Історія України. Підручник

2. Зовнішньополітичні пріоритети та суспільно-економічний устрій Галицько-Волинського князівства

У Галицько-Волинському князівстві існували такі самі суспільні прошарки, як і в Київській Русі. Оскільки найбільше уваги приділялося будівництву укріплених міст, вільні ремісники виділилися в окрему соціальну категорію. Впроваджуються нові технічні й технологічні прийоми в обробці чорних і кольорових металів, дерева, скла, кераміки. Масовий попит викликав масове пропонування, що вело до стандартизації продукції, її здешевлення, поширення. Простежується спеціалізація деяких районів у виробництві окремих видів продукції. Оформлюються ремісничі організації.

У місті власники маєтків отримували великі прибутки від торгівлі у формі різних податків, чиншів (мит, складів, ярмарків, доріг, мостів тощо), тому й вони були зацікавлені в утриманні своєї фортеці (замку і міста-фортеці) в належному стані, надавали їй різні привілеї. Це сприяло зміцненню обороноздатності, озброєнню і швидкому осіданню в містах купців і населення.

Помітну роль у містах відігравало духовенство, серед якого виділялися два прошарки: біле і чорне духовенство. Серед чорного духовенства були і монахи-ремісники, які обслуговували потреби церковно-монастирського господарства. Кількість монастирів прямо пропорційно залежала від багатства міста, оскільки вони виступали своєрідними ремісничо-господарськими центрами.

Як і за часів Київської Русі у Галицько-Волинському князівстві діяли дружина (постійна організація професійних воїнів) і народне ополчення (утворення, яке виникає здебільшого в умовах зовнішньої загрози). В цьому середовищі прийнято виділяти такі групи: 1) «вої» — найчастіше вживаний літописцями термін на означення народних збройних сил; 2) «перемишльці», «звенигородці», «галичани», «галицькі вигонці», «берладники», «болохівці», у одному випадку — тубільці, за територіально-адміністративною належністю рядових воїнів; 3) «полки галицькі», «військо галицьке», «рать многа», «галицька поміч» — збірні назви військових формувань, у складі яких перебувало народне ополчення; 4) «оружники», «стрільці» — терміни, які означали як «воїв», так і рядових дружинників; 5) «васильковичі», «вої Володислава», «пахолок Добринин», «військо його» — за належністю «воїв» до збройних загонів князів і бояр; 6) «смерди», «горожани» — за соціальним походженням учасників волосного ополчення. Подолання боярських «коромол» Данилом і Васильком Романовичами у 20—30-х рр. XIII ст. дає змогу зробити висновок, що народне ополчення було не маріонеткою в руках князів, а самостійною діяльною силою галицької громади.

Галицько-Волинське князівство підтримувало торговельні зв’язки з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою. Розвинуті торгово-економічні зв’язки були з Німеччиною. Княжі міста Галич і Володимир займали вигідне економічне положення і були центрами торгівлі. Через Снятин ішов так званий «воловий шлях» «з угрів на німці та ляхи». Купці запозичили цілу низку не тільки власне німецьких найменувань товарів та продуктів (бархат, смалець, родзинки), але й запозичені у німецьку мову назви відомих продуктів іншого, наприклад, арабського світу (цукор, папір, бавовна). Велике значення для торгівлі мав судноплавний Дністер. Мешканці Галича р. Луквою підтримували зв’язок з пристанню на Дністрі, де був головний торговельний осередок усього міста. Там відбувалися ярмарки, на які приїжджали не лише купці з Русі, а й араби, татари, євреї, італійці та ін. Русь мала традиційні торговельні зв’язки з арабським світом, безпеку яких було гарантовано половецькими ханами. Непогані торговельні зв’язки підтримувалися і з Багдадським халіфатом.

Грошове господарство Галицько-Волинського князівства функціонувало відповідно до торговельних зв’язків. Початки його на території нинішніх західноукраїнських земель сягають кінця VIII ст. Саме тоді тут починають проявлятися всі функції, притаманні монеті. З VІІ по ХІ ст. у грошовий обіг надійшли арабські дирхеми (куфічні), які карбувалися монетними дворами арабського халіфату (починаючи від Середньої Азії і закінчуючи Піренейським півостровом) і дуже швидко поширилися й стали основними одиницями розрахунку на галицьких та волинських землях. Про це свідчать як писемні джерела (твори арабських мандрівників), так і комплекси цих монет, виявлені в літописному Галичі й у с. Йосипівці Бродівського району на Львівщині. Характерною особливістю грошового господарства галицько-волинських земель упродовж цього періоду є те, що на ринку не було сасанідських драхм та золотих монет арабського карбування — динарів, які є в багатьох скарбах, виявлених на Наддніпрянщині та Лівобережжі. В Х ст. домінують лише поодинокі знахідки монет, що надходили з Константинополя. У ХІ—ХІІ ст. з’являються золоті соліди, срібні міліарисії та мідні монети. Так, у м. Тернополі було виявлено монетний комплекс, у складі якого були золоті соліди імператриці Ірини. Це пояснюється тісними політичними та торгово-економічними зв’язками між Галицьким князівством і Візантійською імперією у кінці ХІ—ХІІ ст.

Головною грошовою одиницею протягом ХІІ—ХІІІ ст. були монетні гривні — зливки срібла або золота. Галицькі князі вже в XII ст. володіли значними коштами. Так, у 1132 р. поляки мали отримати як викуп за князя Володаря Ростиславовича величезну суму — 20 тис. гривень срібла. Багато срібла та золота було в його сина Володимирка та внука — Ярослава Осмомисла. Останній, зокрема, заплатив найманцям-полякам 3 тис. гривень срібла.

Вивчення писемних джерел дає можливість зробити висновок про виготовлення гривень на землях Галицько-Волинської держави у XIII ст. Так, волинський князь Володимир Василькович у 1288 р. виготовив золоті та срібні гривні, використавши для цього коштовний посуд та ювелірні вироби, що зберігалися в його скарбниці. Окрім монетних гривень, писемні джерела фіксують і грошово-лічильні поняття — «гривні кун». Укладаючи свій заповіт, Володимир Василькович згадує, що він купив село Березовичі за «50 гривень кун». А його племінник Мстислав Данилович наклав на мешканців Берестя данину — 4 гривні кун. Фракціями гривні кун були куна (арабський дирхем або західноєвропейський денарій), ногата (ранні — високопробні — дирхеми), резана та векша (частина куни чи ногати).

У XIII — першій половині XIV ст. на грошовому ринку з’являються монети, емітовані у країнах Центральної і Західної Європи. Спочатку це були брактеати, унікальний скарб яких було виявлено ще у 1890 р. в м. Хотині на Дністрі. Найдавніша монета цього комплексу датується 1232 р. Переважна більшість монет цього періоду — продукція німецьких монетних дворів. Значно менше тут чеських і угорських номіналів. На ринку були і так звані «вендійські денарії», карбовані в Польщі, зареєстровані у скарбі, виявленому в Луцьку. Частка польських монет стає особливо вагомою, починаючи з перших десятиліть XIV ст. Тоді почали надходити й високоякісні празькі гроші, які впродовж наступних двох століть домінували на грошовому ринку.

Не випадково, що саме в добу формування єдиного Галицько-Волинського князівства починають вживати назву Україна. Перші згадки етноніма «Україна» фіксуються в Київському літописі вже під 1187 р. щодо Переяславської землі. Повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, літописець пише: «За ним же вся Україна багато потужила». Через 2 роки назва «Україна» знову з’являється в літописі щодо Галицького Пониззя (межиріччя Дністра і Південного Бугу), коли князь Ростислав Берладничич виїхав зі Смоленська «і приїхав же він до України Галицької». У 1213 р. літописець називає Україною Холмщину та Підлісся (Підляшшя), пишучи, що князь Данило «поїхав з братом і зібрав Берест, і Угровськ, і Верещів, і Столп’є, і Комов і всю Україну». Назва «Україна» є і в Татарському — під 1240 р., — і у Галицько-Волинському — під 1280 р. — літописах, вживаючись паралельно з назвою Русь.