Історія України. Підручник

2. Відбудова народного господарства

Відразу після звільнення українських територій від німецьких окупаційних військ країна приступила до відбудови народного господарства. Зазнавши суттєвих збитків у результаті бойових дій, трьох років окупації, евакуаційних процесів, застосування як радянською, так і німецькою владою тактики спаленої землі тощо, економіка України перебувала у вкрай важкому стані. Значних втрат зазнала промисловість УРСР: було зруйновано 16,5 тис. промислових підприємств, зокрема 599 заводів важкого та середнього машинобудування, 28 заводів металургійної і 25 коксохімічної промисловості, 882 шахти Донецького вугільного басейну; 10 магістральних залізниць та 5,6 тис. залізничних мостів тощо. Потужність електростанцій після визволення становила лише 0,4% від довоєнного рівня.

Відмовившись від зовнішньої допомоги, зокрема, від американської програми фінансової підтримки — так званого «плану Маршалла», Україна змушена була самостійно боротися з завданою війною розрухою. Ще у серпні 1943 р. Раднарком СРСР прийняв постанову «Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації». А в серпні 1946 р. Верховною Радою УРСР було прийнято «Закон про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр.». Четвертий п’ятирічний план передбачав збільшення обсягу промислового виробництва на 3% проти 1940 р., зокрема: електроенергії — на 13%, будівельних матеріалів — у 1,5—2 рази, металургійного устаткування — в 2,2 раза, тракторів — у 2,5 раза тощо. Для досягнення таких показників виділялося 65 млрд. крб., причому, пріоритет надавався вугільно-металургійному комплексу, машинобудівній та хімічній галузям, залізничному транспорту, на розвиток яких спрямовувалося понад 80% усіх капіталовкладень.

Одним із першочергових завдань була відбудова вугільної галузі Донбасу, частину шахт якого було зруйновано чи затоплено ще в 1941 р. радянськими військами, що відступали, а частина, яка була відновлена і діяла під час німецької окупації, зазнала руйнування від рук німців у 1943 р. Уже до кінця 1943 р. було введено в експлуатацію 123 великих і 506 дрібних шахт Донбасу, що давали 18% довоєнного видобутку вугілля. На кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7%. А на 1950 р. потужність Донецького вугільного басейну досягла 52 млн. тонн вугілля на рік з відбудованих шахт та 31,8 млн. т — з нових, і досягла довоєнного рівня виробництва. Проте продуктивність праці у вугільній промисловості України була низькою і навіть не досягала довоєнного рівня: у 1950 р. місячний виробіток гірника досягав 21,7 т, тоді як у 1940 р. він становив 25,7 т. У 1947—1948 рр. проводилися пошукові роботи по відкриттю альтернативних джерел видобутку вугілля в західноукраїнських областях. У результаті, було відкрито перші пласти кам’яного вугілля у Львівсько-Волинському басейні, де розпочалося будівництво шахт.

Значна увага надавалася відбудові енергетичної галузі промисловості. Було відновлено газову промисловість, яка в 1950 р. давала 25% загальносоюзного видобутку газу. Поряд зі старими родовищами (Дашавське, Опарське) було введено в дію нові (Більче-Волицьке, Угерське, Шебелинське). У жовтні 1948 р. завершилося будівництво газопроводу Дашава — Київ. Здійснювалися розробки і нафтової промисловості. Велися нові розвідувальні роботи у Донбасі, Прикарпатті, Івано-Франківщині тощо. Було відкрито нафтові родовища Радченкове, Шебелинку, Долину та інші, відбудовано нафтопереробний завод у Херсоні тощо. Вже з 1948 р. спостерігається повільне зростання видобутку нафти. Багато робилося для відбудови та нарощування потужностей електроенергетики. Було відновлено Зуївську, Харківську, Криворізьку, Штерівську та інші теплові станції; побудовано Одеську, Миронівську, Дарницьку, Добротвірську та інші електростанції. У 1947 р. запрацювала частково, а в 1950 р. — на повну потужність Дніпровська ГЕС; у 1950 р. було завершено відбудову Дніпродзержинської ГЕС.

За роки першої повоєнної п’ятирічки було відбудовано 22 доменні та 43 мартенівські печі, 46 прокатних станів. Відновили діяльність металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Дніпропетровський завод ім. Г. Петровського, Макіївський, Криворізький, Краматорський, Єнакіївський та інші заводи. І якщо у 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі, то вже в 1950 р. питома вага виробленого в Україні чавуну становила 47,8%, сталі — 30,6%, залізної руди — 53% тощо. На кінець п’ятирічки обсяг виробництва залізної руди та прокату чорних металів перевищив довоєнні показники, а сталі, чавуну, коксу — досяг 93—95% рівня 1940 р.

Знову стали до дії машинобудівні заводи, зокрема Горлівський завод вугільного устаткування, Київський завод «Більшовик», Ворошиловградський паровозобудівний, Харківський тракторний, Ново-Краматорський машинобудівний заводи тощо. В листопаді 1948 р. було завершено відбудову одного з найбільших у СРСР заводів з виробництва сільськогосподарських збиральних машин — Харківського заводу сільськогосподарськогох машин «Серп і Молот». У 1950 р. Харківський завод транспортного машинобудування ім. Малишева почав серійний випуск нових тепловозів «ТЕ-2». Були зведені нові заводи, як-то Вінницький інструментальний, Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний, Львівський автобусний та ін. Всього до 1950 р. в Україні відновили роботу 104 машинобудівних заводи, виробництво продукції яких перевищило 44% довоєнного рівня.

Розвивалася хімічна промисловість. У 1951 р. став до ладу Лисичанський хімічний комбінат. У серпні 1946 р. було відновлено роботу Дніпродзержинського азотно-тукового заводу. У 1952 р. азотно-туковий завод ім. Орджонікідзе у м. Горлівці освоїв уперше в Радянському Союзі виробництво етилбензолу та ізопропілбензолу.

Відбудова промислових потужностей потребувала відновлення транспортної системи, зокрема залізничного транспорту. Першочергово відновлювалися залізниці, мости, вокзали, станції у важливих промислових зонах країни: на Донбасі, в Криворіжжі тощо. У червні 1947 р. було відновлено наскрізне судноплавство по Дніпру.

Відновлювалися підприємства і промислової групи «Б», що випускали товари широкого вжитку, щоправда темпи наростання їхніх потужностей значно відставали від обсягів виробництва важкої індустрії. Так, у жовтні 1946 р. запрацював Ворошиловградський тонкосуконний комбінат, у грудні 1947 р. випустив першу продукцію відновлений Дарницький шовковий комбінат. У 1950 р. обсяг валової продукції легкої промисловості Української РСР становив 79% довоєнного рівня, зокрема, бавовняної — 85%, вовняної — 75%, трикотажної — 83%, швейної — 82%, шкіряної — 71%, взуттєвої — 67%. Обсяг валової продукції харчової промисловості сягнув 80% і лише за деякими показникам досягнув довоєнного рівня.

За роки першої повоєнної п’ятирічки, ціною величезних зусиль і шляхом надання переваги важкій промисловості, обсяг валової продукції промисловості України було збільшено у 4,4 раза. До кінця 1940-х рр. видобуток залізної руди, прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо досяг довоєнних показників і перевищив їх.

Зовсім іншими були темпи відбудови сільського господарства Української РСР, яка здійснювалася у надзвичайно складних умовах. Аграрний сектор економіки країни, що пережила тяжкі часи війни та окупації, перебував у вкрай тяжкому стані. Було зруйновано понад 30 тис. колгоспів, радгоспів та МТС. Значно скоротився технічний парк: кількість тракторів і комбайнів зменшилася приблизно наполовину, а вантажних автомашин — більш ніж у 6 разів. Не вистачало тяглової сили: лише до Німеччини за роки війни з України було вивезено майже 3 млн. коней, не враховуючи евакуйованих в радянський тил, переданих у користування Червоній армії чи знищених під час бойових дій та окупації. В цілому, поголів’я коней у 1946 р. досягло лише 42,9% довоєнної кількості.

Гостро бракувало на селі й робочих рук, оскільки левову частку працездатного населення становили жінки та підлітки. Як наслідок, продуктивність праці в колективних господарствах була низькою. Так, посівна площа в колгоспах України в 1945 р. становила трішки більше, ніж 60% довоєнної, а в радгоспах — 20%; валовий збір зернових культур ледве досягав 46,9% довоєнного рівня, картоплі —66,6%, цукрового буряка — 21,6%, соняшнику — 43,7%, овочевих культур — 51,7% тощо. До того ж, розробляючи фінансові плани, радянське керівництво й надалі надавало перевагу промисловості, а матеріальне забезпечення сільського господарства здійснювалося за залишковим принципом. Так, за роки четвертої п’ятирічки загальна сума капіталовкладень у аграрний сектор, враховуючи як державні нарахування, так і внески колгоспів, становила лише 15% від загальних капіталовкладень в економіку України.

Великою трагедією для України був голод 1946—1947 рр. Малосніжна зима 1945/46 рр., що призвела до втрати 550 тис. га озимих посівів зернових культур, та засушливі весна і літо, в результаті чого загинуло 350 тис. га посівів зернових, спричинили неврожай, переважно в південних регіонах України: Одеській, Ізмаїльській, Кіровоградській, Миколаївській, Херсонській, Дніпропетровській областях. В результаті швидкого поширення голоду, уже в 1946 р. смертність у країні перевищила народжуваність. Зросла кількість безпритульних дітей, жебраків; траплялися випадки людоїдства та трупоїдства. Всього ж, за неповними даними, у 1946—1947 рр. по 20 областях України померло від недоїдання близько 900 тис. чоловік, здебільшого в Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській та Одеській обл.

Незважаючи на низькі показники врожайності зернових культур у 1946 р. — від 1,9 центнера з гектара (а в деяких колгоспах навіть менше за 1 ц з га) до 3,8 ц з га, для України було встановлено завищений план хлібопоставок — спочатку 340 млн. пудів зерна, а влітку його було доведено до 362,75 млн. пудів. При цьому, валовий збір усіх зернових в Україні у 1946 р. становив лише 531 млн. пудів, що було в 3,5 рази менше, ніж у 1940 р. Проте експорт СРСР за кордон (у Болгарію, Румунію, Польщу, Чехословаччину, Францію та інші країни) зерна, значна частка якого була з України, не припинявся й у 1946 р. досяг 1,7 млн. т.

Проте тотальний визиск хліба не подолав хлібозаготівельної кризи в країні й на кінець року план хлібопоставки 1946 р. вдалося виконати лише на 62,4%. Поглиблення продовольчої кризи в країні спонукало вище партійне керівництво УРСР неодноразово звертатися до уряду СРСР з проханням про допомогу. Зокрема, 17 грудня 1946 р. М. Хрущов надіслав Й. Сталіну листа з повідомленням про термінову потребу в фуражній позиці колгоспам України. Для покращення ситуації з хлібопоставками з України Й. Сталін у березні 1947 р. вдався до так званого «зміцнення» керівних кадрів, змінивши М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У на Л. Кагановича. Колесо репресивної машини, спрямованої проти селянина, якого і було звинувачено в усіх негараздах з виконанням хлібозаготівлі, закрутилося з прискореною швидкістю. За «зрив збиральних робіт», «саботаж хлібозаготівель», «розбазарювання сільськогосподарської продукції», «шкідництво» у 1946 р. та в січні — березні 1947 р. було засуджено 1 312 голів колгоспів. Прості ж селяни змушені були працювати з ранку до ночі й без вихідних у колгоспах фактично не отримуючи за свою роботу ніякої платні. Потерпали вони й від непосильних податків, розміри яких не змінювалися з 1928 р. й тяжким тягарем лежали на збіднілих у результаті війни селянських господарствах. Кожен селянський двір повинен був сплачувати податок на землю, на фруктові дерева, на домашніх тварин тощо й постачати державі м’ясо, молоко, яйця та іншу продукцію.

Тяжка безкоштовна праця на селі, надмірно високі податки, постійні репресії та переслідування, жахливі умови життя, голод тощо призводили до міграції сільського населення у міста. Так, в Ізмаїльській обл. кількість селянських господарств за 1947 р. зменшилася на 8934. Та основна маса селян, не маючи змоги змінити своє життя, була приречена на голодне виживання. Вони змушені були їсти траву, кору дерев, різні сурогати. Рятувалися селяни від голоду збиранням колосків на колгоспних полях. Проте, як і в 1932—1933 рр., такий «злочин» кваліфікувався як «розкрадання соціалістичної власності», і такі «розкрадачі» становили 90% від загальної кількості притягнутих до суду в 1947 р.

Не менше уваги приділялося і боротьбі проти так званих «підривників» колгоспного виробництва. Так, згідно з указом президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», колгоспникам надавалося право порушувати на колгоспних і сільських зборах питання про виселення за межі республіки осіб, котрі «підривають» колгоспне виробництво. Фактично, цей законопроект, спрямований на відновлення популярності колективних форм господарювання серед селян, ставив за мету переслідування селян, які не виробили мінімуму трудоднів, працювали на присадибних ділянках. Під дію цього указу протягом 1948—1950 рр. потрапило близько 12 тис. чоловік.

Однією зі спроб радянського керівництва реформувати аграрний сектор економіки УРСР була ідея об’єднання дрібних колгоспів, ініціатором якої виступив М. Хрущов. Початок цієї кампанії припадає на середину 1949 р. Широкого ж втілення вона набула лише після постанови ЦК ВКП(б) від 30 травня 1950 р. «Про об’єднання дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі». На кінець 1952 р. кількість колгоспів в Україні скоротилася із 33 тис. до 16 тис. Проте ця акція так і не досягла своєї мети, а розруха на селі поглиблювалася.

Таким чином, незважаючи на нелюдські методи господарювання в аграрному секторі економіки України, спрямовані на підвищення продуктивності праці та зростання валового прибутку, на кінець 1940-х рр. радянському керівництву так і не вдалося досягти довоєнного рівня виробництва сільськогосподарської продукції. Зокрема, у 1950 р. валова продукція сільського господарства України становила лише 91% довоєнних показників; валовий збір зернових досяг 20,4 млн. тонн, що на 6 млн. тонн менше, ніж збір у 1940 р., а врожайність — 8,3 ц з га, що на 3,1 ц менше за врожай останнього передвоєнного року. Не вищими були показники і по інших сільськогосподарських культурах, крім цукрового буряка, жита, кукурудзи.