Історія України. Підручник

4. Рух опору в Україні в роки війни, його течії

I. Радянський рух опору

Вчення радянської історіографії про радянський організований рух опору з перших днів чи тижнів війни нині спростовано. Оскільки керівництво СРСР вважало, що війна має проходити на «чужій території» і «малою кров’ю», підготовка кадрів для підпілля і партизанського руху, створення їхньої матеріально-технічної бази стали зайвими. Справді, перед війною в Україні (а також Білорусі, Криму й під Ленінградом) було організовано спеціальні курси, які готували партизанів, підпільників і диверсантів. Тільки в Білорусі у передвоєнний період було влаштовано підземні склади зброї і спорядження для 50 тис. майбутніх партизан. Такі бази було організовано й в Україні. Але буквально напередодні війни курси, склади зброї, бази згортаються. Більшість партизанських кадрів було ліквідовано під час так званого «Великого терору» 1937—1938 рр.

Організації вагомого руху опору на початковому етапі війни завадили й вдалі дії німецьких спеціальних служб (СС, СД, гестапо, абвер), які «накрили» роботу основних партійних осередків, що залишилися в тилу ворога для підривної роботи. Прикметно, що німцям їх часто видавало місцеве населення.

На початку війни радянська влада дещо з запізненням ініціювала організацію руху опору. Лише 29 червня 1941 р. вийшла директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) з закликами й рекомендаціями партійним і радянським органам прифронтових областей чинити опір агресорові. 30 червня ЦК КП(б)У створив оперативну групу для практичного розгортання партизанської боротьби. До її складу увійшли партійно-радянські діячі: Л. Дрожжин, А. Зленко, М. Співак, Т. Строкач та інші. Діяльністю групи безпосередньо керували секретарі ЦК М. Хрущов, М. Бурмистенко і Д. Коротченко. У великих містах — Києві, Харкові, Сталіно, Ворошиловграді, Чернігові, Сумах, Полтаві та інших — почали діяти спеціальні короткострокові партизанські школи та курси, які гарячково готували командирів партизанських загонів, підривників, зв’язківців та ін. 18 липня з’явилася постанова ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». За період з липня по жовтень 1941 р. в республіці сформували 26 підпільних обкомів, 685 міськкомів і райкомів, 4316 підпільних організацій і груп.

Ситуація при створенні підпілля була складною. Бракувало фахівців: одних було репресовано, інших — мобілізовано в армію. Великою бідою стала зрада з боку частини підпільників, залишених для роботи в тилу ворога. Все це призвело до того, що протягом кількох місяців німці знищили кілька десятків підпільних обкомів, райкомів, міськкомів, сотні підпільних організацій і груп. До кінця 1941 р. спробу перетнути лінію фронту здійснили 2,5 тис. осіб. Однак більшість із них загинула.

Нині також спростовано радянську тезу, що соціальною базою партизанського руху та підпілля були здебільшого трудові маси. Встановлено, що були це радянські військовослужбовці й працівники спецслужб. Для організації диверсійно-розвідувальних груп і підготовки розвідників-одинаків багато зробили наркомат внутрішніх справ і органи державної безпеки, військової розвідки та контррозвідки. У 1942 р. в тил ворога вони переправили 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Щоправда, повернулось лише 400 розвідників і 34 групи.

Активно діяли підпільники Києва. В перші дні окупації міста члени Залізничного підпільного райкому на чолі з О. Пироговським підірвали залізничну станцію Київ-товарний, Солом’янський і Повітрофлотський мости, підпалили дарницьке депо. У вересні 1941 р. у Києві сталися великі вибухи й пожежі на вул. Хрещатику, висаджено в повітря Успенський собор Києво-Печерської Лаври (нині сперечаються, хто доклав до цього зусиль — НКВС чи Абвер). Водночас найпоширенішою і найефективнішою формою боротьби був саботаж. Але підпільний рух не лише завдав ворогові втрат і шкоди, а й спровокував масові репресії німців проти місцевого населення.

В умовах тотального терору формувався й партизанський рух в Україні. За офіційними даними, до кінця 1941 р. для дій у тилу ворога було сформовано 883 загони, а також понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп загальною чисельністю 35 тис. осіб. Серед них на Київщині — загін Хитриченка, на Чернігівщині — М. Попудренка, з’єднання О. Федорова, на Харківщині — М. Воронцова. Наприкінці серпня 1941 р. в НКВС було створено 4-те управління. Надалі воно проводило розвідувально-диверсійну роботу в тилу німецьких військ. Незважаючи на провали в операціях, радянські партизани та підпільники, за підрахунками заступника начальника УШПР з диверсійної роботи І. Старінова, до кінця 1941 р. підірвали 224 ворожі ешелони, вивели з ладу близько 2 тис. автомашин, порушили 650 шосейних і залізничних мостів тощо.

Формування партизанських сил і підпілля тривало до літа 1942 р., тобто до повної окупації України. «Станом на 15 лютого 1942 р. на території областей України діяли 716 партизанських загонів чисельністю 24960 осіб, 605 винищувальних груп із 880 бійців, 493 розвідувально-диверсійні групи», — інформував Москву перший секретар ЦК КПБ(б)У М. Хрущов. Однак ці дані не відповідали дійсності, бо на 1 травня 1942 р., з тих загонів і груп, що були на обліку, діяли хіба що 200 (12 тис. осіб). Але реальною силою в тилу ворога були з’єднання О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Воронцова та ін.

Уже на початку війни стало зрозуміло, що однією з умов посилення «малої війни» є централізація керівництва нею. 30 травня 1942 р. постановою Державного комітету оборони при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Його очолив перший секретар ЦК КП(б) Білорусії П. Пономаренко. Водночас у структурі Цетрального штабу почали діяти сім новоутворених фронтових партизанських штабів, серед них — Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. В березні 1943 р. ЦШПР ліквідували, але вже 17 квітня відновили. Проте з його підпорядкування вивели УШПР, який тепер безпосередньо підпорядковувався Ставці ВГК.

Проте УШПР заважали нескінченні втручання в роботу різних посадових осіб та відомств. І все-таки, до жовтня 1942 р. УШПР налагодив зв’язок із 34 загонами. З жовтня 1942 р. до квітня 1943 р. створено й переправлено в райони Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Київської та інших областей 29 організаційних груп загальною чисельністю 355 осіб, які започаткували 40 нових партизанських формувань.

На початку 1943 р., після так званих «сталінських рейдів» з’єднань Сабурова й Ковпака на Правобережну Україну, розпочався якісно новий етап в історії партизанського руху. На той час Червона армія розгорнула широкомасштабний наступ. Влітку 1943 р., під час битви під Курськом, першим сильний удар по залізницях завдало Чернігівсько-Волинське з’єднання. У цьому напрямку діяло й Київське з’єднання та ін. Ініціатором операції «рейкова війна» став П. Пономаренко. На той час лише в Україні загальна довжина основних залізничних комунікацій становила близько 5 тис. км. В травні — червні партизани підірвали 358 ешелонів і 76 мостів, у липні — вересні 1528 і 114 відповідно. Пропускна спроможність залізниць у зоні дій загонів скоротилася на 72%.

Партизани України порушували питання про матеріально-технічне забезпечення своєї діяльності. Але допомогу надали здебільшого білоруським. В цілому, через так званий «повітряний міст», українським партизанам перевезено 20 гармат, 272 міномети, 573 ПТР, 1255 кулеметів, 12632 автомати, 20 млн. набоїв, близько 35 тис. мін і снарядів, 4,5 тис. різних спеціалістів.

Відповідно до наказу начальника ЦШПР від 14 липня 1943 р. «Про партизанську рейкову війну на комунікаціях ворога», до операції було залучено 167 з’єднань та бригад, 8 окремих загонів і диверсійних груп загальною чисельністю близько 100 тис. осіб. Це була величезна партизанська армія, яка, згідно з планом, мала одночасно завдати удару по комунікаціях. Протягом 1943 р. українські партизани пустили під укіс 3688 поїздів. Справді, пропускна спроможність залізниці стала значно меншою. Але успіхи «рейкової війни», її роль у поліпшенні стратегічного й тактичного становища радянських військ під час оборонних, а згодом і наступальних, операцій було дещо перебільшено.

Протягом війни партизанські формування здійснювали так звані «рейди» для виходу з-під удару чи оточення, для виконання диверсійно-розвідувальних завдань. Протягом війни було здійснено 19 великих цільових рейдів з подоланням майже 52 тис. км. Відомі степовий рейд з’єднань М. Наумова, рейди з’єднань І. Алфьорова, Я. Мельника, Карпатський рейд з’єднання С. Ковпака, рейди О. Федорова, Вінницького з’єднання.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що всього в Україні у роки війни діяло 60 партизанських з’єднань і близько 2 тис. загонів, загальною чисельністю 200 тис. осіб. Вони знищили близько 500 тис. німецьких військовослужбовців, підірвали 4959 ешелонів, 607 залізничних і понад 1,5 тис. шосейних мостів, знищили 1566 танків і бронемашин, 211 літаків, 925 складів та ін. Втрати становили 60 тис. осіб. Чисельність радянського підпілля становила близько 100 тис. осіб., його втрати — 40—45%.

Закинуті долею на чужину, наші співвітчизники й на території європейських країн взяли участь у русі опору. Вони входили до підпільних організацій у концтаборах: Бухенвальді, Дахау, Освенцімі та ін. У Німеччині в діяльності «Братерської співдружності військовополонених» взяли участь М. Конденко, І. Кононенко, Р. Петрушель. У Лейпцигу в складі «Міжнаціонального антифашистського комітету» діяли Н. Рум’янцев, Б. Лосинський, Т. Тонконог. Під Берліном — П. Гусєв, М. Куницький і С. Петроченко. У 1943—1944 рр. участь у повстанні військовополонених м. Кіля взяли М. Рибчинський, М. Цимкало, В. Шепета й І. Сердюк.

У Західній Європі найбільша кількість наших громадян билася в лавах учасників руху опору у Франції. Найвідоміший з них — національний герой Франції лейтенант В. Порик. Це також П. Лещенко, М. Терешко, І Скрипай. Поблизу німецько-французького кордону діяло «Перше об’єднання червоних партизан» (ПОЧП), яке нараховувало близько 100 бійців, переважно українців та росіян. Очолював ПОЧП спочатку І. Фіщенко, потім В. Шило. У Бельгії в складі місцевого руху опору боролись Г. Лизогуб, Є. Доценко, загони Г. Кожедубова, Г. Сапронова. В Італії — капітан І. Рак, М. Семиряжко, загін лейтенанта Д. Авдєєва. 49 українців воювали в гарібальдійських загонах Ломбардії. В районі Рима діяв загін лейтенанта М. Касяна.

Після перемог радянських військ під Сталінградом, на Курській дузі та р. Дніпрі, активізувався польський Опір. Польські партизани тісно співпрацювали з українськими диверсійними групами. В квітні 1944 р. було утворено Польський штаб партизанського руху (ПШПР). Впродовж організаційного періоду він перебував на території України. УШПР надавав йому матеріальну та військово-технічну допомогу. У Польщі відзначилися українські партизанські загони Г. Ковальова, В. Чепіги, В. Ярепчука.

Українці надавали допомогу рухові опору Чехословаччини. Зокрема Словацьке повстання у серпні 1944 р. готувала група, сформована УШПР (П. Величко, Е. Білик, О. Єгоров, Є. Воланський). На територію Румунії було перекинуто 11 орггруп (137 осіб.). В Угорщині діяли групи Я. Кузнеця, В. Козлова, В. Буянова, І. Прищепи. У горах Югославії бити ворога допомагали радянські офіцери М. Ростиков, Д. Гвоздик, С. Кухнаренко, І. Бандура. У Болгарії відзначилися М. Ткач, М. Козаченко, В. Бєлих.

II. Націоналістичний рух опору

Друга світова війна посідає особливе місце в українському національному русі. Водночас цей період його історії викликає непримиримі суперечки й різне бачення подій, що розглядаються. Початок німецько-радянської війни розколов українське суспільство. Одна частина боролося проти німців, інша, передусім у західних регіонах, намагалася скористатися цим, щоб утворити незалежну Українську державу. Виразником останніх стала Українська повстанська армія (УПА), сформована наприкінці 1942 — на початку 1943 рр. Функцію організатора виконала ОУН. При цьому, слід наголосити, у формуванні УПА взяли участь усі націоналістичні течії.

Ставлення до третього рейху і насамперед внутрішні суперечності на початку 1940 р. розділили ОУН на прихильників С. Бандери (ОУН(б)) і прихильників А. Мельника (ОУН(м)). Зробивши ставку в політичних сподіваннях на Німеччину, націоналісти прорахувались, бо не взяли до уваги «расової теорії» націонал-соціалізму щодо інших народів, а особливо слов’ян. Хоча ці сподівання були небезпідставними, бо здобули підтримку серед певного військового-політичного німецького керівництва, зокрема у В. Канаріса, А. Розенберга та інших, які допускали ймовірність утворення, безумовно під німецьким контролем, державних національних утворень в Україні, Прибалтиці, на Кавказі.

В ході німецько-радянської війни, коли Червона армія відступала з території Західної України, 30 червня 1941 р. у Львові ОУН(б) проголосила Акт відновлення Української держави, підписаний головою Національних зборів Я. Стецьком. ОУН(б) розраховувала, що німці скоріше погодяться з цим фактом, як із доконаним, ніж підуть на конфронтацію з українцями на початку війни. Однак акція з проголошенням незалежності й утворенням уряду на чолі з Я. Стецьком, стала радше спробою показати бажане за дійсне. На початку липня 1941 р. окупаційна влада розігнала цей уряд, а більшість українських націоналістів було ув’язнено.

Першим збройним націоналістичним формуванням, що застосувало партизанські методи боротьби став створений у серпні 1941 р. трьохтисячний загін Т. Боровця (псевдонім «Бульба») — «Поліська Січ». Вона воювала проти залишків радянських військ, що опинилися в тилу німців, а згодом — і проти німецьких. А ОУН(б) з кінця 1942 р. намагається взяти під своє організаційне крило всі націоналістичні рухи. А до осені 1943 р. ОУН(б) різними заходами, зокрема й насильницькими, утворила досить значну військову силу — Українську повстанську армію, яка становила 40 тис. осіб і стала одноосібним господарем у націоналістичному русі Західної України.

Прикметно, що особовий склад УПА було сформовано з місцевого західноукраїнського населення, яке, в свою чергу, схвалювало й підтримувало (зокрема продовольством) її дії. Інакше УПА діяти просто б не змогла. Водночас якогось вагомого джерела матеріального й військово-технічного забезпечення, порівняно з радянськими військами, підпіллям чи партизанами, УПА не мала. До її лав вступали не в результаті загальної мобілізації, а здебільшого добровільно. Гаслом її боротьби було утворення Української незалежної держави.

Наприкінці 1942 р. УПА визначилась зі структурою: УПА-Північ (командир — І. Литвинчук, «Дубовий»), УПА-Південь (командир — П. Олійник, «Еней»), УПА-Захід (командир — Ю. Стельмащук, «Рудий»). Головнокомандувачем військами УПА став Р. Шухевич («Тарас Чупринка»). Використовуючи методи партизанської боротьби, УПА розгорнула діяльність у трьох напрямках: 1) проти радянських партизанів і підрозділів ЧА, 2) проти польських загонів; 3) проти німців та їхніх союзників.

Окрім цього, з західних українців було створено інші військові формування, які взяли участь у війні на боці німців. Так, ще у квітні 1941 р. з українців німецьких таборів було організовано два батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» чисельністю 600 осіб (Дружини українських націоналістів). У червні 1941 р. вони, спільно з німецькими військами, вступили до Львова.

Цікаво, що в роки війни провести переговори з керівництвом Німеччини про відновлення Української державності спробував П. Скоропадський. Натомість колишній гетьман обіцяв німцям усіляку підтримку з боку українців. Але позиція А. Гітлера і Г. Гіммлера була однозначною: територія на Сході потрібна арійцям як життєвий простір, інші — неарійські народи, зокрема слов’янські, слід було змушувати до фізичної праці чи знищувати, як неповноцінні. Реалізувати свої наміри П. Скоропадському так і не вдалось. Він загинув у травні 1945 р., під час бомбардування м. Берліна.

У 1943 р., зважаючи, що війна стала затяжною і не вистачало живої сили, німці дозволили утворити Українську дивізію СС «Галичина» (5 тис. осіб). Але до участі в значних бойових діях, через недовіру з боку німців, її не допустили. Наприкінці війни її реорганізували в Першу Українську національну дивізію, яка здалася в полон союзникам й інтернувалась на території Західної Німеччини. Її вояки прийняли присягу на вірність Україні.

Ще за рік до визволення України ОУН(б) розпочала підготовку до боротьби з радянською владою. Червону армію, що займала західноукраїнські землі, ОУН-УПА зустріла вкрай вороже. Такі дії викликали в радянського командування відповідну реакцію. Для знищення підрозділів УПА було проведено широкомасштабну військову операцію. Друга світова війна закінчувалася, а тим часом розпочиналася нова — братовбивча. Для координації руху опору радянській владі ОУН(б) створила політичний центр — Українську головну визвольну раду (УГВР) на чолі з К. Осьмаком. 27 вересня 1944 р. німці випустили з табору Заксенгаузен С. Бандеру та Я. Стецька, дещо раніше — Т. Боровця, а згодом і А. Мельника й інших керівників ОУН. За їхньою участю в лютому 1945 р. було створено Український національний комітет (УНК). Завершення війни ОУН(б) зустріла під гаслом Р. Шухевича, щоб «жодне українське село не визнало радянської влади». Збройний опір ОУН-УПА тривав і після закінчення війни. Він коштував життя 30 тис. партійно-радянських працівників, військових, мирних мешканців. З іншого боку, підсумуємо, що чисельність УПА становила 40 тис. осіб (інші дані — 80 тис.), а ОУН — 12 тис. осіб, (інші дані — 18 тис.). Щодо того, скільки знищили вони німців, то О. Субтельний називає — 5—6 тис. німців, націоналісти — близько 15 тис. німців.