Історія України. Підручник

ЛЕКЦІЯ 20.

УКРАЇНА ПЕРІОДУ ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ (1945—1953 рр.)

1. Завершення об’єднання українських земель. Україна на міжнародній арені.

2. Відбудова народного господарства.

3. Громадсько-політичне життя.

4. Розвиток культури у повоєнне десятиліття.

1. Завершення процесу об’єднання українських земель. Україна на міжнародній арені

Внаслідок перемоги у Великій Вітчизняній війні постало питання про об’єднання українських територій. Воно активно обговорювалося лідерами країн антигітлерівської коаліції на Тегеранській (28 листопада — 1 грудня 1943 р.), Ялтинській (Кримській) (лютий 1945 р.) та Потсдамській (липень — серпень 1945 р.) конференціях.

Зокрема, доля Західної України вирішувалася на Ялтинській конференції в лютому 1945 р. у ході дискусії про кордони післявоєнної Польщі. Англія і США стояли на позиції відновлення Польщі в кордонах, що існували на 1 вересня 1939 р. Як наслідок, значна частина Галичини мала знову відійти до Польщі. Радянська ж сторона запропонувала післявоєнні кордони Польщі з Радянським Союзом встановити по «лінії Керзона», що передбачало включення до Польщі українських етнічних територій, населених майже 800 тис. українців: Надсяння, Підляшшя, Холмщина і Лемківщина.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір про радянсько-польський державний кордон. У його основу лягли рішення Ялтинської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) в 5—8 км. До Польщі відійшли території на захід від р. Сян, населені етнічними українцями: Надсяння з переважною більшістю українців; Підляшшя з центром у м. Дорогочині, де проживало більше 70 тис. українців; Холмщина з центром у м. Холмі та з 78% українського населення; Лемківщина з центром у м. Перемишлі, населення якої на 70% становили українці.

Таке розмежування кордонів викликало потребу в обміні населенням. За Люблінською угодою, між РНК УРСР та польським Тимчасовим комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. передбачалася взаємна, добровільна евакуація українців з Польщі, а поляків — з України. За період з 1944 р. до кінця 1945 р. на територію Польщі було переселено близько 800 тис. поляків, євреїв, українців, що заявили про себе як про представників польської національності. З Польщі ж протягом вересня 1944 — вересня 1945 рр. було виселено лише близько половини запланованої кількості українців — 22123 чоловіки. Переселення відбувалося здебільшого добровільно, оскільки це були сім’ї, які втратили своє господарство під час війни, або ті, яким загрожувало переслідування з боку польських екстремістів.

Проте матеріальні проблеми, пов’язані з переселенням, а, головне, жорсткий ідеологічний тиск, перевірки, переслідування та репресії, з якими зіштовхнулося українські переселенці, негативно вплинули на їхні настрої і призвели до різкого скорочення кількості охочих виїздити до радянської України. У вересні 1945 р. польські українці звернулися з відозвою «До всього культурного світу», в якій назвали причину небажання переселятися — відсутність на території України будь-яких політичних прав. Проте світова спільнота не відреагувала на звернення українського народу.

Надалі виселення населення стало переважно примусовим. Цей процес супроводжувався насильницькими методами як з боку Польщі, так і з боку Радянського Союзу. Так, в українських селах на території Польщі діяли спеціально створені загони поляків, які влаштовували розбої серед українців, позбавляли їх прав на землю, відбирали майно, закривали українські школи та інші культурно-освітні установи, переслідували греко-католицьку Церкву тощо. Залучалися до депортації польських українців і регулярні частини Війська Польського. Зокрема, у вересні 1945 р. в цьому процесі взяли участь три польські піхотні регулярні дивізії. Не стояло осторонь і цивільне населення Польщі, за участі якого формувалися воєнізовані підрозділи добровольців.

Всього до липня 1946 р. з території Західної України до Польщі було переселено 742543 поляків, 33105 євреїв та 12114 репатріантів інших націй. З інших регіонів УРСР переселилися до Польщі 35288 осіб. З Польщі ж до України виїхало 482880 українців. В Україні переселенців розселяли переважно в південних регіонах: Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Одеська області.

Трагічною сторінкою в історію українського народу увійшла так звана операція «Вісла», яка фактично завершила етап примусової депортації українських і змішаних україно-польських сімей з прабатьківських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя в західні та північні регіони Польщі (колишні німецькі землі Сілезії, Померанії, східної Пруссії, які відійшли до Польщі за рішенням Потсдамської конференції і були майже безлюдними після виселення звідти німецького населення). Ця акція готувалася і здійснювалася польською владою за підтримки та під контролем партійно-радянських органів влади СРСР протягом 28 квітня — 12 серпня 1947 р. У ній було задіяно 15 полків, дивізія корпусу внутрішньої безпеки Польщі, полк саперів та інші підрозділи, всього до 20 тис. військовослужбовців. Безпосереднє керівництво операцією здійснювали міністр оборони Польщі маршал Р. Жимерські та генерал С. Моссоро.

Польські військові підрозділи оточували місця компактного проживання українців і силовими методами змушували їх до переселення. Лише за тиждень силоміць було вивезено на захід та північ країни 55 тис. чоловік. Їх розселяли по 3—4 родини в одному населеному пункті на відстані не менше 100 км від кордону. На 31 липня 1947 р., за польськими даними, було депортовано із Закерзоння 140575 українців, які асимілювалися з місцевими жителями. У свою чергу, на територію Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Лемківщини, звідки було депортовано українське населення, уже до кінця 1947 р. було переселено 14 тис. поляків.

Таким чином, операція «Вісла» стала складною проблемою для України й Польщі та справжньою трагедією для українського народу. Під час її проведення було вбито 655 чоловік і заарештовано 1 466 членів українського руху опору. Протягом 1947—1950 рр. у концтаборі Явожно перебувало 50 тис. в’язнів (переважно представників української інтелігенції). Крім того, операція «Вісла» завдала величезної матеріальної та моральної шкоди українському населенню Польщі, породила відчуття несправедливості й трагедії у свідомості тисяч переселенців та їхніх нащадків. Тривалий час проблема депортації польських українців з території Закерзоння замовчувалася і лише 3 серпня 1990 р. сенат Польщі офіційно засудив операцію «Вісла» як злочинну.

Остаточно ж процес врегулювання польсько-українського кордону завершився у 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. В наслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія навколо Нижніх Устриків Дрогобицької обл.

Не менш гостро стояло й питання про долю українських територій, які ще в 1939 р. було захоплено Угорщиною. Чехословаччина, яка вважала ці території невід’ємною частиною своєї держави, по завершенні війни сподівалася, що вони знову увійдуть до її складу. На початку жовтня 1944 р., після падіння угорського режиму, при вступі на Закарпаття радянських військ сюди було послано чехословацькі військові загони на чолі з Ф. Нємецем. Також розпочалася організація чеських адміністративних органів влади у Закарпатті, що мали за свій центр м. Хуст. Зокрема, 27 жовтня у Хусті було створено центральний місцевий чеський апарат, який складався з президії та 13 міністерств (відділів). Фактично, це було проголошенням чехословацької влади. Одночасно з діяльністю Ф. Нємеца, генерал Гассал оголосив мобілізацію українців до лав Чехословацької армії.

З іншого боку, в кінці жовтня 1944 р. на території Закарпаття, за підтримки командування радянської армії, почали створюватися і народні комітети (сільські, міські, районні), що виступали як громадські представницькі органи влади. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз’єднання з УРСР, який підтримував радянський уряд.

26 листопада 1944 р. в м. Мукачеві відбувся І з’їзд делегатів Народних Комітетів Закарпатської України. Він ухвалив маніфест про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини і возз’єднання з УРСР. З’їзд обрав найвищий орган влади регіону — Народну Раду Закарпатської України на чолі з І. Туряницею. До Ф. Нємеца було надіслано листа, в якому повідомлялося про рішення І з’їзду Народних Комітетів і висловлювалося прохання залишити Закарпаття.

Проте лише в червні 1945 р., після тривалих домовленостей, в Москві відбулися переговори між Чехословаччиною та СРСР. 29 червня 1945 р. було підписано радянсько-чехословацький договір, який юридично закріпив рішення І з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України в Мукачевому: Закарпаття увійшло до складу Української РСР. До договору додавався протокол, який регулював порядок визначення кордону та обміну населенням в прикордонних районах. Як наслідок, до України було приєднано територію площею в 12,9 тис. км2, яка отримала статус області з центром у м. Ужгороді. Під час обміну населенням, з України до Чехословаччини перейшло 33 тис., а з Чехословаччини в Україну — 8,5 тис. чол. Протягом 1944—1945 рр. влада в Закарпатській Україні перебувала в руках Народної Ради Закарпатської України, а 22 січня 1946 р. на її території було утворено Закарпатську область.

Підсумкові рішення щодо врегулювання возз’єднання українських територій припадають на 1947 р. У лютому того року розпочалася робота Паризької конференції, що вирішувала долю союзників Німеччини. 10 лютого було підписано радянсько-румунський договір, за яким Румунія визнала кордони України станом на червень 1940 р.: Північна Буковина, Хотинщина та Ізмаїльщина відійшли до складу УРСР.

Таким чином, протягом 1944—1947 рр. було юридично зафіксовано возз’єднання етнічних українських земель у складі однієї держави — Української РСР. До складу України було приєднано західноукраїнські землі площею 110 тис. км2 з населенням майже 7 млн. чол. Внаслідок цього на початку 1947 р. територія УРСР становила 577 тис. км2, а її населення — близько 49 млн. чол. Остаточне рішення по врегулюванні українських територій було приєднання у 1954 р. до складу УРСР півострова Крим.

Відбулися суттєві зміни й у національному складі населення УРСР. До Польщі було депортовано понад 800 тис. поляків. До 1939 р. в Україні проживало близько 650 тис. німців, але основну масу німецького населення в серпні 1941 р. було виселено до Середньої Азії й Казахстану. До війни в Україні мешкало 2,8 млн. євреїв. Проте в результаті геноциду під час нацистської окупації, евакуаційних процесів та інших причин, в УРСР залишилося близько 800 тис. осіб єврейської національності. Поруч із цим, почалось швидке зростання частки російського населення: на 1939 р. в Україні проживало понад 4 млн. росіян (12% населення), а на 1949 р. — близько 7 млн. (16%). Особливо помітно збільшилась кількість росіян в приєднаних західних регіонах, де до війни їх майже не було. Активно заселявся росіянами й Крим, основний народ якого — кримських татар — у 1944 р. було депортовано з території півострова. Фактично, прибережна зона Криму стала російськомовною і на час його приєднання до складу УРСР у 1954 р. 80% мешканців півострова становили росіяни.

В ході Другої світової війни зросла роль Української РСР на міжнародній арені. 4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла рішення про утворення Народного комісаріату закордонних справ УРСР. У зв’язку зі зростанням у роки війни впливу й авторитету України, на долю якої припала левова частка втрат, вона стала однією з засновниць Організації Об’єднаних Націй.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в її роботу. Перший комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули і першого розділу Статуту — «Цілі та принципи» міжнародної організації очолив голова делегації від України Д. Мануїльський. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації: І. Сенін, О. Палладін, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк.

10 січня 1946 р. у Лондоні було відкрито першу сесію Генеральної Асамблеї ООН, на якій УРСР було обрано членом Економічної та Соціальної рад. Взагалі ж, представників України було обрано до дев’яти комітетів та комісій організації. А протягом 1948—1949 рр. Україна була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

У липні 1946 р. українська делегація представляла свою республіку на Паризькій мирній конференції, де брала активну участь у обговоренні проектів мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією, які було укладено у лютому 1947 р.

У 1948 р. Україна взяла участь у Дунайській конференції з проблем врегулювання прав судноплавства на р. Дунаї. Українська делегація виступила проти привілейованого становища в цьому регіоні недунайських держав, як-то: США, Англії та Франції, що діяло, згідно з конвенцією 1921 р.

В подальші роки Україна була активною співзасновницею та учасницею багатьох міжнародних організацій: Всесвітньої організації охорони здоров’я, Всесвітнього поштового союзу, Всесвітньої метеорологічної організації, Міжнародного союзу електрозв’язку, Всесвітньої ради миру та ще понад десяток організацій.

Проте утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ до ООН, участь у численних міжнародних організаціях тощо, були лише акцією для підвищення авторитету радянської влади і здобуття додаткових голосів для СРСР на світовій арені.