Історія України. Підручник

3. Україна на шляху до незалежності

У березні 1990 р. в обстановці гострої політичної боротьби відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. КПРС перемогла в усіх областях, за винятком Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. У Верховній Раді України утворилися консервативна парламентська більшість («група 239») на чолі з О. Морозом. Їй протистояла демократична парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів) на чолі з І. Юхновським. Першим головою українського парламенту консерватори провели першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Однак представники опозиції очолили 7 з 23 постійних комісій.

Попри свою меншість, за умов погіршення соціально-економічного становища і відповідно зростаючого незадоволення комуністичним правлінням більшості населення, в очах якого соціалістичний режим був дискредитований і безперспективний, опозиція користувалася все більшою підтримкою активної частини суспільства. Роботу Верховної Ради весь час супроводжували мітинги, демонстрації і страйки різних професійних та соціальних груп населення (шахтарів, студентів та ін.).

Користуючись цією обставиною, а також тим, що комуністична більшість була деморалізована відсутністю підтримки «центру», все більшим падінням авторитету серед суспільства, «дезертирством» В. Івашка (поміняв посаду голови ВР України на пост заступника генерального секретаря ЦК КПРС), проголошенням Росією 12 червня Декларації про свій державний суверенітет Верховна Рада України з ініціативи Демократичного блоку та підтримки народу 16 липня проголосила Декларацію про державний суверенітет України. 2 серпня Верховною Радою був прийнятий закон «Про економічну самостійність України». Намагаючись закріпити ці здобутки, до кінця року Україна підписала двосторонні міждержавні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Незважаючи на це, влада комуністичної консервативної більшості в Україні, ставала все менш адекватною потребам і вимогам суспільства, що швидко радикалізувалося. Так з 2 по 17 жовтня 1990 р. в Києві проходило студентське голодування (158 учасників), які вимагали відмови від підписання нового союзного договору, відставки уряду, перевиборів ВР, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, проходження військової служби лише на території республіки. Хоча під тиском суспільства парламент нібито змушений був піти на поступки, але реально було задоволена лише вимога відставки голови Ради Міністрів (замість В. Масола було обрано В. Фокіна).

Намагаючись зберегти Союз (і свій вплив та владу в державі), радянське керівництво М. Горбачова спробувало легімітизувати ідею нового союзного договору заручившись підтримкою населення країни. Відтак союзною владою було ініційовано проведення загальносоюзного референдуму у березні 1991 р. Питання референдуму про майбутню долю країни було винесено у формулюваннях, що не мали юридичного змісту: «Чи вважаєте Ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Позитивні результати такого референдуму певною мірою «нейтралізовували» республіканські декларації про державний суверенітет і блокували процес подальшої «суверенізації» республік.

Знаючи настрої населення республіки, український парламент, завдяки співпаданню інтересів демократичної Народної ради та прагматиків з числа партійної еліти на чолі з головою ВР Л. Кравчуком, вніс до бюлетенів додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге — 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі. Таким чином, не вступаючи в пряму конфронтацію з союзним центром, парламент України здобув переконливу підтримку народу Декларації про державний суверенітет. Загалом же можна констатувати, що більшість населення України в цей період не виступало проти «федеративного» Союзу, але висловлювалось за високий ступінь самостійності України.

Провівши референдум М. Горбачов не досяг своєї мети. Ряд республік (Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія, Молдова) взагалі бойкотували його проведення, а в інших — попри нібито позитивні результати, населення не збиралося якось активно підтримувати союзну владу. Це значною мірою обумовлювалося тим, що в очах народу союзна влада асоціювалася з тиском та економічними негараздами дискредитованого комуністичного режиму, котрий всім набрид. Тоді М. Горбачов взяв курс на здобуття підтримки республіканського керівництва, розраховуючи на співпаданні інтересів центру та колишньої партійної еліти республік у питаннях політичної та економічної взаємопідтримки. Було ініційовано Новоогарьовський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою, з керівниками 9 республік (у тому числі і України), про зміст нового союзного договору на федеративних засадах. Попереднє його підписання планувалося 20 серпня.

Однак 19 серпня 1991 р. в Москві почався так званий «путч». Справа в тому, що в Росії протягом Перебудови із суспільства та компартії виділилося опозиційне радикальне реформаторське крило, котре рвалося до влади і виступало з набагато більш революційних позицій ніж М.Горбачов, який був обмежений рамками системи і уособлював союзну комуністичну владу, а тому був у зарані програшній позиції. А реформаторам-демократам ніщо не заважало нищівно критикувати владну систему. Їх підтримка з боку російського суспільства, що все більш радикалізувалося і все більше було незадоволене комуністичною системою, зростала. 12 червня 1991 лідер демократів «борець з привілеями парт номенклатури» колишній комуніст і вищий партфункціонер Б.Єльцин став президентом Росії.

М. Горбачов втрачав підтримку не лише в народі, але і в комуністичній партії, яка також розколювалася. 2 липня відбувся формальний розкол КПРС — в ній було створено групу «Рух демократичних реформ» на чолі з А. Яковлєвим і Е. Шеварднадзе. Поряд з цим, в союзному уряді більшість державних керівників бачили, що країна іде до розвалу і вирішили адміністративно-силовими заходами зупинити цей процес, розраховуючи в цьому на підтримку суспільства та республіканських компартійних апаратів. М. Горбачов зайняв вичікувальну позицію, свідомо усунувшись від подій. Вранці 19 серпня радіо оголосило, що М. Горбачов, котрий був у відпустці в Криму, за станом здоров’я не може виконувати обов’язки президента, і згідно зі статтею 127(3) Конституції СРСР владу в країні тимчасово буде здійснювати Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). У склад ДКНС входили: віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та міністр внутрішніх справ Б. Пуго. До Москви «для охорони громадського порядку» були введені війська і бронетехніка.

Не маючи ніякої позитивної програми, не роблячи фактично ніяких рішучих адміністративних кроків, боячись застосувати силу, а головне не отримавши підтримки суспільства вже 21 серпня «змовники» фактично визнали поразку. Найбільші владні дивіденди отримали демократи і президент Росії Б. Єльцин, котрі рішуче виступили «на захист Конституції».

На відміну від вищого республіканського керівництва та голови українського парламенту Л. Кравчука, що зайняв вичікувальну позицію, а також КПУ, яка фактично підтримала ДКНС, Народна рада рішуче виступила на підтримку російської демократії. Події серпня 1991 р. надзвичайно посилили відцентрові тенденції в СРСР. Населення республік злякалося реставрації жорсткого комуністичного режиму, а республіканські компартійні еліти боялися «чисток» з «путчистського» центру і не хотіли втрачати здобутих владних повноважень в своїх республіках. Крім того, навіть після поразки «путчистів», українське компартійне республіканське керівництво не могло розраховувати на серйозну підтримку з боку ослаблого союзного уряду М. Горбачова і невдовзі забороненої компартії (реальну владу перебрав російський республіканський уряд Б. Єльцина, який почав перепорядковувати собі державні структури, підприємства союзного підпорядкування в республіках, а сам Б. Єльцин навіть вже визнав незалежність прибалтійських країн).

В той же час при пасивній і незадоволеній комуністичним правлінням більшості українського населення радикалізована частина суспільства готова була повністю змести владу консервативних партократів в Україні. Тому вони пішли на все, щоб уникнути такої долі і спробували «осідлати процес незалежності». За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ; утворення власних збройних сил; недійсність тих союзних законів, які були суперечні новим реаліям і державним актам суверенної України; передачу підприємств союзного підпорядкування під контроль республіки; введення в найкоротший термін власної грошової одиниці.

Бажаючи легімітизувати рішення про незалежність України, консолідувати націю, здобути визнання незалежності з боку міжнародної спільноти, Верховна Рада України ініціювала проведення 1 грудня 1991 р. всеукраїнського референдуму стосовно народного підтвердження Акту незалежності України. У референдумі взяли участь 84,2% виборців, з них 90,32% проголосувало за «Акт проголошення незалежності України». Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. Внаслідок роз’єднаності і конкуренції кандидатів від національно-демократичного табору, їхніх занадто радикальних заяв (до яких більшість громадськості не була готова), при підтримці всієї адміністративної системи переміг представник прагматичної «демократизованої» партійно-республіканської еліти Л. Кравчук, який видавався суспільству більш дипломатичною і компромісною фігурою, підходящою для перехідного періоду.

Потрібно сказати, що М. Горбачов і вище державне керівництво намагаючись врятувати Союз (і свою владу), реанімували підготовку до створення нового Союзного договору (процес Ново-Огарьово II), щоправда тепер лише на засадах економічного співробітництва і конфедерації. Однак в грудні це вже було неможливо для «народного» президента Л. Кравчука, а тим паче заважало Б. Єльцину отримати всю повноту влади в Росії. Загалом республіканські еліти отримавши всю повноту влади і власності, не збиралися ризикувати своїм становищем.

Відтак 8 грудня 1991 р. на таємній зустрічі в Біловезькій пущі Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич і Президент Росії Б. Єльцин констатували факт розпаду Радянського Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Першим про це вони повідомили президента США Дж. Буша. 10 грудня Верховні Ради України і Білорусі, а 12 грудня і парламент Росії ратифікували цей акт. 21 грудня в Алма-Аті декларацію про утворення СНД підписали керівники Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України. 25 грудня М. Горбачов заявив про свою відставку з поста президента СРСР. Радянський Союз юридично припинив своє існування.

Слід відзначити, що подальше силове утримування республік в Союзі, його б не зберегло і могло спричинити вже кривавий сценарій розвалу СРСР. Однак непідготовлений, поспішний і корисливий демонтаж Радянського Союзу республіканськими лідерами та елітами, які керувалися зручним моментом для захоплення і ствердження власної влади, завдав великих проблем і збитків молодим державам та їх народам. Зокрема, економічний егоїзм республік і різке порушення господарських зв’язків — посилило обвал в соціально-економічній сфері. Відсутність взаємних гарантій в національно-правовій площині, мало наслідком незахищеність основних людських прав та власності національних меншин в багатьох нових країнах. Брак детальних домовленостей і зобов’язань в адміністративно-територіальній сфері, неврахування умовності та відносності колишніх радянських адміністративних кордонів всередині СРСР, що не відповідали історико-етнічним реаліям проживання народів, вело до виникнення непорозумінь, територіальних претензій і навіть збройних конфліктів.

Загалом розвал Радянського Союзу став закономірним явищем і був спричинений дією ряду чинників: перш за все руйнуванням радянської системи та соціалістичного суспільного устрою (що були «обручем» СРСР); боротьбою в цей час російських демократів з «комуністичним імперським центром» (уособленням якого була союзна влада); потребою партійної еліти республік зберегти своє владне становище, в умовах втрати страху та підтримки з боку союзного центру, і загрози знесення своєї влади з боку радикалізованої частини суспільства та національно-демократичної опозиції; а також бажанням цієї республіканської еліти здобути собі абсолютну владу і власність повністю не залежну від Москви.

Каталізували процеси дезинтеграції СРСР і національно-визвольні рухи народів республік за власну державність, при пасивній більшості їх населення, що асоціювало дискредитований комуністичний режим з союзною владою і тому не збиралася активно захищати СРСР; наляканість народів та еліт республік можливими реакційно-каральними рецидивами з боку центру (путч ДКНС); проімперські дії нової Росії, що проголошувала претензії на союзну власність і політичну роль лідера в регіоні.

Крім того, розпаду СРСР сприяло: суперництво за владу в Росії Б. Єльцина і М. Горбачова; прагнення республік звільнитися від «національних утисків та економічної експлуатації з боку Москви»; і водночас поширені ілюзії серед населення республік на швидке економічне процвітання і підвищення рівня свого життя за умов самостійності і припинення відрахувань до загальносоюзного бюджету та високого економічного потенціалу власних економік (потужності яких в реальності мали досить відносний характер); домінування в цей період серед російського суспільства та істеблішменту, настроїв позбавитись від політико-економічного тягаря в особі «відсталих» республік; небажання росіян бути «цементом» для утримування імперії; втратою населення Союзу потреби в імперській воєнній силі СРСР за умов закінчення холодної війни; розпадом «світового соціалістичного табору»; діями західного капіталістичного блоку країн.

Хронологія

11 березня 1985 р. — позачерговий пленум ЦК КПРС. Обрання М. Горбачова Генеральним секретарем ЦК КПРС. Початок перебудови.

Травень 1985 р. — прийняття заходів по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом.

26 квітня 1986 р. — катастрофа на Чорнобильській АЕС.

8 грудня 1987 р. — договір СРСР і США про ліквідацію ракет середньої та короткої дальності.

Літо 1988 р. — відзначення 1000-ліття Хрещення Русі-України.

Лютий 1989 р. — установчий з’їзд Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

Липень 1989 р. — страйк шахтарів Донбасу та Західної України.

Вересень 1989 р. — виникнення наймасовішої громадсько-політичної організації в Україні — Народного руху України.

Осінь 1989 р. — початок оксамитових революцій в східній Європі і розпаду світової системи соціалізму.

16 липня 1990 р. — прийняття Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України».

18 березня 1990 р. — вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад. Демократичний блок здобув чверть мандатів.

1990 р. — підписання М. Горбачовим та лідерами великих держав у Парижі «Хартії для нової Європи», що нарешті поклало край холодній війні.

31 липня 1991 р. — припинення існування Варшавського договору.

19—21 серпня 1991 р. — путч в Москві. Створення і падіння ДКНС.

24 серпня 1991 р. — проголошення Верховною Радою України Акта про державну незалежність України.

1 грудня 1991 р. — всенародний референдум на підтвердження Акта про державну незалежність України і вибори президента України. Президентом України обрано Л. Кравчука.

8 грудня 1991 р. — ліквідація СРСР та укладення Україною, Росією і Білоруссю Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Словник термінів

«Перебудова» — історичний період в історії СРСР, що тривав з 1985 по 1991 рр., і характеризувався корінною ліберальною трансформацією суспільного устрою та громадського життя Радянського Союзу, і мав наслідком ліквідацію соціалістичної системи та розпад СРСР.

«Гласність» — одна зі складових частин політики «перебудови», що передбачала реалізацію права на свободу слова і характеризувалася в цей період вільним висвітленням та обговоренням всіх суспільних явищ.

Політичний плюралізм — це визнання множинності соціальних інтересів та способів їх виразу у політиці, показник та результат зрілості процесу становлення демократичної політичної системи.

Політична еліта — вища, самостійна і привілейована група людей, що концентрує в своїх руках владу і забезпечує прийняття основних політичних рішень.

Громадські організації та рухи — добровільні масові об’єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів та завдань.

Демонстрація — публічне вираження громадських вимог солідарності або протесту, шляхом організації масових мітингів.

Політична партія — організована група однодумців, що представляє інтереси частини народу і має за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі у її здійсненні.

Опозиція — протидія, опір, протиставлення своїх поглядів, своєї політики іншим поглядам й іншій політиці.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд.

Референдум — всенародне голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та інших питань загальносуспільного значення.

Персоналії

Горбачов Михайло Сергійович (нар. 1931 р.) — партійний і державний діяч СРСР. 1955 р. закінчив МДУ. З 1955 р. по 1970 р. займає різні партійні посади на Ставропіллі. З 1971 р. член ЦК КПРС, у 1978 р. секретар ЦК КПРС з питань агропромислового комплексу. З 1980 р. Член Політбюро ЦК КПРС. Генеральний секретар ЦК КПРС (з 1985 р.), Президент СРСР (з 1990 р. по 1991 р.). Автор і ініціатор курсу на перебудову.

Єльцин Борис Миколайович (1931—2007) — партійний і державний діяч. У 1960—1980-х рр. на партійній і господарській роботі у Свердловській області. У 1985 р. Голова московського міському КПРС. У 1990 р. голова Верховної ради РСФСР. Президент Росії (1991—1999). Уособлював радикально-реформаторське крило в Росії, політичний суперник М. Горбачова. У боротьбі за владу сприяв розвалу СРСР.

Кравчук Леонід Макарович (нар. 1934 р.) — партійний і державний діяч. У 1958 р. закінчив Київський державний університет. У 1958—1960 рр. викладач Чернівецького фінансового технікуму. З 1960 рр. на лекційно-партійній роботі. З 1970 р. по 1978 р. працював в апараті ЦК КПУ. У 1988—1990 рр. завідувач ідеологічного відділу, згодом секретар ЦК КПУ. У 1990 р. член Політбюро ЦК КПУ. Голова Верховної Ради України (1990). Президент України (1991—1994). Зіграв величезну роль у проголошенні та становленні незалежної української держави.

Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937—1999) — борець за незалежну Україну, суспільно-громадянський та державно-політичний діяч. Закінчив КДУ. Започаткував національно визвольний рух. Активно боровся за національно-культурні та громадянські права народу України. У 1965 р., 1967—1969 рр.; 1972—1979 рр.; 1980—1985 рр. за свою політичну і правозахисну діяльність перебував в ув’язненні і засланні. Голова львівської обласної ради і облвиконкому у 1990—1992 рр. Член Великої Ради Руху, а з 1992 р. голова Народного Руху України. З 1990 р. був народним депутатом Верховної Ради України.