Підручник з Історії України 5 клас Власов - '(Генеза) 2013'

ПРОЧИТАЙТЕ НА ДОЗВІЛЛІ

Чудотворна ікона

Марійка поверталася зі школи засмученою. Її найщиріша приятелька Христинка занедужала. «Привіт, Мурчику», - журливо мовила дівчинка до рудохвостого кота, який по- господарському сидів на брамі, що вела до Марійчиного двору. У цьому затишному куточку древнього Луцька панували свої неписані правила. Господарем почувався тут Мурко. Коли кіт ось так мирно сидів на брамі, подвір’я сповнювалося гороб’ячого цвірінькання та голубиного туркоту. У такі дні навіть якось тихіше рипіла старенька іржава гойдалка, без поспіху точилася розмова поміж сусідами, не зчиняла галасу малеча, зосереджено вовтузячись у пісочнику.

- Добрий день, пані Надіє, - привіталася Марічка з сусідкою.

- Щось ти, сонечку, сьогодні смутна, - озвалася на привітання жінка. - Не ладнається в школі? Ходім розкажеш...

Дівчинка відчула, як у душі в неї ворухнувся теплий клубочок радості. Варто сказати, що для Марійки спілкування з пані Надією давно стало звичкою. Скільки себе пам’ятала, дівчинка вважала її своїм другом. Скажете, такого не буває? А ви розпитайте в знайомих дівчаток, і переконаєтеся, що багато хто з них по-справжньому дружить з дорослими. Зазвичай Марійка розпитувала сусідку про всі-всі денні новини, бо та вміла розповідати про буденні дрібниці жваво, дотепно, завжди пригадуючи щось цікаве, незвичайне. А знала тих цікавинок пані Надія - без ліку. Була освіченою, багато пережила на своєму віку.

- Занедужала моя приятелька Христинка, - почала жалітися Марійка. - Два дні походила до школи, і знову з температурою вдома. Мама каже, що вона зовсім квола, як стебели- ночка. А мені без неї так самотньо. От коли б сили десь узяти й поділитися нею з Христею...

- Ходім зайдеш до мене, Марічко, - запропонувала пані Надія. Пригощу тебе запашним трав’яним чаєм, може, разом придумаємо, як тобі зарадити.

І ось уже медвяно пахне липа.

- Заварила сьогодні легкого літнього чаю. Скуштуй, - лагідно гомоніла пані Надія. - Розповім тобі дуже давню історію... Це було майже чотириста літ назад. В одній родині занедужала дитина - дівчинка. Мама лила сльози, журилася, та бачила, що вдіяти нічого не може... Однієї ночі наснився їй дивний образ - світлосяйна ікона Богородиці, що випромінювала тепло. Збентежена сном, жінка пішла до найближчого міста - Холма. Коли зайшла вона до собору й побачила ікону Божої Матері, зрозуміла, що матиме силу поставити дочку на ноги. Сповненою надії повернулася вона додому, більше не дозволяла відчаю й смутку панувати в серці. Невдовзі дівчинка одужала.

- А ікона? - спитала Марійка. - Вона збереглася?

- О, ця ікона - найдавніша на нашій землі - пережила сотні літ і вціліла. Завтра її виставлятимуть у нашому краєзнавчому музеї.

- А як потрапила вона з польського міста Холма до Луцька?

- Ця історія повна таємниць. Місто Холм заклав колись як столицю своєї держави галицько-волинський князь Данило. Ревно дбав про розбудову свого дітища. Опікувався будівництвом храмів, клопотався про те, щоб удосталь було в стольному місті книг. Імовірно, замовив він для найбільшого міського собору ікону Богоматері з самого Константинополя. Так, за припущенням учених, опинилася ця рідкісна ікона в Холмі. Згодом місто потрапило під владу польських князів. На початку двадцятого століття ікона потрапила до Києва, потім під час Другої світової війни знову опинилася в Холмі. Після війни ікону привіз до Луцька останній настоятель Холмського собору отець Гавриїл Коробчук. До осені 2000 року ікона зберігалася в його родині. І ось тепер її зможуть побачити всі охочі.

- Така давня ікона, певно, здатна творити дива, - міркувала дівчинка.

- Справді, ця ікона - чудотворна. Про неї в 17 ст. було написано книгу, де оповідалося про чудодійні властивості образу. Відома легенда, як ікона Богородиці врятувала Холм від нападу завойовників. Це було за часів монгольської навали. Місто взяли в облогу. Коли надії на порятунок уже не було, дві князівни винесли святиню на оборонні вали. І раптом сталося диво: нападники побачили, як місто піднеслося на високій горі аж до неба. Не змігши взяти гору приступом, монголи відступили. Подія та і досі живе в прислів’ї: «Холмок-городок під небеса висок».

...Наступного дня Марічка після школи побігла спочатку до краєзнавчого музею, а тоді до Христинки, бо знала, що мусить поділитися з нею радістю - тією, яку випромінював чудотворний образ Холмської Богородиці.

Зерна мудрості

- Ось вона - Софія Київська, - відповів на запитання подорожнього киянин і попрямував далі. Велика й чиста, церква була схожа на гребінь хвилі, що піниться легким шумовинням. Подорожній зупинився, щоб краще роздивитися це дивовижне творіння людських рук. Стільки пройшов, але ніде не бачив чогось досконалішого. Навіть у столиці могутньої Візантії - Царгороді. У Софії Київській галереї, башти зі сходами кожною лінією нестримно підносилися до неба, де несподівано вибухали тринадцятьма банями - малими від краю, більшими до середини і найбільшою в центрі. Золоті розсипи сонячних променів спадали прозорим дощем, від чого сяяли не лише маківки, а й уся споруда.

Затамувавши подих, подорожній увійшов до храму. Урочиста тиша впала на плечі, мов несподівана злива. На свіжих, щойно потинькованих стінах сліпуче стрибали сонячні зайчики та зрідка пробігали примхливі тіні. «Не запізнився! - подумав із радістю. - Саме мають розпочати малювання фресок».

- Тобі кого, чоловіче добрий? - долинуло звідкись із-під склепіння.

- Я - майстер. Прийшов на запрошення великого князя Ярослава.

- Еге, довго чекали ми на тебе, брате. Провідника кепського мав чи зорі неясно світили? - жартував той самий голос. - Жданку, відведи гостя спочити. А після обіду почнемо розпис. Уже й пензлі готові, і фарби, а руки майстрів аж горять до роботи.

- Принеси спершу мені, хлопче, напитися, - звернувся подорожній до малого. - Знудився у світах без цілющої київської водиці.

- А хіба раніше ви бували в Києві? - подаючи глек води, спитав Жданко.

- Я, Жданку, виріс тут. А потім багато мандрував, учився. Тепер повернувся. Ще й не був ніде. Ходімо, покажеш мені місто.

- Це можна, - озвався хлопець й полопотів босими ногами до виходу.

Невпізнанним став Київ за роки князювання Ярослава. Верхнє місто, розташоване на горах, було укріплене новим могутнім валом із дерев’яними стінами, складеними з колод. Перед валом фортецю захищав великий рів, заповнений водою. До міста вели три кам’яні брами. Головним, парадним в’їздом до Києва були Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення. Ошатні й розкішні, вони радо зустрічали друзів, ворогам же були грізним застереженням. У місті скрізь будували. Неподалік Софійського собору зводили Георгіївський храм. Трохи далі з’явилася церква Святої Ірини.

- Розкажи, Жданку, як і хто будує ці храми, - попросив майстер-прибулець.

- Нічого певного не знаю. Чув тільки, що князь опікується ними так само, як і Софією. Люди кажуть, що одного разу, коли завітав Ярослав на будівництво Георгіївського храму, здивувався, чому так мало робітників. Тоді наказав кожному з них видавати щодня по срібній монеті. Князівську волю оголосили на торзі. Наступного дня прийшло на будівництво чимало майстрів.

- Гарні церкви, не знаєш, яка й краща, - оглядаючи їх, відказував майстер, а потім пояснив: - Георгіївську церкву зводять на честь небесного захисника великого князя, адже християнське ім’я Ярослава - Георгій. Свята Ірина - заступниця Ярославової дружини.

- А чому наша церква називається Софією? - запитав Ждан- ко.

- Софія - грецькою означає мудрість. Отож звелів Ярослав побудувати храм, щоб звести пам’ятник мудрості Божій.

- А мені казали, - заперечив Жданко, - що цей храм споруджено на честь великої перемоги: начебто саме тут Ярослав переміг велике степове військо печенігів.

- Так воно й є. Про ту славну перемогу чув я, коли був далеко від Києва. Проте не лише мечами здобув її Ярослав, а насамперед мудрістю. Шанує наш князь книжну науку, розум, вірить, що не поступаються книги силою ні перед гострою зброєю, ні перед міцними м’язами.

- Ви стільки знаєте про Київ, про нашого князя, ніби все життя тут прожили, - дивувався хлопець.

- Про нашу землю багато говорять по всіх усюдах. Поважають чужинці Ярослава, бо дбає він не тільки про нинішній день, а й про майбутнє своєї держави. От хоча б храм Софії. Буде тут і книгозбірня, де книги зберігатимуться, а також перекладатимуться й переписуватимуться, буде й школа, де навчатимуть охочих до науки дітей. Отож і кажуть, що рясно засіяв Ярослав руські землі зернами мудрості. Мине зовсім небагато часу - зійдуть ті зерна, зацвітуть пишним цвітом, примножать силу Київської держави.

Сонце повернуло на захід, коли Жданко з учителем - так став називати хлопець майстра - увійшли до Софії. Незабаром тонкі, прозорі фарби лягли на вологий тиньк. Народжувалася фреска. Ось багатолюдний Київ з вуличними музикантами, а ось і князівська сім’я з великим київським князем, який залишатиметься для нащадків Мудрим.

Книга-мандрівниця

- Ось тут, князівно, навчатимешся грамоти, - ключниця1 легенько виштовхнула Анну на середину світлиці2. - Не знаю, чи маєш до тієї науки снагу, та з батьком твоїм, великим князем Ярославом, годі сперечатися. От коли були ви меншими, то до моїх порад охочіше прислухалися. «Рятуй, матінко, жар», «Ой, коли б не пропасниця3», - лементували няньки- мамки й бігли до мене по трави й відвари. А тепер - на все княжа воля. Ну, бувай, голубонько, - і за мить уже туркотіла десь на подвір’ї.

Залишившись сама, князівна роззирнулася. Велику світлицю було заставлено неширокими столами, на яких громадилися сувої, стоси грубезних книг, лежали пера. На одному столі в кутку кімнати мерехтіла свічка. Тільки тепер князівна помітила схилену постать. Прислухалася й почула, як рипить перо. «Переписувач», - міркувала Анна, а що була допитлива й непосидюча, наважилася підійти.

- Оце і є славетний скрипторій4?

- Так, князівно. Тут за князівським наказом переписуємо книги, щоб напоїли вони землю нашу мудрістю, як ріки життєдайною вологою.

1 Ключниця - мала ключі від панського маєтку, економії.

2 Світлиця - чиста, світла парадна кімната у будинку.

3 Пропасниця - гостра інфекційна хвороба.

4 Скрипторій - майстерня, в якій переписували книги.

- А що ти переписуєш? - хитрувато примружившись, спитала дівчина. Та переписувач мовчав.

- Чи, бува, не оглух, переписувачу, від самотньої тиші? - голос дівчинки дзвенів аж під стелею.

- Ти ж, князівно, не на вигін прийшла, - нарешті озвався ченець. - Коли так галасуватимеш, розполохаєш думки, а без них немає премудрості. Чого ж тоді навчатимешся?

- А хіба ти мене вчитимеш?

- Інших учителів тут поки що немає.

- Теж мені вчитель, - глузливо мовила Анна... - Книжні мужі мають бути сивочолими, поважними й згорбленими...

- А, ти про це! - всміхнувся чернець. - Що ж, коли не довіряєш, приймай іспит.

Князівна, здається, тільки того й чекала. Питання посипалися, як по написаному.

- Як тебе звати?

- Макарієм.

- Що означає твоє ім’я?

- А звідки ти знаєш, що імена щось означають?

- Та ж не я складаю іспит, - засміялася князівна. - Відповідай!

- Моє ім’я грецьке, означає воно «щасливий», «блаженний».

- Де навчався книжних наук?

- У Царгороді.

- Що тепер переписуєш?

- Євангельські святкові читання, - зовсім тихо, благоговійно відповів Макарій і раптом рішуче додав: - Годі балачок. Слово не дарує поспіху й пустомельства.

- Так завжди, - похнюпилася дівчинка, - саме хотіла спитати про найцікавіше. Дозволь останнє питання, будь ласочка.

- Гаразд, питай.

- Чому твоя книга така маленька? На тих столах усі більші за неї.

- Бо призначення цієї книги - служити одній людині, - просто відповів Макарій, - бути завжди під рукою, вказуючи істину, тобі, наприклад.

Непомітно збіг час. Князівна довідалася того дня про абетку і навіть навчилася писати своє ім’я. А ввечері без угаву розповідала про побачене й почуте в скрипторії сестрам і служниці Милославі.

- Бачу, князівно, що заморочив тобі голову молодий переписувач, - сміялася Милослава. - Ходімо лишень надвір, поворожимо. Сьогодні чародійна ніч. Може, що й про Макарія навіщуємо.

- Милославо, чи не годі тієї ворожби? Тож недавно ворожили і що мені вийшло? - кпинила з подруги Анна. - Упав черевичок носочком на захід... Десь далеко моя доля.

- Рано тобі, князівно, ще долю загадувати. От і помилився черевичок, а сьогодні вечір такий, що яке ім’я чоловіче дівчина першим почує, так і зватиметься її суджений.

- Коли так, то біжімо під вікна великої зали, де князь радиться. Там багато всіляких імен називають, - підхопилася Анна й першою вибігла на запорошений снігом ґанок.

І ось дівчата поприпадали до замерзлих шибок. Мороз так розмалював їх!

- Візерунок - як плетиво літер, - зауважила Анна.

Дівчата пирснули сміхом:

- Коли б сказала, що як вишиті або намальовані квіти, було б зрозуміло, а то - як літери.

- Мовчіть, реготухи, а то всю ворожбу проґавимо.

А в князя Ярослава і справді була важлива рада. Йшлося про справи державні. Згадували багатьох чужоземних володарів. Крізь вікна мало що можна було почути. Рада гуділа, мов вулик. І раптом кремезний боярин, який міряв кроками світлицю, гукнув: «Генріх!» Анна, почувши це чудне заморське ім’я, з несподіванки впала в сніг.

Минуло багато літ.

Того травневого ранку на Зелену неділю1Анна йшла до шлюбу з французьким королем Генріхом І. Ніщо в стародавньому французькому місті Реймсі, де відбувалася церемонія, не нагадувало князівні про її рідний Київ. Та в руках вона тримала невеличку ошатну книжечку святкових євангелій- ських читань. Химерне плетиво літер, яке колись здавалося схожим їй на морозні візерунки, тепер втілювало її власну долю - долю королеви-чужинки. Тож і досі кожному, хто цікавиться цією стародавньою київською книгою, розповідають про її першу власницю - французьку королеву, дочку київського князя Ярослава Мудрого Анну.

1 Зелена неділя - релігійне свято, відзначають через 7 тижнів після Великодня.

Легенди старого замку

Михась ішов лісами вже третю добу, тягнучи за собою на ланцюгу ведмежа Волоханя. Через це ведмежа Михась і зважився на похід од рідного села до княжого Луцька. Втім, мав хлопець й інші підстави, щоб піти з дому на пошуки кращої долі. Бо жилося Михасеві не солодко. Хлопець ріс самотою. А що змалку не був спритним та вправним, усе нездужав та ще й на праву ногу накульгукував, однолітки дружбу з ним не водили. Тому хлопець пропадав у лісі: знав кожну травину-зе- лину, вмів упізнавати птахів з голосу, чув звіра задовго перед тим, як бачив його. Якось підібрав у лісі кволе ведмежа. Спершу заходився відгодовувати. А потім потроху навчив усіляких виграшок: бити поклони, перекидатися через голову, стрибати навприсядки. У селі з Михася сміялися: мовляв, ледащо росте з хлопця. Та йому дарма до тих балачок, бо ж ніхто, крім нього, не знав, що в князівському замку повно навчених звірів, які під час бенкетів княжих гостей тішать. Михась про це довідався від мандрівних музик-скоморохів.

Так міркуючи, Михась дістався-таки княжого замку, щоб найнятися на службу разом з Волоханем. Біля брами товклися люди, стояло кілька возів, навантажених мішками, кошиками, діжками, клунками, - видно, доправляли до княжого столу харчі. Піднімаючись угору до замку, Михась чув, як чоловіки бідкалися про напади вовків на продовольчі обози. «Якщо не втрапимо за браму до вечора, - гомоніли селяни, - то куштуватимуть наших хлібів-медів не князі й бояри, а вовки-сіро- манці».

- Ет, Волоханю, доведеться нам з тобою інші ворота до замку шукати, бо як годувальників не пускають, на що нам сподіватися, - Михась потріпав ведмежа за вухом. Тут хлопець помітив, що від шляху праворуч вилася стежка.

Ступивши кілька кроків, Михась опинився в полоні чагарів.

- Дивно, волоханю, стежка вторована, а хащі такі, мов тут не ходжено, - поділився думками Михась і сильніше смикнув ланцюга. Бо з ведмежам коїлося щось дивне: стало вперте й полохливе, тож доводилося мало не тягнути його.

За кілька кроків Михась опинився перед височезним муром. Стояла німа тиша. Десь хруснула гілка. Покотився камінець. І раптом кроки, старече дихання. Наступної миті хлопець побачив князя. У тому, що це був саме Свидригайло, хлопець не мав жодного сумніву: високий, кремезний, з розкуйовдженим сивим волоссям, він спирався не на палицю, а на меч. А про те, що Свидригайло меча з рук ніколи не випускав, знали на Волині всі.

Князь піднімався з яру іншою стежиною й не міг бачити хлопця. Не міг він бачити й пари хижих очей, що чатували за ним з чагарів. Михась теж не бачив звіра, проте відчув його, збагнувши, чому так дивно опирався Волохань. Свидригайло пройшов іще крок, ось його плечі вже видно з яру, а он і вовчисько, готовий стрибнути...

- Меч! - тільки й устиг гукнути Михась.

Лише раз майнула сталева блискавка. Князя врятовано.

- Звідкіля, хлопче, ти тут узявся? І чого верещиш, як немовля? - прогримів князь, а тоді, помітивши ведмежа, засміявся: - Хай йому грець. Думав, лицар, а тепер бачу - штукар1. Та дарма, мушу віддячити за порятунок.

- Ні, ясновельможний князю, я не музика. Тільки хотів ведмежа своє приручене до замку віддати. У селі йому не гоже бути.

- Що не гоже, то не гоже, - погодився князь. - Так само, як лицарю не гоже без меча ходити, а князю без війська. Мені, хлопче, як твоєму ведмежаті, час гіднішого місця шукати, бо вже й звірові сам не можу ради дати. Ходім, кликуне, проведу тебе до замку. Маю тут таємний хід.

З печери Михась потрапив просто до вежі - не тієї високої Надбрамної, що саме сповіщала дзвоном про вечірню пору, а нижчої й затишнішої Стирової. Звідти князь показав Михасеві волинські обрії, що їх мечем обстоював стільки літ.

- Отак колись виглядав у бійниці2 свого небожа3, лицаря над лицарями, князя Хороброго. Шляхетний і завзятий, він був надією польського короля, йому пропонували чеську корону, а він обрав лицарську звитягу, хоч з дитинства був кволим та немічним, - розповідав Свидригайло. - Став на мій бік, коли хотів я і Волині, і Київщині, і Чернігівщині, і Поділлю волю здобути. У вирішальній битві на річці Святій він був полководцем, моєю надією. Бився як лев, та не судилося. Коли б тоді не смерть Хороброго, думаю, по-іншому склалася б і доля битви, і доля цього замку. Бо тепер - бути йому на сторожі минулого. Берегти легенди...

1 Штукар - витівник, клоун.

2 Бійниця - отвір у стіні замку, фортеці для стрільби.

3 Небіж - племінник.

Так і залишився Михась при дворі. Став на службу хранителя замку. Князь Свидригайло називав хлопця Кликуном за той рятівний зойк. Розповів йому про всі свої лицарські виправи, хотів навчити орудувати мечем, та Михась відмовився.

- У мене ж є Волохань. Краще, - казав, - берегтиму легенди. Вони тут у кожній цеглині.

Багато-багато років по Свидригайловій смерті бачили Кликуна то у вежах, то на подвір’ї. Кажуть, що й досі чути його кроки у верхніх галереях. Декому часом здається, що він кличе своє ведмежа. А тим, хто вірить у легенди, з’являється образком на давній цеглині - маленьким чоловічком, що відчайдушно гукає з мороку минулого.

Під зеленим шатром Софіївки

Українське містечко Умань ось уже півроку жило в якомусь піднесеному настрої. Особливе пожвавлення спостерігалося довкола Царициного саду - славнозвісної Софіївки. Від рання з зелених нетрів саду линув не пташиний щебіт, а гомінка розмова майстрів, стукіт сокир, вищання пилок, скрежет чудернацьких машин, за допомогою яких чистили паркові водойми й фонтани.

Йосип щоранку прямував до саду з батьком, який служив помічником садівника. Цього ранку хлопець мав веселішу компанію. На літні канікули з Києва приїхав його друг Микола.

- Ти здивуєшся, Йосипе, але про Софіївку знають і в нашій гімназії, - вдихаючи на повні груди зелені пахощі літа, пригадав Микола. - Один з викладачів набирався досвіду від тутешніх садівників.

- Що ж тут дивного. Цього року приїздить багато знаменитостей - садівників, агрономів, учителів, навіть професорів... А що вже художники внадилися! Готуються до ювілею.

- Невже Софіївці сто років?

- Ні, Миколо, святкуватимуть не ювілей саду. Хоч йому й справді без кількох літ - століття. Урочистості присвячені 50-річчю головного училища садівництва. Їх планують на Різдво. Кажуть, і бал буде, як за графа Фелікса Потоцького. Чекають найповажніших гостей. Тож не тільки сад, а й усе місто чепуриться.

- То через те зимове святкування вся ця метушня? Проте знаєш, я радий, що в парку товчеться стільки люду. Не так самотньо буде мені малювати. Я, друже, вирішив остаточно: буду художником. А ти не полишив свою мрію стати гідроінженером? - спитав Микола.

Йосип зійшов з центральної алеї на вузьку стежинку й, здається, не чув товариша. Та раптом гукнув.

- Ходім, я покажу тобі фонтан, який я сам полагодив. Він не працював - не повіриш, - років 80. Кажуть, од смерті графині Софії.

Стежка привела друзів до віддаленого закутку парку, над яким громадилася гранітна скеля. Придивившись, Микола помітив у скелі вузьку ущелину. Протиснувшись крізь неї, хлопці опинилися в невеликому ґроті. Десь у темряві зрідка падали краплі.

- Бачиш, звідки крапає? - спитав Йосип.

Микола пильніше придивився й побачив, що вода ніби просочується просто з кам’яної брили, тоненькою цівочкою збігає каменем і падає в мармурову вазу.

- Коли ваза наповниться, запрацює фонтан - бризки багатопелюстковою квіткою огорнуть вазу і так триватиме декілька секунд, доки не розхлюпається вода, а тоді - все спочатку, - розповідав Йосип. - Уманські старожили розповідали батькові, що фонтан розквітав завжди в той самий час. Коли саме, знала тільки графиня. І завжди приходила помилуватися. Це була її таємниця.

- То ти вже розгадав усі загадки саду? - спитав Микола.

- Та де там! Хоч батько каже, що таємниця саду проста - вона в любові.

- А чом би й ні, - підхопив думку Микола. - Розваж сам: усі знають, що уманський парк граф Потоцький надумав спорудити як подарунок дружині Софії. Про це свідчив і напис на одному з обелісків біля вхідної брами - «Любов підносить Софії». Творець парку - інженер Людвіг Метцель, у минулому ад’ютант графа, його близький друг і управляючий маєтком, втілюючи задум Потоцького, прагнув зберегти вишукану красу урочища ріки Кам’янки, де мав зрости парк, бо любив природу і вважав її за взірець досконалості.

- Що значить зберегти? - здивувався Йосип. - Хіба ти не знаєш, що всі принади Софійського парку - штучні, побудовані.

- Невже ти думаєш, що за роки навчання в Києві я встиг це забути. Проте я маю на увазі не альтанки й фонтани, а струмки й озера, скелі й водоспади.

- Саме про це я й кажу, - зауважував Йосип. - Батько розповідав, що на будівництві парку працювали тисячі робітників. Усі наші скелі й тераси - витвір їхніх рук.

- Що ж, - замислився Микола, - тоді вірші поета Трембецького, якого був запросив граф Потоцький, щоб він уславив красу саду, насправді возвеличують людську працю, здатну й пустку перетворити на рай.

- До ладу говориш, - пристав до розмови Йосипів батько, який нарешті знайшов хлопців. - Додам лише, що докладали праці в Софіївці не одне покоління трударів. Згодом, коли парк став власністю російської імператриці (звідси його інша назва - Царицин сад), тут невтомно працювали будівничі, майстровий люд, садівники. Було закладено оранжереї, де росли екзотичні рослини з різних куточків світу. Працювала велика пасіка. 1859 року до Умані з Одеси було переведено головне училище садівництва. Зусиллями викладачів і студентів парк став справжнім музеєм рідкісних рослин. Так праця примножувала красу цього райського куточка.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка