк під гаслом «Геть самодержавство!». Він розпочався в Баку на Закавказзі й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, Миколаєва, Єлисаветграда та інших промислових центрів і районів України. У виступах узяли участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. в Україні. У багатьох містах демонстрації та мітинги супроводжувалися сутичками з поліцією та військами. Загальний страйк 1903 р. був наймасовішим та найорганізованішим. Проте загалом страйки 1900-1903 рр. відбувалися несинхронно, що давало змогу царському уряду придушувати їх.

Подискутуйте з приводу міркувань істориків. 1. У чому полягав парадокс економічного розвитку України на межі 19-20 ст.? 2. Як ця особливість економічного життя позначалася на суспільному розвитку? Які суперечності породжувала?

«Парадокс соціального життя Донбасу полягав у тім, що гігантськими стрибками рухалися в промислову еру лише густонаселені міста. Промисловий переворот, електрифікація та телефонізація міст і шахтних управлінь, театри й друкарні, міські сади та приватні гімназії міст дисонували із патріархальністю та архаїкою сільської місцевості, де покрівлі лишалися на загал солом'яними, посуд - глиняним, ворота й двері спиралися на дерев'яні завіси, а щорічний виїзд на ярмарок був найважливішою культурною подією» (С. Кульчицький, Л. Якубова).

Доменний цех на Юзівському металургійному заводі. 1906

Микола Терещенко (1819-1903)

2. Хто з промисловців зажив слави меценатів та благодійників

Економічний розвиток зумовив появу нової української еліти з кола підприємців. Майже в кожному регіоні з’явилися свої меценати та благодійники, які опікувалися освітою, а також безпритульними дітьми і дітьми-сиротами, медициною, мистецтвом.

Особливо масштабною була діяльність сім’ї Терещенків. Брати Терещенки походили з козацького роду з м. Глухова (нині Сумської обл.). Наприкінці 19 ст. Терещенки володіли понад 200 тис, десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). У 1870 р. Микола Терещенко разом із братом Федором заснував «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», яке на той час було найбільшим об’єднанням у цукровій галузі країни. Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більше ніж на 21 млн рублів. У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн рублів.

Родині Терещенків тогочасний Київ завдячував дитячим притулком, лікарнею, двома гімназіями та двома училищами, кількома корпусами Політехнічного інституту. Терещенки збудували Музей старовини і мистецтва (тепер Національний художній музей України), Троїцький народний дім (нині Театр оперети). У Глухові для дітей бідних батьків і сиріт благодійники заснували міське училище, для якого було збудовано приміщення з бібліотекою. Лише один представник цієї родини - Микола Артемійович Терещенко пожертвував на громадські потреби близько п’ятьох мільйонів рублів (з яких близько 2 млн припало на Київ). Не поступався йому щедрістю і брат - Федір Терещенко.

Не менш відомими меценатами та благодійниками, чиї пожертви сприяли насамперед українській справі, були представники родини підприємців-цукрозаводчиків Симиренків. Платон Федорович Симиренко, як ви вже знаєте, пожертвував кошти на видання «Кобзаря» 1860 р.

Після смерті старшого брата, а згодом батька керівництво фірмою «Брати Яхненки і Симиренко» перебирає на себе Василь Федорович. Разом з фірмою він успадкував проблеми, пов’язані з поверненням боргів кредиторам. У 1873 р. Василь Федорович організовує у с, Сидорівка на Канівщині цукроварню, обладнує машинами та устаткуванням власної конструкції. Василь Федорович перетворив цю цукроварню на своєрідну лабораторію, проявивши себе талановитим винахідником і раціоналізатором. Приміром, одним із перших в імперії він запровадив виробництво пастили та мармеладу. Водночас Василь Симиренко був щедрим натхненником багатьох культурних проектів. У 1873 р. він став фундатором Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (разом з Єлизаветою Милорадович), пізніше пожертвував 100 тисяч карбованців золотом на придбання будинку НТШ у Львові. Упродовж сорока років Василь Федорович регулярно виділяв Київській громаді десяту частину своїх прибутків. Надавав фінансову підтримку українським ученим і письменникам, громадським діячам (М. Коцюбинському, М. Лисенку, О. Кістяківському тощо). Фінансував діяльність М. Драгоманова та його видання у Женеві. Протягом багатьох років його коштом видавалася газета «Громадська думка» (згодом «Рада»), Фінансова допомога В. Симиренка дала змогу виходити журналу «Київська старина» як передплатному періодичному виданню. Усі статки (10 млн руб.) Василь Симиренко заповів Товариству підтримки української творчої інтелігенції.

Василь Симиренко (1831—1915) в 70-ті рр. 19 ст.

«...Захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені» (Є. Чикаленко).

Від середини 70-х рр. 19 ст. в Україні не відбулося жодного помітного культурного заходу, який би не підтримав В. Симиренко. Саме тому не буде перебільшенням твердити, що він, по суті, фінансував український національний рух.

На відміну від В. Симиренка, поміщик-землевласник Євген Чикаленко не тільки давав кошти на національно-культурне відродження, а й був активним учасником українського національного руху. Він мав безпосередній стосунок до заснування на початку 20 ст. кількох партій підросійської України, причому не лише надавав їм фінансову підтримку, а й був власне ідеологом цих політичних організацій. Справою всього життя Є. Чикаленка стало видання від 1906-го до 1914 р. щоденної українськомовної газети «Громадська думка» (згодом - «Рада») - єдиної на той час газети в Росії, яка висвітлювала український національний рух. До яких тільки заходів не вдавався Є. Чикаленко, аби газета потрапляла до читача! Коли закінчувалися власні кошти, брав кредити у банках, передаючи в заставу свій будинок, продавав землю...

Євген Чикаленко (1861-1929). 1907

Лірник із поводирем у маєтку Чикаленків у Кононівці на Полтавщині, початок 1900-х. Євген Харлампович - ліворуч скраю

Сторінка газети «Рада»

«...Се єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість» (Є. Чикаленко).

3. Що було характерним для розвитку сільського господарства

Проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство сприяло розвиткові й спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Від другої половини 19 ст. на наших землях було сконцентроване основне виробництво цукру (Правобережжя й Лівобережжя) і товарної пшениці (Південна Україна). Зростали посівні площі соняшнику, картоплі, тютюну та інших технічних культур. На початку 20 ст. в південних губерніях вирощували близько 210 млн пудів зерна, що становило майже п’яту частину хліба, зібраного в європейській Росії. Утім процеси капіталізації у сільському господарстві розгорталися повільніше, оскільки в цій галузі доводилося долати пережитки кріпосництва. Селяни й після реформи були обмежені в праві розпоряджатися надільною землею, а общинників пов’язувала кругова порука щодо виконання повинностей і платежів.

Капіталізація сільськогосподарського виробництва виявилася передусім у скороченні поміщицького землеволодіння: ці землі поступово переходили у власність буржуазії. Напередодні 1905 р. в Україні 35,2 тис. поміщиків зосереджували 10,9 млн десятин землі.

Ще однією прикметою часу було зростання в селі соціального розшарування: заможні селяни скуповували землі збіднілих разом із худобою та реманентом. Завдяки банківським позикам вони, створюючи великі ферми, зміцнювали своє економічне становище. У господарствах почали масово застосовувати сільськогосподарську техніку. Що ж до бідніших селян, то вони втрачали землю. Ці явища, які посилилися на початку 20 ст., визначають як процес обезземелення селянства. У 1905 р. частка безземельних і малоземельних селян становила 55,7 %. Унаслідок цього виникало аграрне перенаселення, що зумовило появу великої кількості безробітних. З лівобережних та правобережних губерній щорічно вирушали на пошук роботи 1,5 млн сільськогосподарських робітників, які здебільшого подавалися на заробітки на Південь України.

Ситуацію ускладнював і швидкий приріст сільського населення, яке за 50 пореформених років майже подвоїлося. Промисловість не могла поглинути надлишкову робочу силу, оскільки нових робочих місць з’являлося значно менше. Тож від кінця 19 ст. - початку 20 ст. відбувається масова трудова еміграція селян підросійської України до Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. На початку 20 ст. інтенсивність переселенського руху зростає. Особливо збільшився потік переселенців з України після побудови Транссибірської залізниці. Загальна кількість емігрантів-переселенців з українських земель наприкінці 19 - на початку 20 ст. сягнула кількох мільйонів осіб. Вони компактно оселялися в Південно-Західному Сибіру та Північному Казахстані (у Сірому Клину) та на Далекому Сході, зокрема на Амурі й узбережжі Тихого океану (у Зеленому Клину).

Прочитайте фрагмент історичного джерела. 1. Як автор документа пояснював причини переселення українських селян у степові землі Сірого Клину? 2. У чому полягала суть переселенської політики російського уряду?

З розповіді землеміра М. Бондаренка про українських переселенців Сірого Клину: «Сам Омськ виглядає як московське місто, але базар і ярмарок балакають українською мовою... Бажання московського уряду "розпорошити" українців і розчинити їх поміж росіянами розбилось почасти об небажання росіян селитися в степах. Коли прийде українець просити місце під оселю, його запитують:"А куди б ти хотів переселитись?"-"Та так, щоб хліб можна їсти", - відповідав українець. Коли ж росіянину поставити подібне питання, той почне вимагати, щоб і ліс був, і вода, та й від міста близько або від залізниці...

Розраховував московський уряд також на білорусинів як на обрусителів. Хоч план уряду з Петербурга не виконувався, як правило, але був виняток, де справді населяли село по плану. Людність такого села за національностями виглядала так: 40 % українців, 30 % росіян і 30 % білорусинів. 30 % росіян і 30 % білорусинів створять більшість, але на практиці вийшло інакше, бо білорусини відразу ставали на бік українців. Вони й старались як у мові, так і у всьому іншому бути подібними на справжніх українців. Селився кожен коло своїх земляків, і вже по зовнішньому вигляду можна було пізнати, хто яку частину села населяв, причому білорусини селилися разом з українцями, обмазували свої хати білою глиною й ходили до спільних колодязів з журавлями по воду...

Про місцевість на південь від залізниці - Акмолінська область, Семипалатинська й ін. та й про Зелений Клин можна з певністю сказати, що якби туди привезли сонного чоловіка й коли б він прокинувся десь в середині, скажімо, Акмолінської області, то він би думав, що знаходиться в Україні, і якби його щось і вразило, то лише заможність селян, хліборобські машини по дворах та великі відстані від села до села. Зрештою Україну скопійовано точно...»

Прочитайте фрагмент історичного джерела. 1. Обміркуйте проблему «Трудова міграція українських селян в глиб Росії: шкода чи користь», використавши як аргументи «за» і «проти» фрагменти джерела. 2. На підставі дібраних аргументів оберіть позицію щодо окресленої проблеми.

Із земського дослідження «Переселення із Полтавської губернії з 1861 р. по 1 червня 1900 р.» (1910): «Якби тільки хтось пояснив, як піти, щоб не повернули, то негайно там би був. Краще хоч у наймитах, але там, бо тут і в найми ніхто не бере. Без усякої користі для себе працюєш, руки опускаються, коли думаєш, що на Амурі міг би жити. Кажуть, там холодно, а я скажу - нам холодніше; там худобу треба тримати удома 6 місяців, а я скажу - хоч би й усі 12, та тільки було б чим годувати її; тут і одну корову не прогодуєш. Кажуть, що в інших місцях хвороби, вода не здорова... клімат для нас не підходить, що там небо не те, земля не така, а у нас, мовляв, що не посади - усе росте. Я ж скажу, нехай так. Але ж земля хороша тільки для того, хто нею володіє, а воду приємно пити ситому; на небо ж нам дивитись ніколи, бо повинні відробляти те, що з'їли вчора. Одним словом, хороша батьківщина, та не для нас. Тільки б переселитись, а там гірше, ніж тут, бути не може...»

4. Які особливості мав кооперативний рух у підросійській Україні

На українських землях у складі Російської імперії, так само як і в західноукраїнських, найпоширенішою формою пристосування селян до ринкових, товарно-грошових відносин став кооперативний рух. Особливістю кооперації в підросійській Україні було те, що вона не обмежувалася споживчою та кредитною сферами. Яскравою сторінкою кооперативного руху є діяльність Миколи Левитського - активного поширювача ідей колективного господарювання, утіленого в хліборобських артілях - добровільних об’єднаннях селянських господарств для спільного обробітку землі.

У 1894 р. у с. Федвар Херсонської губернії (нині с. Підлісне Кіровоградської обл.) за сприяння Левитського було створено першу артіль, що стала прикладом для інших. До 1899 р. М. Левитський, якого згодом назвали «артільним батьком», започаткував у Херсонській губернії 125 хліборобських артілей. Артільний рух почав швидко поширюватися на інші регіони України. Розроблені Левитським принципи організації артілей було викладено в брошурі «Спілкова умова для хліборобських спілок». Опублікована в 1901 р., вона стала зразком для підготовки умов та статутів селянських артілей.

Микола Левитський (1859-1936)

«Мої спостереження привели мене до твердого й непохитного переконання, що знаменням нашого часу є кооперація».

Прочитайте фрагмент з праці М. Левитського «Спілкова умова для хліборобських спілок». 1. За яким принципом відбувалася організація артілей? 2. Чи пов’язані, на вашу думку, процеси поширення кооперативних ідей та розвитку національної свідомості? Як саме?

«Вся наша земля... об'єднується разом в одне ціле і передається до неподільного та спільного володіння та користування всієї артілі... Все рухоме та нерухоме майно, різні будівлі і т. ін. належать нероздільно і перебувають у спільному користуванні всієї артілі... Кожне суспільство живе окремо і влаштовує своє хатнє життя, як само хоче... Врожай весь обов'язково завозиться в один двір... Врожай, після виплати артільних боргів, податків і т. ін., поділяється між усіма учасниками по числі робочих душ без різниці статі (причому хлопці 14-17 років і дівчата 13-16 років отримують половину належного дорослим учасникам)... Щоб наше артільне діло йшло добре, ми всі повинні жити в добрій злагоді, любові та згоді, як брати і як личить справжнім християнам; ми не повинні ані лаятися, ані сваритися, ані пиячити...»

Перевірте, чого навчилися

1. Покажіть на карті індустріальні райони підросійської України, найбільші індустріальні міста. Які географічні об’єкти називаємо Зелений Клин, Сірий Клин?

2. Складіть речення, використавши поняття і терміни: «концентрація виробництва», «монополія», «синдикат», «кооперативний рух».

3. Кожну з особливостей економічного розвитку України початку 20 ст. проілюструйте прикладами.

а) концентрація промислового виробництва; б) утворення монополій; в) вплив іноземного капіталу; г) нерівномірний розвиток окремих регіонів України; д) спеціалізація промислових районів; е) зростання чисельності промислового робітництва; є) розгортання страйкового руху пролетаріату.

4. Схарактеризуйте одним реченням історичних діячів.

М. Терещенко, В. Симиренко, Є. Чикаленко, М. Левитський.

5. Які факти та явища характеризують розвиток сільського господарства Наддніпрянщини на початку 20 ст.? Наведіть відповідні приклади.

1. Збереження поміщицького землеволодіння. 2. Неактуальність проблеми аграрного перенаселення. 3. Спеціалізація окремих районів. 4. Провідна роль виробництва технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну. 5. Посилення міграції українських селян. 6. Перевага дрібних селянських господарств - середняцьких та бідняцьких. 7. Збереження залишків кріпосницької системи.

6. Укажіть, що спричинило пожвавлення страйкового руху пролетаріату на початку 20 ст. Обґрунтуйте правильність чи хибність кожного з тверджень.

1. Політика російського царату, спрямована на поліпшення соціально-економічного становища робітників. 2. Мізерна заробітна плата. 3. Відсутність на фабриках і заводах охорони праці, техніки безпеки. 4. Невелика тривалість робочого дня на підприємствах. 5. Зростання кількості робітників, що зазнали каліцтва.

7. Визначте, про кого йдеться у фрагментах історичних джерел. Свою думку аргументуйте.

«Єлисаветград за останні десятиліття став центром своєрідного селянського руху; заснований ____, цей рух мав на меті організацію сільських господарських спілок і поряд із суто економічними перевагами викликав також пожвавлення національного почуття» (І. Франко).

«____ ніколи й нікому не оповідав і про власний шлях до своєї на ціональної свідомості та матеріального служіння Україні. Я не знаю, як він дійшов до української свідомості, але певно вона була в них у родині, бо старший брат його, як відомо, видавав "Кобзаря" Т. Г. Шевченка... Потім знайомство і близькість з професором В. Антоновичем зміцнили і поглибили цю свідомість» (Є. Чикаленко).