Історія України. Підручник

ЛЕКЦІЯ 21.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1950-Х — СЕРЕДИНІ 1980-Х РР.

1. Особливості процесів десталінізації та лібералізації в Україні у період хрущовської «відлиги».

2. Україна в умовах наростання системної кризи радянської тоталітарної системи.

3. Культурне і духовне життя в Україні на початку 1950-х — у середині 1980-х рр.

1. Особливості процесів десталінізації та лібералізації в Україні у період хрущовської «відлиги»

Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. серед керівництва країни негайно розпочалася неминуча боротьба за владу. Головна боротьба розгорілася між Л. Берією, що очолював могутні міністерства внутрішніх справ і держбезпеки, та представниками найвищого партійного керівництва, лідером яких став М. Хрущов. По суті, стояло питання хто реально керуватиме країною — партія чи силові органи. М. Хрущов, застерігши певну підтримку вищих партійних та урядових діячів (Г. Маленкова, М. Булганіна, В. Молотова), які боялися всесильного керівника репресивних структур, і заручившись підтримкою армії (перш за все в особі популярного воєначальника Г. Жукова) випередив Л. Берію і 26 червня 1953 р. того заарештували під час засідання президії ЦК КПРС. У грудні Л. Берію з групою найближчих поплічників з силових органів звинуватили в шпигунстві та зловживанні владою і без суду розстріляли. Оперативно було проведено «чистку» силових структур. Штати МВД було скорочено на 12%. Намагаючись нейтралізувати потенційну небезпеку для влади партії від надто сильних об’єднаних силових установ, у березні 1954 р. Структури, що відали держбезпекою, були відділено від МВС і перетворено на самостійний комітет (КДБ). Окрім того, відтепер партійні й державні установи в центрі та на місцях перебували, фактично, поза контролем місцевих чекістів. Отже, перемогла партійна номенклатура, яка боялась продовження періодичних жахливих «чисток» та репресій у своїх лавах з боку нового вождя «сталінського типу» та силових структур.

Це сприяло поверненню країни до нормальних форм законності й початку десталінізації. У вересні 1953 р. було скасувано такі позасудові орган як воєнний трибунал військ МВС і Особлива нарада МВС. Окрім того, смерть всесильного диктатора Й. Сталіна і розстріл Л. Берії збурили суспільство, що жило під жахливим тоталітарним пресом, у таборах почалися повстання. Потребуючи суспільної підтримки й стабілізації соціального становища в країні, нова влада пом’якшувала режим у країні й у таборах. Було припинено кампанії звинувачень у націоналізмі та космополітизмі. Протягом 1953—1955 pp. розпочався перегляд основних політичних справ сталінського часу. В 1954 р. було створено центральну та місцеві комісії, для перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 pp. А в грудні 1955 р. сформовано комісію з вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з’їздом партії, та інших громадян у період 1935—1940 pp.

Становище М. Хрущова зміцнилося, й у вересні 1953 р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС. Посилюючи свої позиції в партійних структурах республік, М. Хрущов сприяв висуванню національних кадрів у місцеві партійні органи. Так, уже в червні 1954 р. в ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, керівників великих підприємств — 51%. А 19 лютого 1954 р., у зв’язку з широким пропагандистським відзначенням 300-річчя входження України до складу Росії, указом президії Верховної Ради СРСР Кримська область передавалася з складу РСФСР до складу УРСР. Значною мірою це рішення зумовлювалося збитковістю Криму і неспроможністю Росії ефективно забезпечувати півострів та флот продуктами харчування. Однак офіційно постанова мотивувалася спільністю економіки, територіальною близькістю й тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом і Україною. Загалом «передача Криму» була досить сумнівним «подарунком» Україні, з огляду на національний склад населення півострова.

Почалася поступова десталінізація і лібералізація суспільного життя країни. Еволюція радянської системи, що виявлялась у реорганізації політико-адміністративних структур та значною мірою виражалася в лібералізації всіх сфер суспільного життя, зумовлювалася дією кількох суттєвих чинників. По перше: безроздільне утвердження на вершині влади в країні зміцнілої партійної номенклатури, яка прагнула до забезпечення непідконтрольності і недоторканності свого становища в державі та не бажала допускати над собою якоїсь сильної авторитетної влади, виключало можливість репресій проти партії і відновлення абсолютної диктатури одноосібного популярного вождя.

По друге: використання самою владною партією (яка дуже розрослася) масових сталінських репресій проти суспільства також втратило актуальність. З одного боку радянське суспільство вже було досить усталеним і єдиним, і потреби в масштабних придушеннях якихось ворожих для радянської системи соціальних класів не було. З іншого боку, індустріалізація, колективізація, війна, і післявоєнна відбудова, що вимгали величезної концентрації влади і ресурсів, колосального напруження сил від народу і апарату, та потребували постійного «підхльостування» суспільства, закінчились. Створення Радянським Союзом атомної бомби підвищувало рівень воєнної безпеки країни і водночас робили, ілюзорними сподівання на воєнну перемогу над капіталізмом, оскільки наслідки ядерної війни значною мірою були рівнозначними поразці.

По третє: економічні і соціальні ресурси суспільства, які можна було витиснути з народу за допомогою силового пресу, фактично вичерпалися. В результаті, сталінізм, що став синонімом мобілізації, своє історичне завдання виконав і став непотрібним еліті.

Життя висувало інші виклики радянській державі. Утримання та розширення радянського соціалістичного блоку в змаганні з капіталістичним світом за умов мирного співіснування, переходило з воєнно-ідеологічної в соціально-економічну, культурно-інформаційну та політичну площину. Таким чином, керувати сталінськими методами було вже неможливо й неефективно. Тому лідер партії М. Хрущов почав реорганізацію, децентралізацію та лібералізацію режиму, намагаючись таким чином вивільнити нові ресурси суспільства, отримати певну підтримку серед населення і республіканських партійних еліт та забезпечити керованість країною, а головне — зробити радянську систему більш адекватною новим світовим викликам та реаліям.

Щоб зміцнити своє владне становище, легітимізувати свої повноваження першого секретаря ЦК КПРС і відтіснити від влади суперників, М. Хрущов домігся скликання XX з’їзду партії на 8 місяців раніше за статутний термін. У доповіді, проголошеній на закритому засіданні з’їзду в ніч з 24 на 25 лютого 1956 р., новий лідер країни виступив з жорсткою критикою культу особи визнаного вождя комуністичної системи Й. Сталіна, поклавши на нього відповідальність за необґрунтовані масові репресії в партії та армії, за трагедію поразок у перші роки війни, знищення мільйонів безневинних людей, злочинну депортацію цілих народів. Основні положення доповіді, дещо пом’якшені, стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслідків». Доповідь мала величезний резонанс і колосальні наслідки як усередині країни так і за кордоном.

Проте в доповіді критикувалася не сама комуністична система, а культ особи Й. Сталіна і пов’язані з ним злочини. Це визначалося тим, що й сам М. Хрущов і значна частина більшовицької владної еліти ще не лише вірили в комуністичну доктрину, але й самі були намертво пов’язані з чинною системою та її злочинами. Таким чином, списуючи всі злочини режиму на Й. Сталіна і каналізуючи на нього все суспільне невдоволення радянським правлінням за попередній період (і водночас знищуючи архівні матеріали з власними злочинами), партійна еліта на чолі з М. Хрущовим зберігала радянську систему і зміцнювала власну владу в країні.

Разом з тим, кроки М. Хрущова з реабілітації репресованих, звільнення в’язнів концтаборів, лібералізації радянського режиму важко переоцінити. Почався масштабний перегляд справ репресованих і їхня реабілітація. ГУЛАГ було ліквідовано. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з діяльністю українських націоналістів. З таборів було випущено сотні тисяч людей. Для стабілізації західних регіонів СРСР було надано амністію повстанцям, що все ще діяли на Західній Україні та в Прибалтиці. В 1957 р. почалося відновлення прав і державних утворень деяких депортованих народів (вайнахів, карачаєвців, калмиків, чеченців).

Однак процеси реабілітації та лібералізації були досить обмежені і суперечливі. М. Хрущов не наважився на перегляд сфабрикованих політичних процесів 30-х pp. В Україні на кінець 50-х pp. органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресивних органів. З них було реабілітовано 58%. Поза законом залишилася більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х pp., діячі ОУН-УПА. Навіть українських націонал-комуністів не було реабілітовано. Та й взагалі процес десталінізації суспільного життя В Україні розгортався повільніше, ніж у центрі.

Проте й така лібералізація і десталінізація в очах багатьох рядових партійців, апаратників та членів вищого радянського керівництва країни видавалися занадто радикальними й викликали спротив. В Україні ці позиції розділяли перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко, керівництво Київської міської організації КПУ. У червні 1957 р. Г. Маленков, В. Молотов, Л. Каганович організували змову і, маючи більшість у президії Центрального Комітету, спробували на засіданні ЦК КПРС відправити М. Хрущова у відставку. Проте, спираючись на підтримку армії (Г. Жукова) та КДБ (І. Серова) Хрущов скликав пленум ЦК, на якому супротивників було затавровано як «антипартійну групу» й виключено з президії ЦК. Побоюючись популярного в армії і суспільстві Г. Жукова, М. Хрущов усуває його з посади міністра оборони й виводить з складу ЦК. У 1958 р. він іще більше зміцнює свої владні позиції, ставши й на чолі союзного уряду (Головою Ради Міністрів СРСР).

Нова хвиля десталінізації почалася в 1961 р. У жовтні на XXII з’їзді КПРС про злочини Й. Сталіна говорили вже відкрито. Було ухвалено винести саркофаг Й. Сталіна з мавзолею В. Леніна. По всій країні демонтувалися пам’ятники колишнього вождя, перейменовувались міста, вулиці, установи, підприємства. В Україні Сталінську область було перейменовано у Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.

Однак «відлига» і реабілітація жертв сталінських репресій супроводжувалися новими політичними репресіями, хоча ці факти заперечувало радянське керівництво. В Україні на закритих судових засіданнях за «антирадянську націоналістичну пропаганду» в Тернополі, Чернівцях, Луцьку, Дніпропетровську, Рівному, Луганську, Сумах у кінці 50-х рр. було покарано близько 3,5 тис. чол. У новому Кримінальному кодексі УРСР, прийнятому 1961 p., залишалась стаття 62 «Антирадянська агітація і пропаганда». Окрім того, влада почала новий наступ на Церкву. Протягом 1957—1964 рр. в Україні було закрито 46% храмів.

Лібералізація суспільного життя полягала й у певній децентралізації управління в СРСР. Це зумовлювалося як бажанням нової влади заручитися підтримкою республіканських еліт, вимогами покращення зовнішнього іміджу СРСР, так і потребами більш ефективних результатах у економічній і адміністративній сфері на місцях. Так, в Україні тільки у 1953—1956 рр. з союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також — права щодо поточного й перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, використання капіталовкладень тощо. Було розширено склад і права місцевих органів влади. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад у плануванні, будівництві, бюджетно-фінансових справах та ін.

Збільшилась дипломатична присутність республіки на міжнародній арені. У 1955 р. Україна була членом уже 29 міжнародних організацій, уклала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших дипломатичних актів У 1957 р. у Нью-Йорку відкрилося постійне представництво УРСР при ООН. Найактивніше українська делегація діяла Постійній комісії ООН з питань науки, освіти та культури (ЮНЕСКО). УРСР брала участь у роботі Міжнародного бюро освіти (МБО), ініціювавши рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від дня народження Т. Шевченка. У 1957 р. Україну прийнято до Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). Співпрацювали українські дипломати й у Міжнародній організації праці (МОП). Однак. усе таки зовнішньополітична діяльність України повністю перебувала у фарватері радянської політики й була обмеженою.

А політика СРСР на міжнародній арені у ці роки була досить суперечливою. Після війни СРСР перетворився на світову наддержаву, зі своїми ідеологічними, соціальними та політичними месіанськими амбіціями, своїми соціалістичними сателітами. І хоча соціалістичний табір був вже не єдиний (проблеми з Югославією, Китаєм), експансія радянської системи ще тривала. СРСР підтримував у всьому світі визвольний рух колоніальних країн, намагаючись, звичайно, утвердити в них свій вплив, зміцнити свої міжнародні позиції й розширити соціалістичну систему. Найбільшим геополітичним досягненням Радянського Союзу було вторгнення у вотчину США — латиноамериканський регіон і закріплення на Кубі. Намагаючись забезпечити воєнну безпеку революційної Куби і одним ривком досягти ядерного паритету з США, Радянський Союз установив на Кубі ядерні ракети. Наслідком стала так звана «Карибська криза» 1962 р., яка ледь не призвела до світової ядерної війни.

Неможливість перемоги у воєнному протистоянні, виснаження економіки в холодній війні та гонці озброєнь, потреба завоювання позитивного іміджу в світі спонукали керівництво країни виступати з миротворчими ініціативами. Так, у 1963 р. в Москві було підписано міжнародний договір про заборону ядерних випробувань на землі, в атмосфері, під водою, в космосі.

Втім, незважаючи на певну лібералізацію режиму, СРСР жорстко придушив демократичні виступи в Угорщині 1956 р., згодом — у Польщі. Щоб запобігти масовій втечі німців з соціалістичної Німеччини, на її західному кордоні у Берліні в 1961 р. було споруджено триметровий мур. Ці дії радянського керівництва зумовлювалося. по-перше, тим, що Радянський Союз як світова держава, звичайно, не збирався втрачати своїх нових геополітичнх надбань. А по друге, дозвіл на більшу демократизацію й можливий вихід з соцтабору тієї ж Угорщини міг спровокувати ланцюгову реакцію розвалу всього соцтабору, повний провал месіанських та міжнародних амбіцій СРСР, а також загрожував існуванню самої соціалістичної системи всередині радянської країни. Однак ці репресивні акції завдали величезного удару по іміджу СРСР та комуністичної доктрини в цілому, і показали всьому світу, що Радянський Союз може утримувати в своїй орбіті розвинуті європейські народи не завдяки перевагам своєї системи, а переважно силовими методами.

У 1953 р. поганий врожай поставив країну на межу голоду. Село було розорено колективізацією, війною, постійним викачуванням з нього всіх ресурсів. Тому головним державним завданням на початку 50-х рр. в економіці стало вирішення продовольчої проблеми. Проте резерви розвитку сільського господарства сталінськими методами вичерпалися. Започатковано реформи в сільському господарстві було у 1953 р. на вересневому пленумі ЦК КПРС. Вперше планувалося вкладання державою великих фінансових, технічних, організаційних ресурсів у сільське господарство, зниження податкового пресу з колгоспів, підвищення їхньої самостійності, освоєння нових цілинних земель. Окрім, того, передбачалося впровадження низки заходів із матеріального заохочення селян для підвищення продуктивності праці.

Уряд ліквідував систему заготівель, а основною формою постачання міст продовольством стала закупівля. Держава протягом 1952—1958 рр. постійно підвищувала закупівельні ціни на сільгосппродукцію. Так, на зерно вони зросли майже в 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. З колгоспів було списано борги. Їм надавалася певна самостійність у плануванні та в управлінні місцевими господарськими процесами. Великих зусиль держава докладала, щоб забезпечити колгоспи достатньою кількістю техніки і кваліфікованими кадрами. Так,порівняно з 1951 р. для забезпечення МТС УРСР тракторами та іншими машинами держава у 1957 р. витратила у 2,4 раза більше коштів. На 1960 р. уже. 65,5% керівників колгоспів мали вищу та середню спеціальну освіту. Протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросло в 6 разів порівняно з роками четвертої п’ятирічки. Колгоспникам підвищували зарплати. Було знижено податки на особисті присадибні господарства колгоспників, а самі підсобні ділянки дозволялося збільшити в кілька разів.

В результаті подібної політики, у 1954—1958 рр. у країні спостерігалося безпрецедентне за всю історію СРСР зростання продуктивності сільського виробництва. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 рр. майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництво м’яса — більш як у два рази, молока — втричі. Обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%. З 1954 по 1956 рр. в СРСР спостерігається приріст сільського населення — вперше за післявоєнний період. У 1958 р. республіку було нагороджено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Успіхи в сільському господарстві запаморочили голову радянському лідеру, він висуває гігантські плани догнати й перегнати США у сільгоспвиробництві, абсолютно не враховуючи реалій. Досягти цього планується шляхом форсованого впровадження нових технологій і масштабних посівів певних сільськогосподарських культур (кукурудзи) у державних господарствах. Однак проведення цих заходів директивно-бюрократичними методами та ще й за абсурдно короткі строки закономірно призвело до дестабілізації господарства й провалу галасливих кампаній. Екстенсивне освоєння цілинних земель, що спершу давало певний ефект, у подальшому також не виправдовувало надій. А для України — призводило до вимивання з республіки матеріальних і людських ресурсів. Окрім того, тягарем з 1958 р. на господарство колгоспів лягла вимога викупу техніки машинно-тракторних станцій (МТС).

Паралельно держава домагається більшого залучення селян до колгоспного виробництва, шляхом скорочення їхніх господарств. Так, уже у 1955 р. вдвічі зменшено розміри присадибного господарства селянина, у 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. вийшла заборона утримувати худобу в містах та в робітничих селищах.

В результаті невиправданої економічної політики, постійного адміністративного авантюризму, що розхитував господарство, у сільському виробництві відбувся закономірний спад. Так, обсяг валової продукції сільського господарства України з 1958 до 1964 р. зріс лише на 3%. Причому продуктивність тваринництва в республіці у 1964 р. становила 92% рівня 1958 р.

Оскільки держава зменшувала фонди нагромадження, скорочувала армію (на 200 тис.), та адміністративний апарат (у республіці було ліквідовано 4867 установ і 92,5 тис. посад), то поряд з великими вливаннями в сільське господарство стали можливі й значні капіталовкладення у промисловість. Водночас, намагаючись задіяти додаткові ресурси для стимулювання розвитку промисловості, уряд намагався надати певної самостійності місцевому господарству, частково децентралізуючи керівництво економікою. У лютому 1957 р. було ухвалено ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів республіки. Втім, ця економічна «незалежність» не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки в 1959—1961 pp. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не було відшкодовано.

Окрім того, економічна самостійність дедалі сильніше вступала в суперечність з командно-адміністративною системою управління. Планова економіка ставала дедалі хаотичнішою, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів.

Проте державні капіталовкладення в промисловість і надання певної самостійності місцевим господарствам на даному етапі економічного розвитку країни сприяли пожвавленню економічного життя в УРСР. Темпи приросту промислової продукції у 50-х — першій половині 60-х рр. майже удвічі перевищували показники за 1965—1985 рр., причому показники розвитку української промисловості перевищували середні по СРСР. У цей період середньорічний темп приросту національного доходу всієї країни збільшився до 9%.

Україна перетворилася на потужну металургійну й паливну базу СРСР. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. Було здійснено будівництво великих теплових електростанцій: Ворошиловоградської, Миронівської, Придніпровської, Сімферопольської, Слов’янської, Старобешівської та ін. Дали струм електростанції Дніпропетровського каскаду: Дніпродзержинська, Каховська та Кременчуцька ГЕС. Виробництво електроенергії збільшилося з 44 млрд. кВт. год 1958 р. до 94 млрд. кВт. год у 1965 р.

Республіка стала одним із найрозвинутіших районів машинобудування. У Дніпропетровську споруджувалися заводи важких пресів та бурякозбиральних комбайнів, у Запоріжжі — трансформаторний завод, у Кременчуці — завод вантажних автомобілів, у Херсоні — завод сільськогосподарських машин. На Харківському та Київському авіазаводах почали випускати нові швидкісні турбореактивні і турбогвинтові пасажирські літаки міжнародного класу Ту-104, Ту-124, АН-24.

В УРСР у Запоріжжі виникло легкове автомобілебудування. Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних кораблів, риболовецьких траулерів у Миколаєві. За семирічку 1959—1965 рр. виробництво нових засобів автоматизації збільшилось у 4,2 раза. У Дніпропетровську швидко розбудовувався найбільший у світі ракетобудівний комплекс із десятками тисяч науковців, інженерів, робітників. Однак, незважаючи на значні досягнення в економіці резерви господарського піднесення в межах існуючої системи виявилися вичерпаними.

У хрущовський період було досягнуто кардинальнх здобутків і в соціальній сфері. З вересня 1959 р. в УРСР розпочався перехід на п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями за восьмигодинного робочого дня. Було збільшено тривалість відпусток, пов’язаних із вагітністю й пологами. В липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, який на той час був найпрогресивнішим у світі. Пенсійний вік зменшувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій зріс майже удвічі. З 1956 по 1965 рр. поетапно росли зарплати громадян. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали майже 10% заробітків трудящих.

За десять хрущовських років в Україні було збудовано понад 3 млн. квартир, житло отримали близько 18 млн. людей. Загалом СРСР у 60 рр. випереджав усі країни за темпами житлового будівництва. Різко виросло забезпечення населення школами, лікарнями, дитсадками. Серйозні зміни відбувалися на селі. Поліпшенню становища сприяли щомісячне авансування колгоспників, ліквідація натуроплати, списання заборгованості з податку і поставок за попередні роки. Саме в хрущовські роки селяни нарешті одержали паспорти.

У жовтні 1961 р. XXII з’їзд КПРС прийняв третю партійну програму, яка демагогічно обіцяла радянським людям комунізм буквально через 20 років. Приймаючи нездійсненну програму, яка до того ж остаточно орієнтувала населення саме на споживацьку модель комуністичного суспільства, більшовицькі лідери фактично прискорювали строки неминучого краху соціалістичної системи.

Шапкозакидацькі обіцянки М. Хрущова щодо швидкого й постійного росту рівня життя після економічних проблем, викликаних значною мірою його господарським авантюризмом, призвели до масового невдоволення населення, що вилилися у бунт в Новочеркаську 1962 р., робітничі страйки в Кривому Розі, Дніпродзержинську. Продовольчі труднощі, дефіцит товарів, 30-відсоткове підвищення роздрібних цін на м’ясо та масло, замороження заробітної плати, відмова від обіцяного зниження прибуткового податку остаточно підірвали авторитет М. Хрущова в очах народу. А його намагання за новим уставом КПРС впровадити механізм періодичного оновлення партійної еліти; адміністративний і зовнішньополітичній авантюризм; безконтрольність; посилення абсолютистських тенденцій дратували та лякали партапарат, який прагнув стабільності й гарантій свого владного становища. Зрештою, восени 1964 р. в результаті організованої змови М. Хрущова, який не відповідав новим потребам системи й дестабілізовував її, було позбавлено влади.

Отже, в цей період під впливом внутрішніх чинників та нових викликів радянська система еволюціонує і структурно реорганізується. Це проявляється в переході вищої влади в країні від одноосібного вождя до партійно-бюрократичного апарату, в припиненні масових репресій та зменшенні тиску на суспільство. Вказані явища супроводжувалися певною лібералізацією майже в усіх сферах життя суспільства і мали наслідком початок міжнародної розрядки, піднесення економіки країни, підвищення рівня життя та соціальної захищеності громадян. Проте основи суспільного ладу не змінилася, а лібералізація викликала загрозливу дестабілізацію системи й загрожувала її існуванню, тому влада була змушена поступово її згортати. Незважаючи на потужний удар по основах радянської системи, завданий розвінчанням культу особи Й.Сталіна та придушенням демократичних рухів у соціалістичних країнах, всетаки в цей період СРСР ще зберігає експансіоністські потенції, про що свідчили його геополітичні та космічні здобутки.