Історія України. Підручник

3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Причини й наслідки занепаду Галицько-Волинського князівства, його історичне значення

Важливим елементом культури народу є державність. Київська Русь стала першою державою східних слов’ян. На розвиток її культури впливали сусідні країни — Хозарський каганат і Візантія. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури, проте спиралася на власні традиції, які привнесли зокрема грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї і Скіфська держава. Також на розвиток давньоруської духовної культури справляла потужний вплив язичницька обрядовість.Хоча стародавнє населення України не було культурно однорідним, чому сприяли постійні міграційні процеси, історична пам’ять і генофонд накопичувалися безперервно.

Найважливішим елементом культури Київської Русі стала писемність, поширення якої передувало офіційному запровадженню християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Наші предки мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю, остання була простою й доступною, тому набула офіційного поширення на Русі (X ст.).

Підтвердженням оволодіння письмом можуть бути договори Русі з греками, один з екземплярів яких призначався для Русі й був написаний слов’янською мовою. Так, договір 911 р. вказує на руський звичай писати заповіти на випадок смерті, а одна зі статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем. С. Висоцький виявив на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві «Софійську азбуку», яка складалася з 27 літер і, на думку вченого, віддзеркалює один із перехідних етапів східнослов’янської писемності.

Кирилицею написано всі твори XI ст.: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість временних літ» та ін. Археологічні розкопки виявляють численні вироби з написами. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі: «княжа», «Спасова», «княжо єсть», «Мстиславля корчага», «Давидова чара» — або вказують на вміст посудини — «Ярополче вино», «гороухща»; називають ім’я майстрів — «Максим», «Людота». Про писемність XII—XIII ст. свідчать берестяні грамоти, церковні графіті (написи на стінах культових споруд) XI—XIII ст. Наприклад, численні графіті збереглися в Софійському соборі Києва.

З прийняттям християнства освітою опікувались держава і Церква. За князювання Володимира Святославича в Києві діяла державна школа. Великого значення набули бібліотеки при монастирях і церквах, меценатами яких виступали давньоруські князі. Ярослав Мудрий у 1037 р. заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130—140 тис. томів. Окрім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.

Книжки на Русі були дорогі, бо над їхнім створенням працювали переписувачі, палітурники, редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамен, ювеліри. Книги прикрашалися коштовними окладами зі срібла, оздоблювалися золотом. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Так, волинський князь Володимир Василькович купив для побудованої ним у місті Любомлі церкви молитовник за 8 гривень кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець із 40 голів.

Очевидно, більшість перекладних книг були церковними. Потреба в них зумовлювалася значним поширенням на Русі християнства. Поряд з церковними існували й інші книги, які містили відомості зісвітової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати, публіцистичні й розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскина, «Повість про Акіра Премудрого» та ін. Серед перекладної літератури помітне місце на Русі посідав збірник «Бджола», перекладений у XI—XIII ст. з грецької на руську.

Імена деяких літописців і літераторів Русі збереглися до наших днів. Це Никон Великий, Іоанн, Нестор, Сільвестр, митрополит Іларіон, єпископ Кирило Туровський, Клим Смолятич, Данило Заточник та ін. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. Першою спробою історичного узагальнення півторасотлітньої історії Київської Русі був літописний звід Анастаса Корсунянина, створений у стінах Десятинної церкви.

На початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі створюється літописний звід, якому автор — Нестор — дав назву «Повість временних літ». Літописець звертається до Біблії та численних візантійських хронік. Помітний вплив на Нестора справила візантійська хроніка X ст. Георгія Амартола. Нестор довів літопис до 1110 р., після чого в часи Мономаха — Мстислава його двічі редагували: у 1116 р. — ігумен Видубицького монастиря Сільвестр, у 1118 р. — Мстислав Володимирович або його прихильники.

Окрім Києва, літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові та інших містах Русі. В XII—XIII ст. поряд з традиційними з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні й родові хроніки, військові повісті, життєписи князів. Характерною особливістю літописання епохи феодальної роздробленості є його вузькоземельна приуроченість. Горизонт удільних літописців зазвичай не сягав за межі князівств. Винятком є київське літописання, яке і в цей час залишалося загальноруським.

Поряд зісторичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Основою її була усна народна творчість: епічні й ліричні пісні, перекази, легенди, замовляння, заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Никитич і Альоша Попович». Серед агіографічних творів можна виділити Нестора: «Читання про життя і загибель Бориса і Гліба» і «Життя Феодосія Печерського», а також — «Повчання дітям Володимира Мономаха», «Послання митрополита-русича Клима Смолятича», проповіді і повчання єпископа Кирила Туровського, «Слово о полку Ігоревім», «Послання Даниїла Заточника» тощо. Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме «Повчання» дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик дбати про свою землю і її підданих. Ігумен Даниїл з Чернігівської землі на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини і все побачене детально описав у творі «Хождения Даниила».

Наприкінці XII ст. було написано «Слово о полку Ігоревім» — перлина давньоруської художньої літератури. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз’єднаності руських князів, у їхньому сепаратизмі. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича як глави держави.

На початку XIII ст. було складено «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акиндина. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, містяться важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, малярів, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царгородських майстрів.

До ілюстрованих книг належить «Остромирове Євангеліє», виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічниками у 1056—1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Книга прикрашена художніми заставками, великими ініціалами, а також трьома прекрасними мініатюрами євангелістів: Іоанна, Луки і Марка. Про високу майстерність книжкового ілюстрування свідчить також «Ізборник» 1073 р., створений для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. Найближчою аналогією групового портрета сім’ї Святослава є мініатюри з «Трірського псалтиря» (1078—1087), написаного в кінці X ст. для трірського архієпископа Егберга. Чудовою пам’яткою книжного мистецтва є Радзивілівський літопис, прикрашений 618 кольоровими мініатюрами, виготовленими у XV ст. з давньоруських оригіналів кінця XII — початку ХІІІ ст. Оригінальна літературна творчість XI—XIII ст., що дійшла до нас, дає підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі.

Науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під значним впливом «Шестоднєва» Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля була чотирикутником, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря — Середземне і Каспійське — та дві затоки — Перську й Аравійську. За океаном лежить земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.

З географічного опису «Повісті временних літ» можна зробити висновок, що Нестор уявляв землю інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їхні моря, ріки, острови. В детальному описі шляху «з варяг у греки» літописець підкреслює, що з Варязького моря можна припливти до Рима, а від Рима — до Понтійського (Чорного) моря, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов’язана з тим-таки Варязьким морем.

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел зумовили розширення й поглиблення знань про фізичні й хімічні властивості матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю. Афанасьєва і Б. Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі круга. Медицина базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців»-професіоналів кінця XI—XII ст.: Агапіта і Вірменина. Знали на Русі й хірургічне лікування, про що, можливо, говорять знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — «різанье желве», щоправда, операція була невдалою.

Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. На Русі поширення набули обрядові танці, пісні, скомороські ігри, гуслярські співи. Відомими співцями були Боян, який жив при дворі Святослава Ярославича і славив подвиги князів, а також галичанин Мітус, згадуваний літописом під 1241 р. Про розвиток музично-театрального мистецтва на Русі можна робити висновок за знаменитими фресками на стінах веж Софії Київської. На одній із цих фресок зображено оркестр із семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Скомороські танці та ігри, які вийшли з глибокої язичницької старовини, мали надзвичайне поширення на Русі, хоч і засуджувалися Руською православною Церквою.

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі формували дерев’яні будівлі. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, личники, гребені дахів, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий декор будинків давніх русичів X—XIII ст. Такими, очевидно, були боярські й купецькі «хороми», які мали два і більше поверхів. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, — а також церкви. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори в Києві та Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які будували на місцях зруйнованих язичницьких капищ.

Знайомство з візантійською культурою і впровадження християнства зумовили появу монументальної кам’яної архітектури, з якою київські князі асоціювали державну могутність країни, власну велич. Перші кам’яні будівлі на Русі зводилися під керівництвом візантійських зодчих. Першим кам’яним храмом стала Десятинна церква (989—996). Після закінчення будівництва, згідно з літописом, її було прикрашено іконами, коштовним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і одержав з Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги було викладено майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписано фресками і оздоблено мозаїчними панно. У кінці X — на початку XI ст. в Києві було побудовано два палаци розмірами 45×11 м з поздовжніми фасадними галереями. Шедевром архітектури першої половини XI ст. є Софійський собор (1037). Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку й Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться однойменні собори (1045—1050). У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви.

Друга половина XI ст. характеризувалася поширенням культового будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі, в яких зводяться нові кам’яні храми. В Києві це були собори Дмитрівського (пізніше — Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів.

Масштабне монументальне будівництво в останні десятиліття XI ст. розгорнулось у Переяславській землі. Близько 1089 р. там споруджено комплекс єпископського двору. Його архітектурною домінантою став Михайлівський храм з церквою св. Федора. Впливи київської архітектури помітні в князівсько-монастирських храмах XII ст. у Суздалі, Новгороді, Чернігові. Особливо будівництво розгорнулося у Новгороді, де було зведено Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антонієвого (1117) і Юр’ївського (1119) монастирів. У Південній Русі в XII ст. набули значного розвитку київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи. Цехрами Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Юр’ївська (1144) у Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (40-ві роки XII ст.) собори в Чернігові. У цей час з’явилися храми Трьохсвятительський (1189) у Києві, Св. Василія (1190) в Овручі, Апостолів (1197) у Білгороді. Можливо, будівничим, принаймні одним із них, був знаменитий київський архітектор Петро Милоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Високий рівень розвитку монументального живопису Русі засвідчує ансамбль розписів Софії Київської. Мозаїчні зображення прикрашали головний вівтар — Богородиця-Оранта — і купол собору — поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею.

Галицько-Волинському князівству також належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених контактами з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. У XII—XVII ст. Галицько-Волинське князівство мало величні пам’ятки архітектури, декоративної скульптури, фрескового настінного живопису, іконопису, книжкової мініатюри, прикладного та ювелірного мистецтва. У його культурному житті велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископати, парафії, при яких діяли школи. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. У Галицькій області створено найдавнішу східнослов’янську редакцію тексту Нового Заповіту, відома низка давніх пам’яток: Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ—ХІІІ ст. та інші. Було поширене літописання — «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», життєпис Данила Галицького.

Галицька архітектура ХІІ—ХІІІ ст. є одним з самобутніх явищ у культурі давньої України. Висловлювалися думки про можливість приходу до Галичини майстрів-будівничих з Польщі, інколи цих майстрів ідентифікують як вірмен. Малоймовірно, щоб зодчі прибули з Німеччини. Будували переважно з дерева, кам’яними спершу були тільки храми, наприклад володимирський Успенський собор 1160 р., що повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. Всередині, в західному притворі, похований у саркофазі його засновник Ярослав Осмомисл.

Серед фортифікаційних дерев’яних споруд слід відзначити «гради». Дерев’яні оборонні стіни «градів» на території Галицько-Волинського князівства споруджувалися у формі частоколів з діаметром колод до 0,3 м; зрубно-стіновими, де конструкція стіни мала ширину до 1 м, а також зрубними. Для захисту від пожежі стіни ззовні обмазувалися глиною завтовшки до 0,2 м (Тустань). Для підмурівка стін з житловими клітями використовувалася специфічна платформа-фундамент, яка отримала назву «кашиці». Така своєрідна дерев’яна конструкція заповнювалася камінням. Система перев’язки колод давала можливість створювати криволінійний профіль стіни — талус. Фортечні стіни — заборола — у Бубнищах і Тустані будувалисябезопорними й розміщувалися безпосередньо на краю помосту галереї. Дерев’яні башти, окрім оборонних функцій, використовувались як сторожові. Для цього вони споруджувалися значно вищими, ніж забудова укріплень. На деяких галицьких «градах» з’являються перші вежі-донжони (Вишня, Спас Х—ХІІІ ст.) а також вежі-сторожні. Є достовірні дані про існування в дерев’яних «градах» вхідних хвірток у системі оборонних стін. Вони споруджувалися як вузькі коридори завдовжки 3 м, які захищали при вході й виході окремими дверима. В деяких випадках ворота влаштовувалися як коридори-тунелі завдовжки до 12 м (Вишня) а також на висоті 3 м (Тустань). Також вони захищалися піднімальними мостами, до яких вів дерев’яний поміст-пандус. Оборонні споруди галицьких «градів» зводилися вздовж основних шляхів, які проходили по долинах річок.

У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано білокам’яне будівництво церков. Перші відомі кам’яні будівлі на Галицьких землях з’явилися в Перемишлі. Це палац і ротонда кінця X — початку XI ст. У 1119—1124 рр. в Перемишлі побудовано церкву св. Іоанна, яку вважають першим зразком Галицької архітектурної школи. У самому Галичі відомо розташування щонайменше 30 мурованих монументальних споруд, виявлено рештки 15 кам’яних і дерев’яних храмів княжої доби. Першою з відомих галицьких культових будівель є літописна (1152) церква Спаса, яка, можливо, розміщувалась у заміській резиденції Володимира Володаревича в урочищі Карлиця (с. Шевченкове). Всередині, під стіною, виявлено, можливо, його поховання. Проведено розкопки фундаментів чотиристовпного білокам’яного храму в урочищі «Кирилівка» (с. Залуква), умовно названого церквою Кирила і Мефодія. З кінця ХІІ — початку ХІІІ ст. відчуваються впливи католицької Угорщини і в околицях княжого Галича з’являються нові, західні, типи центричних будівель — ротонди й квадрифолії.

Розкопками залишків Воскресевської ротонди (с. Крилос) виявлено, всупереч висновкам попередніх дослідників, що споруда була не кам’яною, а дерев’яною зрубною. Вона поєднувала функції церкви-усипальниці та дзвіниці. В результаті досліджень решток церкви Благовіщення в урочищі «Церквиська» (с. Крилос) визначено будівельно-технічні особливості фундаментів, отримано низку фрагментів архітектурних деталей, зафіксовано частини збереженої підлоги з полив’яних керамічних плиток, яка була складною мозаїчною композицією з поліхромними малюнками. Невідомі пам’ятки галицької архітектурної школи локалізовано і досліджено в урочищі «Царинка» (с. Крилос). Серед них — хрестоподібна двостовпна церква, яка за планувальною структурою схожа на церкву св. Миколая у Львові.

Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п’ятиповерхова дерев’яна наскельна фортеця ІХ—ХІV ст. Тустань поблизу села Урича в Карпатах. Високий рівень тогочасного будівництва засвідчує архітектура міста Львова. Вперше під час археологічних досліджень міста вдалося відкрити доволі значну ділянку дерев’яної забудови означеного часу зі зрубними двоярусними будівлями, рештками вулиці-бруківки, вимощеними деревом дворами, ремісничими майстернями. Зруби мали доволі значні, як на той час, площу та висоту. Стіни одного з них сягали 5 м. Будівля належала заможному міщанину, бо, окрім звичайних знахідок, у ній виявлено привізні амфори, прикраси з кольорових металів, бронзовий посуд, дерев’яний циркуль, велику кількість цвяхів. Під один кут зрубу покладено своєрідну «будівельну жертву» — уламок двобічної металевої пилки. Можливо, тут у середині — другій половині XIII ст. жив майстер-будівельник. Про торгово-ремісничий характер дослідженої частини княжого Львова свідчать печі для кольорових металів, три кам’яні ливарні форми для виготовлення культових речей та прикрас, привізні амфори, скляні браслети, хрест-енколпіон, виготовлений у Києві напередодні нашестя монголо-татар. Однією з типових для Галицько-Волинського князівства феодальних садиб є Чорнівське городище ХІІ—ХІІІ ст., де було збудовано неприступні рови й вежі.

Визначним явищем у будівельній культурі України є три пам’ятки княжої Волині: Михайлівська, Василівська церкви у Володимирі та каплиця на вежі в Столп’є біля Холма. Вони мають спільні риси: рідкісну для давньоруського будівництва центричну восьмиосьову просторову композицію, застосування кладки з брускової цегли. У 1194 р. було збудовано Василівську церкву, яка мала такі особливості: брускову цеглу (а не плінфу), вапняно-піщаний (а не цем’янковий) розчин у кладці, стрільчату форму арки вхідного порталу, виділення конструктивного каркасу в склепінні та стінах. Відкрита М. Каргером у 1956 р. Михайлівська церква у Володимирі виявилась великою круглою спорудою з внутрішнім кільцем опор і трьома апсидами у товщі муру. Каплицю на вежі у Столп’є ввела в науковий обіг І. Кутиловська. Це невелике, восьмиконхове, обличковане брусковою цеглою приміщення, вписане у прямокутний масив верхнього ярусу оборонної вежі. На стиках конх первісно були лопатки, що переходили в гурти склепіння. Дослідниця вважає, що, разом з вежею, каплицю збудовано у кінці XII ст. згідно з традиціями східнохристиянських святинь. Волинський князь Роман Мстиславович вважається замовником описаних споруд, а європеїзовані нововедення в архітектуру цього етапу — наслідком широких зовнішньополітичних зв’язків князя.

До мистецьких виробів галицьких майстрів слід віднести художнє скло, вироби з кістки, художній метал, дрібну кам’яну пластику, масове ювелірне виробництво. У мистецтві стародавнього Галича розвивалися фресковий живопис, іконопис та книжкова мініатюра. Поширеними були твори художнього мистецтва. Творцями галицького мистецтва були майстри-ремісники. Це талановиті гончарі, ковалі, ткачі, муляри, теслярі, різьбярі по каменю, дереву й кості, зброярі.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського (ікона Богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ—ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька). Вплив Києва відчутний і у зброярстві Галицько-Волинського князівства. Знахідки з Дорогобужа свідчать про високий рівень озброєності місцевих воїнів. У їхньому розпорядженні були всі основні види зброї Х—ХІІІ ст., відомі в Київській Русі та південноруських князівствах. Деякі конструктивні особливості та характер орнаментики дорогої зброї свідчать про важливу роль у її виробництві київських зброярів (мечі, бронзові булави) та інших майстерень Середнього Подніпров’я, зокрема Поросся (шоломи). Масові види зброї (стріли, списи, бойові сокири) виготовляли місцеві волинські майстри.

Знайдено меч з кургану «Чорна могила» та меч зі схованки під Десятинною церквою. Меч із Дорогобужа — особливий, виготовлений у XI ст. Прийоми орнаментації руків’я вказують на роботу київських ювелірів. Піхви меча мали трикутний бронзовий наконечник без орнаментації. У комплексах XII — першої половини XІІІ ст. знайдено три вістря списів з пером видовжено-трикутної форми і конічною втулкою та піку з вузьким чотиригранним в перетині пером і лійчастою втулкою. Виготовляли майстри бойові сокири, бронзові булави, луки. Про це свідчать знахідки кістяних накладок на лук, петлі від налуччя та залізні й кістяні вістря до стріл. Серед вістер зі втулкою найпоширеніші — з двома шипами, інші мають ромбічне чи пірамідальне перо.

На археологічних пам’ятках Прикарпаття і Волині виявлено широкий асортимент керамічних виробів Х—ХІІІ ст.: горщики, корчаги, миски, ковші, накривки, світильники, підсвічники, іграшки, плитки. Кожну з цих категорій виробів представлено набором різних форм, серед яких вирізняються такі, котрим не встановлено аналогій в інших регіонах Давньої Русі. Це насамперед стосується корчаг з циліндричною шийкою, глибоких мисок-накривок з профільованим зсередини і ззовні піддонням та з густо насиченою орнаментальною облямівкою по внутрішній поверхні посудини тощо. Особливості місцевих традицій моделювання керамічних виробів породжували оригінальні індивідуально-авторські форми конструювання виробів. Найяскравіше це віддзеркалювалося в морфогенезі верхньої частини горщиків, а саме — у вінцях, репрезентуючи варіанти і підвиди відомих гранчастих, манжетних, валикових, валико-гранчастих, валико-манжетних форм. Індивідуальні естетичні смаки майстрів проявилися також у побудові орнаментальних композицій, на фоні поширених мотивів використовувалися оригінальні декоративні сюжети, в яких поєднувалися різні техніки нанесення візерунків. В цілому для кераміки з галицько-волинських пам’яток зафіксовано відмінності, які надавали середньовічній кераміці Заходу України своєрідності, що динамічно поглиблювалася. Це створювало підґрунття для формування місцевих традицій у виготовленні виробів з глини.

Отже, створене Романом Мстиславичем унаслідок об’єднання Галичини й Волині у 1199 р. велике князівство відіграло значну роль в історії Давньої Русі та взагалі середньовічного світу. Історичною долею воно було поставлене поміж Сходом і Заходом, виникло і розвивалося в різноманітних зв’язках і взаємовпливах з іншими руськими князівствами та державами. Брак сильної особистості серед нащадків Данила й Василька Романовичів, несприятливі умови політичної роздробленості і залежність від Орди не дали великому Галицько-Волинському князівству змоги відновитися і сприяли порівняно легкому завоюванню Галичини й Волині Польщею та Литвою.

Проте державницькі традиції доби Київської Русі й Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження, зміцнення та формування історичної самосвідомості українського народу. Варто відзначити, що з падінням Київської Русі русько-українська державність не зупинилась, вона функціонувала на Заході, в умовах Галицько-Волинської держави, в складі якої, за твердженням М. Брайчевського, опинилися всі українські землі разом з Києвом, за винятком хіба що сплюндрованого монголами, спустошеного та знелюдненого Лівобережжя. І головне, ця держава була першою державою тільки українського народу, ні від кого не залежного, що засвідчило подальший процес формування нації. У функціонуванні Галицько-Волинської держави чітко простежуються ідеї соборності й самостійності, за які так наполегливо змагалися галичани як у минулому, так і тепер, що є взірцем для наслідування в усій Україні.

У Галицькій державі започатковано ідею колективної безпеки проти іноземного поневолення. Йдеться про організацію протитатарського союзу з Західною Європою, зокрема хрестового походу на чолі з Римом. І хоча цей план не вдалося реалізувати на практиці, Орда все-таки не спустошила Західної Європи. Цьому зашкодив опір ординцям в Україні. Звернення уваги Галицько-Волинської держави на Захід відкрило західноєвропейській культурі шлях на українські землі, що позитивнопозначилося на становищі обох культур. Князі Галицько-Волинської держави сприяли виробленню власної національно-політичної і культурної індивідуальності.

Хронологія

1199 р. — утворення Галицько-Волинської держави.

1199—1205 рр. — князювання Романа Мстиславича у Галицько-Волинській державі.

1223 р. — битва на р. Калці. Поразка русичів від монголо-татар.

1238 р. — волинський князь Данило Романович захопив Галич.

1240 р. — спустошення Києва монголо-татарами.

1301—1308 рр. — князювання Юрія Львовича в Галицько-Волинському князівстві.

1308—1323 рр. — князювання Андрія і Лева в Галицько-Волинському князівстві.

1324—1340 рр. — правління Юрія ІІ Болеслава в Галицько-Волинському князівстві.

1349 р. — загарбання Галичини Польщею і приєднання Волині до Великого князівства Литовського.

Словник термінів

Берестяні грамоти — грамоти, відкриті 26 липня 1951 р. під час розкопок Новгорода експедицією під керівництвом російського археолога А. Арциховського. Основну масу берестяних грамот знайдено в м. Новгороді Великому(близько 1 тис.), а також у містах Старій Русі (Новгородська обл.., Російська Федерація), Смоленську, Пскові, Твері та ін. (Російська Федерація). На території України знайдено поки що єдину берестяну грамоту в Звенигороді Галицькомуархеологом І. Свєшніковим.Найдавніший запис на бересті датується першою половиною ХІ ст., найпізніший — другою половиною ХV ст. Тексти видряпували на бересті залізними, бронзовими, рідше кістяними стрижнями. Обов’язковою умовою тривалого зберігання грамот у культурному шарі ґрунту є його підвищена вологість, що унеможливлює приплив повітря. У ХІ—ХІV ст. береста була дешевим матеріалом для письма. Впровадження паперу і його масове поширення у східних слов’ян з середини ХV ст. спричинило припинення письма на бересті. Найбільшу цінність мають берестяні грамоти ХІ — першої половини ХІІ ст. Нині їх налічується понад 400. За жанром це різноманітні документи, листи, азбуки, шкільні вправи тощо. Новгородські берестяні грамоти засвідчують жваві торговельні зв’язки міста з іншими руськими містами, зокрема з Києвом. Вони є свідками масового поширення грамоти у Давній Русі і належать до категорії масових джерел з історії середньовічної Русі; кількість відомих грамот зростає з кожним роком.

Вірмени — тут — консолідовані національно-релігійні громади іммігрантів із Закавказзя. Основними причинами переселення вірмен з Вірменії до України були боротьба вірменського купецтва за товарні ринки, знищення вірменської державності арабами, розорення Закавказзя турками-сельджуками, монголо-татарами. Певну роль в еміграції вірмен відіграли також релігійні переслідування їх. Переважали міграційні потоки заможніших вірмен-купців, ремісників, служителів культу. Вірменські колонії формувалися в Україні у двох регіонах: правобережно-західному та північно-причорноморському. Ці колонії почали виникати в період Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Перша колонія сформувалася в Києві — найдавніша згадка про неї в «Києво-Печерськомупатерику» датується 1080—1090 рр. Вірменська колонія у Львові утворилася в другій половині ХІІІ ст. (намогильний напис 1277).

Ерцгерцог (Erzherzog) — титул австрійського монарха у 1453—1804 рр.

Тевтонський орден — католицький духовно-релігійний орден, заснований у кінці ХІІ ст. в Палестині під час хрестових походів. З ХІІІ ст. по 1525 р. у Прибалтиці на землях, захоплених Тевтонським орденом у пруссів, литовців, поляків, існувала його держава. Орден розгромлено в Грюнвальдській битві 1410 р. З 1466 р. — васал Польщі. У 1525 р. його володіння в Прибалтиці перетворено на світське герцогство Пруссію.

Фортифікаційні споруди — інженерні споруди для укриття й найефективнішого застосування зброї, військової техніки в бою, розміщення пунктів управління, а також для захисту військ, населення, об’єктів тилу від ворога.

Персоналії

Роман Мстиславич (1152—1205) — волинський князь, об’єднувач у 1199 р. Волинської й Галицької земель, що традиційно підтримували тісні економічні й культурні зв’язки. Літописець називає його «Великим князем», «царем на Русі», а поняття «самодержець» уперше вжито в літописі саме щодо нього. Народився близько 1152 р. у князівській родині: батько — волинський, згодом київський великий князь Мстислав Ізяславич, мати — польська принцеса Агнеса, дочка Болеслава III Кривоустого. Роман був онуком київського князя Ізяслава Мстиславича і правнуком Володимира Мономаха. У 70-х — першій половині 80-х рр. ХІІ ст. Роман певний час перебував під опікою свого дядька Ярослава Ізяславича, а потім протягом десятка років вів уперту, інколи відкриту (зі Святославом Мстиславичем), інколи закулісну (зі Всеволодом Мстиславичем) боротьбу внаслідок чого йому вдалося стати головним князем Волині. В юному віці був запрошений князювати до Новгорода Великого (1168—1170 рр.). Після смерті батька Роман успадкував володимиро-волинський, а згодом — і галицький — столи, де князював близько тридцяти років (1170—1199). Він жорстоко придушував опозицію, спираючись на віддану йому бойову дружину і на середні та вищі верстви міщан з багатих волинських міст. Зміцнював центральну владу в князівстві, дбав про його економічну та військову міць. Після десятирічної боротьби з боярською сваволею у 1199 р. Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-Волинського князівства. У 1202 р. він оволодів Києвом, утвердив свої претензії щодо наслідування київського престолу і став наймогутнішим володарем південно-західної Русі. Роман був поміркованим і далекоглядним політичним діячем, мудрим дипломатом. У розпал боротьби за відродження Давньоруської держави Роман під час походу на Польщу 1205 р. потрапив у засідку й загинув. Є декілька думок з приводу причин виступу руського князя на Польщу. По-перше, можлива інтрига третіх осіб (великопольський князь Владислав Тонконогий або представник галицького боярства Владислав Кормильчич), які були зацікавлені в послабленні обох чи котрогось одного з втягнутих у конфлікт суперників. По-друге, причиною походу, на підставі повідомлення цистерціанського монаха Альберіка, могла бути участь Романа на боці Філіпа Швабського у його боротьбі за німецьку корону проти Оттона IV Саксонського. І, по-третє, Роман виступив проти Лєшка Білого, маючи намір підпорядкувати собі Люблінську землю. Галицько-Волинський літопис відзначає його хоробрість: «Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур».

Анна (княгиня Галицька) (?—1254) — княгиня, дружина Романа Мстиславича, мати двох його синів: Данила й Василька. Зі своєю першою дружиною, дочкою Рюрика Київського Предславою, Роман Мстиславич розлучився 1197 р., а згодом змусив її постригтися в черниці. Приблизно 1199—1200 рр. Роман одружився вдруге, і вже 1201 р. народився його старший син Данило. Щодо походження Анни у вітчизняній історіографії одностайної думки немає. Деякі дослідники шукали її родичів в Угорщині, Польщі, Візантії. Проте переконливих свідчень щодо цього немає. Найбільше заслуговує на увагу думка, вперше висунута відомим істориком В. Пашуто, про волинське походження Анни з вельможної боярської родини. Підтвердженням цієї думки є те, що Анна мала постійну і беззастережну опіку та захист з боку волинського боярства, коли стала регенткою прималолітніх синах після загибелі князя Романа. Вважають, що Анна була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела від його другої дружини Маргарити-Марії, сестри Андрія ІІ, дочки Бели ІІІ, — тобто Анна була племінницею Андрія ІІ. У Галицькому літописі зазначено, що після загибелі Романа угорський король Андрій ІІ зустрівся з княгинею Анною як зі своєю ятрівкою (дружиною брата) у галицькому місті Сянику і прийняв Данила як любого сина. Далі літописець пише, що коли Анна з меншим сином Васильком приїхала до Польщі, князь Лєшко пишно прийняв свою ятрівку з дитиною. Коли 1219 р. княгиня Анна побачила, що князь Данило змужнів і міг самостійно вирішувати державні справи, вона пішла в монастир. Скільки років прожила Анна після цього, невідомо. Остання літописна згадка про неї як про мудру державну діячку, добру матір-порадницю, думку якої поважали, датується 1254 р., коли Данило запросив її на державну раду, зібрану у зв’язку з пропозицією прийняти королівську корону, що надійшла від Папи Римського. Рішення Анни було позитивним, і князь Данило дав згоду на коронування.

Данило Галицький (1201—1264) — волинський і галицький князь. Народився у князівській родині. Батько — великий галицько-волинський князь Роман Мстиславич, мати — Анна з вельможного боярського роду Волинського князівства. Після смерті Романа Мстиславича феодальна анархія в Галицько-Волинському князівстві вийшла з-під контролю і Анна змушена була податися з Галича, а Данила відіслала до двору угорського короля Андрія. Лише в 1238 р. Данило вигнав з Галича чернігівських князів Михайла Всеволодовича та його сина Ростислава і повернув батьківську спадщину. Однак через монголо-татарську навалу він тільки у 1245 р., після вирішальної битви під Ярославом, остаточно повернув собі Галичину. Проводив активну зовнішню політику, зокрема втручався у боротьбу за австрійський трон, здійснив походи на Чехію та Сілезію, укладав династичні шлюби. Щоб заохотити до антитатарського походу Данила, Папа Римський Інокентій IV послав йому королівську корону. Першого разу Данило відхилив цю пропозицію з політичних міркувань, але вдруге прийняв її. 1253 р. в Дорогочині папський легат Опізо коронував Данила Галицького, який став першим королем у вітчизняній історії. Однак оголошений Папою 14 червня 1253 р. хрестовий похід не підтримали європейські монархи. Під тиском несприятливих обставин Данило мусив прийняти вимоги золотоординського хана Бурундая щодо зруйнування укріплень Львова, Володимира, Луцька та кількох інших міст. У 1264 р. король Данило помер у Холмі й був похований там у спорудженій ним церкві Богородиці.

Лев Данилович (1228—1301) — син Данила Галицького, князь Галицько-Волинський. По смерті брата Шварна (1269), який князював у Белзі, Холмі, Дорогочині, Перемишлі й Галичі, до Лева переходять усі його володіння. На початку 50-х рр. XІІІ ст. відбив напади загонів татарського воєначальника Куремси на південні рубежі Галицько-Волинського князівства. По смерті Данила (1264) Лев у зовнішній політиці віддавав перевагу відносинам з Польщею. По смерті Болеслава Малопольського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: обрано Лєшка Чорного з мазовецької лінії. Це спричинило війну з Польщею, яка закінчилася зі смертю Лєшка (1288). Під час цієї війни Леву вдалося відвоювати у поляків Люблінську землю та приєднати її до свого князівства. Під час війни з Угорщиною (1281) Лев захопив частину Закарпаття з Мукачевим. Підтримував зв’язки з Чехією, Тевтонським орденом. Щодо відносин з Ордою, то Лев не чинив монголо-татарам опору.